Автозаправний комплекс KLO цілодобово працював в Ірпені під обстрілами російських окупантів до 6 березня 2022 року, коли вже йшли жорстокі бої в Бучі, забезпечуючи пальним біженців та спеціальну і військову техніку. Після звільнення Ірпеня і Бучі цей АЗК уже 8 квітня відновив свою роботу і, не зважаючи на значні пошкодження будівлі та майна, працює, допомагаючи пальним комунальній та спеціальній техніці очистити місто від завалів та відбудовувати його інфраструктуру.
Напевне, прийде час, коли про цю страшну війну в Україні зніматимуть багато фільмів. Це можуть бути гостросюжетні голівудські бойовики, фільми жахів і фільми про кохання у важке воєнне лихоліття. Сьогодні ми щодня читаємо в новинах історії – важкі, сумні і радісні, – багато з яких можуть стати основою для приголомшливих сценаріїв. В новинах уже була інформація про те, що відомий американський режисер приїхав в Бучу, щоб зняти документальне кіно про Бучанську трагедію. Найдраматичніші події з життя звичайних людей, які опинились в надзвичайних – жахливих і нелюдських умовах і стали героями. Просто, щоб робити свою звичайну роботу, яка під час війни стала дуже небезпечною. Щоб допомагати іншим. Щоб вижити.
Один з таких фільмів вже зараз можна зняти про історію АЗК мережі автозаправних станцій KLO, який знаходиться в Ірпені, поруч із Бучею. Фактично він стоїть на межі цих двох, колись красивих, квітучих і затишних містечок з передмістя Києва. Містечок, які нині стали всесвітньо відомими через страшні трагедії, які принесли в них рашистські нелюди. Втім, таку історію, ймовірно, можна розповісти не про одну автозаправку: на початок війни мережа нараховувала 73 АЗК в Київській, Чернігівській і Житомирський областях, які, дуже сильно постраждали від російської навали в перші місяці війни. Отже…
Війна. Початок
Перші кадри цього фільму можуть бути такими, якими були перші хвилини війни для тисяч і тисяч українців.
Ніч перед світанком, темно, в квартирі всі сплять. Несподівано лунає телефонний дзвінок. Чоловік прокидається, бере мобілку, жіночий голос говорить: “Григорович, мабуть, почалася війна”. Він відчиняє вікно своєї київської квартири і чує кілька вибухів з боку Ірпеня і Бучі. Дружина із маленькою дитиною також прокинулись. Він пояснює жінці, що відбувається. Наказує негайно збиратись, йти в укриття та чекати його дзвінка. Потім міцно її обіймає, виходить, сідає в машину та їде в Ірпінь. Це Віктор – керівник автозаправного комплексу в Ірпені.
Не зважаючи на ранній ранок, їхати важко, великі затори. Дорога займає кілька годин. Нарешті він добирається до свого місця роботи. На АЗС – сила силенна людей, шум, крик, паніка. Величезні черги – одна на пару кілометрів до центру Ірпеня, інша – така сама в бік Бучі. Дівчата, що працювали в нічну зміну, із сльозами на очах. Клієнти в паніці, агресивність людей переходить всі межі, кілька людей заправили повні баки й поїхали не розрахувавшись за пальне…
«Але дівчата-оператори свою зміну мужньо витримали до восьмої ранку і їх змінила інша зміна. Люди ще змогли добратися до роботи. Хоча я бачив, що вони дуже схвильовані. Не можна передати, що у кожного робилось в душі, – говорить Віктор. – Так ми почали працювати той день, 24 лютого. Зателефонував друзям, попросив, щоб максимально швидко вивезли дружину з дитиною з Києва. Мене більш-менш заспокоїло те, що вони поїхали. Вже в перший день війни я зрозумів, що моя робота зараз надзвичайно важлива і я тут надовго».
Черги з тисяч людей. Нереальна реальність
Пам’ятаєте, як буквально за кілька днів до війни соцмережі рясніли постами, навіть жартами на кшталт: «Ну ось, знов війна не почалась! Тому сьогодні були в кіно/ресторані/в парку. Можливо, більше не доведеться. Хоча, ні – війни не буде, все це просто балачки західних ЗМІ»… І лише один чоловік з моєї стрічки написав про те, що купив каністри і заправив їх про всяк випадок, щоб якщо треба буде терміново виїхати, було пальне. То був лише один такий пост з сотень ФБ-друзів!..
Про це думаєш, коли слухаєш розповідь Віктора, молодого хлопця, директора АЗК в Ірпені, про роботу його команди перші дні війни. Уявіть собі ці кадри.
На автозаправці безмежна кількість людей. Крім величезних черг з автомобілів по кілька кілометрів і з одної і з іншої сторони заправки, ще багато людей, які прийшли пішки та приїхали на велосипедах, щоб набрати пальне в якісь баклажки та каністри. Таких людей сотні в черзі, і вони постійно додаються. В середині заправки хаос, крик. На 180 квадратних метрах просто неможливо пройти. Люди протискаються один повз одного боком. З поличок забрали все що було, просто все. Наприклад, купували омивачі і просто їх виливали, заливаючи у цю тару пальне. На АЗК був міні-маркет з крупами, іншими продуктами, баками з водою – все розібрали буквально за кілька годин.
«Були моменти, коли ситуацію дуже важко було контролювати. Люди не чули гучномовець, які команди з нього лунають. Не слухали навіть команду “Повітря!”, коли йшли атаки зверху, – згадує Віктор. – Намагався максимально організувати людей, щоб був хоч якийсь порядок в чергах і всередині приміщення, але це практично було нереально. Сама обстановка навкруги – вибухи, крики, напруга, сирени і гудки автомобілів – призводила до того, що люди ставали все більш нервовими та агресивними. І це були тисячі людей. Мені здається, що, мабуть, концерти відомих співаків стільки не збирають, скільки людей було в той день на заправці».
Перші дні війни
Атмосфера на заправці з кожною хвилиною ставала все більш напруженою.
«Інколи здавалось, що це все нереально, – згадує Віктор. – Хіба в мирний час могло щось подібне трапитися? Один із клієнтів підійшов «буром», мовляв, відкривай усі колонки і всіх заправляй до повного бака, нехай їдуть, бо війна, всім потрібно їхати! «Хіба ти не розумієш? Війна!», – кричав він мені. Можливо, думав налякати: бо чоловік такий, ростом майже під 2 метри, кремезний. А я дивився на нього, і мені було смішно та сумно водночас: бо він в такій паніці, просто жахливо! Кажу йому, намагаючись бути якомога спокійніше: «Ви їдете, а ми лишаємось. Всіх заправимо в порядку черги. Будемо працювати, поки є пальне».
Різне траплялось. Бувало й таке, що хтось пропонував за 10 літрів заплатити $100. Я просто говорив їм: «Приберіть, будь ласка, гроші, і ставайте в чергу». Здавалось, тут були весь Ірпінь і вся Буча, тому що наша заправка залишилась єдиною в цьому районі, яка продовжувала працювати, щоб допомогти людям евакуюватися».
Організація роботи в період бойових дій
Незважаючи на весь хаос, що відбувався навкруги, робота була організованою, чіткою, хоча і дуже складною. 24-25 лютого персонал ще міг добратися до місця роботи, але вже 26 лютого керівнику почали телефонувати працівники і говорити, що вони на роботу не зможуть вийти зі зрозумілих об’єктивних причин. Хтось евакуйовується, хтось вивозить близьких або просто немає змоги добратись до робочого місця.
«Звичайно, за таких умов я не міг затримувати людей, – розповідає Віктор. – Просто запитав, хто може залишитись працювати. Зі мною залишилися наш слюсар і заправник. Далі ми працювали втрьох. Сам я прийняв рішення, що буду залишатися на заправці, бо це мій громадянський обов’язок. Адже у війну автотранспорт також має рухатися, а в такій ситуації — тим більше. В ці дні, фактично, у трикутнику Ірпінь-Буча-Гостомель працювала тільки наша заправка. Ми мали бути максимально патріотично налаштовані. Це було страшно, це був великий ризик. Але, тим не менш, так було».
Російський СУ над АЗС
В ті дні було багато моментів, які працівники Ірпінської автозаправки та її керівник будуть пам’ятати все життя. Люди працювали з величезним навантаженням, у важких умовах.
26 лютого на заправку нарешті приїхав бензовоз з пальним, якого дуже чекали. Логісти чудом змогли це зробити, а водій зміг доїхати. Це, очевидно, була дуже смілива людина, бо в Ірпінь у той час було страшно їхати. Він довіз пальне, яке тут було життєво необхідне.
«Я уже під’єднав шланги і почав зливати пальне і тут бачу, що з боку Києва летить прямо на нас винищувач, не знаю, можливо СУ-30, чи СУ-25, такий, розфарбований, з російською символікою, – розповідає Віктор. – І бачу, що він знижується, прихиляється до заправки. Це все відбувалось за лічені секунди. А я стою біля цистерни, буквально за метр, і дивлюся на нього. На якусь мить мені здалося, що він просто летить в цистерну. Я відбігаю метра на два-три і думаю, – це все. А він підіймається, і починає стріляти по Гостомелю. Випускає п’ять чи шість ракет чергою. Дивлюся, з Гостомеля пішов чорний дим. Зараза, він летів Гостомель бомбити. Це з таких моментів, які мабуть, не забудуться ніколи».
Пізніше стало відомо, що на 3-й день війни, 26 лютого, рашисти підірвали нафтобазу KLO у Київській області. Пожежа тривала 4 дні. Працівники мережі та служба ДСНС робили все можливе для оперативного гасіння пожежі, хоча це було надзвичайно важко, бо обстріли не припинялися.
Військові будні АЗК
З 26 лютого розпочався особливий період в роботі АЗК в Ірпені: заправляли тільки машини критичної інфраструктури – ЖЕКів, водоканалу, тероборони, ЗСУ.
«Було дійсно страшно, бо з кожним днем все більше напружувалась ситуація: постріли і вибухи ставали все ближче і ближче до Ірпеня. 26-го ми працювали до вечора, було багато машин, – згадує Віктор. – І ми залишилися ночувати тієї ночі на заправці. Ми з хлопцями обладнали певне укриття зі сміттєвих контейнерів та причепів, які у нас були (видавали їх в оренду у мирний час). Літало з усіх сторін. Такий був у нас маленький блок-пост. 27-го ми прокинулись десь о п’ятій ранку. Бачу, ситуація напружується. Гостомель чорний стоїть, бої там йшли запеклі. В Бучі, вже чую, починаються бої, постріли все ближче і ближче до заправки. А вона ж знаходиться на “Заплаві” між Ірпенем і Бучею. Я вийшов на вулицю, подивився, оцінив ситуацію, зрозумів, що треба в інше укриття перебиратись. Через дорогу, буквально метрів за 100, була хатина. Пішли туди. Перебрались разом із власником будівлі в погріб – дуже маленький, ну може десь півтора на два метри. Ми туди всі зайшли, і десь о пів на дев’яту ранку розпочалися важкі бої, – танки, артилерія, і все летіло в нашу сторону. У цьому дворі, де ми укривалися в погребі, знаходилося три хати. Після бою (бій закінчився десь о пів на п’яту вечора) всіх цих трьох хат не було, всі горіли. З боку, через дорогу від заправки, був торгівельний центр, його теж зруйнували. Ми дивом вижили».
Коли хлопці повернулись на автозаправку, то побачили, що вона була також прострелена снарядами з трьох боків. Пошкодження були значні, залишатись там уже було неможливо. Тому на ніч пішли у підвал у Бучу, туди, де ночували за ніч до цього.
«На ранок за нами приїхали хлопці з міської ради, – продовжує розповідь Віктор, – Привезли нас на зруйновану заправку. Центральна каса була пошкоджена, тому з трьох кас довелось зробити одну, щоб можна було і далі відпускати пальне. Ми розуміли, що пальне життєво потрібно ВСУ, теробороні, місцевим службам і прийняли рішення продовжували працювати по кілька годин щодня. Під вибухами і обстрілами невелика команда працівників АЗС заправляла всі ці підрозділи ще протягом тижня.
Варто зазначити, що співробітники багатьох заправок мережі в Київській, Чернігівській, Житомирський областях продовжували працювати фактично під кулями, активізуючи всі свої сили, щоб забезпечувати необхідним в воєнний час пальним військових та служби, які його потребували, а також допомагати громадам.
Кава для ВСУ і Тероборони
Нещодавно знайомий киянин, який пішов спочатку служити в тероборону, а потім перейшов в ВСУ написав на своїй сторінці щиру подяку АЗС, які не скупились пригощати бійців кавою. Він не назвав брендів, але зазначив, що «тепер ми знаємо, на яких заправках будемо купувати пальне після війни». Серед цих «добрих самаритян» були і працівники АЗК мережі KLO. Ірпінська АЗС, про яку ми розповідаємо, напувала кавою і солдатів Збройних сил України, і бійців територіальної оборони, і працівників критичної інфраструктури Ірпінсько-Бучанського регіону. До кави пропонували перекуси – все, що було в наявності: хот-доги, бургери та ін.
«Каву, воду, снеки — все, що ми могли запропонувати, давали безкоштовно нашим захисникам. Це було погоджено з керівництвом компанії, і це було правильне рішення, – розповідає Віктор. – Адже ці люди виконували дуже найважливішу місію. В даній ситуації ми всі мали об’єднатися. Хлопці були задоволені, їм потрібен був цей перекус, невеликий відпочинок, адже вони виїжджали на передову. І до Гостомеля, і на другу сторону Бучі до Варшавської траси. Тому, я вважаю, що ми добру справу робили».
Побут та зв’язок під бомбами
Місцем, в якому в подальшому ховалися працівники автозаправочного комплексу, став підвал п’ятиповерхового будинку в Бучі. На четвертому поверсі була квартира, куди можна було піднятись, щоб умитись та прийняти душ, поки була вода. Але здебільшого люди перечікували бомбардування в підвалі. Там Віктор із товаришами обладнали спальний куточок.
«У квартиру ще можна було числа до 28-го лютого заходити. А потім, до моменту евакуації, уже не було можливості помитися, – говорить Віктор. – Кілька днів фактично були взагалі без води. Бувало таке, що за день лише на годину або дві вдавалось якось заснути. Постійно стріляли. За той час, коли АЗС працювала в воєнних умовах, крім самої заправки, фактично у нас було три місця укриття, – погріб у будинку біля заправки, підвал у п’ятиповерхівці у Бучі, а ще у церкві, яка стала останнім місцем нашої дислокації».
«На рахунок зв’язку, ситуація була критична, – пригадує керівник АЗС. – Орієнтовно з 27-28 лютого і практично до 5-6 березня, поки я залишався тут, зв’язок був сильно обмежений. Бували дні, коли його взагалі не було, жоден оператор тут не працював. Іноді вдавалось написати якесь коротке повідомлення дружині, батькам. Інколи з керівництвом намагався зв’язатися, а вони зі мною. Дуже проблематичним це було питання. У мене був резервний телефон з МТС у тривожному рюкзаку, то іноді вдавалося з нього якусь смс написати. А так взагалі Ірпінь і Буча були від світу, від Києва відрізані повністю».
Евакуація
Більше тижня троє людей вдень працювали на Ірпінській АЗС, а вночі переховувались у підвалі в Бучі, в будинку на вулиці Яблунській. Ризикували своїм життям, щоб виконувати свою роботу і допомогти врятувати життя іншим людям.
«Щоранку нас забирала машина, яка приїжджала із міської ради Ірпеня, і відвозила на заправку, – продовжує свою розповідь Віктор. – Старались заправляти всіх максимально швидко, бо обстріли та вибухи вже не замовкали. Одного ранку, мабуть, це було 2 березня, ми із слюсарем відправились на АЗС. Але так вийшло, що назад у Бучу ми уже не змогли повернутись. Розпочалися бої, прямо у 100 метрах від заправки, з боку Бучі. І військові, які стояли поруч на блокпосту, сказали, щоб ми швидко забирались звідти. Ми пішли в штаб територіальної оборони, ближче до центру Ірпеня. Зателефонували нашому заправнику, який залишився у підвалі. Повідомили, що зараз немає можливості туди приїхати. Так і вийшло, що він залишився в Бучі й пережив страшні дні».
Далі Віктор з товаришем рухалися з місцевою територіальною обороною. Він отримав зброю – автомат, бронежилет. Шостого березня зранку, ситуація дуже загострилась, в Ірпінь увійшли російські окупанти, варіантів евакуюватись ставало все менше.
«З’явився момент, нас зранку підняли, – ми ночували тоді в підвалі у церкві, і сказали що будемо пробувати виїхати машинами. До нас заїхали два чи три вантажно-пасажирських буса, і в один із них нам пощастило потрапити. У бус, який перевозить десь 10 людей, вмістилось чоловік 25. Їхали під обстрілами. По всьому Ірпеню тоді з тієї сторони літало і мінометами крило, і всім чим тільки можна було. Нам пощастило і ми доїхали до мосту. Хоч по нас і стріляли, і я чув як осколки били по машині. Ми вийшли, стали перед кругом обірваного Ново-Ірпінського мосту. А далі треба було рухатись самим. Бачу, наш слюсар, чоловік у віці, якому років 60+, у паніці. Все, кажу, тепер під міст і просто біжимо. Біжимо, і ні на що не звертаємо уваги. І ми побігли. А по нас почали стріляти. Просто жахливий обстріл почався. Чесно кажучи, я там такого надивився, що в жодному фільмі жахів немає. Стріляли по всіх, по жінках, дітях, чоловіках. І не з автоматів, а мінометами закидали здалеку, бо близько противника видно не було. Просто врізнобіч стріляли. Ми, благо, таки забігли під той міст, а там вода, річка тече. Іти важко. Людей сила силенна. Там і бабці старі під 90 років були, і діти маленькі. Всі хотіли жити. Ситуація була важка, але ми перейшли цей міст. І треба було рухатись далі.
Чоловіку, який був зі мною, було важко бігти, тим більше що у нього проблеми із серцем. Він казав — ви кидайте мене тут, я тут залишуся. Я вже його просто тягнув на собі, щоб від мосту відійти, в ліс. Нарешті, вийшли на трасу з іншого боку де нас і підібрали: волонтерські машини їздили, довозили людей від моста до Києва. Ми в один такий бус штабелями стали і нас отак довезли до Ново-Біличів».
Заправник вижив, але зараз у важкому стані
Що сталось із заправником АЗК, який залишився в Бучі?, – можете запитати ви. Зв’язок з ним обірвався уже наступного дня. Практично місяць не було ніякої звістки про нього. Але другого квітня прийшло повідомлення, що заправник живий. Він зміг вибрався в Коцюбинське, де мешкав останнім часом.
«Я швидко зібрався і поїхав до нього, – розповідає керівник АЗК. – Відвіз його до лікарні, він був у дуже важкому стані. Місяць практично не мився. З його слів, в нього не було ні води, ні їжі. Людина схудла кілограм на 20. Він був такий худий, як скелет. В лікарні йому діагностували підозру на гангрену ноги, і в результаті відрізали 4 пальці на нозі, щоб зупинити інфекцію».
Йому дивом вдалось врятуватись від смерті. В тому самому підвалі у Бучі, де вони всі разом ховались від бомб.
Повернення
Як тільки російські війська почали залишати Бучу – це був кінець березня – керівник АЗК поїхав подивитись на свою заправку. «Це ще було дуже небезпечно, але я мав туди поїхати, – розповідає Віктор. – У мене два працівники залишилися в Бучі, – один із заправників та працівниця залу. Коли я туди приїхав, то був шокований тим, що побачив. Трупи людей. Багато трупів, які просто лежали по вулицях. Ця дорога, якою я їхав, до підвалу, де ми укривалися в перші дні війни, була просто засипана трупами. П’ять чи шість людей, лежали просто на дорозі. Там був один хлопчина, в якого взагалі пів голови не було»…
«Коли я побачив вперше нашу АЗК після війни, то був жах, – продовжує розповідь Віктор. – Думаю, вона день-через день попадала під обстріли після того, як ми звідти евакуювалися. Зверху, очевидно, залетіла ракета, або якийсь ракетний осколок, і наскрізь пробило дах. Пробило всі склопакети, багато було розтрощених стін. Кухня повністю вигоріла, напевне, туди було пряме попадання. Товар, який залишався, був весь потрощений. В приміщеннях знайшли три міни, два не розірваних танкових снаряда. А днів десять назад ще один снаряд виявили. Його також сапери винесли і розмінували. В цілому, на заправці, мабуть, десь п’ять-сім снарядів знайшли. Приміщення було у дуже поганому стані. Але, благо, чудом вціліла зливна лінія на заправці! Тобто можна було починати працювати.
Перші дні роботи після звільнення
АЗК в Ірпені було майже зруйновано, але всі ці страшні події не припинили його існування.
«Вони зламали наші стіни, але не зламали нашу волю!», – каже Віктор.
За підтримки мера міста Олександра Маркушина заправний комплекс відновив свою роботу. Знайшлись волонтери, які доволі швидко допомогли максимально розчистити та прибирати приміщення, територію. Вивезли десь 3,5 КАМАЗів сміття. Уже 8 квітня запустили одну колонку для видачі пального місцевій владі, територіальній обороні, збройним силам, спецтранспорту, комунальникам. Адже роботи було дуже багато, Ірпінь майже весь був зруйнований, тому пальне було дуже потрібне всім.
«Відпускали бензин командирам батальйонів, ЖЕКу, водоканалу, по списках. Все було погоджено з місцевою владою, – говорить Віктор. – Фактично, на той момент завдяки допомозі місцевої громади ми відновили роботу в такому інтенсивному варіанті. Працюємо з тим же заправником удвох. Він вже прийшов у себе. Я — на контролі пального, а він на видачі по заправці. Поки що про якесь масштабне відновлення приміщення всього нашого автозаправного комплексу не йдеться. Але ми будемо і надалі максимально докладати зусиль, щоб відновити роботу АЗК в повному обсязі. Так воно і буде».
Автор: Оксана Мельник
