Уля Сіренко провела літо на самоті у своїй квартирі в розбомбленому Харкові, її серце розривалось на два фронти.
Наближався вересень, і їй треба було приймати рішення: залишитися, щоб продовжувати підтримувати свого чоловіка Юрія, який боровся з російськими окупантами на сході країни. Або поїхати на захід, приєднатися до маленької доньки, яку вона вивезла в безпечне місце кілька місяців тому. Про це пише The Washington Post.
Мільйони українських жінок з дітьми зіткнулися з подібними нестерпними випробуваннями з моменту вторгнення Росії. Багато з них покинули країну, ставши біженцями з усіма наслідками, які з цього випливають. Проте ті, хто залишився в Україні, поки їхні чоловіки або партнери воювали, стикаються з різними труднощами та небезпеками.
Деякі матері з головою поринули у волонтерство або збір коштів для підрозділів своїх коханих. Інші поглинені доглядом за дітьми, фінансовими турботами та сімейними клопотами.
“Це дуже важко, тому що коли люди розкидані по всій Україні, мені доводиться бути то тут, то там”, – сказала 28-річна Сіренко на початку серпня, сидячи в моторошно тихій квартирі сім’ї, де спальня 6-річного хлопчика була заповнена іграшками. Їхній будинок уникнув невибіркових обстрілів з боку Росії, але більшість сусідів втекли й досі не повернулися. “Ти живеш одним днем”.
Після понад півроку бойових дій соціальні служби та мережі, які колись допомагали підтримувати довоєнну країну з більш ніж 40-мільйонним населенням, значною мірою зруйновані. Неурядові організації намагаються знайти притулок і надати допомогу новоприбулим самотнім, переміщеним і овдовілим матерям. Їхні потреби дуже великі. І початок навчального року у вересні приніс невеличке полегшення: Трохи більше половини шкіл знову відкрилися для очного навчання.
“Вони відчувають почуття власної провини. Вони думають, що не можуть поскаржитися”, – сказала Катерина Черепха, президент київської жіночої організації “Ла Страда Україна”.
42-річна Ірина Арзяєва та її двоє дітей зараз харчуються їжею на винос – чого її чоловік, прихильник здорового харчування, ніколи б не дозволив. Але його немає вдома з березня.
Інженера, який став командиром взводу, відправили на схід зі столиці. У найважчі хвилини свого життя перед від’їздом Олександра Арзяєва тихо плакала у скручений рушник, обіцяючи собі, що сім’я вирветься з цього кошмару.
“Я думала, що мені буде важко тут залишатися”, – каже вона. Але після того, як її чоловік пішов, вона зрозуміла, що альтернатива була б ще гіршою. Тому вона, 13-річна Марія та 15-річний Ілля залишилися у своїй маленькій квартирі у передмісті Києва Вишневому. “Я відчувала, що йому потрібна підтримка – коли ми тут, коли ми завжди на зв’язку, коли ми можемо щось зробити для України”, – пояснила вона.
Це щось – шити та продавати українські прапори на машинці, яку надіслав незнайомець у Facebook. Завдяки таким маленьким проектам та онлайн-пожертвам, каже вона, вдалося зібрати 15 000 євро, яких вистачило, щоб купити для взводу Олександра анти-безпілотник з Литви. Її спальня досі заповнена котушками з нитками та синьо-жовтою тканиною. Вона з дітьми провела літо разом з іншими волонтерами, шиючи маскувальні сітки та чохли для солдатів у польових умовах.
Трійця також працювала волонтерами у пунктах збору пожертв для українців, які були переміщені або більше не мають домівки. На одному зі складів Арзяєва та Марія сортували одяг, коли до них почали вишиковуватися відвідувачі з порожніми обличчями, що свідчило про їхні скрутні життєві обставини. Завила сирена повітряної тривоги. Ніхто не попрямував до укриття, але волонтери припинили сортування, поки не переконалися, що поблизу немає влучень.
Під час затишшя Арзяєва розповіла, що сумує за чоловіком, “коли у мене є вільний час … коли я бачу його речі, коли я лягаю спати одна”. Вона почала плакати. Її дочка підійшла, щоб обійняти.
Інші матері, такі як 31-річна Тамара Біваліна, вирішили, що не можуть відчувати себе в безпеці навіть далеко від бойових дій.
Дитина Біваліної народилася шляхом кесаревого розтину на початку березня, а наступного дня російський обстріл влучив у лікарню в її рідному місті Дніпро. Її чоловік, Максим, був з Артемом і забрав його до укриття. Але, як згадувала Біваліна цього літа, вона була одна, і їй довелося самотужки добиратися туди з післяопераційної палати, залишаючи за собою криваві сліди.
Вони з Максимом знали з самого початку війни, що він буде воювати, У 2016 році він воював проти проросійських бойовиків на сході Донбасу. Проте, після того, як його призвали у травні, молода мама відчувала страх і пригніченість. У неї було мало материнського молока, в чому вона звинувачувала стрес, і страх втрати можливості отримати доступ до молочної суміші почав поглинати її. Після чергового російського ракетного обстрілу в середині липня, цього разу поблизу будинку сім’ї, вона запанікувала: що, якщо їй з дитиною доведеться жити під землею, і малюк буде змушений голодувати?
Вона вирішила їхати на захід. Подруга порекомендувала притулок для матерів у Львові, майже біля польського кордону. Там її прийняли з “відкритими серцями”, за її словами, і дали заспокійливе, щоб вона вперше за багато місяців могла міцно поспати, хоч і на матраці в загальній кімнаті.
“Я боюся, що це буде тривати довго”, – сказала Біваліна наприкінці липня, коли Артем притискав до себе чорну дитячу коляску. Я боюся за свого чоловіка, за своїх друзів, за всі”, – додала вона. До середини серпня цей страх був майже всепоглинаючим. Тому вона поїхала до друзів у Польщу, не знаючи, що буде далі.
Сім’я Сіренко є однією з тих переселенців, які вирішили повернутися до своєї домівки.
Сім’я вперше покинула свій дім за тиждень до російського вторгнення. Всі, крім Юрія, якому, як і іншим чоловікам його віку, було заборонено виїжджати з країни, поїхали до Берліна. Там ніхто не був їм радіти. Тому вони повернулися в Україну. Онука з бабусею оселилися у Львові – у крихітній квартирі з односпальним ліжком, кращому, що вони змогли знайти, а Сіренко повернулася до квартири в Харкові. Там, за 25 миль від російського кордону, вона проводила свої дні, збираючи кошти для підрозділу свого чоловіка і купуючи їм все – від зарядних пристроїв і шнурів до тепловізорів і джипів.
Коли вона телефонувала своїй доньці Василині, колись безтурботна дівчина часто плакала. Вона намагалася затамувати біль, який посилювався, коли її проросійськи налаштована мати завалювала її повідомленнями, в яких називала її поганою матір’ю.
На початку вересня вона не могла більше стерпіти сліз Василини. Вона зібрала речі та поїхала до Львова, щоб бути з донькою перед тим, як та піде до першого класу.
Сіренко все ще сподівається, що вони повернуться до Харкова і до кімнати донечки, повної іграшок та чекатимуть на повернення Юрія додому.
“Як тільки стане зрозуміло, що місто більше не будуть обстрілювати, – сказала вона, – ми повернемося”.
