Той факт, що контрнаступ ЗСУ хоч і просувається, але з величезними складнощами, ціною неймовірних зусиль і жертв, і до досягнення об'єктивних цілей наступу ще вкрай далеко, крізь зуби визнає вже й українська влада. Не виправдалися надії не тільки українського суспільства, а й західних союзників. Останніх дедалі більше підтискають місцева опозиція та настрої західного електорату, "сильно втомленого від війни в Україні". Оскільки вважається, що саме війна в Україні, яка не бажає здатися Путіну, заважає міщансько-споживчому щастю західного обивателя, котрий не знає, що таке кров, смерті, розруха і справжня, не "кіношна" трагедія.
На тлі цього навколо контрнаступу всередині України, а ще більше за кордоном розпочалися політиканство, пошуки причин та винних.
Вся ця метушня супроводжується рясною «аналітикою» на тему про «як треба було правильно вести наступ», у виконанні численних «експертів», які поняття зеленого не мають, що таке війна взагалі і військове мистецтво зокрема. Серед західних медіа «вагомі оцінки» невдач контрнаступу озвучують усі кому не ліньки, аж до «авторитетного у військовій справі» таблоїду Bild, що належить до розряду «бульварної преси».
Така несподівана війна
Втім, в обговоренні настання ЗСУ часто беруть участь західні військові, включаючи відставний чи навіть чинний генералітет. Навіть якщо при цьому часом висловлюються слушні думки та обґрунтована критика рішень та дій командування ЗСУ, однаково ці оцінки звучать неадекватно та/або сумнівно. Причина в тому, що переважна більшість цих генералів ніколи, ніде і ні з ким не воювала. У крайньому випадку, бойовий досвід цих воєначальників обмежується бомбардуванням майже беззахисної Югославії чи війною із Саддамом Хуссейном в Іраку. Але навіть досить серйозний конфлікт в Іраку навіть близько не йде ні в яке порівняння з тією тотальною війною, яку Україна змушена вести проти агресора, який значно перевершує майже за всіма показниками, яким є російська армія. До того ж, у всіх конфліктах після Другої світової війни, включаючи війну в Іраку, американці мали багаторазову перевагу по всіх компонентах не лише в кількості, а й у якісному рівні над супротивником. Що не завадило ганебно втекти в Афганістані від патріархальних талібів у чалмах, бурнусах та капцях на босу ногу, єдиною ознакою знайомства яких із сучасною цивілізацією були навішені поверх цього середньовічного вбрання автомати Калашнікова застарілих моделей.
Власне, про те, що війна, її характер і масштаби виявилися зовсім не такими, як очікувалося, і не такими, якими вони були в останні багато десятиліть, йшлося в публікації « Очікувана війна виявилася зовсім несподіваною », значну витримку з якої слід відтворити :
« За відомою приказкою, генерали завжди готуються до минулої війни, але цього разу приказка розійшлася з реальністю. Підготовка велася до такої собі «нової» сетецентричної війни із застосуванням новітніх інформтехнологій, силами невеликих професійних військових контингентів, переважно дистанційним способом за допомогою високоточної зброї, без чітких і протяжних ліній фронту.
Але об’єктивна реальність, дана нам у відчуттях, повернула нас у ХХ століття, причому, за багатьма оцінками, навіть не у Другу, а у Першу світову війну з її тотальними боями стінка на стінку, з протяжними фронтами, величезними військовими контингентами, масованими артилерійськими обстрілами . Словом, московська агресія в Україні повернула нас до війн так званої індустріальної ери, звичайно, з поправкою на нові озброєння та технології, але все одно конфлікт все більше перероджується у війну на виснаження в стилі Першої світової, коли спостерігалися ті самі недоліки підготовлених військових. контингентів, набоїв, снарядів.
Втім, постає питання, що вважати війною минулого. Адже протягом минулих 30-40 років, за рідкісним винятком війни велися у форматі «армія великої, індустріально-розвиненої держави проти терористів, повстанців-інсургентів, партизанів і так далі». Для такої війни не були потрібні величезні кількості артилерії, танків, бронетехніки, інших засобів масового вбивства, не були потрібні обчислювані сотнями тисяч контингенти особового складу, не були потрібні конфлікти, що вибудовуються сторонами, в кілька ешелонів суцільних ліній оборони довжиною в сотні і тисячі кілометрів. Для війн останніх десятиліть достатньо було невеликих експедиційних корпусів з високою вишкілкою, сетецентричною координацією та високоточною зброєю, щоб «ганяти бармалеїв з калашниковими та РПГ-7» горами або пустелею в країнах Третього Світу.
Саме такими були війни в Афганістані, Сирії, Ємені тощо. Навіть війна в Іраку з більш менш регулярною армією Саддама далеко не дотягує до того, що зараз відбувається в Україні, а сили антисаддамівської коаліції на чолі зі Штатами тоді мали переважну перевагу у всьому, чого зараз і близько не скажеш про Україну, яка воює з ворогом, що багаторазово перевершує за ресурсами, і ця перевага поки ніяк не може компенсувати допомогу всього колективного Заходу на чолі з тими ж Штатами.
Війна НАТО з Югославією обмежилася повітряними ударами, наземних операцій у її ході не було і порівнювати її з війною в Україні теж не можна.
Повторимо, нинішня війна в Україні має зовсім інший характер, аніж це було в останні десятиліття. Вона набагато більше схожа на класичні війни індустріальної епохи з суцільними лініями фронту, великою кількістю артилерії та танків і величезними арміями, що складаються з цивільних фахівців, примусово покликаних із запасу. Фактично це та війна, до якої США і СРСР готувалися в період з 1949 по 1990 роки в Європі, тільки в меншому масштабі.
Словом, ця начебто очікувана в багатьох сенсах війна в багатьох, якщо не в більшості своїх аспектів, виявилася абсолютно несподіваною і для Москви, і для Заходу.
Багато західних військових фахівців зараз старанно вивчають досвід нашої війни, щоб сформувати адекватне розуміння об’єктивної реальності. Однією з таких несподіванок стало усвідомлення того, що колективний Захід далеко не готовий до військового протистояння високої інтенсивності з Москвою навіть у режимі «софт», тобто воюючи кров’ю та руками України, і це за умови, що Китай поки що утримується від серйозного втручання в конфлікт із Заходом на стороні Москви, причому економіка Китаю оцінюється як більша в 10 разів, ніж економіка Росії, не кажучи вже про мобілізаційні здібності Піднебесної, яка на порядки вища, ніж на Заході та в Росії».
Об’єктивні чинники проти України. Суб’єктивні теж
Слідом за закордонними медіа, різномасним експертами, генералами та політиками, можна скільки завгодно обговорювати ті чи інші рішення командування ЗСУ, передусім адекватність багатомісячних кровопролитних боїв у районі Бахмута. У вітчизняних та зарубіжних медіа циркулює думка про те, що спочатку героїчна оборона Бахмута, а потім повернення під контроль ЗСУ цього містечка та його околиць мала виключно політичну мету, що призвело до невиправданих втрат бійців, втрати техніки, боєприпасів та інших ресурсів.
У той же час, з ряду заяв вітчизняних військових та офіційних осіб, включаючи особисто Зеленського, випливає, що битва за Бахмут та околиці, що перетворилися на суцільну руїну, мала стратегічне значення, оскільки прохід ворожими військами цього рубежу нібито дозволив би їм розвивати наступ. напрямку Дніпра. Це дозволило б окупантам перерізати головні лінії постачання східного та південного угруповань ЗСУ, як і самі ці угруповання з виходом ворога до річки Дніпро. Давати оцінку подібним твердженням не…
Водночас, очевидно, що головним стратегічним завданням ЗСУ у літньому наступі був і залишається вихід на узбережжя Азовського моря та перерізання сухопутного коридору з Донбасу до Криму. Так само очевидно, що до виконання цього завдання, на жаль, ще дуже далеко. При цьому не беремося судити про те, наскільки запеклі бої під Бахмутом і «спалювання» там значних сил та засобів вплинули на те, що не вдалося вийти не лише до азовського узбережжя, а й до Мелітополя і навіть до Токмака.
Автор не вважає себе в праві давати оцінки діям командування ЗСУ, як то кажуть, «з дивана», тим більше, що охочих поговорити на цю тему надміру.
Але деякі загальні зауваження на основі відкритої інформації та звичайного здорового глузду зробити можна і треба, так би мовити, у відповідь на наростаючий вал звинувачень на адресу наших бійців та генералів у тому, що вони, мовляв, «воювали не так, як треба». Причому в таких звинуваченнях, повторимо, часто вправляються ті, хто жодного разу не воював, не буде воювати і навіть не збирається.
До того ж, за скромним розумінням автора, головна причина того, що наступ не виправдав надії, криється все ж таки в іншому. А саме, Україна спочатку змушена воювати, у тому числі вести наступ, в умовах найжорстокішої нестачі всього – від особового складу до військової техніки, боєприпасів та інших ресурсів, якщо порівнювати з можливостями та ресурсами агресора.
Відоме прислів’я говорить, що є брехня, є велика брехня, а є пропаганда. Це до того, що довгі місяці пропаганда накачувала масову свідомість більш ніж спірними, як нині можна говорити, «нарративами» про те, що перевага перебуває на боці України як підтримка розвинених країн.
Справді, нас підтримують потужні в економічному та технологічному плані держави.
Але не можна сказати, що об’єктивні чинники є на боці України. Навіть потенціал усіх наших союзників не відповідає реальним можливостям та потребам, а нинішньої підтримки недостатньо, щоб забезпечити технічний перевіз над окупантами. На даний момент взагалі відсутні ознаки того, що ця підтримка суттєво зросте, навіть якщо Україна все ж таки отримає від союзників деяку кількість далекобійних ракет та авіації.
Швидше навпаки, за кількістю коштів та масштабами виробництва агресор зараз реально перевершує наших союзників, про що далі. Україна має лише перевагу у технологічності озброєнь, але вкрай недостатня кількість цих озброєнь нівелює цю перевагу.
Найяскравішим свідченням є сам факт підготовки до наступу, що критично затягнулася, і тривалої тяганини з його початком.
Нагадаємо, що питання про підготовку контрнаступу навесні цього року було поставлене ще наприкінці літа минулого роду, коли Україна у найважчих та кровопролитних боях змогла зупинити наступ окупантів. Розмови про неминучий переможний наступ посилилися восени після успіхів ЗСУ у Балаклії та Ізюма, а також після втечі російських військ з Херсона. Головною умовою успішності такого наступу справедливо називалися підготовка великих контингентів українських військовослужбовців у країнах НАТО, а також масштабні постачання озброєнь, боєприпасів та спеціальної техніки.
Але потім були довгі місяці торгів із Заходом навколо поставок танків і бронетехніки, ракетного та іншого озброєння, а самі темпи та обсяги поставок, відверто кажучи, виявилися недостатніми, а часто просто сміховинними. Навіть якщо не вдаватися в тактико-технічні характеристики цієї техніки, то кілька сотень отриманих Україною танків і броньованих машин західного зразка ніяк не зможуть переважити багато тисяч одиниць техніки, які за цей час зуміла виробити або зняти з консервації Росія, навіть якщо значна частина цієї техніки застаріла та далека від досконалості.
Окремо зазначимо, що широко розпиарених американських танків Abram Україна досі так і не отримала. Європа передала здебільшого застарілі Leopard-1 і лише незначна кількість Leopard-2 плюс невелика кількість британських Сhellenger-ів. Дещо краща ситуація бойовими броньованими машинами. Але все це не може переважити, повторимо, тисячі одиниць, які агресор зумів поставити в дію і продовжує це робити, оскільки має гігантські запаси цього «заліза», яке, навіть будучи застарілим, не перестає бути смертоносним. Не кажучи про перспективи отримання агресором техніки та боєприпасів від союзників, передусім від Північної Кореї за негласної підтримки Китаєм.
Поки тривала і широко розпіарена підготовка до контрнаступу ЗСУ, ворог встиг створити на півдні України на окупованих територіях потужну оборонну систему в три шари глибиною в десятки кілометрів, включаючи сотні квадратних кілометрів мінних полів. Пробити все це силами і засобами, що є в України, практично нереально, тим більше що, всупереч канонам військової науки, Україна не має переваги за жодним компонентом, а навпаки, поступається ворогові. Якщо ж говорити про повітряні сили, то тут окупанти взагалі значно перевершують ЗСУ.
У таких умовах взагалі дивно, що ЗСУ примудряються хоч і повільно, але все ж таки просуватися вперед, розвиваючи наступ. Очевидно, що наступ ведеться ціною неймовірних жертв та мужності бійців ЗСУ. Але так само очевидно, що мужністю, стійкістю та жертовністю не можна замінити нестачу озброєнь та боєприпасів, і все це обертається величезними втратами серед наших хлопців загиблими та пораненими.
Окрім об’єктивних, є ще безліч суб’єктивних факторів не на користь України.
Про те, що це війна надовго ще рік і більше тому говорилося багатьма, у тому числі про це йшлося в липневій торік публікації « Готуватися до довгої війни на виснаження справжнім чином! » .
Але з осені-зими пропаганда не втомлювалася твердити про контрнаступ і західних «вундерваффе», які неодмінно «все вирішують». Відбулася свого роду інтоксикація своєю ж пропагандою. Результатом стали недооцінка ворога, неадекватні глузування з «другої армії» та «чмобиків, що вкрай небезпечно, особливо у випадку саме з таким ресурсним і потужним ворогом, як путінська Росія. Зворотною стороною недооцінки ворога стала переоцінка власних сил, про що свідчили, зокрема, скоєно неадекватні заяви про те, що вже навесні-влітку, в крайньому випадку, восени можна буде гуляти кримськими набережними і засмагати на пляжах Ялти. Сюди слід додати інфантильну впевненість у тому, що можна досягти великого успіху, не змінюючи систему державного управління та економічну модель, не знищивши тотальну корупцію та злодійство, які з’їдають левову частку зусиль у боротьбі з агресором.
До того ж увійшли в моду мантри про те, що Путін «вже програв», що його режим і вся Росія скоро рухнуть і розваляться. Але реально Путін не програв, а просто поки що нічого не виграв. Розмови ж про розвал Росії та правлячого там режиму є інфантильним фантазуванням.
У жодному разі не применшуємо сміливість, рішучість і завзятість ЗСУ, які за ці три місяці на фронті зробили набагато більше, ніж за таких вступних могла б досягти будь-яка інша армія НАТО. Наші бійці вперто йдуть вперед накат за накатом під шквальним вогнем супротивника, прогризаються там, де в інших давно вже опустилися б руки, і навіть добиваються якогось просування.
Але виявилося, що в агресора морально-вольові також не слабкі. Аналізувати причини не будемо, зазначивши лише, що пропаганда в Росії працює добре, і середньостатистичний обиватель там цілком щиро вірить, що російська армія, що вторглася в сусідню суверенну країну, нібито несамовито «бореться з натовсько-бандерівським фашизмом за святу російську землю», та іншу подібну нісенітницю . Про це можна скільки завгодно складати анекдоти, але це працює. Окупанти часто дезертують і здаються в полон, але масових втеч у них не спостерігається, і це треба визнати. Кожне село, кожну лісопосадку, кожне нове поле та найменшу висотку нашим хлопцям доводиться вигризати ціною пограничних втрат.
Перспективи наступу
Життя сповнене несподіванок, але поки що все більше складається враження цього року навряд чи варто очікувати на суттєвий прорив. Зараз стоїть завдання якнайдалі просунутися вглиб ворожої оборони та закріпитися на зайнятих позиціях. Крім того, наступ наступ має політичні цілі: показати союзникам здатність воювати для подальшого нарощування західної допомоги.
Щодо наявності ресурсів у відкритих джерелах є діаметрально-протилежні погляди. Очевидно, що ця інформація закрита, що абсолютно правильно, і міркування на цю тему схожі на ворожіння на кавовій гущі.
І все ж, на одну думку, резерви ЗСУ під час наступу, що триває вже четвертий місяць, вичерпано. Йдеться не лише про мобілізаційні можливості. Істотно вичерпано запас західної бронетехніки та снарядів, і миттєво все це в таких же обсягах, як було у ЗСУ на початок червня, в Україні не з’явиться.
Причому слід зазначити, що в історії не існувало прецедентів, якби наступ тривав там довго. Будь-який наступ стратегічного характеру передбачає концентрацію сил, коштів і ресурсів на конкретній ділянці, і триває воно зазвичай не більше 2 місяців, що показує, зокрема, досвід Другої світової війни. За більшої тривалості наступ починає природно загасати, переходячи в активну оборону.
Почавши наступ у червні, ЗСУ швидко переконалися, що легкої прогулянки не буде, що розривів у російських позиціях немає, зв’язок більш-менш налагоджений, крім того, все густо засіяно мінами. Тому було змінено тактику. Замість запланованого введення ударних бригад, які мали проривати оборону і йти вглиб, почали застосовувати невеликі підрозділи і вести контрбатарейну боротьбу, знищувати склади, РЛС, ППО, РЕБ у тилу.
У зв’язку з цим постає питання, наскільки в ході літнього наступу ЗСУ виснажені війська агресора, і чи є в окупантів можливість провести свій контрнаступ уже цієї осені? За повідомленнями, що закидаються в інформаційне поле, в тому числі і з боку українського генералітету, створюється посилене враження, що Росія найближчим часом готова перейти до наступу на Харківському напрямку.
Йдучи далі, слід поставити запитання, чи є у Росії вільний військовий резерв, і якщо так, то які його можливості та цілі? Ходять чутки, що окупанти можуть спробувати взяти Куп’янськ, але навіть якщо це станеться, стратегічно нічого не змінить. Стратегічним результатом для Москви стало б взяття Харкова, але за всіма наявними даними, це навряд чи можливо, оскільки російська армія в її поточному стані навіть близько не має необхідного для цього ресурсу.
Згідно з іншою думкою, чутки про те, що ЗСУ ввели в бій чи не всі резерви на півдні, нібито запускаються російськими медіа як дезінформація. А насправді, розпочавши наступ 4-5 червня, українська армія нібито воювала на кожній ділянці силами двох-чотирьох бригад, забезпечуючи постійну ротацію. Бригади прориву в бій не вводилися або вводилися обмежено, як це було в районі Роботино-Вербово-Новопрокопування. Діючи малими силами, неможливо швидко прорвати оборону і забезпечити стрімке просування. Крім того, ЗСУ намагалися зберегти людей, не ризикуючи вводити у бої великі з’єднання. Почасти через рівень підготовки свіжих бригад, який з червня значно виріс, частково через високу щільність російських мінних постановок та артилерійського вогню (за літні місяці російська артилерія зазнала великих втрат, які не можуть поповнити, тож просування прискорилося). В результаті, за три з половиною місяці боїв ЗС РФ на півдні залишилися майже без резервів, зазнали великих втрат в артилерії та техніці, втратили значну кількість нових БПЛА і малих розвідувальних і ударних дронів, але і ЗСУ не змогли швидко просунутися вперед.
Повторимо, це крайні версії за умов зрозумілого відсутності об’єктивної інформації, а реальність може бути десь посередині.
Слід наголосити, що літній наступ ЗСУ — найбільша наступальна операція в Європі після Другої світової війни. Застосовуючи тактику проривів Другої світової, вона могла б стати і найбільшою за втратами. Можливо, саме побоювання втрачати щодня тисячі бійців убитими та пораненими вплинули на рішення українського командування, оскільки результат гарантувати було неможливо, а такі втрати могли б шокувати українське суспільство.
У західних медіа з’являється інформація про те, що військові стратеги та політики на Заході вже починають думати про весняний наступ наступного року. Щоправда, деякі західні генерали вважають, що наступ може продовжуватися взимку, але постає питання, чи є для цього ресурси. Крім того, поки що не виключається прорив оборони окупантів нашою армією вже цього року.
Головні надії у весняній кампанії покладаються на те, що на той час у країнах НАТО вдасться підготувати більше українських військових. Щоправда, вже постають питання про те, наскільки підготовка до НАТО адекватна тим реаліям, з якими доводиться стикатися у війні з російськими окупантами, про що далі. Ставка також робиться на те, що до весни наступного року в Києві буде більше західної техніки та більш кваліфікованих її операторів.
Але виникає наступний контраргумент. За цей час агресор теж зможе провести мобілізацію, навчити війська наростити озброєння шляхом виробництва та отримавши його з боку, у тій самій Північній Кореї, про що нещодавно мали місце переговори Путіна та Кім Чен Ына.
До чого ведуть зволікання з поставками техніки і з настанням
Затягування війни на руку тільки Москві, що визнають як у нас, так і на Заході.
Нещодавно заступник голови Головного розвідуправління Міноборони України Вадим Скибицький поінформував, що в Росії залишилося щонайменше 585 далекобійних ракет без урахування Х-22. А саме: 270 «Іскандерів», 140 «Калібрів», 75 «Кинджалів», а також у сумі 100 ракет Х-101, Х-555 та Х-55 .
При цьому, за словами Скибицького, Росія спромоглася наростити виробництво своїх ракет. За серпень було випущено орієнтовно близько 118 ракет: шість “Кинджалів”, 30 “Іскандер-М”, 12 “Іскандер-К”, 20 “Калібрів”, 40 Х-101, а також 10 модифікованих Х-22 до рівня Х-32 .
Також у Росії планують до кінця року виготовити на своїй території 1300 «Шахедів» з використанням комплектуючих іноземного та власного виробництва.
Що стосується бронетехніки, то навіть західні оглядачі визнають, що через повільність західних країн з постачанням Росія нарощує перевагу в танках та бойових машинах піхоти.
Оглядач згаданого німецького таблоїду BILD Юліан Репке стверджує, що за час контрнаступу ЗСУ втратили кілька сотень одиниць військової техніки, у тому числі не менше чотирьох бойових машин піхоти «Страйкер», 20 БМП «Бредлі», до 15 танків «Леопард» і більше броньових машин MRAP. Цікаво, звідки цей оглядач бере дані…
Втрати російської сторони у техніці теж суттєві, але Кремль змінює свою тактику. Якщо на початку цього року військове керівництво РФ відправляло в Україну старі радянські танки, наприклад, як Т-62, випущені понад 60 років тому, то останніми місяцями на фронт надходить нова техніка. Наразі російська військова промисловість виробляє близько 20 сучасних танків Т-72Б3 та Т-90М на місяць — усі вони одразу ж вирушають до України.
Паралельно з цим російська влада розпочала масштабну програму модернізації старих танків: насамперед це стосується машин Т-72 — з радянських часів у Росії залишилося близько семи тисяч (!) одиниць таких танків. Таким чином, цього року російська армія може розраховувати ще на 700 нових танків та бойових машин піхоти.
Водночас західні країни, за словами того ж таки Репке, за останні місяці не поставили в Україну жодного сучасного бойового танка, із 300 обіцяних БМП на сьогодні ЗСУ передано менше 100.
Британський відставний генерал Берронс вважає, що цього року потрібної кількості «броні» та супутніх коштів добрати не вдасться.
«Україна ППО вистачить, щоб прикрити лише близько третини території країни. Питання нестачі артилерійських боєприпасів було вирішено лише тимчасово – за рахунок постачання касетних снарядів США. Україні знадобиться час до середини 2024 року, щоб відновити досить потужні військово-повітряні сили, і їй не вистачає ключового обладнання, необхідного для розмінування. Виправлення всього цього перенесе війну щонайменше наступного року», – вважає Берронс.
У свою чергу, видання Financial Times говорить про недоліки у підготовці та оснащенні Заходом українських збройних сил, зокрема, про те, що західна підготовка українських військ, що зазвичай триває п’ять тижнів, надто коротка.
«Ідея про те, що українські війська, не маючи жодного прикриття з повітря, прорвуться через російські позиції, завжди була скоріше голлівудським сюжетом, ніж реальністю», – зазначає видання.
Україна ж змушена була повернутися до війни на виснаження, вимотуючи противника артилерією та руйнуючи лінії постачання дальніми ударами, одночасно використовуючи невеликі атаки піхоти. А в виснажливих конфліктах, як відомо, виграють економіки, і тут перевага явно не на боці України, тому подальше затягування конфлікту без вирішальних ударів через відсутність необхідного озброєння може призвести до тяжких для України наслідків у майбутньому.
Крім того, для України безперебійність західних поставок наражається на політичні ризики – у США зростає скепсис щодо подальшого озброєння Києва, і чи вдасться зберегти підтримку на тому ж рівні протягом найближчих років, нікому не відомо, особливо з урахуванням можливої зміни влади в США.
Західні медіа визнають, що тяганини з озброєнням України затягують війну, роблять її ще більш кровопролитною і непередбачуваною.
Зокрема, агентство Reuters з посиланням на анонімні джерела з числа західних чиновників у публікації «Росія ramps up artillery зростання виробництва снарядів і танків до вдвічі перевищує прогнозні оцінки Заходу.
Посилаючись на джерела, Reuters також стверджує, що Москва нібито зможе збільшити виробництво артилерійських снарядів в найближчі пару років приблизно до двох мільйонів на рік. Хоча і це не відповідатиме потребам Кремля. Від себе відзначимо, що недолік Москва зможе компенсувати, отримавши боєприпаси у Північній Кореї та/або Китаї.
Водночас Євросоюз зараз виробляє 300 тисяч снарядів на рік і планує подвоїти цей показник у 2024 році.
Також видання заявляє, що Росія зараз може виробляти близько 200 танків на рік, що також вдвічі перевищує попередні західні оцінки. Але цього мало, оскільки під час боїв в Україні агресор нібито втратив 2000 танків. Проте важко сказати, наскільки ця інформація відповідає реальності.
У свою чергу, видання The New York Times з посиланням на джерела в США, Європі та Україні в публікації ” Russia Overcomes Sanctions to Expand Missile Production, Officials Say ” або ” Росія подолала санкції заради розширення виробництва ракет, заявляють офіційні особи “, наводить наступні тривожні. дані.
“Росія підірвала американський експортний контроль, використовуючи свої розвідувальні служби та міністерство оборони для управління незаконними мережами людей, які контрабандою переправляють ключові компоненти, експортуючи їх до інших країн, з яких їх легше доставити до Росії”, – пише видання.
Потрібні РФ чіпи, яких вистачить виготовлення кількох сотень крилатих ракет, містяться у кілька рюкзаків, що робить обхід санкцій щодо простим.
За даними видання, закупівля необхідних компонентів відбувається через такі країни, як Вірменія та Туреччина. Європейці та американці намагалися зупинити ці обхідні канали, але поки що не вдається. Американські чиновники заявили, що можуть уповільнити, але не зупинити контрабанду Росією деталей.
The New York Times повторює наведену вище інформацію про те, що Росія наростила виробництво нових танків до 200 одиниць на рік, а також наближається до виробництва 2 млн снарядів на рік, що вдвічі більше, ніж передбачали західні розвідки, і більше, ніж США та Європа разом узяті.
За оцінками високопосадовця Міноборони Естонії Кусті Салма, нинішнє виробництво боєприпасів у Росії в сім разів перевищує виробництво на Заході. При цьому витрати на виробництво набагато нижчі, оскільки Москва «жертвує безпекою та якістю». Наприклад, виробництво одного 152-мм артилерійського снаряда обходиться РФ приблизно 600 доларів, а подібного 155-мм снаряда у країнах – 5-6 тисяч доларів.
Однак виробництво Росії не встигає за витратою тих же боєприпасів на полі бою та зношування техніки. При виробництві артилерійських боєприпасів у 2 млн. штук на рік, армія РФ робить 10 млн. таких пострілів. Тому вона шукає альтернативні канали закупівлі, такі як КНДР. Також Москві не вистачає ракетного палива та основних вибухових речовин.
Критика «зарубіжної критики»
У той же час, деякі оцінки настання західними медіа викликають одночасно подив, сміх та агресію. На цей інформаційний шум доводиться звертати увагу тому, що він формує громадську думку на Заході та впливає на ухвалення рішень владою західних країн щодо підтримки України.
Наприклад, те саме видання The New York Times в одній із публікацій «видає на-гора» такі «перли»:
«Згідно з американською військовою доктриною, основні зусилля завжди спрямовані на те, щоб забезпечити спрямування максимальних ресурсів на один фронт, навіть якщо сили підтримки борються на інших ділянках, щоб застрахуватися від невдач чи розосередження оборони супротивника. Але Україна та Росія воюють відповідно до старої радянської комуністичної доктрини, яка прагне звести до мінімуму суперництво між угрупованнями армії, надаючи однакову кількість живої сили та техніки всім командуванням».
Слід нагадати, що востаннє американці воювали з приблизно рівним суперником у Корейській війні в 1950-1953 роках, причому успіху вони там не досягли. Тому незрозуміло, де і коли за останні 70 років армія США використала цю свою військову доктрину. Три покоління поспіль американці вступають у війну проти свідомо слабких супротивників, маючи кратну технічну, авіаційну та чисельну перевагу. У бомбардуваннях маленької Югославії було задіяно понад тисячу бойових літаків, під час вторгнення до Іраку – майже дві тисячі.
Подібні висловлювання американських медіа викликають особливо неприйняття та сильне бажання побачити, як американські солдати без тотального домінування в повітрі змогли б прорватися до Азовського моря, будучи провідними американськими генералами та вказаною блискучою військовою доктриною.
І досконалою дурістю виглядають звинувачення наших генералів у якійсь згубній «комуністичній доктрині», згідно з якою, на думку американських «аналітегов», сили та засоби «розмазуються» по всьому фронту, а не концентруються у напрямку головного удару. Адже навіть якщо згадати, наприклад, хоча б Другу світову війну, то під час неї абсолютно всі стратегічні операції Червоної армії починалися з концентрації на точках проривів ударних угруповань.
Ще раз підкреслимо, що це нісенітниця, але ця нісенітниця формує громадську думку і впливає на прийняття рішень на Заході.
У свою чергу, видання The Economist у публікації « Are Ukraine’s tactics working? » чи « Чи працює тактика України? » зробило спробу проаналізувати помилки України та Заходу у підготовці та проведенні настання влітку нинішнього року. Незважаючи на певну сумнівність низки тверджень у відриві від реальності, цей аналіз вартий того, щоб тезово його відтворити.
Основні його тези такі:
– утримуючи Бахмут «за будь-яку ціну» взимку, «Україна спалила свої запаси снарядів», а Росія отримала час для зміцнення на півдні;
– Захід радив зосередитися на наступі на півдні, але Україна намагалася розтягнути оборону РФ, атакуючи одразу у кількох місцях, у тому числі на сході;
– під Бахмутом залишилися досвідчені бійці зі старою технікою, а на південь направили недосвідчених бійців із новою західною технікою, і вони зробили помилки, яких досвідчені бійці могли не допустити;
– бійцям під Бахмут відправляють велику частку дефіцитних боєприпасів, а джерела видання кажуть, що рішення продовжувати наступ під Бахмут пов’язане з політичними, а не військовими резонами;
– західне планування наступу ґрунтувалося на досвіді 20-го століття, без урахування нових типів датчиків і дронів, а російські зміцнення також виявилися значнішими, ніж припускали на Заході;
– наступ ЗСУ на півдні відразу пішов не за планом, а Україна не мала «плану Б», тому було вирішено перейти з бронетехніки на атаки піхоти – це обмежило втрати, але сповільнило просування, що дає Росії час перезавантажити свою оборону;
– деякі чиновники на Заході вважають, що більш ризиковані масштабні атаки призвели б до значних втрат на початку, але дозволили б прорвати оборону РФ, але в Україні вважають, що це обіцяло лише втрати;
– дрони займають центральне місце у цій війні, а під час навчання на західних полігонах суворо обмежені умови, коли можна запускати БПЛА;
– Україні не вистачає молодших командирів із досвідом ведення наступальних операцій, через це перевантажено командування бригад;
– навчання українців за кордоном було недостатньо, щоб навчити їх західному способу ведення війни шляхом загальновійськового маневру, внаслідок чого «українці досі прив’язані до радянської доктрини», хоча низка західних експертів, навпаки, вважають, що український підхід є адекватним.
Характерно, що остання теза геть-чисто перекреслюється наступним цілком справедливим твердженням про те, що Захід недостатньо досвіду, щоб навчати українців передової тактичної практиці, актуальної для реалій війни з Росією.
Підводячи підсумок, видання The Economist стверджує, що Україні, зрештою, доведеться відмовитися від тактики штурму невеликими групами і знову ввести в дію великі підрозділи механізованих та бронетанкових військ.
«Незрозуміло, скільки свіжих сил залишилося з обох боків. Темпи виснаження, схоже, сприяють Україні, а не Росії, але джерела припускають, що Росія, ймовірно, все ще може накопичити достатньо резервів, щоб заткнути дірки», – зазначає видання The Economist, вказуючи з посиланням на військових експертів, що до зими Україні не вдасться вийти до Азовського моря
Давати оцінки таким твердженням не будемо, так само як і не ставитимемо в цій темі крапку, оскільки вже всім очевидно, що ця війна на виснаження, на жаль, буде довгою, кровопролитною та руйнівною.
