Враховуючи ставки, в рамках нової стратегічної концепції НАТО, яка має бути прийнята наступного року, Альянсу необхідно прийняти більш стратегічний підхід до безпеки України.
Через сім років після незаконної анексії Криму та початку проксі-війни на сході України Росія продовжує тримати в заручниках безпеку України. Хоча збройні сили України утримують лінію фронту на окупованому Донбасі, попри безперервні російські обстріли та снайперські атаки, у 2021 році стримування стає дедалі нестійкішим. З весни президент Путін тримає 100 000 або більше військовослужбовців уздовж кордонів України та в окупованому Криму, а російський флот агресивно перешкоджає свободі судноплавства у Чорному та Азовському морях. Росія також розмістила значні сухопутні сили в Білорусі вздовж раніше спокійного північного кордону України, оскільки диктатор, що дискредитував себе, Олександр Лукашенко змушений підкоритися вимогам Москви, щоб вижити. Як інформують Економічні новини, про це пише колишній заступник генерального секретаря НАТО, радник міністра оборони США, посол у НАТО, Росії та Південній Кореї Олександр Вершбоу для The National Interest.
Найкраще рішення для України — прискорити її вступ до НАТО та надати їй додатковий захист у вигляді гарантії за статтею 5 — найближчим часом не проглядається. Путін заявив, що членство України в НАТО — це червона лінія, і більшість союзників НАТО не готові заперечувати це найближчим часом, навіть для того, щоб зробити попередній процедурний крок — надати Україні План дій щодо членства (ПДЧ). Останнім прикладом цього стала відмова, дана президентові України Зеленському президентом США Байденом під час їхньої зустрічі у Білому домі у вересні.
Нема потреби говорити, що ніхто не хоче провокувати прямий військовий конфлікт з Росією. Але Альянс ризикує підірвати власний авторитет, зберігаючи свою нинішню подвійну позицію. Дійсно, повторюючи на кожному саміті НАТО заяву НАТО, зроблену у 2008 році в Бухаресті, про те, що Україна і Грузія «одного разу стануть членами», але на практиці тримаючи двері зачиненими, НАТО ризикує не лише деморалізувати українців, а й продемонструвати Москві слабкість та згоду з червоною лінією Путіна щодо членства в НАТО.
Це вже спонукало російських лідерів останніми тижнями оголосити другу «червону лінію» щодо військової присутності НАТО в Україні, що є прозорою спробою відрізати Київ від зовнішньої підтримки. Надмір обережності з боку НАТО може підштовхнути Путіна піти ще далі та розпочати новий військовий наступ, будь то чергове захоплення земель на сході, подальші військово-морські провокації або захоплення північнокримського водного каналу під приводом полегшення нестачі води на окупованому півострові. Метою може бути примус до зміни режиму в Києві чи принаймні тиск на Зеленського, щоб змусити його відмовитися від євроатлантичних амбіцій України.
Дехто стверджує, що це малоймовірно. Що Путін просто намагається залякати Київ та його західних прихильників. Що його влаштовує існуючий статус-кво, і він не хоче ризикувати (політично непопулярними) наслідками, які спричинить будь-яка нова військова авантюра в Україні. Можливо, це й так, але з огляду на його псевдоісторичне есе, яке ставить під сумнів легітимність української державності, нам не варто спокушати долю. Ставки високі та виходять за межі України. Адже якщо Путіну вдасться знову підпорядкувати собі Україну, це стане серйозним ударом по концепції міжнародного ліберального порядку, заснованого на суверенітеті всіх держав, і ключем до довгострокової нестабільності в серці Європи.
Враховуючи ставки, в рамках нової стратегічної концепції НАТО, яка буде прийнята наступного року, Альянсу необхідно ухвалити більш стратегічний підхід до безпеки України. Це може набути форми Української ініціативи стримування (UDI), яка стане продовженням програми Альянсу з розширення можливостей партнерів (EOP). За такого підходу союзники зроблять своєю стратегічною метою зробити все можливе, за винятком надання гарантій за статтею 5, щоб допомогти Україні захистити себе та протистояти російській дестабілізації. Максимально збільшивши потенціал України щодо заподіяння значних витрат Росії за майбутню агресію, НАТО не лише зміцнить стримуючі сили України, а й посилить її важелі впливу для досягнення політичного врегулювання в рамках мінських угод, що нині затягнулися.
Ініціатива могла б включати не лише військову техніку та навчання, а й заходи щодо підвищення стійкості України до кібератаки, дезінформації, економічної війні та політичній диверсії, визнаючи, що Україна була метою номер один для Росії та лабораторією для відпрацювання методів гібридної війни. Аналогічна підтримка могла б бути запропонована Грузії та, якщо буде потрібна, Швеції та Фінляндії, які вже мають статус ЧОП і стикаються з постійним військовим та політичним тиском Росії. Вона могла б ґрунтуватися на прикладі двосторонньої американо-грузинської ініціативи щодо зміцнення оборони та стримування, підписаної держсекретарем Остіном минулого місяця.
Замість того, щоб дотримуватися стандартної формули, згідно з якою партнерство НАТО визначається попитом і фінансується в основному коштом добровільних національних внесків, в рамках ПДІ НАТО активно допомагатиме Україні (та іншим партнерам по ОП), зробивши офіційним обов’язком НАТО, підкріпленим спільним фінансуванням, допомогу в підготовці українських збройних сил та сприяння придбанню ними сучасної оборонної зброї, яка підвищить ціну для Росії за будь-якої нової агресії — такого як протитанкові засоби, протиартилерійські системи, протиповітряна та протиракетна оборона, протикорабельні ракети та бойові безпілотники. Це принесе Україні набагато більше користі, ніж ПДЧ, який значною мірою символічний, враховуючи безліч інших інструментів, які вже мають Україну для поглиблення партнерства з НАТО, включаючи Комісію НАТО-Україна.
Зараз навчання та оснащення українських військ здійснюється в основному силами США, і лише деякі інші союзники роблять свій внесок на добровільній двосторонній основі. Хоча внесок союзників нині є цінним (наприклад, недавнє рішення Великобританії продати Україні сучасні протикорабельні ракети), необхідні набагато масштабніші зусилля для зміцнення стримування, яке, як зазначалося, стало більш хитким протягом 2021 року.
Перетворення підтримки українського потенціалу самооборони на обов’язок всього Альянсу, закріплену в новій стратегічній концепції, дозволить збільшити ресурси та розширити участь союзників. У рамках ОДН експерти з планування оборонних питань НАТО координуватимуть з Києвом вимоги української оборони, щоб забезпечити максимальну оперативну сумісність та ефект стримування. Для полегшення закупівель союзники могли б запропонувати фінансову підтримку та просувати спільні технологічні проекти з українською оборонною промисловістю. Широкомасштабна програма в рамках НАТО продемонструвала б Москві, що Альянс серйозно та згуртовано налаштований на захист суверенітету та незалежності України, тим самим зміцнюючи стримування, навіть якщо членство в НАТО залишається на задвірках. Ефект посилиться, якщо Грузія та інші партнери з ПС також візьмуть у ній участь.
Стратегія може бути посилена кроками щодо збільшення військової присутності НАТО в Україні та встановлення посиленого ритму ротаційного розгортання сил союзників в Україні та регіоні. Це може включати створення спільного центру підготовки та оцінки армії, подібного до того, що був створений у Грузії у 2014 році, спільного військово-морського центру підготовки та обслуговування у Чорному морі, а також більш часті навчання з українськими та іншими чорноморськими партнерами із захисту свободи судноплавства. У рамках цих зусиль союзники могли б допомогти Україні фінансувати будівництво сумісної з НАТО військової інфраструктури, як-от аеродроми, залізничні станції та портові споруди.
Як завжди, діяльність НАТО буде повністю прозорою та відкритою для військового спостереження відповідно до угод ОБСЄ. Однак НАТО та Україна чітко дадуть зрозуміти, що така діяльність є частиною давньої програми співпраці між НАТО та Україною, яка сягає 1990-х років, і не залежить від вето чи «червоної лінії» Росії.
Українська ініціатива зі стримування не буде гарантією статті 5 або членства в НАТО через чорний хід. Українці та росіяни мають чітко розуміти це. Але якщо членства в НАТО не відбудеться найближчим часом, то менше, що може зробити НАТО, це бути чесним із Києвом і зробити все можливе, щоб Україна могла захистити себе та зберегти протистояння на Донбасі досить довго для політичного врегулювання. Кінцева мета – не шукати військового рішення, а переконати Путіна чи його наступника скоротити втрати та піти на мирову. Для демонстрації мирних намірів союзників дії можуть супроводжуватися новими зусиллями щодо дипломатичного врегулювання, яке відновить суверенітет Києва та відкриє шлях до скасування санкцій, пов’язаних із Донбасом.
Україні необхідно продовжувати проводити оборонні реформи та впроваджувати стандарти НАТО, щоб повністю скористатися додатковою підтримкою. Проте НАТО не слід надто сильно зумовлювати цю ініціативу реформами. Пріоритетом має бути протидія російській агресії. Існують і інші важелі впливу на Київ, щоб змусити його працювати над судовими реформами та боротьбою з корупцією. Як зазначалося раніше, ставки у сфері оборони та безпеки виходять за межі України. Вони стосуються майбутнього міжнародного порядку, заснованого на суверенітеті всіх незалежних держав, непорушності кордонів та мирному вирішенні суперечок.
