Тема «як облаштувати повоєнну Україну» постійно спливає медіа. Ідеї щодо цього висловлюються різного ступеня адекватності, аж до масового завезення мігрантів з Азії та Африки, навіть до заборони на виїзд чоловіків протягом трьох років після закінчення війни. Втім, домінують правильні до оскому гасла: «створити умови, щоби в Україну поверталися і з неї не виїжджали».
При цьому ніхто не здатний дати адекватної відповіді, як втілити ці гасла, зокрема й тому, що ніхто не знає, що буде з Україною після війни. Без відповіді на це питання навіть найрозумніші рецепти облаштування повоєнної України виглядають не більше ніж вправами у розмовному жанрі. Адекватно ж відповісти на це питання можна тільки в тому випадку, якщо буде більш менш зрозуміло, ніж і коли закінчиться війна, розв’язана проти України Путіним і його клікою за підтримки переважної більшості населення Росії, що деградувало.
Але відповіді на це питання якраз немає, і поки що не передбачається.
Психоневротична тривожність та її політико-соціальні причини
Більше того, останніми днями в медіа розгорнулася справжня істерика на тему розчарування та невиправданих очікувань, накачаних примітивною офіційною пропагандою. Чого, власне, давно слід було чекати. Ця істерія має безпосереднє відношення до розуміння майбутнього, точніше навіть навпаки, до нерозуміння того, що буде далі, а з цим так чи інакше пов’язані будь-які потуги щодо повоєнного облаштування України.
В основі істерії, що розгорнулася, на думку автора, лежить те, що свого часу так звані неофрейдисти і фрейдо-марксисти на Заході називали невротичною тривожністю, яка торкнулася як широких мас, так і представників так званої еліти. Щоправда, невроз часом став зашкалювати і переходити в психоз, але це окрема тема, як і самі ці масові психологічні явища, подробиці яких не вдаватимемо.
Нарешті, приходить масове розуміння того, що всі пропагандистські штампи попередніх півтора року про закінчення війна за «два-три місяці», про взяття Криму найближчої весни чи восени і так далі, аж до взяття московського Кремля, є не більше ніж балаканина.
Представники влади, зокрема, віце-прем’єр і міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України Ірина Верещук, нарешті, відкрито говорили, що це війна надовго і на виснаження, що вона не закінчиться ні цієї осені, ні наступної весни.
Про те, що це війна надовго, і до цього треба готуватися, йшлося ще в липні минулого року у публікації « Готуватися до довгої війни на виснаження справжнім чином! », а потім у грудні напередодні року нинішнього в публікації « Це війна на роки, або Які висновки випливають із планів Москви з розбудови своєї армії ».
Довгий час подібні думки в кращому разі замовчувалися, а зазвичай на тих, хто їх висловлював, навішувалися ярлики «ворожих агентів».
Тільки зараз про це заговорили , зокрема й передусім фронтовики, зокрема чинний офіцер ЗСУ Юрій Касьянов:
« Якщо хтось ще не помітив кризу, відповідаю, що вона є. Більше так продовжуватися не може, тому що відсутність рішень, що давно назріли, ставить під загрозу саме існування України як держави.
Країна не перетворилася на військовий табір, оборонну промисловість не створено, військові успіхи даються страшною кров’ю, корупція не зменшилася ні на йоту, “еліти” жують, прості українці жебракують.
Єдиний марафон видихся ».
Від себе відзначимо, що горезвісний «єдиний марафон» спочатку був вкрай сумнівною витівкою для підгодовування бюджетними грошима лояльних медіа і скроєний по найгірших лекалах московського агітпропу.
Продовжуючи тему останньої публікації « Військові рейки йдуть під укіс. За півтора роки Україна так і не перебудувалася на військовий лад », про нинішню кризу можна сказати таке.
Якщо говорити про агресора, тобто Росію, то подобається це комусь чи ні, але її економіка більш менш успішно переживає горезвісні санкції, в тому числі, завдяки, державам, які санкції не підтримали, а це, перш за все, Китай, Індія, Іран та низка інших. Військово-промисловий комплекс ворога перебуває у робочому стані та навчився обходити міжнародні обмеження. Путінська армія зазнає величезних втрат, але навчається на своїх і чужих помилках та досвіді. Зубожіння російського населення швидше сприяє мобілізації, насамперед, у провінції та депресивних регіонах. Російські еліти, з низкою застережень, згуртовані, тому що альтернативи Путіну поки не бачать, і так званий бунт Пригожина це наочно показав, про що йшлося в публікаціях. »і « Пригожин-шоу» триває: війна в Росії не відбулася, але маневри йдуть повним ходом ». Інформаційно-психологічний вплив на маси російських обивателів ззовні мінімальний або відсутній взагалі. Розмови про швидкий і обов’язковий розвал Росії поки що залишаються лише розмовами.
Якщо ж говорити про Україну, то, знов-таки, подобається це комусь чи ні, але Україна вкрай залежить від зовнішньої масштабної підтримки, яка може припинитися чи серйозно зменшитися через внутрішні політичні процеси в країнах Заходу, насамперед в Америці. Вкрай негативною обставиною для України є вельми завищені очікування у питанні термінів і результатів війни, які очікування багато в чому були сформовані владою, медіа, так званими експертами, активістами і просто «говорящими головами», що видаються за громадську думку, і тут якнайкраще підходить відомий вислів, що приписується мудрецю часів китайської античності Сунь-цзи, про те, що не можна переоцінювати себе і недооцінювати ворога, що – додамо від себе – цілком банально, особливо якщо йдеться від такого потужного, ресурсного і повністю позбавленого моральних інтенцій ворога, як путінська Росія. Крім того, Україну губить найвища корупція, дезорганізація, некомпетентність керівництва, часто відверте мародерство та зрада. Обумовлений війною обвал економіки посилюється низкою некомпетентних, часто шкідливих рішень органів влади у регуляторній та фіскальній сфері. Вкрай негативним фактором є те, що військово-промисловий комплекс України, навіть з урахуванням деяких проривів останнього часу, залишається приблизно на тому ж рівні, що й на початку повномасштабної агресії Москви. До цього слід додати серйозні проблеми та величезні втрати на фронті, які також слід оцінювати об’єктивно, а не прагне прикрасити ситуацію, спекулюючи на інфантилізмі обивателя в тилу.
Повертаючись до характеристики влади, крім некомпетентності та корупції, слід звернути увагу на крайній ступінь цинізму та байдужого ставлення до людей, включаючи тих, хто захищає країну від ворога на фронті. Це виявляється і у відношенні до поранених, і інсинуацій навколо грошових виплат фронтовикам, у постачанні та забезпеченні необхідним. Досить сказати, що є бійці, які безперервно воюють із перших днів великої війни, але й досі не мають статусу учасника бойових дій.
Принагідно слід зазначити, що зараз йдеться про захист не стільки корумпованого та прогнилого державного чиновницько-бюрократичного апарату, скільки про захист від агресора своєї країни та своєї землі. Очевидно, що між державою та землею, на якій народився, є суттєва різниця, хоч би як пафосно це звучало.
Неодноразово доводилося висловлюватися в тому сенсі, що жодною цензурою приховати реальну ситуацію в наш час неможливо, не кажучи про те, що це дуже шкідливо та небезпечно. Інформація про реальну ситуацію на фронті йде через соцмережі, а телеграм-канали та взагалі весь інтернет закрити не можуть навіть у Путіна. Створити повністю автономний від світового інформпростору інтернет спромоглися поки що тільки в Китаї, хоча й там, за чутками, не все так просто.
Тим більше, це неможливо у споконвічно анархічній Україні, бо, як писав «класик», писав Україна – не Росія.
До того ж, в Україні є одержувачі західних грантів, які спокійно пишуть про яйця по 17, і їм за це нічого не буде, про що, зокрема, йшлося у публікації « Україна – заповідник вічнозелених (анти)корупціонерів». Навіть найстрашніша війна не в змозі це змінити ».
Але головне, це західні медіа, які в Україні ну ніяк не прикриють хоча б через тотальну залежність від Заходу. І все, що у нас різні розумники називають «ІПСОнею, прийде із Заходу, і в нас все це ретельно цитуватимуть, навіть якщо західні медіа напишуть якусь нісенітницю, що часто і буває, але це вже інше питання. І це один із тих випадків, коли залежність України від Заходу є безперечним благом.
Про це з сарказмом пишуть у соцмережах фронтовики, наприклад, військовослужбовець, який став останнім часом широко відомим під псевдонімом Костя Прошинський:
« Дивна історія. Коли говориш про труднощі, які у нас є, то це вороже ІПСО, і так робити низяно…
Але раптово західні військові аналітики заговорили про можливий початок підготовки нового контрнаступу наступної весни. І як не дивно, це чомусь не вороже ІПСО, а реальний і продуманий підхід до наших союзників, що відбувається… »
Не називаючи прізвища, зазначимо, що на цій кризі вже піаряться різного роду навколомедійні елементи, запускаючи в ефір інформаційних клоунів і провокаторів.
Словом, краще було одразу говорити правду про реальну ситуацію, і багатьох нинішніх соціально-психологічних надривів у суспільстві не було б.
Повторимо, ця істерична метушня має безпосереднє відношення до повоєнного облаштування України, точніше до нерозуміння реальних шляхів такого облаштування через відсутність розуміння перспективи.
За мотивами північнокорейських казок: мужиків із країни не випускати!
Масла у вогонь підлили скандальні виливи у соцмережі Вадима Денисенка, відставного депутата минулого скликання від партії Порошенка. До останнього часу він перебував у керівництві структури під назвою «інститут майбутнього», а також обіймав посаду радника в Міністерстві внутрішніх справ, хоча важко зрозуміти, що колишній журналіст з філологічною освітою «радив» МВС, і очевидно, йдеться від такої собі синекури. Оскільки цей скандал і особисті якості колишнього депутата вже неодноразово прокоментували всі, кому не ліньки, то подробиці вдаватися не будемо, а коротко викладемо суть.
Екс-депутат Денисенко запропонував після закінчення війни ще щонайменше 3 роки не випускати чоловіків із країни, бо ті можуть безповоротно виїхати, і українці не збережуться як нація.
Можна скільки завгодно і цілком справедливо обурюватися «північнокорейським» підходом до повоєнного облаштування України шляхом постановки чергової «залізної завіси» та повним наплюванням на Конституцію, права людини та інші «клейкі листочки», як казали герої Федора-Михалича Достоєвського. Але Денисенко має рацію в тому, що щойно відкриють кордони – значна частина чоловічого населення мобілізаційного та працездатного віку може залишити країну, тим більше, що влада нічого не робить для створення передумов до того, щоб люди захотіли залишитися та відновлювати Україну.
Після скандалу, що піднявся від Денисенка, відхрестилося МВС, «інститут майбутнього», а в офісі Зеленського заявили, що питання про заборону виїзду чоловіків з країни після війни нібито взагалі не порушувалося.
Але анонімні джерела стверджують, що це неправда, чи не зовсім правда. За деякими даними, офіс Зеленського нібито проводив закрите соціологічне дослідження, яке мало виявити кількість прихильників відкриття кордонів та кількість чоловіків, які мають намір залишити країну. Цифри виявилися катастрофічними: 75% українців вважають, що влада має відкрити кордони, при цьому 56% чоловіків віком 20-30 років мають намір відразу залишити країну, серед вікової групи 30-40 років цифри трохи нижчі за 49%, а в групі 40-50 років – 35%; при цьому у віковій групі 50-60 років виявилася найменша кількість чоловіків, які бажають залишити Україну, – лише 23%.
Якщо вірити цій інформації, то можливістю перекрити чоловікам після війни виїзд із країни, як мінімум, не скидається з рахунків.
Очевидно, що ця проблема пов’язана з повоєнним облаштуванням України, оскільки її треба комусь облаштовувати. Якщо до мільйонів жінок з дітьми, що поїхали за кордон, додадуться ще мільйони чоловіків, то працювати буде нікому.
І тут важливим є питання про те, наскільки взагалі реальна така заборона, і чим її зможуть мотивувати? І тут знову все спирається на те, яким буде результат війни.
Якщо війна закінчиться тріумфом України, аж до повернення до кордонів 1991 року, мотивувати закриття кордонів для чоловіків буде складно. Хоча і в цьому випадку виїзд можна спробувати обмежити під різними приводами – від необхідності відновлення країни до ще більшої необхідності збереження нації, як заявив згаданий екс-депутат Денисенко.
Але якщо війна закінчиться умовним «Мінським-3» або «корейським варіантом», про який все частіше говорять у західних медіа, тобто фактично це буде перемир’я, за якого агресор продовжить окупацію частини території, і ситуація постійно балансуватиме на межі нового спалаху війни , то військове або, мовою евфемізмів, що нині нині існують, особливе становище в країні можна продовжувати і далі, особливо за наявності «кишенькового» парламенту. Мотивуючи «особливо-військовим» становищем, можна продовжувати заборону виїзд чоловіків мобілізаційного віку.
Щоправда, в останньому випадку ні про яке відновлення країни говорити особливо не доведеться, а зайняти цей людський ресурс не буде чим. Адже навіть зараз, коли значна частина чоловічого населення знаходиться в лавах Сил оборони країни, а мільйони жінок працездатного віку перебувають за кордоном, проблема зайнятості населення є найгострішою, хоча водночас має місце гостра нестача кваліфікованих кадрів робітників і навіть інженерно-технічних спеціальностей, чим докладно йшлося у публікації « В Україні лютує безробіття. Війна загострила проблему нестачі кваліфікованих кадрів ». Головна вина в цьому лежить на владі і так званому бізнесі, насамперед великому, оскільки в нинішній ситуації вкрай необхідним є розгортання військового та інших виробництв, спрямованих на оборону країни та наближення перемоги над агресором. І тут на рахунку кожна пара рук здатна робити хоч щось корисне для перемоги над ворогом. Але це теоретично… А на практиці встановлення на «перемогу через 2-3 місяці» і на те, що «Захід нам допоможе», надавши зброю, призвела до того, що тільки зараз, через півтора роки після початку «Великої війни» нарешті Якось почалося деяке «ворушення» у питанні розгортання оборонного виробництва, відповідно, можна розраховувати на збільшенні зайнятості.
Корупційні ризики, які виникають внаслідок обмеження виїзду з країни, не обговорюватимемо, бо вони очевидні. Якщо з’явиться можливість пускати чи не пускати, то корупція розквітне бурхливо, як це відбувається зараз з можливістю відкосити від мобілізації і виїхати нелегально за кордон.
Незалежно від того, чи розглядається владою варіант обмеження виїзду з України після війни, очевидна різко негативна реакція на цю ідею громадськості, навіть багатьох фронтовиків. Очевидно, що суспільство не готове давати владі мандат на таку «надзвичайщину» у дусі Північної Кореї під будь-яким приводом – хоч відновлення країни, хоч «збереження нації та генофонду». Спроба ввести подібні заходи силовим способом може призвести до непередбачуваних наслідків для країни, що вкрай небезпечно в нинішній ситуації.
Закордон: глибоке занепокоєння та шкурні інтереси
Тема повоєнного відновлення України, насамперед у плані проблеми демографії та трудових ресурсів, що загострюється, досить часто спливає в медіа. Відгуками на актуалізацію цієї теми раніше стали публікації « Демографічна катастрофа в Україні на тлі війни та розрухи » у травні, і « В Україні лютує безробіття. Війна загострила проблему нестачі кваліфікованих кадрів у червні нинішнього року, і це лише останні публікації з цієї теми.
У них, зокрема, йшлося про те, що в Україні це питання активно порушується. Ще в середині травня член комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики Ніна Южаніна наголошувала, що за рік із лишком Україна втратила 5,5 мільйонів працездатних громадян, яких до війни налічувалося 17,4 мільйонів. Таким чином кількість працездатного населення скоротилася більш ніж на 30%. Для порівняння Півдня привела показники втрат працездатного населення в Німеччині в період з 1939 по 1945 роки, які склали 16%.
Наприкінці липня тему повоєнного відновлення України актуалізувало американське видання Bloomberg у гучній публікації « Ukraine Needs Its Women Back for Shot at Economic Recovery » або « Україні потрібні жінки, щоб спробувати відновити економіку ».
Основна думка тексту зводиться до того, що, якщо Україна не поверне хоча б частину з 2,8 мільйонів жінок працездатного віку, які виїхали за кордон, її економіка щорічно втрачатиме до 10% від довоєнного ВВП, тобто близько 20 млрд доларів у рік. Це стане суттєвою перешкодою на шляху післявоєнного економічного відновлення.
Bloomberg нагадує, що і до війни Україна мала один із найнижчих коефіцієнтів народжуваності в Європі – 1,2, за необхідного для відтворення рівня 2,1. З початком війни ситуація, очікувано, погіршилася, а нездатність повернути країну жінок дітородного віку може посилити її ще більше.
Слід зазначити, що в міру продовження війни кількість біженців, які не бажають повертатися до України, зростає. За даними опублікованого у квітні дослідження, проведеного серед українських біженців у Польщі, кількість тих, хто не планує повертатися до України, за півроку зросла більш ніж удвічі – з 17% до 38%.
Повертаючись до піднятої Bloomberg теми про необхідність повернення з Європи українських біженок для повоєнного відновлення, важливо розуміти кілька факторів, які цьому перешкоджають.
По-перше, це неможливість самореалізації для більшості тих, хто виїхав у повоєнну Україну, насамперед, тому що невідомо, скільки триватиме війна, як вона закінчиться, і як виглядатиме країна після неї. До війни економіка країни мала незрівнянно складнішою структурою і вищим рівнем поділу праці, ніж матиме після її закінчення. Якщо раніше їй були потрібні економісти, юристи, інженери, фахівці з іноземних мов, банківської справи та інші, то після війни дуже багато з цих фахівців будуть просто не потрібні, а будуть потрібні будівельники, робітники агропрому та обслуга. На таку роботу за 200-300 доларів навряд чи погодиться більшість жінок, які виїхали, які мають вищу освіту і намагаються в Європі вчити мови з тим, щоб влаштуватися на роботу якщо не за фахом, то принаймні у суміжній сфері.
По-друге, різка відмінність у доходах та в рівні життя між Європою та Україною не на користь України вирішальним чином перешкоджатиме поверненню біженців додому навіть з урахуванням необхідності вчити мову, платити за житло, соціалізуватися в місцевих умовах, особливо якщо йдеться про біженців з зон бойових дій, де все зруйновано, і повертатися багатьом просто нема куди. Втім, випадки бувають різні, і багато хто повертається, не прижившись на чужині.
По-третє, через війну та політику влади щодо силового утримання чоловічого населення в країні, багато родин розпалися, жінки за кордоном влаштовують своє особисте життя, дітей влаштовують у місцевих школах, знаходять роботу чи інші джерела існування, і питання повернення в Україну відпадає автоматично.
На тлі «жінської проблеми», що загострюється, стали озвучуватися прожекти про залучення в Україну в післявоєнний період для поліпшення демографічної ситуації кількох мільйонів мігрантів з країн Близького Сходу, Центральної та Південної Азії. Ідея, м’яко кажучи, далека від адекватності.
Але глибока стурбованість закордону долею повоєнної України зовсім не заважає їй вирішувати свої шкурно-демографічні та ресурсно-людські проблеми за рахунок українських біженців, які вигідно відрізняються від мігрантів з інших країн, а масовий виїзд наших біженців дає європейським роботодавцям можливість широкого вибору та залучення біженців. ті роботи, за які самі європейці не хочуть братися, а мігранти з інших країн часто взагалі не особливо прагнуть працювати, воліючи сидіти на посібниках, перевантажуючи і так роздуту соціальну систему європейських країн.
При цьому в Європі у сфері трудових ресурсів мають місце приблизно ті ж проблеми, що і в Україні, про що йшлося в публікації « В Україні лютує безробіття. Війна загострила проблему нестачі кваліфікованих кадрів ». Це надлишок індивідів із вищою освітою та «модними професіями ні про що», які абсолютно нікому не потрібні, але соціалка повинна їх утримувати. З іншого боку, дефіцит робочих рук на непрестижних брудних і малооплачуваних роботах, на які ніхто з місцевих йти не хоче, а основна маса мігрантів з Азії та Африки просто не хоче працювати взагалі. Крім того, на тлі начебто безробіття, має місце нестача кваліфікованих працівників виробничо-технічних спеціальностей, які потребують тривалої та дорогої підготовки.
Щоб створити умови для соціалізації мігрантів, які мають відповідні якості, в ЄС мають намір суттєво полегшити та спростити низку бюрократичних процедур. Європарламент планує розглянути директиву, яка запроваджує поправки та встановлює єдині правила отримання ПМП у країнах Євросоюзу для громадян третіх країн, «з метою сприяння їх інтеграції»:
– скоротиться термін проживання, необхідний отримання довгострокової резиденції (ПМЖ) з нинішніх п’яти до трьох років; у ці три роки зараховуватиметься проживання на законних підставах у будь-якій країні ЄС, а не лише в країні отримання ПМП, як зараз, а в країні, де запитується ПМП, потрібно буде прожити всього один рік; у цей термін також зараховуватиметься перебування за студентськими візами, тимчасовим захистом та іншими законними підставами.
– країна видачі ПМП не встановлюватиме вимог щодо мінімального щомісячного доходу претендента, можна буде демонструвати наявність накопичень, спонсорської допомоги третіх осіб та інші засоби для існування;
– довгостроковим резидентам ЄС дозволять бути відсутніми на території Союзу до 24 місяців поспіль без втрати статусу;
– дипломи, отримані в будь-якій країні ЄС, будуть визнаватись за правилами, що діють для громадян ЄС;
– діти довгострокових резидентів отримають право автоматично набувати статусу довгострокового резидента ЄС без додаткових умов;
– довгострокові резиденти зможуть вільно жити та працювати в будь-якій країні ЄС, а не лише в країні, яка видала резиденцію;
– підтвердження володіння мовою буде обмежено рівнем A2, причому мовні курси надаватимуться безкоштовно;
– максимальний термін розгляду заяви на ПМП становитиме 60 днів із дати подання заяви;
– ПМП видаватиметься мінімум на п’ять років і автоматично продовжуватиметься без додаткових умов.
Крім зазначеного, намічається впровадження цілої низки заходів щодо правового захисту та захисту від дискримінації, соціального та пенсійного забезпечення, рівних прав з громадянами ЄС та іншого.
Очевидно, що за таких умов усі, хто має бажання залишитися в ЄС назавжди, отримають досить серйозні можливості, щоб це бажання реалізувати.
Деякі лякаючі статистичні дані
Далі наведемо деякі останні статистичні дані, які вимагають особливих коментарів.
За даними Європейського статистичного відомства, у Європі на 30 червня перебувало понад 4 мільйони українських біженців. Найбільше наших біженців прийняла Німеччина (1,1 млн.), Польща (977 тис.) та Чехія (349 тис.). Майже половина (46,6%) – це дорослі жінки, ще 34,4% – діти, а 19% – чоловіки.
За даними Польського інституту економіки PIE, малий бізнес із України йде до Польщі. 2022 року українці створили у Польщі близько 16 тисяч одноосібних підприємств (ФОП), що становить 6% усіх нових бізнесів, зареєстрованих минулого року, а за перші шість місяців 2023 року додалося майже стільки ж. З початку війни до кінця червня 2023 року у Центральній базі реєстрації та інформації про бізнес було зареєстровано 29 400 українських ФОП; найбільше – у сфері будівництва, інформації та зв’язку, послуг (85% – перукарні та косметологічні послуги). До війни у 2022 році за місяць реєстрували близько 200 українських підприємств у Польщі, а з початку 2023 року щомісяця створюються понад 2000(!) українських ФОП. На українські компанії припадає 67% усіх нових іноземних бізнесів та 10% усіх фірм, створених протягом першої половини 2023 року.
Згідно з дослідженнями, які провели фахівці Міграційної платформи EWL, Фонд EWL та Центр Східноєвропейських студій Варшавського університету, з Польщі до України станом на червень цього року планують повернутися менш як половина біженців – 47%. Іншими словами, 53% біженців мають намір залишитися в Польщі або переїхати в іншу країну Європи, причому у листопаді 2022 року не бажаючих повертатися було 18%, а в березні 2023 року – 45%, тобто динаміка настроїв – просто загрозлива.
Економіст Олексій Кущ наводить такі дані щодо впливу масової еміграції на обвал економіки в Україні:
« Кожні 100 тисяч українців, які виїхали за кордон, знижують ВВП країни на 0,5%, повідомляє The Wall Street Journal. Загалом, за даними американського видання, з кінця лютого 2022 року Україну покинули близько 8 мільйонів людей. А повернулися – менш як 2 мільйони.
Спробуймо визначити економічні втрати України в результаті міграції за кордон 6 млн українців, переважно жінок і дітей.
Якщо оцінювати прямолінійно – це мінус 6 млн. споживачів на внутрішньому ринку (до речі, діти та жінки є драйверами споживання).
Тобто йдеться про втрату приблизно 20% ємності внутрішнього ринку.
Але жінки – це економічно активна частина суспільства, а діти – економічно активна частина у майбутньому.
До війни ВВП України становив 200 млрд дол, при цьому економічно активна частина населення становила 17 млн осіб.
З урахуванням сезонних мігрантів (періодично поверталися на Батьківщину), в Україні працювало 10 млн. платників податків і ще 3-4 млн. чоловік у тіні.
Візьмемо цифру в 15 млн. економічно активних, які генерували понад 13 тисяч доларів подушевого ВВП на рік.
Тобто втрата 6 млн. осіб економічно активного населення – це мінус 80 млрд. дол. на рік.
Можна розрахувати через економічно активну групу, а через загальну чисельність.
До війни, з урахуванням пенсіонерів та дітей, подушний ВВП становив 5 тисяч доларів на рік.
За цим показником втрати становитимуть 30 млрд дол.
Істина, як завжди, лежить десь посередині: гадаю, йдеться про 40-60 млрд дол щороку.
Нагадаю, весь пакет допомоги Україні з боку ЄС у найближчі три роки становитиме 50 млрд євро.
А лише для компенсації втрати демографічного потенціалу Україні потрібно в періоді 2024-2027 приблизно 120-180 млрд дол.
Тобто очевидно, що у своїх оцінках втрат війни наш уряд сконцентрувався лише на матеріальних збитках.
На руйнуванні матеріальної інфраструктури роблять акценти і аналітичні майданчики, які перебувають при владі, називати їх не буду, щоб не робити цим реклами.
Але НІХТО з чиновників або аналітиків, які їх обслуговують, не оцінив вплив на ВВП демографічних проблем.
А вони є ключовими у контексті успішності моделі післявоєнного відновлення ».
Крім того, народжуваність в Україні впала до рекордно низького рівня за всі роки незалежності. За даними Опендатаботу, за півроку поточного року в країні народилося 96 755 дітей. Порівняно з довоєнним 2021 роком, народжуваність скоротилася на 28%. Попередній антирекорд за часи незалежності був зафіксований у 2020 році – тоді на світ з’явилося лише 293,4 тис. малюків. Порівняно з першими роками незалежності рівень народжуваності в Україні знизився у 6 разів.
«Добро доведеться робити зі зла, тому що його більше нема з чого робити»
Питання про те, як і хто облаштовуватиме Україну після війни, включаючи демографічний аспект, останнім часом дебатується часто. Але ці дискусії мають суто абстрактний характер, оскільки, повторимо, ніхто не може точно сказати, коли і чим закінчиться війна, в якому стані на той час буде українська економіка, чи реальні перспективи інтеграції в ЄС і приплив інвестицій в Україну.
Очевидно, що якщо в країну прийдуть інвестиції та створюватимуться нові робочі місця з добрими зарплатами, то значна частина біженців сама забажає повернутися.
Якщо ж припливу капіталу не буде, а Україна залишиться корумпованою країною з незрозумілими перспективами, то основу економіки становитимуть лише ті галузі та виробництва, які виживуть під час війни, наприклад, сільське господарство та переробка агропродукції, видобуток корисних копалин тощо. Для такої економіки, що вкрай скоротилася, буде занадто багато навіть тих людей, які ще залишилися в Україні, що підтверджується нинішньою ситуацією.
Говорячи про рецепти післявоєнного облаштування України, чиновники та численні експерти завчено повторюють гасла про те, що необхідно створити умови, коли біженці зможуть безпечно повернутися додому і разом з тими, хто залишився в країні, працювати тут, створюючи додану вартість. При цьому абсолютно незрозуміло, де саме вони будуть працювати, створювати цю додану вартість, і чи вистачить передбачуваних заробітків хоча б на елементарні потреби.
І взагалі, відверто дратує, навіть дратує правильний до нудоти імператив: треба створювати умови, щоби хотіли повертатися і поверталися в Україну.
Але ніхто не може відповісти на банальне запитання: хто, з чого і як створюватиме такі умови? Бо очевидно, що поки що нікому і нема з чого.
З приводу того, з чого робити умови, згадався винесений у підзаголовок вислів американського письменника та поета Роберта Пенна Уоррена (1905-1989): «Добро доведеться робити зі зла, бо його більше нема з чого робити». Показово, що саме цю фразу брати Аркадій та Борис Стругацькі взяли як епіграф до свого знаменитого «Пікніка на узбіччі».
Але окрім питань про те, хто і з чого облаштовуватиме післявоєнну Україну, є ще питання, як це облаштування має виглядати. Без вирішення питання «як», безглуздо говорити про те, «хто» та «з чого» відновлюватиме післявоєнну Україну.
Звичайно, у нападі утопічного романтизму можна було б запропонувати повоєнну Україну без корупції, олігархату, бюрократії, що зажерлася, та іншого «елітняка», хоча б з мінімальним рівнем соціальної справедливості та рівноправності, причому все це можна будувати вже прямо зараз, не чекаючи закінчення війни, бо за будь-якого її результату все вказане знадобилося б.
Але саме цього поки що немає і не передбачається… Від слова зовсім…
