Наймолодший в історії президент Франції 39-річний Еммануель Макрон енергійно взявся за справу. Передусім - на міжнародній арені, щоб показати свою рішучість узяти європейське лідерство у свої руки. Але навряд чи в Берліні це лідерство погодяться так просто віддати.
Відвідавши з першим закордонним візитом Німеччину, Макрон озвучив свої зовнішньополітичні плани щодо зміцнення ЄС та зони євро із заявкою на лідерство. У Берліні «комсомольський запал» Макрона сприйняли вельми прихильно, однак дали зрозуміти, що стосовно зміцнення ЄС у Німеччині є свої розважливі та прагматичні погляди, а від свого лідерства в ЄС Меркель відмовлятися не збирається, бо перспективи її партії ХДС-ХСС на вересневих виборах до бундестагу є більш ніж оптимістичними.
У цьому сенсі Путін, що зненацька звалився на голову, виявився дуже доречним. Провівши з ним, мабуть, зовсім безрезультатні переговори в жорсткій тональності, Макрон підтвердив свою заявку на лідерство в Європі. Однак не більше.
«Еммануель і Вовочка»
Поява Путіна в Парижі 29 травня була, звичайно, не випадковою. Він прибув до Франції на відкриття виставки «Петро Перший. Цар у Франції. 1717 рік», присвяченої 300-річчю візиту Петра до Франції, після чого між Росією та Францією встановилися дипломатичні відносини.
Путін нагадав «освіченій французькій публіці про те, що історія російсько-французьких відносин, мовляв, є набагато давнішою, бо у витоків їхнього заснування стояла королева Анна, дочка київського князя Ярослава Мудрого, яких Путін записав до «русских» у сучасному розумінні. У Парижі таку ахінею верзти можна, адже там можуть бути не в курсі, що перша згадка про Москву в літописах датована приблизно на сто років пізніше, ніж житія Ярослава та Анни, а Москва має вельми віддалений стосунок до Київської Русі.
Поява Путіна була невипадковою хоча б тому, що такі виставки готуються довго. Очевидно, у такий ефектний спосіб у Москві хотіли «відкрити нову сторінку» франко-російських відносин за участю антиєвросоюзівської та промосковської Марін Ле Пен, яку, нагадаємо, тривалий час вважали фаворитом президентських виборів у Франції. Але переміг проєвросоюзівський та умовно антимосковський Макрон, якого під час виборчої кампанії в Москві встигли добряче полити брудом.
Путіну довелося налагоджувати відпочатку зіпсовані відносини з новим французьким лідером. А Макрону треба було показати, що він, на відміну від свого попередника Олланда, здатний здійснювати самостійну політику, не озираючись на Меркель, яка досі грала першу скрипку.
Макрон прийняв Путіна не в паризькому Єлисейському палаці, який є резиденцією французьких президентів, а в палаці Великий Тріанон Версальського палацового комплексу приблизно за 30 кілометрів від Парижа та Єлисейських полів. Очевидно, у такий спосіб наголосивши, що зустріч із Путіним була не просто незапланованою, а й не дуже приємною.
Розмови різного роду промосковського елемента про те, що Макрон, мовляв, перш за все зустрівся з Путіним і вирішив з ним усі питання щодо України без участі її представників, викликають сміх. Зміст переговорів, що тривали 2,5 години, залишився таємницею. Відомо тільки, що питання України було другим після Сирії. Третім питанням нібито було тяжке становище геїв у Чечні…
Однак на прес-конференції було видно, що переговори особливих результатів не дали, а сторони розійшлися в думках. По суті, домовилися домовлятися. Макрон заявив про спільне бажання втілити в життя «нормандські» домовленості щодо України та дуже сподівається, що Путін підтвердить таке бажання. Путін цього не підтвердив і взагалі волів питання України не торкатися.
Незрозуміло, де тут московський агітпроп побачив перемогу Путіна в українському питанні. А от Макрон показав твердість і рішучість вирішувати складні зовнішньополітичні питання, для чого, певно, ця зустріч новому французькому президентові й була потрібна.
Різні підходи під однаковими гаслами
Першою зарубіжною поїздкою Макрона став візит до Берліна та зустріч із Меркель, чим новоспечений французький президент підтвердив свій головний міжнародний пріоритет – посилення Євросоюзу. У Берліні Макрона в його єврооптимізмі нібито підтримують. Однак не все так просто.
Новий інтеграційний приплив викликаний нестійкою фінансовою ситуацією в єврозоні та в ЄС загалом. Макрон хоче реформувати єврозону після підйому французької економіки, хоча не факт, що цього підйому вдасться домогтися. У Берліні ідеї Макрона на словах підтримують, а насправді займають вичікувальну та вельми відмінну від Макронової позицію.
Ідеться про створення Міністерства фінансів єврозони з функціями європейського комісара з економічних і фінансових питань та голови Єврогрупи міністрів фінансів країн ЄС. Є плани щодо створення єдиного бюджету єврозони з можливістю позик, з перетворення стабілізаційного механізму на Європейський валютний фонд тощо. На думку Макрона, міністр фінансів єврозони міг би розпоряджатися загальною багатомільярдною скарбницею 19 країн єврозони, здійснювати інвестиції в спільні проекти.
Французький президент також підтримує плани зі створення окремого парламенту країн єврозони. Останнє означало б реалізацію давно обговорюваного сценарію «Евросоюзу двох швидкостей», у якому було б більш інтегроване ядро, орієнтовно, це країни єврозони, а також менш розвинена европериферія, умовно кажучи, це країни, що не входять до зони євро.
Такі ініціативи дуже неоднозначно сприймають інші країни Європи, як у єврозоні, так і за її межами. Наприклад, «вічно кризова» Греція, яка є членом єврозони, виступає проти зовнішнього фінансового диктату, насамперед з боку Німеччини. Проблемні країни – члени єврозони півдня Європи теж не в захваті від таких планів.
Зі свого боку, Польща поки що не збирається відмовлятися від злотого на користь євро, підтримуючи на практиці, отже, конструкцію «двошвидкісної» Європи. Варшава також виступає проти цієї конструкції, небезпідставно вважаючи, що це ще більше знизить і так не надто сильний вплив країн європериферіі на рішення загальноєвропейських проблем. До того ж і тут критика звучить передусім на адресу Німеччини та її диктату в ЄС.
Згідно з планом Макрона, з фонду єврозони, у разі нової кризи можна було б також надавати допомогу країнам єврозони, що потрапили в скрутне становище. Макрон вважає, що без такого фінансового перерозподілу валютний союз колись розвалиться, і період об’єднаної Європи завершиться.
У Берліні на ініціативу Макрона «реформи в обмін на інвестиції» відповіли пропозицією міністра фінансів Німеччини та однопартійця Меркель із ХДС-ХСС Вольфганга Шойбле про створення Європейського валютного фонду (ЄВФ).
У цій пропозиції є й антиамериканський підтекст. Європейським кредиторам стає дедалі складніше домовлятися з чиновниками МВФ. МВФ занадто залежний від Америки. Тому вносять пропозиції про те, що в ЄС потрібно створити Європейський валютний фонд (ЄВФ) за зразком МВФ.
На думку деяких європейських експертів, сума капіталу ЄВФ має бути не менше €50 млрд. Вважається, що найбільшу частку внесків має внести Німеччина, а Франція – дещо меншу частку. Щодо того, скільки мають внести інші члени ЄС, взагалі немає ясності, а багато країн ставляться до цієї ідеї, м’яко кажучи, без ентузіазму.
Ідея створення ЄВФ – це також реакція Берліна та Парижа на певне охолодження в американо-європейських відносинах, особливо з приходом до влади в Америці Трампа. Зміцнення інтеграції ЄС з опертям на франко-німецьку вісь – це також прагнення зробити Європу самодостатньою.
Однак у Берліні підозрюють, що Франція, яка має серйозні фінансово-економічні проблеми, може прагнути до того, щоб «доїти» багатшу та стабільну Німеччину. Німецький погляд на міністерство фінансів єврозони та на ЄВФ чітко висловлює міністр фінансів Шойбле: насамперед це мають бути органи, що здійснюють контроль над бюджетною дисципліною.
У Німеччині різко заперечують проти випуску єдиних облігацій державної позики, що обстоює Макрон, відповідати за якими мали б спільно всі країни єврозони. Це дало б змогу деяким країнам, зокрема Італії та Франції, брати держпозики на фінансових ринках під нижчий відсоток, що знизило б навантаження на їхні бюджети. Однак Шойбле припиняє будь-які розмови на тему євробондів, побоюючись, що «партнери Німеччини наберуть дешевих кредитів, а віддуватися доведеться платникам податків», тобто тій-таки Німеччині.
Та річ у тім, що після виходу Великобританії з ЄС і так занадто висока вага Німеччини ще більше підвищується. Тому Макрону потрібно прагнути до того, щоб не допустити, перетворення Європи на «німецьку Європу».
Військовий козир
У Франції є безсумнівний козир. Ідеться про європейську систему безпеки, відмінну від НАТО, бо НАТО – це насамперед США. А якщо врахувати, що на чолі США стоїть Трамп, який домовився вже навіть до «виходу Америки з НАТО», то проблема європейської безпеки набуває нового звучання.
Після виходу з ЄС Британії Франція залишається єдиним членом ЄС, що має ядерну зброю стримування та місце постійного члена Ради безпеки в ООН.
Франція витрачає більше на оборону. Якщо Німеччина витрачає на армію 1,2% ВВП, то Франція – 1,8%, хоча й цього мало (у 2006 р. члени альянсу домовилися витрачати щонайменше 2%, щоправда, за фактом тільки 5 з 28 членів виконують цю домовленість).
Напевно, Макрон розуміє, що в нинішньому світі, дедалі нестабільнішому, військова карта є козирною. Кажуть, молодий та енергійний президент П’ятої республіки уважно прислухається до порад своїх генералів. Макрон, який не служив в армії, жваво цікавиться військовою проблематикою, зустрічається з військовослужбовцями у військах в Африці та відвідує поранених у шпиталях. Він навіть перейменував Міністерство оборони на Міністерство збройних сил.
