Війна завдала величезного удару по економіці та демографії України, але якщо про економічні втрати заговорили багато й одразу, то про не менш руйнівні втрати - демографічні почали говорити тільки зараз. Демографічна ситуація і до повномасштабної війни була досить складною, і навіть до 2014 року вона була далеко не блискучою. Після року з невеликим війни, вона стала катастрофічною як для економіки, яка суттєво залежить від демографії, так і для подальшого існування України в її нинішньому вигляді.
До того ж є підозра, що Москва використовує війну для розв’язання своїх найгостріших демографічних проблем шляхом вивезення населення окупованих і зруйнованих територій України до депресивної та вимираючої російської глибинки. Наголос робиться насамперед на поповнення слов’янського і православного населення Росії, яке стрімко убуває. Адже Росія, яку місцева ідеологія і пропаганда зводить у розряд “великої слов’янсько-православної” країни, навіть із претензією на цивілізацію, вже фактично перестала бути такою, оскільки в ній дедалі більше домінують інші народи і віросповідання.
Деякі загальні риси демографічної кризи
Про економічні збитки від війни йшлося багато, багатьма і в багатьох аспектах, зокрема в публікації “Катастрофічні економічні наслідки проклятої путінської війни”.
Що стосується демографічної шкоди, то очевидно, що вона викликана масовим виїздом за кордон громадян, насамперед працездатного віку, з дітьми, які в майбутньому мають стати економіко-демографічною основою країни. Величезна кількість чоловіків мобілізаційного віку служать в армії, вирвані з економічного і соціального життя. Дуже багато чоловіків негайно виїдуть з країни для возз’єднання з сім’ями та/або на заробітки, щойно відкриються кордони. Слід пам’ятати про загиблих і поранених до стану інвалідів із частковою або повною втратою працездатності, а також із проблемами соціалізації в мирному житті.
Навіть у суто економічному сенсі демографічний обвал в Україні загрожує незворотними наслідками. Очевидно, що на країну чекає важке і болісне відновлення після війни. Для цього, крім усього іншого, потрібні людські ресурси. Причому потрібні громадяни не просто працездатного віку, а ті, які володіють певними знаннями і навичками, здатні до творчої праці, взагалі готові працювати для відновлення країни.
І тут, окрім власне чисельно-демографічних втрат, мають місце морально-психологічні, як нині модно говорити, “мотиваційні” та інші подібні перекоси. Не вдаючись у подробиці, нагадаємо, що останніми роками чисельність абітурієнтів, які подають документи для вступу на технічні спеціальності вишів, становить відносно невеликий відсоток, причому значна частина з них – це так звані айтішники. Усі інші – це горезвісні юристи-економісти, дизайнери-візажисти, психологи-соціологи-політологи тощо, які для відновлення країни однозначно не потрібні, принаймні в такій кількості, та ще й з огляду на різке скорочення населення у зв’язку з масовим виїздом на кордон.
Ще гірший перекіс у сфері вибору рівнів освіти. Якщо до вишів на різні спеціальності 2022 року, за словами тодішнього міністра освіти, було прийнято 505 тисяч осіб, то на робітничі спеціальності до училищ – тільки 85 тисяч, причому з урахуванням перукарів-модельєрів.
І знову-таки, все це поки що про соціально-економічний вимір демографічного провалу.
Але, крім цього, війна і масова міграція загострюють екзистенціальну проблему, тобто проблему існування України в її нинішньому розумінні, насамперед, в етно-цивілізаційному вимірі. Цю складну тему поки що старанно оминають, зводячи зазвичай усе до ідіотських розбірок на тему мови, пам’ятників і назв вулиць, хоча вже давно треба думати про зовсім інші речі…
Економічний вимір демографічного обвалу
Але повернемося поки що в суто соціально-економічну площину як більш зрозумілу й очевидну.
Нещодавно цю тему порушила у своєму телеграм-каналі народна депутатка від порошенківської фракції “Євросолідарність” Ніна Южаніна, членкиня комітету Верховної Ради з питань фінансів, податкової та митної політики.
Южаніна стверджує, що з 24 лютого минулого року Україна втратила більше працездатного населення, ніж Німеччина за час Другої Світової.
За її словами, за рік з гаком Україна втратила 5,5 мільйона працездатних громадян, яких до війни налічувалося 17,4 мільйона. У відсотковому вираженні кількість працездатного населення в Україні скоротилася більш ніж на 30%.
“Такі втрати робочої сили більші, ніж у Німеччині після Другої світової війни. Там з 1939 по 1946 роки чисельність працездатного населення скоротилася на 4,7 млн, що склало 16% усієї кількості робочої сили”, – підкреслює Южаніна.
За її словами, до такої втрати працездатного населення призвели кілька факторів. Близько мільйона осіб було мобілізовано, що означає їхнє виривання з економічного життя країни. Ще 4,6 млн осіб перебувають за кордоном, насамперед 3,2 мільйона жінок працездатного віку.
Також 1,3 млн працездатних громадян залишилися на непідконтрольних територіях. Не претендуючи на достовірність, від себе зазначимо, що ця цифра викликає певні сумніви в сенсі її заниженості.
Южаніна звертає до влади наступний посил: вживати рішучих дій щодо повернення в Україну працездатних громадян, які виїхали за кордон. За її словами, 28% тих, хто виїхав, називають умовою свого повернення “наявність високооплачуваної роботи”, а ще 20% – вищий рівень життя в Україні”.
Очевидно, що обидві умови є, м’яко кажучи, важкими для виконання, оскільки ні того, ні іншого в Україні найближчим часом не передбачається. Ба більше, за час війни доходи переважної більшості жителів нашої країни впали, тобто банально скоротилися. До того ж, купівельна спроможність цих доходів, навіть якщо вони залишилися на колишньому рівні, істотно знизилася через інфляцію і девальвацію національної валюти.
Про настрої, що панують серед українських біженців у Польщі, свідчить опитування компанії з працевлаштування Gremi Personal, проведене в березні за участю 1270 респондентів. Важко сказати, наскільки результати цього опитування є репрезентативними, але інших даних все одно немає
Найважливіший висновок, який робиться на підставі цього опитування: за останні півроку кількість біженців у Польщі, які не планують повертатися в Україну, зросла вдвічі, хоча більш як половина з них усе ж таки чекають можливості повернутися додому.
Згідно з опитуванням, кількість тих, хто не планує повертатися в Україну, за останні півроку зросла більш ніж удвічі – з 17% до 38%.
Ще 55% українців планують повернутися в Україну, 7% – переїхати з Польщі в іншу країну. 82% тих, хто планує повертатися, збираються зробити це після завершення війни, 8% – навесні, 6% – влітку, 4% – восени.
“Це може вказувати на низку чинників. Деяким людям уже нікуди повертатися, здебільшого це люди зі Сходу та Півдня України, чиї домівки знищені російськими окупантами. Багато людей вже адаптувалися в Польщі, влаштувалися на роботу і віддали дітей до польських шкіл. Деякі жінки побудували стосунки з поляками і вже не хочуть розлучатися”, – коментують наведені дані в компанії Gremi Personal, що проводила опитування.
Крім того, останнім часом понад 10 тисяч українських компаній відкрилися в Польщі, у зв’язку з чим в українців з’являється можливість обіймати хороші посади й отримувати польські зарплати.
Слід зазначити, що Польща прийняла найбільше українців, які були змушені покинути домівки через вторгнення Росії. Понад 11 мільйонів українців перетнули польський кордон за час війни. За останніми даними, мешкають у Польщі близько 2 мільйонів біженців, 739 тисяч із них уже працевлаштовані. 10% українців у Польщі вже вивчили мову досконало, 30% – можуть вільно спілкуватися. Ще 50% вчать мову, навіть якщо це дається важко, і тільки 10% українців не збираються вчити польську.
Навіть із поправками на репрезентативність цих даних, виглядають вони вкрай гнітючими.
До того ж, між декларуванням бажання повернутися і власне поверненням є велика різниця. Особливо, якщо врахувати, що 82% тих, хто планує повертатися, збираються зробити це після завершення війни. А коли вона завершиться – поки що невідомо, час минає, і в житті багатьох із тих, хто декларує прагнення повернутися в Україну, можуть відбутися якісь зміни, у зв’язку з якими бажання повертатися випарується, “як роса на сонці”.
Ще один важливий момент, на який слід зважати, – неминуча нова хвиля еміграції з України після завершення війни. Її основу можуть скласти чоловіки, які зараз залишаються в країні винятково через заборону на виїзд під час воєнного стану, а після його завершення напевно виїдуть до своїх родин у Європу.
Це далеко не повний перелік демографічних чинників, які є визначальними для майбутнього.
Усі ці чинники, як неважко здогадатися, чинитимуть дуже суттєвий вплив на темпи та результативність післявоєнної відбудови України. При цьому звертає увагу заява міністра фінансів Сергія Марченка про те, що наразі економіка України забезпечує потреби країни лише наполовину.
Повертаючись до порушеного депутатом Южаніною питання про скорочення кількості працездатних громадян на 30%, слід ще раз особливо наголосити, що проблема не тільки в загальній чисельності населення після війни, а в частці в ньому частини працездатного віку.
Хоча навіть із цією формально працездатною частиною не все так просто.
Очевидно, що якщо в структурі населення повоєнної України буде занадто велика частка пенсіонерів і людей передпенсійного віку, а кількість працездатних громадян буде такою, що своїми податками вони просто не зможуть “прогодувати” всіх непрацездатних, то це загрожує не тільки нездатністю держави підтримувати соціальну структуру і нездатністю відновити країну після війни. Це ще сильніше підстьобне процес депопуляції та трудової міграції за кордон, тобто проблема загострюватиметься.
До того ж, “як шило з мішка”, знову вилазять назовні проблеми з освітою та професійними навичками працездатної частини населення, яка все ж таки залишиться в Україні.
Очевидно, що, порівняно з довоєнним періодом, кількість робочих місць для представників різного роду “престижних професій” в Україні різко скоротиться. Іншими словами, роботи за профілем “юристів-економістів” і “соціологів-політологів” не буде вже хоча б тому, що економіка не зможе утримувати довоєнну кількість персоналу, що обслуговує інтереси влади і капіталу в умовах різкого стиснення економіки.
Якщо говорити про те, що однією з базових галузей повоєнної економіки буде відбудова зруйнованого, тобто будівництво, то й тут потрібна обмежена кількість управлінського та інженерно-технічного складу. Зате знадобиться велика кількість робочих рук, а з охочими працювати руками, як сказано вище, є великі проблеми. При цьому можна прогнозувати проблеми з кваліфікованими кадрами робітників будівельних і виробничих спеціальностей, які будуть затребувані за кордоном, і після війни почнеться їхній відтік у ті країни, де платять більше, і якщо ця проблема вже існувала до війни, то після неї можна очікувати її загострення.
Відсутність роботи з адекватною зарплатою стимулюватиме відтік людських ресурсів за кордон або змусить перекваліфіковуватися на чорноробів із відповідним зниженням доходу і рівня життя.
Якщо продовжити запропоноване депутатом Южаніною порівняння, то доведеться згадати, що повоєнну Німеччину відбудовували спеціально для зайняття нею місця “промислового локомотива Європи” і вітрини “вільного західного світу” на противагу радянському блоку. До того ж відомо, що серед західних країн-союзників по антигітлерівській коаліції розглядалися плани з деіндустріалізації Німеччини та перетворення її на аграрну країну, але взяла гору все ж таки зворотна точка зору.
Але очевидно, що для України хороші місця в міжнародній системі поділу праці навряд чи знайдуться. Найімовірніше, їй уготована роль аграрної держави, що експортує зерно, а для цього не потрібна велика кількість населення з високими професійними знаннями та навичками. Відповідно, високого рівня життя і розвиненої інфраструктури в такій країні не може бути.
Водночас Москва та її агресивна сутність нікуди не подінуться. Для того, щоб протистояти цьому, потрібна буде потужна боєздатна армія і військово-промисловий комплекс, який був ґрунтовно зруйнований за 30 років після розвалу Союзу, а війна його остаточно добиває. Щоб протистояти західному тиску з перетворення України на аграрний придаток розвиненого світу, а також для прискореної реіндустріалізації країни, потрібен зовсім інший рівень не тільки влади й еліти, а й трудових ресурсів загалом, тим паче за умов, коли можна безпроблемно втекти за кордон, щоб там жити і добре заробляти.
Демографія України: до війни – погано, після війни – катастрофа?
Дискусія щодо демографії в Україні дедалі більше зміщується в бік спроби відповісти на просте запитання: що зроблять мільйони найактивніших громадян, коли війна скінчиться, і кордони виявляться відкритими, і чи не почнуть вони масово мігрувати за кордон у пошуках кращої долі?
Граничні випадки, коли влада спробує залишити кордони закритими і після закінчення війни, а Європа також закриється на в’їзд, згорнувши горезвісний безвіз, розглядати не будемо.
Натомість, відкинувши примітивну демагогію, яку заведено плутати з реальним патріотизмом, зауважимо, що досі немає скільки-небудь чіткого розуміння того, як, чим і коли війна закінчиться. А відповіді на ці запитання суттєво вплинуть на поведінку обивателів і подальшу демографічну картину.
До того ж, в Україні навіть до війни було досить складно говорити предметно з цифрами про демографію. Адже Україна залишалася єдиною країною в Європі, де останній і єдиний з радянського кінця 1980-х років перепис населення проводився понад 20 років тому. Навіть у світі таких країн не так уже й багато!
Є ще одне питання, яке виникає у зв’язку з демографією. Кого, власне, вважати громадянином України де факто, а не де-юре? Наприклад, чи можна населення, яке залишилося після 2014 року в Криму та ОРДЛО, вважати українськими громадянами, яких слід враховувати в демографічних розкладах, зокрема, як людські ресурси, що здатні брати участь у відновленні країни після війни? Очевидно, що питання більш ніж дискусійне…
При цьому треба розуміти, що населення тільки Криму до окупації Москвою перевищувало 2 млн осіб. Що ж стосується Донбасу, то тут облікова чисельність населення була набагато більшою, але водночас багато громадян звідти виїхали на контрольовані території, перетворившись на так званих ТПО – тимчасово переміщених осіб, термін, придуманий спеціально для того, щоб не давати цим людям статусу біженців, який за міжнародними стандартами передбачає значний обсяг прав і пільг.
Крім того, Україна вже давно славиться великою кількістю трудових мігрантів, які живуть у багатьох країнах, починаючи з Польщі, Чехії, Італії, Канади і так далі, закінчуючи тією ж Росією. Формально це люди, які мають українське громадянство і паспорт, але реально навряд чи їх можна скільки-небудь серйозно розглядати як людський ресурс для відновлення країни. При цьому слід враховувати, що багато заробітчан після деякого часу проживання в країні, яка їх прихистила, перетягували до себе сім’ї та родичів, поглиблюючи демографічний провал.
Після війни і з урахуванням масового виїзду переважно жіночого населення в еміграцію, ці процеси можуть тільки прискоритися. Тим паче, що дуже багатьом просто нікуди повертатися, оскільки війна зруйнувала їхні міста і села, житло, звичний життєвий уклад. Утім, у масовій міграції активну участь беруть навіть жителі тих областей, яких війна безпосередньо не торкнулася. Хай там як, але тільки в Польщі, як і раніше, залишається 1,5-2 мільйони українських біженців, а в місцевих школах навчаються 150 тисяч українських дітей, і вони з кожним місяцем дедалі більше соціалізуються до реалій нової країни.
Загалом, цілком логічно припустити, що після війни максимальний відтік населення з України матиме місце серед молоді, серед найпросунутіших, найпробивніших і тих, хто зумів влаштуватися на новому місці або тих, чиї рідні та близькі зуміли це зробити. Останнє стосується і чоловіків, чиї дружини або родичі зуміли влаштуватися в іншій країні.
До речі, не слід вірити байкам про казкові перспективи, які очікують за кордоном, тим паче, що часто дуже багато залежить від випадку. Адже дуже й дуже багато хто повертається, а часто повернення на батьківщину ініціюють діти юнацького віку, котрі не бажають жити й навчатися за кордоном, і таких випадків дуже багато, про що добре поінформовані ті, хто стикається з життєвими реаліями безпосередньо, а не тільки черпає інформацію з інтернету.
Водночас з України прагнутимуть виїхати ті, чиї доходи і рівень життя різко впали у зв’язку з війною, хоча не факт, що на чужині на них може чекати краща доля. Так само, з України прагнутимуть виїхати ті, хто не потрапить у соціальні ліфти, а політичну систему бачитимуть, як і раніше, корупційною і невільною, а таких буде дуже багато, хоча не факт, знову ж таки, що за кордоном на них чекатиме щось краще.
Словом, тут дуже багато чинників, і незрозуміло, як демографічна статистика все це враховує. Власне, незрозуміло навіть, як усе це можна змоделювати і врахувати хоча б у мінімальному наближенні, щоб зрозуміти не тільки перспективи економічного відновлення країни, а й перспективи України залишитися такою.
Український екзистенціалізм і демографічні мотиви путінської агресії
Отже, крім суто економіко-меркантильних аспектів, демографічна проблема, що загострюється, має екзистенціальний бік, бо постає питання про подальше існування країни, а також про форму такого існування. Тут же постає питання про демографічні цілі московської агресії та методи досягнення цих цілей.
Нагадаємо, що в повоєнній Німеччині проблему нестачі працездатного населення вирішували залученням низькокваліфікованої робочої сили з низки інших країн, в основному, з Туреччини. Сьогодні турецька діаспора є однією з найбільших у Німеччині, але її представники, будучи вже в 3-4 поколінні володарями німецького громадянства, досконало володіючи мовою, часто так і не змогли повністю інтегруватися в німецьке суспільство.
Думки про те, наскільки після війни Україна залишиться Україною в її довоєнному розумінні, з’явилися давно. Нещодавно роздуми з цього приводу абсолютно випадково потрапили в телеграм-каналі Олексія Копитька, який, якщо вірити інформації з мережі, трудиться в іпостасі радника міністра оборони, а також веде блоги на деяких мережевих платформах. Незважаючи на деяку сумбурність і контраверсійність висловлюваних думок, загалом вони видаються вельми доречними й адекватними ситуації, а тому наводимо публікацію А.Копитька з деякими скороченнями, які не порушують суті:
“Бахмут російські війська тотально зруйнували. Відновленню не підлягає. Коли ми звільнимо цю територію, потрібно буде будувати нове місто. Це один із десятків населених пунктів, які росіяни повністю знищили…
Тактика випаленої землі з імітацією точкового відновлення (пара будинків на знищений мікрорайон) особисто мене вкотре наштовхує на думку, що росіяни таки мають цілком переможний план-мінімум.
Він полягає в захопленні придатного для інтеграції населення і вирішення за рахунок цього частини демографічних проблем.
Днями Пєсков прямим текстом сказав, що “демографія – це те, де у нас поки що не виходить” (поки що – це 20 років).
На тему демографії йде дуже інтенсивна рефлексія. Гарне відео блукає з одним із кадировських поплічників, який роз’яснив, чому росіяни повинні розмножуватися як народ.
Тому зганяння населення, тотальна руйнація захоплених територій із подальшим перетворенням їх на зону апокаліпсису – це робочий варіант для РФ.
Тому роль Бахмута – зокрема, не пустити росіян далі, щоб вони видихнулися і не зруйнували ще кілька міст.
Це одна з причин, чому будь-яка “заморозка” нам категорично не підходить: нам потрібна жива земля з людьми, а росіян цілком влаштує мертва зона без людей, яких вони розосередять у себе.
Це цілком вписується в концепт “захистити жителів Донбасу”. Ось вони, жителі, цілісінькі – на Уралі, у Поволжі, у різних дірках по всій РФ. Врятовані! Не всі, щоправда… А те, що Донбасу більше немає – ну, таке… Під цим соусом можна і війська переможно вивести, якщо зовсім усе погано стане…
Неодноразово чув від товаришів, які приїжджали з фронту на лікування/ротацію, думки приблизно такого штибу: б’ємося до перемоги, інакше нас знищать; але не хочеться помирати марно, заради того, щоб тут за 20 років жили не мої діти-онуки, а мігранти з умовного Пакистану.
Тема “хто тут житиме” поки що не є мейнстримною, але блукає, поширюється органічно…
Питання збереження/повернення наших людей буде все більш чіпляючим. Тут поверхневі рецепти з матеріального світу не допоможуть. Потрібні ідеї…
Якщо брати аналогію з Ізраїлем – туди почався приплив населення набагато раніше, ніж там стало добре. Усе, що я читав про становлення Ізраїлю як держави – це про важку працю в недружньому середовищі, яке за 3 покоління успішно перетворили.
Де взяти людей і чим їх мотивувати – це те питання, яке дедалі частіше виникатиме, коли дивитимешся на руїни Маріуполя, Волновахи, Вугледара, Попасної, Бахмута, Ізюма (вставте своє місто…).
Періодично зустрічаю репліки багатомудрих західних фахівців на тему, а як назвати те, що зараз творить Росія проти України? Чимала частина цих чудових людей, вважає, що масові вбивства і викрадення дітей тисячами – це загалом недобре, але це не геноцид.
Хоча ситуація з дітьми дослівно потрапляє під визначення статті з конвенції, та й усі інші позиції – хоч окремо, хоч у сукупності – доводять, що Росія творить геноцид.
Але, “не все так однозначно”, “туман війни” тощо”.
Не будемо вдаватися в дискусію про те, чи можна вважати геноцидом те, що путінська Москва творить в Україні, бо на цей рахунок фахівців вистачає в надлишку.
Набагато більше хвилює питання про те, хто і як буде відновлювати країну, і хто буде в ній жити після війни, зокрема на зруйнованих війною територіях. Чи будуть країну взагалі відновлювати і в якому вигляді?
Зрештою, і чи буде Україна в тому сенсі, в якому ми її досі знали?..
