Майже півтора роки війни і дедалі виразніша перспектива продовження цієї війни надовго, всерйоз і з туманними перспективами не особливо змінили інфантильне ставлення до цієї війни в значної частини суспільства, включно з владою і пересічним обивателем. Останнім часом тема переходу країни на військові рейки, точніше відсутності такого переходу, різко актуалізувалася у зв'язку з нахабним розбазарюванням величезних коштів на видатки, від яких за версту тхне корупцією і шахрайством. При цьому всі зациклилися на грошах, на дронах, інших озброєннях, що дуже важливо, але є більш загальні й засадничі речі - морально-психологічна установка в державі та в суспільстві, яка визначає загальне неадекватне ставлення до війни, наслідком якого є, зокрема, відсутність переходу на військові рейки, мародерство та мажорництво під час війни.
Не кажучи вже про тотальну корупцію та злодійство, які з ходом війни тільки наростають, і це не тільки огидно, а й вкрай небезпечно для майбутнього країни у такий тяжкий час. Втім, про корупцію вже йшлося, зокрема, у публікації « Україна – заповідник вічнозелених (анти)корупціонерів». Навіть найстрашніша війна не в змозі це змінити » .
Давно час говорити правду!
Всі ці «другі черги музеїв», «стадіони», «перекладання плитки та бруківки» та інше на багато мільйонів, навіть на мільярди гривень виглядають цинічним знущанням на тлі нестачі озброєнь, боєприпасів та іншого спорядження на фронті, включаючи безпілотники, навколо яких розгорівся виправданий скандал, бо виробництво цих коштів в Україні вже давно можна було налагодити. Не кажучи вже про те, що в армії і на фронті не вистачає маси найрізноманітніших, але вкрай потрібних речей від тепловізорів до мила і шкарпеток для бійців, і все це вони купують за свої кревні, або збором коштів і постачанням займаються рідні, близькі просто небайдужі люди, які взяли шефство над певними підрозділами ЗСУ.
Постачання приватним порядком армії необхідними речами за півтора роки війни призвело до формування розгалуженого і цинічного бізнесу, суть якого полягає в наступному. Одні воюють, ризикують життям, калічать і гинуть, але оплачують багато необхідних для війни речей зі своєї кишені, віддаючи на це левову частку свого грошового забезпечення, і це вже само по собі є знущальним цинізмом. Інші в тилу збирають «хто скільки може» і забезпечують постачання необхідним із споріднених спонукань, за знайомством, у порядку патріотичного обов’язку, з міркувань людяності та вдячності. І все це при тому, що у ЗСУ та в Міністерстві оборони існує інтендантська служба, а на утриманні армії з бюджету України та західними союзниками виділяються величезні кошти та ресурси. Але є ще третя тилова категорія – ті, хто наживається на постачанні та продажу всього того, що необхідно для «фронту і для перемоги», реалізуючи на практиці знамениту приказку «кому – війна, а кому – мати рідна». Очевидно, що вся ця конструкція соціальних відносин виглядає огидно і розмиває державність та суспільний устрій, які й без того прогнили через тотальну корупцію та злодійство.
До того ж, наша споконвічна махновщина та отаманщина, інша децентралізація, у тому числі у постачанні волонтерами і навіть у веденні бойових дій, добре працювали в перші дні, поки у ворога мав місце бардак та неготовність до війни, яку ворог же й розв’язав. Але за півтора роки, навіть з усіма застереженнями на бунт Пригожина та інше, агресор напрацював будь-яку, але систему у військовому виробництві і взагалі в переведенні економіки на військові рейки якщо не в абсолютному розумінні, то хоча б у мінімально потрібному обсязі. Це визнає дуже багато. Україна та її влада так і не спромоглися це зробити. І якби не допомога західних союзників, то все це могло вже давно закінчитися, причому дуже погано. Проти системи слід боротися системою, нехай навіть зовсім іншою та асиметричною, як нині модно говорити. Але в такій війні робити ставку з цілого ряду найважливіших питань, наприклад, з безпілотників, виключно на волонтерство, та ще й за умови тотального крадіжки та бардаку – це подібно до смерті.
Скандал, що розгорівся на тему «бенкету під час війни» у вигляді витрачання місцевою владою величезних коштів на бруківку, розв’язки, стадіони та інше, дав центральній владі привід «перевести стрілки» на місцеве самоврядування, що погрузло в корупції та крадіжці так само, як центр . Але це не вирішення проблеми у вигляді перенаправлення надлишкових коштів місцевих бюджетів на потреби оборони країни, а політиканство, особливо огидне та небезпечне в такий критичний час, про що далі.
На тлі відверто забуксованого контрнаступу і війни, що все більше затягується, до цього додалася зростаюча в суспільстві невпевненість і розчарування, що виникли внаслідок завищених очікувань, сформованих примітивною пропагандою, яка насаджувала інфантильну установку: мовляв, ще трохи, західні союзники дадуть нам », апріорі переважає ворожі озброєння, і – перемога забезпечена, оскільки, мовляв, не може колективний Захід, який підтримує Україну, програти Москві, яка, згідно з нинішнім «карго-культом», чомусь має найближчим часом неодмінно розвалитися та/або попросити пощади .
Ситуація загострюється інформацією, яка надходить із фронту безпосередньо від учасників бойових дій через засоби масової комунікації. Скільки б влада не намагалася цензурувати цю інформацію та затикати роти погрозами та маніпуляціями, перекрити це джерело інформації вона не в змозі.
Поряд з корупцією, крадіжкою та некомпетентністю, подібні інфантильні установки влади та значної частини обивателів стали однією з найважливіших причин того, що країна так і не перейшла на військові рейки, економіка не перебудувалася на довгу війну на виснаження, хоча до цього треба було приступати ще у квітні-травні 2022 року.
Провал військового укладу
Вже тоді, більше року тому, дуже багато писали і говорили про те, що це війна з ворогом, який має величезні, практично необмежені ресурси, і це війна надовго і всерйоз. Тих, хто про це попереджав, обзивали чи не «агентами Путіна», вживаючи модний вираз «ІПСО».
Поряд з багатьма іншими авторові цих рядків ще рік тому неодноразово доводилося писати про необхідність переведення країни на військові рейки. Зокрема, про це йшлося у публікаціях « Воєнпром України: соціально-економічні рейки для довгої війни », « Готуватися до довгої війни на виснаження справжнім чином!» , « Тупикові рейки війни в коментарях та постах соцмереж ».
Але через рік з гаком після того, як все це писалося, «рейки війни» виявилися не просто тупиковими, а вони, образно кажучи, «скрутилися штопором» і йдуть під укіс. А разом з цим, під бій «барабанів для бомбосховищ», під звукоряд серіалів патріотично-ідіотичного змісту, що знімаються Мінкультом, а також з прикрасою у вигляді малого герба-тризуба замість радянських символів, під укіс може піти країна, а нинішні небачені з часів Другої світової жертви можуть виявитися марними.
Пропагандистська демагогія про «західні вундервафлі», які дадуть можливість «двома-трьома контрнаступами» розвалилися величезну московську військову машину і підняти Путіна на мотузці посеред Червоної площі ближче до храму Василя Блаженного, спочатку дратувала автора цих рядків, який має в кишені офіцерське звання ще радянського зразка, а тому хоча б у найзагальніших і невиразних рисах, але спочатку, з лютого 2022 року, розумів, з чим довелося зіткнутися і наскільки до цього була (не) готова Україна після 30 років розвалу і розкрадання.
Інша річ, що через 30 з лишком років розвалу та пограбування від найбагатшої радянської виробничої спадщини в Україні мало що залишилося, і за це ніхто поки що серйозно не відповів. Про це добре сказано в соцмережах економістом Олексієм Кущем.
« У кожної помилки є прізвище, ім’я та по батькові.
Українці нарешті усвідомили необхідність розвитку ВПК.
Ось тільки ВПК – це сферичний кінь у вакуумі, а похідна від розвитку промисловості.
Інакше ця модель не працює.
Вранці – промислова політика, вдень – створення індустріального ядра, увечері – ефективний ВПК.
А можна, спочатку ВПК? Можна, але промислову політику вперед…
Саме тому, я дивуюся, наскільки кліпове мислення та відсутність причинно-наслідкових зв’язків в’їлося в нашу підкірку.
Багато років писав статті щодо необхідності проведення промислової політики в Україні. І багато хто з тих, хто зараз став «промисловцем», тоді сміялися з моїх тез і намагалися виставити мало не ретроградом, «марксистом».
Тепер настало прозріння? Пізно.
Згадую свою посаду про руйнування цехів заводу «Арсенал» напередодні повномасштабної війни.
Як тоді в коментарях багато хто писав, що «жральник» на місці унікального підприємства – це добре.
Тепер вони кричать – «де наша оптика?».
Зруйнували технічну освіту, академічну науку, видавили за кордон найкращі уми країни, розвіяли за вітром заводи, втратили компетенції, навички та технології та дивуємося: «Де наше ППО?».
Люди, які зруйнували промисловий потенціал країни (точніше, зробили йому контрольний постріл), тепер знову в топі: організовують за кордоном благодійні вечори, збирають донати на те, що ми могли самі робити…
Збираються контролювати гроші, які наші партнери виділять на відновлення України.
Нічого не змінюється…
Велика країна без промислової політики – це як курка без голови, якийсь час ще може рухатися, але фінал вирішено наперед ».
Більше того, серед багатьох всюдисущих так званих експертів, а також чиновників навіть найвищого рангу досі широко поширений ліберально-ринковий інфантилізм на тему про те, що перехід економіки та життя в країні на військові рейки – це повернення до сталінізму, шлях до Північну Корею тощо. При цьому навмисне або по дурості ігнорується той факт у роки Другої світової війни навіть США, не кажучи вже про Велику Британію, перевели на військові рейки економіку, а Британія – все громадське життя підкорила боротьбі з гітлерівцями.
Покійна вже нині королева Сполученого Королівства Єлизавета II (1926-2022) у лютому 1945 року, будучи ще принцесою, вступила до лав Допоміжної територіальної оборони, пройшла курси механіків-водіїв санітарного автотранспорту, отримала військове військове звання.
Натомість в Україні зараз різнокаліберний «елітняк» та його сини ховаються за кордоном чи в тилу, ведуть розгульний спосіб життя, знімаючи про це ідіотичні відеокліпи, що виглядає верхом цинізму на тлі смертей, калік та руйнувань. Описувати кричущі картини «бенкету під час війни» у столиці та інших тилових регіонах, насамперед на Заході країни, не будемо, оскільки зараз у всіх на очах і слуху всі ці шопінги, розваги, безперешкодні виїзди за кордон особин чоловічої статі мобілізаційного віку, скупка нерухомості, що різко подорожчала в західних регіонах і так далі, поки десь гинуть і калічать бійці на фронті, мирне населення під ворожими ударами, а країна руйнується.
Зазначимо тільки, що не можна в цьому звинувачувати одну тільки так звану еліту, тому що значна частина обивателів також старанно вдає, що війни начебто ні. Останнім часом спочатку міністр реінтеграції Ірина Верещук, а потім сам Зеленський звернулися до громадян з вимогою не розслаблятися, не кайфувати і не забувати, що війна ще далеко не закінчена. В одного боку, подібні звернення більш ніж обґрунтовані, але вони виглядають досить фальшиво на тлі безперервних скандалів навколо депутатів від «Слуг народу» та інших представників «еліти», котрі, будучи військовозобов’язаними, корупційним шляхом потрапляють за кордон, фігуруючи там на дорогих курортах та в інших місцях, які не мають нічого спільного ні з їхнім робочим місцем, ні, тим більше, з лінією фронту.
А ворог не спить!
Натомість ворог, хай і з шараханнями і традиційним російським бардаком, зайнявся переходом на військові рейки буквально після квітня 2022 року, тобто після відходу з півночі України, і за цей час зумів досягти досить вагомих результатів, що визнають на Заході і навіть почали визнавати у нас. Військові підприємства в Росії працюють на повну потужність, часто в три зміни.
На цьому фоні відвертою клоунадою виглядає нещодавня заява міністра стратегічних галузей України Олександра Камишина, який дбайливо здивувався, нібито вперше почувши, що далеко не всі оборонні підприємства України працюють під час війни у режимі 24/7.
Крім того, в країні-агресорі будуються нові підприємства, зокрема, завод з виробництва безпілотних літальних апаратів у Татарстані за іранською технологією та нібито за участю фахівців з Ірану, про що нещодавно йшлося у публікації « Безпілотники, далекобійні ракети та снаряди: де українське зброя, яка змінить перебіг війни » . За кілька місяців агресор зможе випускати ударні безпілотники сотнями, вони обрушаться на нас, і жодна ППО не зможе їх відобразити суто фізично.
За даними медіа, розвиває Росія і виробництво власних дронів, наприклад типу «Ланцет», хоча є версія, що цей дрон нібито створювався на основі ізраїльської технології. Російська пропаганда сурмить, що виробництво «Ланцетів» збільшили чи не в 50 разів. За інформацією з фронту, навіть якщо це звичайна пропагандистська брехня, і виробництво цих ударних безпілотників агресор збільшить лише в 10 разів, то нашим бійцям буде дуже важко.
Взагалі, тема безпілотників, яка останнім часом набула особливого резонансу, виглядає для України поки що дуже невтішно.
За низкою оцінок, у 2022 році, завдяки імпортним закупівлям та постачанням, у ЗСУ було у 10 разів більше БПЛА, ніж у агресора. Зараз ситуація вирівнялася, а наступного року Росія після нарощування виробництва та введення в дію нових підприємств почне домінувати, якщо зараз не вжити екстрених заходів. На розробку та виробництво БПЛА у Росії виділено, за деякими даними, понад 10 млрд доларів.
Ситуація може ще сильніше загостритися у зв’язку з тим, що з 1 вересня Китай запроваджує обмеження на експорт дронів та ряду комплектуючих до них нібито для того, щоб вони не використовувалися у військових цілях. Така собі «боротьба за мир» Китаю, який не надто приховує, що підтримує в цій війні Москву, тому цілком можливо, що Росія дрони та комплектуючі для їхнього виробництва негласно отримуватимуть. Нагадаємо, що саме Китай є виробником широкої номенклатури дронів, у тому числі цивільного призначення, та комплектуючих для їх виробництва, які використовуються як Силами оборони України, так і ворожою армією.
Після скандалу в інформпросторі на тему нестачі безпілотників у контексті абсолютно цинічних витрат на бруківку, музеї бордюри, уряд України нарешті розродився значною сумою у розмірі 40 млрд гривень на безпілотники. Принаймні таку суму було озвучено. Не говоритимемо у тому, що це значно менше, ніж суми, які імовірно виділяються ворогом ті ж мети. Але досі незрозуміло, наскільки все це серйозно, як буде організовано розробку та виробництво дронів, хто і як координуватиме цю сферу. Припустимо, що подібна інформація є закритою, але практика та життєвий досвід підказує, що це вкрай важливе питання може потонути у бардаку, крадіжці та корупції. Дуже хотілося б помилитися.
До того ж не дронами єдиними, як то кажуть… Крім безпілотників, є ще різні ракети, які, як нас довгий час переконували, у ворога ось-ось мають закінчитися, але виявилося, що це далеко не так. Про це також нещодавно йшлося у публікації « Безпілотники, далекобійні ракети та снаряди: де українська зброя, яка змінить хід війни » , але дозволимо собі процитувати витримку:
За словами генерала Громова, за час війни російський військово-промисловий комплекс зумів підвищити темпи виробництва, і зараз у Росії здатні за місяць виробляти близько сотні ракет різних типів, а саме: понад 10 «Іскандерів», до 30 «Калібрів», до 60 крилатих ракет повітряного базування, включаючи Х-101, Х-555 та «Кинджали».
Для цього Росії потрібна ціла низка імпортних комплектуючих, передусім у складі напівпровідникової електроніки, які у Росії не виробляються, і російський воєнпром їх отримує в обхід горезвісних санкцій.
Заодно зазначимо, що «казочки», якими нас довго годували різного роду цивільні і навіть військові чиновники, а також «патріотичні пропагандони» (пардон!), про те, що «Путіна ракети ось-ось закінчаться», і їх «вистачить на два-три рази», можна здати брухт.
Хочеться запитати, де у серійному виконанні наші знамениті «Нептуни», які, до речі, б’ють на ті ж 300 км, що й ATACMS, які ми безуспішно випрошуємо в американців, з тією різницею, що «Нептуни» – це крилаті дозвукові ракети. а ATACMS – це надзвукова балістика. Але якщо вже говорити про балістику, то де широко розпиарені Сапсани, Борисфени, Громи? Від цих поетичних назв уже рябить в очах, а далекобійних засобів поразки ворога немає, хоча свого часу Україна випускала ракетні озброєння, здатні вражати цілі на інших континентах ».
Окрім дронів та ракет, є ще безліч інших позицій, виробництво яких в Україні вже давно мали налагодити, заодно вирішуючи проблему зайнятості населення.
Можливості та цілі агресора
Якщо ж говорити про можливості агресора, то всі ці «наративи», які ввинчувалися вітчизняною примітивною пропагандою про те, як у Росії закінчиться зброя і мобілізаційний ресурс, а сама Росія ось-ось розвалиться, спочатку викликала реакцію відторгнення у будь-якого розсудливого індивіда, особливо у тих, хто ще має радянський досвід. Власних ресурсів у Росії завжди вистачало, а недостатні для військового виробництва підсанкційні вироби, у тому числі західних виробників, Москва отримує шляхом сірого і навіть чорного імпорту через країни, які не підтримали санкції, насамперед через Китай, а також через Грузію, Казахстан, Киргизстан. З грошима на фінансування зростаючих військових витрат у путінського режиму теж особливих проблем немає, оскільки російська нафта активно продається, в тому числі і на Захід, в обхід санкцій через ті самі країни, які не приєдналися до санкцій. До того ж, останнім часом знову намітилося суттєве зростання цін на нафту, що потягнеться вгору ціни на газ та інші енергоносії.
Це ще раз говорить про нікчемність санкцій, ефективність яких спочатку була сумнівною навіть авторам санкційних заходів у США, про що йшлося в ряді публікацій, зокрема «Захід ще поки не зрозумів, як санкції діють на Росію… А Україні потрібна зброя! » і « Через діряві санкції Заходу до Росії пливе військова продукція, та якщо з неї – нафту » .
Паралельно Москва прагне задушити економіку України, оскільки український бюджет залежить від західних союзників. На це спрямовані вихід із угоди щодо зерна, авіаудари щодо цивільної інфраструктури. Кремль також розраховує знизити підтримку України Заходом, для чого використовуються загрози ескалації, зокрема розширення конфлікту на територію НАТО через Білорусь за допомогою «вагнерівців».
А головне, Путін чекає на вибори в США, сподіваючись, що зміна влади в Білому Домі обвалить американську підтримку Україні, а отже, підтримку Заходу, яка стимулюється Вашингтоном. Також розрахунок Москви небезпідставно будується наростання так званої «втоми» Заходу від війни та тих соціально-економічних проблем, які вона породжує.
На Заході, нарешті, стало доходити, що Путін не тільки не намагається якнайшвидше закінчити війну в Україні, а й готується до боїв ще більших масштабів, причому не лише з Україною, про що свідчить ціла низка рішень, які приймаються в Росії останнім часом, Крім запуску повну потужність військових виробництв.
Зокрема, приймаються нормативні акти, які посилюють порядок мобілізації та дозволяють суттєво збільшити чисельність мобілізованих, причому російський мобілізаційний ресурс більший за український у кілька разів. Звичайно, цей мобілізаційний ресурс треба озброїти та навчити, але вирішення цих проблем агресор поступово налагоджує. Так само, за багатьма свідченнями з фронту, ворог поступово вчиться воювати і застосовувати сучасні форми, методи, озброєння, обладнання.
Серйозний резонанс викликали слова голови комітету ворожої Держдуми Андрія Картаполова про те, що поправки, що зараз вносяться до законодавства, «написані для великої війни і загальної мобілізації – запах цієї великої війни вже відчувається».
Зрештою, на Заході, нарешті, починають публічно визнавати, що метою Путіна є не так Україна, як перегляд світопорядку, що встановився після розвалу Радянського Союзу, а зрештою, і сам Захід. У зв’язку з цим у західних медіа з’являються витримані у похмурих і навіть панічних тонах публікації, які говорять про те, що Путін націлений на дуже довгу війну, націлену проти Заходу, і для цього Путін має практично необмежені ресурси та суттєву підтримку населення, отруєного шовіністичним чадом. Яскравим зразком таких настроїв є нещодавня гучна публікація у виданні New York Times під промовистою назвою “Putin’s Forever War”, тобто “Вічна війна Путіна” .
До питання використання коштів місцевих бюджетів на військові потреби
Саме в такому контексті слід повернутися до недавнього скандалу навколо, м’яко кажучи, невиправданого використання місцевою владою величезних коштів на відверто корупційно-злодійські цілі у такий критичний момент. Причому тут слід зробити одразу два попередні зауваження.
По-перше, будучи абсолютно аморальним і навіть злочинним, витрачання коштів місцевих бюджетів на перекладку бруківки, заміну бордюрів та облаштування стадіонів у віддалених населених пунктах найчастіше не можна назвати необґрунтованим, тому що органи місцевого самоврядування мають на це право за наявності коштів у бюджеті. Більше того, у низці випадків такі роботи давно назріли, як, наприклад, у випадку зі знаменитою розв’язкою у столичному Оболонському районі. Ступінь корупційності та крадіжки під час виконання цих витрат та робіт – це вже наступне питання, але ці витрати є законними з погляду формальної нормативної бази. Інша річ, що в умовах найжорстокішої війни за існування проти переважаючого буквально за всіма параметрами (навіть з урахуванням західної допомоги) агресора, подібні формально законні витрати є верхом дурості, цинізму та злочинності, якщо виходити із загальнолюдських уявлень. Тим більше, що ці витрати стали можливими саме через війну, оскільки доходні частини місцевих бюджетів розбухнули через податки на доходи військовослужбовців, які різко зросли у зв’язку з повномасштабною агресією, як і сама чисельність військовослужбовців, про що далі.
По-друге, скандал навколо цих витрат потроху ліг, змінивши інші резонансні події, а проблема, судячи з усього, залишилася, тобто ніяких змін до «нормативки» внесено не було, і місцеві ділки мають можливість і далі витрачати на своє задоволення кошти, бійці на фронті продовжують відчувати нестачу всього – від боєприпасів і спецобладнання до маси побутових речей, без яких існування неможливе.
До цього слід додати, що паразитування на грошах розбухлих місцевих бюджетів центральна влада використовує для політиканських ігор у своєму протистоянні з місцевим самоврядуванням, замість спільно вирішити проблему, перенаправивши частину коштів на більш важливі і виправдані в даний час потреби. Не кажучи вже про те, що центральна влада і сама відзначилася не лише низкою подібних скандальних витрат, а й створенням злочинно-ідіотичних перешкод для вітчизняних виробників, включаючи тих, що працюють на оборону, але це окрема тема.
Суть проблеми полягає у наступному.
Свого часу було ухвалено рішення про те, щоб 64% доходів від податку на доходи фізичних осіб (ПДФО), відомого як «прибутковий податок, залишати в місцевих бюджетах для того, щоб місцеві органи влади були зацікавлені створювати робочі місця та тим самим збільшувати доходи місцевих бюджетів Безсумнівно, це гарна і правильна ідея.
Але коли почалася повномасштабна агресія та загальна мобілізація, без жодних зусиль з боку місцевої влади виникли тисячі офіційно працевлаштованих з оплатою значно вищою за середню – від 30 тисяч гривень і вище.
Економіст Павло Вернівський наводить такі вельми прикидні цифри , що дають, проте, розуміння ситуації.
У бюджеті 2021 року загальний фонд оплати праці військовослужбовцям та поліції становив трохи більше 100 млрд гривень, а в бюджеті на 2023 рік цей фонд збільшився у 10 разів – майже до 1 трлн гривень, точніше до 973 млрд грн.
Далі проста арифметика: 973 млрд. * 18% = 175 млрд. повертається назад до бюджету у вигляді прибуткового податку, і 75% цієї суми йдуть до місцевих бюджетів, а це 131 млрд. гривень додаткових коштів, які несподівано «впали на голову» місцевим бюджетам тільки тому , що у країні війна.
Від себе додамо, що в медіа неодноразово з’являлася інформація про те, що керівництво органів місцевого самоврядування на місцях часто вступають у змову з командуванням військових частин, щоб ті як місце дислокації обирали певну територіальну громаду саме з метою отримання додаткових бюджетних надходжень, і такі речі робляться аж ніяк не безкорисливо. Конкретних фактів виявити не вдалося, але життєвий досвід підказує, що таке більш ніж можливе.
Великі кошти, що впали раптом на голову, мають бути до кінця року витрачені, оскільки, в іншому випадку, згідно із законом, вони будуть вилучені до центрального бюджету. Крім того, є корупційно-злодійські інтереси. Тому і починаються всі ці споруди стадіонів багатомільйонною вартістю в місті з населенням кілька спискових тисяч, перекладення бруківки та бордюрів тощо.
Надлишок цих коштів має бути спрямований на потреби оборони країни, у тому числі на виробництво озброєнь, включаючи дрони. Заодно створюватимуться тисячі робочих місць, тобто вирішуватиметься вкрай гостра проблема зайнятості.
Частково цю проблему зможуть вирішувати найпросунутіші місцеві самоврядування, наприклад, у великих промислових центрах, де є необхідна інфраструктура, виробнича база, ресурси та кадри. Але для цього потрібна координація центру, держзамовлення, технічні умови та інші необхідні речі.
Павло Вернівський пропонує радикальну зміну підходу щодо цих коштів. Військовий стан та критична ситуація, на його думку, вимагають відмови від усіх цих ігор до децентралізованих бюджетів. Тому економіст пропонує таке.
Посилити режим реверсної дотації та трансфертів з місцевих бюджетів до центрального, оскільки основні оборонні витрати, зокрема фінансування військових частин на території деяких громад та закупівлю військового обладнання, несе державний бюджет, тому він гостро потребує джерел фінансування.
Крім того, зараз з’явилася велика кількість інвалідів, сиріт, які втратили житло та майно переселенців. Місцеві бюджети мають спрямувати отримані надлишкові кошти на вирішення соціальних проблем, які постраждали від війни.
Від себе наведемо найпростіший приклад. Тільки в Києві та передмістях стоїть величезна кількість недобудов комерційного житла, доля яких досить сумнівна. Місцева влада могла б викупити частину з них, добудувати та розселяти в них переселенців, на умовах збереження цього житлового фонду у комунальній власності, щоб біженці могли платити лише комуналку, а не грабіжницькі суми за оренду, на яку вони часто не мають коштів. Але непомітно, щоб цим хтось серйозно перейнявся.
П. Вернівський стверджує, що «скужіння» на тему місцевого самоврядування в такий критичний час слід відкинути, а до питання децентралізації можна буде повернутися після війни.
Є й менш радикальні пропозиції, зокрема, фіксація певного відсотка «військових надходжень» до місцевих бюджетів, які мають бути спрямовані на військові потреби, а також окремо на соціальні потреби, викликані війною.
Можливі інші варіанти…
Але проблема в тому, що через півтора роки війни в цьому питанні нічого не зроблено, хоча всього треба було – доопрацювати нормативну базу. Але натомість у Раду подаються зовсім неадекватні пропозиції щодо запровадження «дня подяки» та інше марення.
У цьому сенсі досить цинічно виглядають політиканські спроби центральної влади «перевести стрілки» у цьому питанні на місцеве самоврядування. Тут «хороші» обидві сторони, які вже давно мали виробити спільне рішення, прийняти його і негайно розпочати його реалізацію, оскільки ситуація складається критична, коли кожен день і кожна гривня на рахунку.
Той факт, що це досі не зроблено, може свідчити лише про те, що багатьом вигідна ситуація, коли кошти, які «несподівано» впали до місцевих бюджетів з вини війни, можна використовувати, м’яко кажучи, «з легкістю незвичайною».
І трохи історичних паралелей та «наративів» наостанок
Воювати автору цих рядків не довелося, але за віком довелося бачити багато учасників ще тієї, Великої Вітчизняної війни, які мали до неї відношення в різних іпостасях. Це були і фронтовики, і партизани, і трудівники тилу, і в’язні гітлерівських концтаборів, і ув’язнені концтаборів сталінських, деякі встигли побувати і в тих, і в цих концтаборах, та ще й повоювати на фронтах. Наприкінці 1970-х і навіть трохи пізніше було ще багато людей тієї генерації, які перебували в здоровому глузді та в твердій пам’яті. Люди ці були дуже різні, з різними поглядами на світ, значна частина їх приблизно однаково «крила матом» і Гітлера і Сталіна, хоча серед них були і партійні, відверто антирадянсько налаштовані, часто навіть «в одному флаконі». Словом, нинішня балаканина про «суцільно зомбовані совки» – це нісенітниця для «маліток» і якогось «інституту пам’яті», а не для тих, кому з цими людьми довелося зіткнутися наживо, але це окрема тема…
У контексті справжнього опусу важливе інше. Більшість цих людей, включаючи тих, хто мав більш ніж обґрунтовані претензії до сталінського режиму, навіть незалежно від освіти, абсолютно чітко відрізняли державу від своєї країни та своєї землі, яку потрібно будь-що захистити від озвірілого, озброєного до зубів і морально потворного ворога.
Словом, все – як зараз… І тут ключовим є вираз «за будь-яку ціну», бо тільки так можна перемогти путінську орду. У цих умовах розкрадання коштів та ресурсів, їхнє розбазарювання на відверто корупційні проекти є та сама зрада, яку у нас модно називати «зрадою».
Такою самою «зрадою» є той факт, що за півтора роки повномасштабної агресії країна не переведена на військові рейки, військова промисловість, суміжні та життєзабезпечені галузі не працюють у повному обсязі, а обивателі та «елітняк» у тилових регіонах ведуть розслаблений спосіб життя.
