За шість місяців, що минули з моменту вторгнення Росії в Україну, українські військові вели наполегливу і напружену оборону, завдаючи тяжких втрат російським підрозділам і борючись за кожен метр землі. Україні вдалося відстояти столицю, Київ, а також друге за величиною місто, Харків. Це змусило Росію відмовитися від своєї мети – швидкого захоплення країни.
Однак уникнути поразки – це не те саме, що перемогти. Сьогодні російські війська контролюють близько 20% території України, включаючи великі території на сході та півдні. Що потрібне Україні для того, щоб виграти війну?
Першим кроком слід усунути нерівності в повітряних силах. Успіх у сучасній високоінтенсивній війні практично неможливий без паритету повітря. Україна почала битву з величезним відставанням, маючи, можливо, 100 літаків порівняно з більш ніж 1500 у Росії. Якщо Росія могла здійснювати 100-200 вильотів на день, то менші українські ВПС можуть здійснювати близько 10-20.
Відповідно, Україна загалом не змогла забезпечити повітряну підтримку своїм сухопутним військам, побоюючись втратити свої невеликі запаси високоефективних літаків (переважно винищувачі МІГ-29 та СУ-27 та штурмовики Су-24 та СУ-25). Натомість вона ретельно береже свої сили та засоби та використовує їх лише вибірково.
З іншого боку, Україна досягла видатного успіху у позбавленні Росії переваги у повітрі, використовуючи надзвичайно ефективну протиповітряну оборону та стратегію “повітряної блокади”.
Незважаючи на відсутність найсучасніших систем ППО, таких як американський Patriot або російський С-400, використання Україною більш старих систем С-300 (на великій висоті), SA-11 (на середній висоті) та SA-8 (на малій дальності) стало смертельно небезпечним для російської авіації. США також надають невелику кількість своїх систем ППО малої та середньої дальності NASAM, а Німеччина обіцяє відправити списані машини ППО Gepard, хоча брак боєприпасів затримує їхнє фактичне використання.
Українська ППО, що застосовується спільно з великою кількістю переносних ракет Stinger для забезпечення своєї боєздатності, збила десятки російських літаків і вертольотів і значною мірою відтіснила російську повітряну міць на другий план. Тут дуже важливим є адекватне постачання ракет ППО для українських систем, і для перемоги України вони мають надходити із зовнішніх джерел у великій кількості.
Україна також використала безпілотники із руйнівним ефектом. Основними військовими платформами були турецький Bayraktar TB2, який може доставляти ракети з лазерним наведенням, і безпілотник Phoenix Ghost, що поставляється США, а також Switchblade, безпілотник-камікадзе з вибухівкою на борту, який можна запустити в ціль.
Ці військові безпілотники доповнюються тисячами дешевших комерційних безпілотників, які використовуються для артилерійського наведення та збору розвідданих. Російські сили адаптувалися, і рівень втрат українських безпілотників високий, але низька вартість та доступність означають, що безпілотники продовжуватимуть відігравати важливу роль. При взаємодії з прилеглими артилерійськими підрозділами безпілотники дозволяють швидко знаходити цілі та вести точний вогонь, максимально використовуючи обмежені артилерійські ресурси України.
Українські інновації та тактична спритність значною мірою послабили домінування Росії у повітрі, але здатність генерувати наступальну повітряну міць у вигляді ближньої повітряної підтримки та повітряного перехоплення сприятиме перемозі України. На початку війни Польща та інші колишні країни Варшавського договору запропонували передати Україні радянські літаки, але ця пропозиція була заблокована офіційними особами США. Якщо НАТО вирішить не надавати повітряне прикриття, необхідно зняти блок і дозволити партнерам підтримати українські ВПС платформами, які вони зможуть швидко задіяти для підтримки повітряних операцій.
Поповнення цих поставок американськими літаками четвертого покоління, такими як F-16, також прискорить перехід країн-членів НАТО в Центральній Європі з радянських літаків на сумісніші західні літаки. Навіть 50 додаткових літаків із відповідними боєприпасами та запасними частинами могли б суттєво змінити ситуацію в Україні. Без посилення повітряної підтримки, перемога України все ще можлива, якщо стратегія повітряного заперечення збережеться, але це буде пов’язано з великими витратами для наземних сил.
Не менш важливою, ніж авіаційна підтримка, є артилерія, яка буває трьох видів: ствольна, реактивна та ракетна. Україна розпочала війну з потужною, але застарілою ствольною артилерією радянської доби, що ускладнювалося браком боєприпасів. Російська артилерія, що налічує близько 2000 артилерійських знарядь проти 500 українських, набагато чисельніша, сучасніша і потужніша, а щоденна витрата артилерійських снарядів приблизно в 10 разів більша, ніж в України.
Як і у випадку з ППО, Україна розумно використовує свою обмежену артилерію, швидко переміщаючись після вогневих місій, щоб уникнути контрбатарейного вогню, та покладаючись на безпілотники для точного наведення на ціль. Додавання буксированих 155-мм гаубиць зі США та меншої кількості 155-мм самохідних установок з Німеччини, Франції та інших країн значно зміцнило потенціал ствольної артилерії України, але перевага Росії, як і раніше, велика.
Тут США можуть допомогти 155-мм самохідними гаубицями M109A6, які нещодавно були замінені на новішу модель M109A7 і зараз знаходяться на складах у великій кількості. M109A6 – це броньована гусенична машина, більш стійка до контрбатарейного вогню, швидша у переміщенні та з меншим екіпажем. Вона точна, смертоносна та міцна, що робить її добре придатною для місцевості та оперативної обстановки в Україні. Приблизно 320 таких систем дадуть Україні чотири додаткові артилерійські бригади (по одній для кожного з чотирьох регіональних штабів) плюс додатковий батальйон загальної підтримки для кожної з 12 або близько того дивізій України, залишивши близько 10% на навчання та запасні частини.
По справжньому вирішальним фактором в артилерії є реактивна система залпового вогню в колісному (M142 HIMARS) та гусеничному (M270 MLRS) варіантах. Обидві системи далекобійні, точні, мобільні та дуже руйнівні. На сьогоднішній день їх було поставлено невелику кількість, і вони добре себе зарекомендували. Хоча Україна має на озброєнні більш старі системи реактивної артилерії, такі як БМ-21 “Град” та БМ-30 “Смерч”, HIMARS та MLRS значно перевершують їх за дальністю та точністю стрілянини.
Відповідно до прийнятих політичних міркувань адміністрація Байдена відмовилася від постачання більш далекобійних боєприпасів ATACMS, здатних вражати цілі на відстані до 300 миль. Щоб зрівняти шанси на успіх і перейти до наступальних дій, Україні, ймовірно, необхідно близько 50 або близько цього систем HIMARS або MLRS, а також боєприпаси ATACMS. Ці можливості дозволять українським військам вражати такі цінні цілі як командні пункти, аеродроми, логістичні вузли, комплекси ППО та пускові установки балістичних ракет. Враховуючи дисбаланс у повітряних силах, далекобійна ракетна артилерія здатна переламати перебіг подій та допомогти Україні стати на шлях остаточного успіху. Без неї перемога залишиться недосяжною.
Сильна авіація та сучасніша реактивна артилерія значно покращать шанси, але танкові війська України також мають бути посилені. Коли почалася війна, стандартним танком України був Т-64Б, застаріла та малопотужна радянська розробка, що не має найсучаснішої броні, тепловізійних прицілів та сучасних боєприпасів. Хоча Україна завдала тяжких втрат російській бронетехніці (часто використовуючи ручні протитанкові засоби), її власні танкові сили були виснажені, і наступальні прориви з використанням важких танків були неможливими.
Польща зобов’язалася надати 240 основних бойових танків PT-91, а також невелику кількість чеських Т-72. Щоб оснастити українську армію для наступальних операцій у 2023 році, США мають розглянути можливість надання аналогічної кількості танків M1A1 зі своїх величезних резервних запасів. Хоча M1A1 і не остання модель, він більш ніж підходить для більшості російських танків і доступний у великій кількості.
Для надання допомоги Україні НАТО слід розглянути можливість створення Навчальної місії НАТО для України (NTM-U), яка базуватиметься в Польщі та розвиватиметься в масштабах, аналогічних потужним організаціям підтримки навчання в Іраку та Афганістані. Очолювана американським тризірковим генералом з представництвом на найвищому рівні та персоналом із Великобританії, Франції, Польщі та Німеччини, NTM-U могла б надати досвід, технічну допомогу та “сполучну тканину”, які вкрай необхідні Україні у боротьбі за своє національне існування. Ця організація може бути каналом зв’язку з навчальними базами та оборонною промисловістю країн-постачальників, а також школою для українських командирів та штабних офіцерів.
Така повнокровна підтримка, навіть без безпосередньої участі у бойових діях, безперечно, викличе гнів Путіна. Чому США та їхні європейські партнери мають так ризикувати конфронтацією з Росією, яка має ядерну зброю? Ясна відповідь полягає в тому, що мир в Україні, досягнутий шляхом переговорів, не матиме нічого подібного. Будь-яке врегулювання, яке залишає за Росією контроль над окупованою територією в обмін на припинення бойових дій, винагороджуватиме Росію та заохочуватиме нову агресію.
Західні лідери можуть бути впевнені, що успіх Росії в Україні навіть ціною великих втрат поставить союзників по НАТО, таких як країни Балтії, під приціл Путіна. Небажання США та Європи посилити підтримку України лише переконає Путіна в тому, що Захід боїться конфронтації та намагатиметься її уникнути. Це не рецепт для стримування майбутньої агресії.
Заходу також не слід побоюватися російської риторики щодо застосування ядерної зброї. У загальному вигляді це означає загрозу обміну ядерними ударами, якщо Росії не дозволять вторгнутися та окупувати своїх сусідів. Режим ядерного стримування, який діє з 1950-х років, безперечно, досить сильний, щоб стримати такий дикий авантюризм.
Постійні заяви західних лідерів про те, що “ми не можемо ризикувати Третьою світовою війною”, лише підштовхують Путіна до думки, що безрозсудні погрози щодо ядерної зброї працюють. Хоча повністю виключити можливість ядерного конфлікту не можна (Росія може влаштувати тактичний ядерний вибух малої потужності у віддаленому районі, наприклад, для залякування Заходу), застосування ядерної зброї в бою, коли існування російської держави не під загрозою, вкрай малоймовірне.
Результат конфлікту в Україні матиме наслідки далеко за межами Європи. Китай уважно спостерігає за тим, що відбувається, і ретельно зважуватиме зобов’язання Заходу перед своїми друзями та партнерами при розгляді питання про військове завоювання Тайваню, особливо після хаотичного виведення військ США та НАТО з Афганістану. Так само вчинять Іран та Північна Корея.
Здебільшого російська агресія в Грузії, Криму, Донбасі та загалом в Україні не була зустрінута з упевненістю та твердою рішучістю. Натомість відповідь Заходу складалася із санкцій, риторики та яскраво вираженого небажання ризикувати конфронтацією. Ми не повинні дурити себе. На карту поставлено дуже багато.
Поки йде війна, Україна має переваги, які вона може використати. До них відносяться освічені та високомотивовані військові та громадяни, добре керована та ефективна залізнична система, гарне розуміння сучасних технологій, а також адаптивний та інноваційний підхід до проблем сучасної війни високої інтенсивності.
Глибоке знання місцевості та внутрішніх ліній забезпечило тактичний успіх протягом усієї кампанії. Українське керівництво, як цивільне, так і військове, загалом помітно перевершує російське. Насамперед, український солдат показав себе жорстким, винахідливим та рішучим, бійцем, який “знає, за що бореться, і любить те, що знає”.
Проте Україна перебуває у скрутному становищі й має отримати більш потужну допомогу ззовні, щоб уникнути розчленування та продовження окупації. США та Європі не потрібно вводити наземні війська, щоб забезпечити успіх України. Чудовий український опір завдав серйозної шкоди російським збройним силам, які майже повністю зосереджені в Україні. Тепер з’явилася можливість покласти край подальшій російській агресії в європейському безпековому просторі на ціле покоління, а можливо, і назавжди.
Україна може виграти війну, але перемога залежить від підтримки Заходу, яка значно перевищує нинішній рівень. Ми не можемо ігнорувати той факт, що Україна також зазнала болючих втрат у військах та матеріальних засобах. Україна послідовно та чітко заявляє про свої потреби. Мир у Європі, а можливо і в усьому світі, залежить від їхнього задоволення.
