Поки увага світової громадськості прикута до американо-іранського конфлікту і загибелі українського Боїнга в Ірані, в північноафриканської Лівії все сильніше розгоряється ще один давній конфлікт, що загрожує новими трагедіями і хвилями мігрантів.
Крім внутрішнього конфлікту має місце втручання зовнішніх інтересантів, одним з яких стала Туреччина, яка заявила устами Ердогана про військову підтримку Уряду національної згоди, що базується в Тріполі. Але тут інтереси Анкари можуть зіткнутися з інтересами Москви, яка давно і вельми успішно підтримує протиборчу сторону в особі Лівійської національної армії на чолі з Халіфою Хафтаром.
Але якщо врахувати демонстративну дружбу Ердогана і Путіна, а також вигідні спільні комерційні проекти, на кшталт газопроводу «Турецький потік» і атомної станції «Аккую», то цілком може бути, що «турецький султан» і «московський цар» планують розділити Лівію між собою на зони впливу. Безуспішні поки переговори про мирне врегулювання, що проходили в Москві 13 січня 2020 року за посередництва Туреччини і Росії, лише підтверджують цю гіпотезу.
Почнемо з історії та географії
Після повалення в 2011 році Муаммара Каддафі в Лівії фактично відсутня реальна влада, а сама країна розпалася на ряд територій, які воюють одна з одною і всередині себе. На війну різних угруповань, часто ісламістського толку, за владу, нафту і доходи від нафти, наклалося багатовікове протистояння трьох основних територіально-племінних регіонів, що ведуть свій родовід з часів античності. Це західна частина країни Тріполітанія, де розташована столиця країни Тріполі, що дала назву регіону, втім, зараз ця столиця є радше номінальною. Триполітанії здавна протистоїть східна частина країни Кіренаїка з центром в Бенгазі.
І, нарешті, Феццан (Феззан) являє собою південь країни, значну частину якого займає пустеля з вкрапленнями оазисів, де, власне, і існує соціальне життя. З розвалом каддафіевской «джамахірії», що з арабського (جماهيرية) можна перекласти приблизно як «республіка народних мас», Феццан оголосив про свою автономію. Зараз тут панують різні збройні угруповання, тобто говорити про державність на цій території практично неможливо.
Те саме можна сказати про Триполітанію і Кіренаїку, кожна з яких має свої колоритні особливості. Формальну владу в формальній столиці країни Тріполі уособлює Уряд національної згоди (УНЗ) на чолі з Файесом аль-Серраджем. Знову ж таки, формально цей уряд вважається визнаним ООН і багатьма країнами світу, але далеко не всіма. Головна проблема в тому, що цей уряд ніхто не обирав, в ньому сильні протиріччя через інтереси різних лобіюючих груп, також в ньому наявні ісламісти. Зараз всі вони сяк-так об’єдналися проти наступаючого зі сходу місцевого «Наполеона» Халіфи Хафтара, який здавна марить стати «головним на районі». Але якщо раптом ця загроза зникне, то серед Уряду національної згоди почнеться розбрат і домінування ісламістів, аж до самих крайніх.
Власне, саме активізація після падіння Каддафі ісламістів і їх домінування в Тріполі і дало Хафтару формальний привід почати з Кіренаїки похід на захід проти небезпеки ісламізму, а в реальності – спробувати взяти владу і стати «верховним правителем всієї Лівії». Наскільки це можливо в нинішній ситуації – це вже інше питання.
У свою чергу в Кіренаїці, у другій неформальній столиці країни Бенгазі існує ще один уряд, який теж колись називався «тимчасовим урядом Лівії». Але після оголошення Анкари про введення до Лівії військ на прохання уряду Тріполі, уряд Бенгазі було перейменовано з «тимчасового» на просто «уряд Лівії».
Головний же «цимес» всієї мізансцени полягає в тому, що уряд Бенгазі було сформовано парламентом Лівії, який засідає в тому ж Бенгазі. Вибори в парламент, він же Палата представників Лівії, були проведені 25 червня 2014 року. Інша справа, що повноваження його вже давно минули, і їх парламент собі продовжував, а самі вибори важко назвати відповідними процедурі вже хоча б тому, що проводилися вони в умовах терору і хаосу, а головне, вони охопили далеко не всіх виборців.
Іншими словами, парламент і уряд Бенгазі мають вельми сумнівну легітимність, але хоча б видимість легітимності була дотримана. Перше засідання цього парламенту 4 серпня в готелі міста Тобрук на сході Лівії (де під час Другої світової йшли запеклі бої англійців з гітлерівською армією генерал-фельдмаршала Ервіна Роммеля, до речі) удостоїлося вітання Євросоюзу, тобто парламент Бенгазі колись теж визнавали, принаймні в Європі.
Отже, що отримуємо в сухому залишку. З одного боку, є абсолютно нелегітимний Уряд національної злагоди в Тріполі, який ніхто не обирав, але який визнає цілий ряд країн, в тому числі на Заході. З іншого боку, є просто Уряд Лівії, що знаходиться в Бенгазі, сформований парламентом, який з величезними натяжками можна назвати «недолегітимним» і який колись ніби як визнавав Євросоюз, але уряд, сформований цим «недопарламентом», Захід не визнає.
Давати оцінку таким визнанням і невизнання не будемо, а просто нагадаємо відомий вислів про «нашого сучого сина». Авторство цього висловлювання приписують президенту США Франкліну Делано Рузвельту, а висловлено воно було відносно диктатора Нікарагуа Анастасіо Сомоси, який, будучи вірним союзником американців, одночасно прославився терором і відкритими симпатіями до Гітлера. Це до того, що уряд в Тріполі Захід чомусь вважає «своїм сучим сином», хоча підстави для цього більш ніж мінімальні.
На наше скромне розуміння, в Лівії взагалі немає ніякої легітимної влади. Всі, хто видає себе там за владу, отримали її бандитським шляхом, дотримуючись знаменитої максими ще одного видатного діяча минулого Мао Цзедуна, який заявляв, що «гвинтівка народжує владу».
Тому, яку сторону підтримувати в лівійському конфлікті – є суто особистою справою підтримуючого. В результаті виходить, що Штати і взагалі Захід ніби як підтримують уряд Тріполі. Але Саудівська Аравія і Єгипет, союзники Штатів, підтримують уряд Бенгазі, точніше воюючого формально за цей уряд, а реально за свою владу колишнього полковника, потім генерала, а тепер ще й фельдмаршала амбіційного Халіфа Хафтара, командувача Лівійською народною армією, яка захопила вже практично всю північ країни, тобто Киренаїку і Тріполітанію. Зараз ця армія вже стоїть на підступах до Тріполі.
Однак, щоб занадто просто все не здавалося, додамо, що Єгипет орієнтується не тільки на Вашингтон, але частково і на Москву. А головне, Хафтара підтримує Москва, поставляючи йому не тільки навчених найманців з так званої приватної військової компанії Вагнера, але також важкі озброєння, включно з авіацією і кадровими військовими.
З урахуванням вищесказаного абсолютно непридатні спрощені схеми, домінуючі в ЗМІ, в тому числі в вітчизняних, про те, що є, мовляв, «хороші і визнані світовим співтовариством хлопці», які сидять в Тріполі, і є «поганий хлопець» Хафтар, якого підтримує Москва. Подібний сценарій хороший для одноразового голлівудського бойовика, але мало відповідає дійсності.
Що і підтвердили давні і недавні події. З давніх – саме Халіфа Хафтар вніс значний вклад в те, щоб Лівію під час безвладдя не накрила хвиля ісламського екстремізму, і там не виникло чергова «ісламська держава». До речі, ІГ намагалося там закріпитися, але особливого успіху це не мало.
З нещодавніх подій – це зрив 13 січня підписання в Москві під егідою Росії і Туреччини перемир’я між ворогуючими сторонами в Лівії. Зірвав мирний процес саме формально підконтрольний нібито Москві Халіфа Хафтар, який розвернувся і відбув з Москви додому, пославши за відомою російською адресою всіх, включно з своїми московськими друзями і кураторами.
До речі, Хафтар свого часу навчався в Москві на офіцерських курсах, і навіть був слухачем Військової орденів Леніна і Жовтневої Революції, Червонопрапорної, ордена Суворова академії імені М. В. Фрунзе, колишньої Академії Геншаба Російської армії царських часів.
Халіфа Хафтар російсько-американської орієнтації
Тут потрібно кілька слів сказати про самого Халіфа Хафтара.
Халіфа Хафтар народився в 1943 році в Адждабія і належить племені аль-Фарджані. Родоплеменна приналежність в цій країні має як і раніше велике значення. Закінчив Академію Військового університету в Бенгазі. У 1969 році, будучи 26-річним кадетом, брав участь в влаштованому Муаммаром Каддафі перевороті, що повалила монархію. При Каддафі досяг вищих офіцерських посад і став одним з наближених Каддафі, що називав Хафтара своїм «сином», для якого він, Каддафі, був «духовним батьком».
У 1977-1978 роках Хафтар закінчив в СРСР вищі офіцерські курси «Постріл», а в 1983 році, повторимо, був слухачем курсів в Академії імені Фрунзе, а тому непогано володіє російською мовою.
Здавалося б, саме в «радянському» минулому Хафтара криється секрет нинішнього кураторства Москви, але і тут не все так просто.
Під час війни Лівії з Чадом в 1987 році Хафтар не виконав наказ Каддафі, створивши небезпеку самому режиму Каддафі, і потрапив в чадський полон з 400 лівійськими військовослужбовцями. Каддафі зрікся полонених публічно. Після виходу їх з полону Хафтар порвав з Каддафі, оголосив себе опозиціонером і перейнявся підготовкою державного перевороту з метою повалення режиму Каддафі. Але з переворотом не вийшло, а сам Хафтар потрапив в поле зору американського ЦРУ і, за чутками, співпрацював з американською спецслужбою. У 1990-х роках Хафтар отримав американське громадянство (ні багато ні мало!), Проживав 20 років в США і займався підготовкою повалення Каддафі, співпрацюючи з ЦРУ. Але після того, як в 2003 році Каддафі відмовився від ядерної програми і почав зближуватися із Заходом, США втратили інтерес до Хафтара.
Все це до того, що вважати Хафтара виключно агентом Кремля і Служби зовнішньої розвідки Генштабу Росії не зовсім коректно. Хафтар з тим же успіхом може бути агентом також ЦРУ.
До речі, американо-цеерушное походження Хафтара підтверджується тим, що відразу після повалення Каддафі Хафтар був членом Ради революційного командування, який керував Лівією відразу ж після перевороту. Нагадаємо, що «лівійська весна» 2011 року, що знищила Каддафі і його режим, відбувалася під чуйним керівництвом і при безпосередній участі Заходу. Щоправда, Штати, якими тоді керував Обама, у військовому відношенні не старалися, сприяючи політично, фінансово і кадрово, в результаті чого Хафтар після «революції» в прискореному темпі перемістився з американського штату Вірджинія прямо в Лівію. В авіаційних ударах тоді більше активізувалися Франція і особисто Саркозі, який прагнув приховати свої корупційні відносини з Каддафі, за що зараз Саркозі у Франції фігурує у кримінальній справі.
Москва до лівійського перевороту відношення не мала, навіть засуджувала його в 2011 році. Але при голосуванні в Радбезі 17 березня 2011 за іноземне втручання фактично у громадянську війну в Лівії Москва утрималася, до речі, як і Китай. Хоча Кремль міг би скористатися своїм правом вето.
Надалі багато що пішло не так. У Лівії почав набирати обертів ісламський екстремізм. Визнаний незрозуміло за які заслуги Заходом Урад національної згоди, що знаходиться зараз в Тріполі, розривало від протиріч різних угруповань, включно з ісламістськими. Хафтар оголосив хрестовий похід проти ісламізму і, треба сказати, неабияк досяг успіху. Але одночасно з цим він уявив себе головним претендентом на посаду «верховного правителя всієї землі лівійської», і теж, треба сказати, вельми успішно, оскільки, стартувавши, з Тобруку, вже дійшов зі своїм військом до передмість Тріполі. А це майже 1300 км, якщо по найкоротшій дорозі уздовж затоки Великий Сірт і по пісках, та ще з боями. Для порівняння – це майже стільки ж, скільки в 1943-1945 довелося йти з боями від Києва до Берліна. Захід в цьому питанні був Хафтару не помічник, хоча треба зазначити, що американці якось мляво реагують на подвиги цього місцевого «Наполеона», очевидно, тут теж не все так просто, враховуючи американський відрізок біографії Хафтара.
Хафтар звернувся за допомогою до тих, хто не схвалює підтримку близького до Заходу уряду в Тріполі. Серед таких, повторимо, числяться регіональні лідери Саудівська Аравія і Єгипет, а також Москва, яка має в Лівії свої інтереси ще з радянських часів, коли убитий розлюченим натовпом Муаммар Каддафі будував якийсь «соціалізм з арабським собою», активно користуючись масштабної підтримкою Радянського Союзу. З падінням Каддафі багато радянських і російських вкладень в цю чудову північноафриканську країну, в якій то королівство, то джамахірія Каддафі, то нинішній бардак, здавалося були загублені назавжди.
Однак з’явився Хафтар з його амбіціями, і для Москви життя заграло новими фарбами. Очевидно, після відносного успіху в Сирії, в Кремлі вирішили почати ще одну гру: зігравши на стороні уряду в Бенгазі і ЛНА Хафтара, повернутися до Лівії, отримати свою частину нафтового і іншого пирога.
Тому в Москві і згадали про колишнього слухача Військової академії імені Фрунзе Халіфу Хафтара, який отримав негласну, але серйозну підтримку від Кремля.
Москва і Анкара забажали лівійського
Найцікавіше тут – це те, чому глава Туреччини Реджеп Ердоган звернув увагу на цю підтримку тільки зараз. Власне, чому він взагалі «намалювався в лівійському питанні? Те, що Ердоган прагне дорости до регіонального рівня і грати якусь геополітичну роль, зрозуміло. Але хотіти і могти – це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. На відміну від США чи Росії, Туреччина не має ні потужної армії зі зброєю масового ураження, ні величезних ресурсів, ні фінансово-економічного і політичного домінування. Навіть вести тривалу і серйозну війну Ердоган навряд чи зможе, оскільки у нього банально не вистачить озброєнь, а Росія, тим більше, Штати можуть озброєння і комплектуючі до нього дати, а можуть і не дати.
Як би там не було, але Ердоган вирішив влізти в лівійську авантюру, про що голосно заявив 25 грудня 2019 року. Обурившись наявністю в Лівії на стороні Хафтара двох тисяч найманців російської приватної військової компанії (ПВК) Вагнера, а також найманців з інших країн, зокрема з Судану, Ердоган оголосив про готовність ввести в Лівію свої війська, щоправда, якщо буде «люб’язне запрошення» з лівійської боку. Під цим Ердоган розуміє Уряд національної згоди, що засідає в обложеному Тріполі про підтримку якого Ердоган і заявив, позначивши себе противником Хафтара і його Лівійської національної армії.
До речі, пізніше Путін, не особливо соромлячись, визнав, що ПВК Вагнера в Лівії таки присутня, але нібито «не представляє державу російську». Подібну нісенітницю можна розповідати лише тим, хто ніколи не жив в цій державі і не уявляє, як в ній справи робляться.
Бенефісу Ердогана передувала зроблену 13 грудня Хафтаром заява про те, що він на чолі своєї ЛНА відправляється в «останній і рішучий бій» за Тріполі, в безпосередній близькості від якого в той момент вже знаходилися його війська.
У свою чергу, Ердоган вирішив показати, що він «порожняк не гонить». У світлі цього 5 січня він оголосив, що турецькі підрозділи розпочинають висунення в Лівію, щоб «забезпечити безпеку легітимного уряду», тобто УНЗ. Де Ердоган знайшов в Лівії легітимність хоч в якомусь вигляді, залишилося незрозумілим.
Парламент Туреччини дозволив відправлення військ до Лівії.
У відповідь на заяви Ердогана про введення турецьких військ, у Хафтара оголосили джихад і загальну мобілізацію з роздачею зброї всім без розбору – чоловікам, жінкам, цивільним особам. Такий собі «фольксштурм» по-лівійськи …
Незрозуміло, чому проблемою російської присутності Ердоган почав перейматися саме зараз, якщо про це вже давно і добре всім відомо, зокрема на Заході. До речі, Захід до цього поки що ставився індиферентно.
Ще в жовтні 2018 року, тобто більше двох років тому, британська газета The Sun з посиланням на джерела в уряді Великобританії повідомляла, про перекидання до Лівії не тільки російського спецназу, а й ракетних озброєнь . За даними видання, для підтримки Лівійської національної армії в Лівію були перекинуті спецназівці ГРУ Генштабу Росії, які приступили до підготовки військ Хафтара. Для прийому та розміщення російського важкого озброєння були створені дві військові бази в приморських містах-портах Тобрук і Бенгазі. Бази взяли під охорону найманці з ПВК Вагнера. Якщо ця інформація відповідає дійсності, то Путін, заявляючи про те, що ПВК «не представляє державу Росія», відверто бреше. У Росії не можуть постачати за кордон озброєння, особливо важкі, без відома держави. До речі, таке неможливо в Америці і будь-який інший більш-менш серйозній країні. Ну, а якщо це озброєння охороняє «Вагнер», яким керують наближені до Путіна особи, то тим більше все це відбувається з відома і за прямої участі Кремля і особисто Путіна.
До речі, приватні військові компанії дуже широко застосовувалися американцями, зокрема в Іраку, а в Москві, мабуть, вирішили перейняти передовий досвід «американських партнерів» в глобальних розборках на тему «хто крутіший пацан». За цими розборками з мудрим східним спокоєм спостерігає Китай, чекаючи, хто кого першим знищить, але це вже інша цікава тема.
Дотримуючись канонів західної пропаганди, британське видання нарікає, що Путін, мовляв, вирішив створити “другу Лівію». Але справа в тому, що і «першої Лівії» не існує. Повторимо, є територія, де йде перманентна міжусобиця, початок якій поклав якраз Захід, що сприяв поваленню Каддафі. Ще раз повторимо: що б хто не говорив, але в Лівії реально немає легітимної влади, і Москва вирішила це вміло використовувати. Власне, появи там рано чи пізно Москви слід було очікувати.
Закріпившись в Сирії, Путін вирішив поширити свій вплив далі по Середземномор’ю. Там більше, що на відміну від Сирії, Лівія є багатою на нафту країною, куди Москва вкладала гроші і ресурси ще з часів СРСР. Арабський світ здавна вважався вотчиною Москви. Щоправда, в арабському світі Москву часто і «кидали». Досить, згадати хоча б Єгипет з його Насером і Садатом. Словом, поява Москви в Лівії було передбачуваною, тим більше що Захід не розуміє, що з нею робити.
Колишній слухач Військової академії імені Френзена Халіфа Хафтар підвернувся дуже вчасно. Тим більше що, за чутками, Хафтар сам звертався до Москви за допомогою. Він особисто неодноразово приїжджав до Москви, зустрічався з різними персонажами з путінської влади, наприклад, з Миколою Патрушевим, секретарем ради безпеки Росії.
У всьому цьому найнезрозумілішим і цікавим є питання про те, чому Ердоган раптом перейнявся лівійською проблемою і вирішив втрутитися. Грубо кажучи, чого Ердоган поліз до Лівії взагалі ?!
Заявивши про входження в лівійський конфлікт на боці уряду з Тріполі і назвавши цей УНЗ «легітимною владою», Ердоган виступив не просто проти якогось Хафтара, а проти Путіна, який цього Хафтара нібито підтримує, хоча тут може бути все складніше, про що нижче .
Така заява Ердогана пролунала тим більше резонансно саме в той час, коли вони з Путіним демонстрували один одному глибокі почуття, помножені на взаємовигідний гешефт, зокрема, у вигляді Турецького потоку, який вони спільно відкрили 8 січня в Стамбулі. А ще ж є будівництво в Туреччині Росією в кредит атомної станції, поставки в Туреччину російських озброєнь і багато іншого.
Ще цікавіше питання: чому Путін, принаймні зовні, абсолютно спокійно сприймає той факт, що Ердоган виступив на протилежному боці?
Тут можна дати, швидше за все, таку відповідь: Путін і Ердоган грають в «договірняк». Цілком можливо, вони домовилися про розподіл Лівії на сфери впливу під спільним над нею протекторатом.
Навіщо це потрібно Ердогану – зрозуміло. «Турецький султан» хоче підвищити геополітичну значимість, поширивши свій вплив, для початку, в Середземномор’ї. У самій Туреччині для цього сил і впливу замало, тому йому потрібен старший партнер, яким виступає Росія, давно присутня в Лівії і має там серйозні позиції з радянських часів. Крім того, Ердогана можуть цікавити нафтогазові багатства Лівії як джерело вкладення капіталів, збагачення верхівки і, знову ж таки, геополітичного впливу.
Вони цілком могли домовитися про те, що Путін продовжує кураторство над сходом Лівії і Хафтаром, а захід Лівії і уряд в Тріполі візьме під контроль Туреччина. Взявши все під спільний контроль, Туреччина і Росія повинні припинити безглузду лівійську громадянську війну, оскільки реалізація їх інтересів, політичних і економічних, в Лівії неможлива без припинення цієї багаторічної бойні.
Про це свідчать переговори про перемир’я в Лівії, які проводилися в Москві 13 січня – що характерно! – за посередництва Росії і Туреччини з прямою участю міністрів закордонних справ, відповідно, Сергія Лаврова і Мевлюта Чавушоглу. Переговори провалилися, перш за все, з вини Халіфи Хафтара, який покинув Москву, відмовившись підписувати угоду про припинення вогню і визначенні лінії розмежування військ.
Складніше відповісти на питання, навіщо Москві партнерство з Ердоганом в Лівії. Очевидно, у Кремля там не все так просто, і далеко не всі в Лівії в захваті від появи там невірних. У свою чергу, Туреччина, як і Лівія, є мусульманською сунітською країною, а сам Ердоган вважається ісламістом, але досить помірним.
Можливо, Москві потрібний вплив на стороні Тріполі, якого у неї там немає, але його можна отримати, увійшовши в коаліцію з Ердоганом, якого в Тріполі сприймають.
Поведінка Хафтара показує, що він не такий простий, і цілком може не погодитися на роль маріонетки, а прагне до всієї повноти влади, яку в рамках турецько-російського домінування цілком може і не отримати. Нагадаємо, що Хафтар має не тільки радянсько-російский, а й американський бекграунд, і московські чекісти це враховують, не надто довіряючи Хафтару, який вже кілька разів міняв геополітичну орієнтацію і кураторів. До того ж, нагадаємо, Хафтара підтримує не тільки Москва, але також Каїр і Ер-Ріяд, а це багато про що говорить, особливо якщо згадати вельми дружні відносини з Вашингтоном як Єгипту, так – тим більше! – Саудівської Аравії.
Очевидно, Путін і Ердоган вирішили на партнерських умовах «зіграти в Лівію», розділивши в ній сфери впливу і «смачні» економічні інтереси. Проблему Хафтара, думається, вони вирішать. Тим більше що, за останніми даними, найманці Вагнера відводяться від лінії фронту, тобто Москва дає зрозуміти Хафтару, що підтримка може припинитися, а без зовнішньої підтримки Хафтар навряд чи зможе триматися довго.
Тут більш цікавим питанням є інше: як довго два таких самобутніх персонажа, як Путін і Ердоган, взагалі зможуть «дружити», тим більше що обидва вони не вічні? ..
