Молодий, яскравий українець, якому належало прожити довге життя. Той, кого багато хто сприймав як "безсмертного", бо без його відданості та патріотизму важко було уявити майбутнє країни. Той, заради кого тисячі людей, як знайомих, так і незнайомих, зібралися в центрі Києва, щоб попрощатися з ним в останню путь.
Цим хлопцем став 27-річний Дмитро Коцюбайло, відомий за позивним “Да Вінчі”. Він був одним з наймолодших командирів в українській історії, легендарним солдатом, Героєм України, який загинув від рук росіян під Бахмутом, Донецька область, 7 березня.
“Путінська орда забирає наших найкрасивіших синів і дочок”, – сказав священик під час панахиди в Михайлівському Золотоверхому монастирі 10 березня, коли сотні людей зібралися довкола тіла Коцюбайла та його сім’ї.
“Дмитро своїм прикладом показав, як треба любити і захищати свою країну, – продовжив священик.
Коцюбайло був командиром першого механізованого батальйону “Вовки Да Вінчі”.
“Він загинув зі зброєю в руках… йдучи в бій першим”, – написав його батальйон на своєму офіційному Telegram-каналі. “Він жив і загинув як герой”, – йдеться у дописі.
Коцюбайло народився в Івано-Франківській області на заході України. Він був активним учасником Євромайдану, також відомого як Революція Гідності у 2013-2014 роках, коли українці вийшли на вулиці, щоб повалити проросійського тодішнього президента Віктора Януковича. Невдовзі після того, як Росія вторглася на Донбас і анексувала Кримський півострів, Коцюбайло взявся за зброю. Того ж року він був поранений російським танковим снарядом у бою в Донецькій області, але повернувся на фронт, одужавши лише через три місяці.
“Східна Україна справді була його домом”, – сказала Меланія Подоляк, українська активістка та координаторка проектів Фонду Сергія Притули, яка знала Коцюбайла. За її словами, за дев’ять років війни, яку веде Росія, Коцюбайло майже не залишав лінію фронту.
Молодий солдат був частиною першої штурмової роти 5-го батальйону Добровольчого українського корпусу (ДУК), військового крила Правого сектору – українського націоналістичного руху. Протягом багатьох років ДУК був автономним добровольчим формуванням, незалежним від української армії, і брав участь в одних з найжорсткіших боїв на сході України.
У 2016 році Коцюбайло, якому тоді був лише 21 рік, став командиром Першої штурмової роти, яка відтоді діє під назвою “Вовки Да Вінчі”.
“Тоді він був на рік молодший за мене, але мав авторитет і завжди сам йшов у бій”, – розповів 28-річний солдат Павло, який через своє походження має псевдонім “Білорус”.
Він попросив приховати своє повне ім’я, побоюючись за безпеку своєї сім’ї, яка все ще перебуває в Білорусі, де панує диктаторський режим. Після імміграції в Україну в 2017 році Павло провів два місяці, воюючи з “Вовками Да Вінчі” на Донбасі, перш ніж приєднатися до полку “Азов”.
Павло каже, що Коцюбайло “ніколи не відправляв своїх солдатів у бій одних, відсиджуючись”, відправляючи на передову лише тих, хто був підготовлений.
“Що мене здивувало, так це те, що кожна позиція “Да Вінчі” була повністю обладнана для ведення повноцінного бою – там була вся зброя, яку тільки можна собі уявити, – каже Павло, порівнюючи умови з деякими офіційними підрозділами української армії, які на той час були недостатньо забезпечені.
Кожному, хто приходив до “Да Вінчі”, видавали все необхідне для комфортної роботи – від бронежилетів і касок до засобів особистої гігієни… “Да Вінчі” завжди казав, що треба готуватися до найгіршого”.
У грудні 2021 року президент Володимир Зеленський нагородив Коцюбайла найвищою нагородою країни – орденом “Золота Зірка”, а також присвоїв йому звання Героя України. Коцюбайло став наймолодшим командиром, який отримав це звання, а також першим в історії України бійцем-добровольцем, нагородженим ще за життя.
“Він ніколи не був гордовитим, незважаючи на те, що був видатним командиром у такому молодому віці. Він віддав себе війні, захисту України”, – підкреслив Подоляк.
У 2022 році більшість батальйонів ДУК, разом з підрозділом Коцюбайла, були повністю інтегровані до складу Збройних сил України. “Вовки Да Вінчі” розрослися до батальйону, залучивши сотні добровольців.
Батальйон спеціалізується на артилерійських та наступальних операціях, згідно з інтерв’ю Українського телебачення Торонто з Аліною Михайловою, парамедиком “Вовків Да Вінчі” та депутатом Київської міської ради, яка також була побратимом Коцюбайла.
Під командуванням Коцюбайла “Вовки да Вінчі” брали участь у переможному контрнаступі українських військ у Харківській області у вересні, звільняючи Балаклію та Куп’янськ, серед інших міст.
“Для нього ніколи не було нічого важливішого за особовий склад… це була його родина. Виконання бойових завдань не було для нього настільки пріоритетним, як порятунок людського життя, життя його підлеглих”, – сказав Подоляк.
Через п’ять місяців після початку війни український Forbes включив Коцюбайла до списку “30 молодих людей до 30 років”: Обличчя майбутнього”, разом з багатьма іншими відомими молодими солдатами та парамедиками, серед яких була і Михайлова.
Після панахиди в Михайлівському монастирі, на якій були присутні Зеленський і прем’єр-міністр Фінляндії Санна Марінн, відбулася хода до київського Майдану Незалежності. Тисячі людей пройшли через перекриті дороги, скандуючи “Слава Україні” і “Слава Да Вінчі”.
Зеленський вручив матері Коцюбайла Хрест бойової заслуги, яким посмертно був нагороджений її син, повідомляє Telegram-канал президента.
Попрощатися з Коцюбайлом у відкритій труні мали змогу всі охочі після того, як з ним попрощалися перші особи держави, зокрема Головнокомандувач Збройних Сил України Валерій Залужний, начальник Головного управління військової розвідки Кирило Буданов та міністр оборони Олексій Резніков.
“На кожному етапі свого життя він проявляв себе як герой”, – наголосив Буданов.
