Після перемоги на президентських виборах нинішнього президента Анджея Дуди, якого неодноразово критикували за пронаціоналістичні та праві позиції, сталися події, що сприяли кризі в польсько-українських відносинах.
Термін «східна політика» має для польської дипломатії особливе значення – це не просто політика щодо всіх країн на сході. Це також політика щодо певної групи країн, так званої групи ULB: України, Литви та Білорусі. Ці країни зараховують до окремої групи, і щодо них належить здійснювати особливу політику – це основа основ польської політики в регіоні. Це є й частиною програми навчання польських дипломатів, і частиною офіційної політики Варшави.
Ця концепція тісно переплетена з іншими ідеями польської зовнішньої регіональної політики: ідея створення Міжмор’я, блоку Східноєвропейських країн, польського лідерства в Центрально-Східній Європі та забезпечення безпеки від потенційної загрози зі сходу. Крім того, важливим чинником тут є ідея про історичну спадковість особливої ролі Речі Посполитої в регіоні, яка, певною мірою, слугує для внутрішньої легітимації польської політики щодо країн, які колись до неї входили.
Міжмор’я, або Інтермаріум, – це концепція створення наддержавного об’єднання або союзу, до якого входять країни між Балтійським і Чорним морями. Ця ідея йде від батька незалежної Польщі Юзефа Пілсудського та мала забезпечити інтеграцію та безпеку країн регіону після Першої світової війни – насамперед від Радянської Росії.
Другий пункт – політика, спрямована на реалізацію інтеграційного проекту в Східній Європі, одним із варіантів якого власне і є Міжмор’я. Насамперед це цілеспрямоване формування особливих відносин між країнами Вишеградської групи (Угорщиною, Польщею, Словаччиною та Чехією), а також різноманітні інтеграційні проекти колишнього Радянського Союзу: як, наприклад, Східне партнерство або спільне створення Литовсько-Польсько-Української бригади, розташованої в Любліні.
Це тісно пов’язано з ще одним чинником, що сильно впливає на політику Польщі щодо безпосередніх східних сусідів, – загроза, що йде від Москви. Польщу багато представників польських еліт та політично активного населення розглядають не тільки як потенційний, щонайменше, лідер регіону, а як певний бастіон Західної цивілізації, Європи, НАТО та Євросюзу на сході, що протистоїть загрозі зі сходу. Цьому сприяє історична пам’ять, як давніх часів, періоду поділів Польщі за участю Росії та придушення царською владою польських повстань, так і пам’ять нещодавньої епохи Польської Народної Республіки, коли польська держава була в орбіті політики Москви.
Власне, тоді, у повоєнний час, за часів повної залежності ПНР від Радянського Союзу, істотно сформульовано засади сучасних поглядів на те, якою має бути «східна політика», тобто політика Польщі щодо своїх найближчих сусідів – країн групи ULB. Формування їх було закладено в середовищі польської еміграції на Заході, яка була в опозиції до Москви. Насамперед значну роль тут відіграли діячі польської еміграції у Франції – Даріуш Мірушевський та Єжи Гейдройц.
Суть їхніх ідей полягала в тому, що Радянська держава прийде в занепад, Польща знову здобуде незалежність від Москви, свої держави здобудуть Україна, Литва та Білорусь. Відповідно, до життєвих інтересів польської держави належить налагодження та підтримка відносин із цими країнами, підтримка їхньої незалежності та, що дуже важливо, визнання непорушності їхніх кордонів з Польщею. Останнє є надто важливим, адже формулювалися всі ці ідеї відразу після Другої світової війни, коли багато хто в середовищі польської еміграції сподівався на відновлення Польщі в кордонах 1939 року – тобто з певними територіями ULB.
Гейдройц і Мірушевський змогли переконати багатьох представників польської еліти та вплинути на формування польської зовнішньої політики після занепаду соцтабору. Їхні ідеї про те, що добрі відносини з найближчими східними сусідами Польщі є важливіші від старих претензій, стали основою польської східної політики. Суттєво ця концепція утвердилася під впливом ідеї про постійну загрозу для країн регіону з боку Москви – яка, як вважали поляки, зберігатиметься незалежно від того, як держава називатиметься в майбутньому.
Відповідно, Польща була однією з перших держав, що визнали Україну, і незалежно від зміни влади в обох країнах намагалася підтримувати добрі відносини, налагоджувати співпрацю та здійснювати різноманітні інтеграційні проекти.
Кризові явища в польсько-українських відносинах з’явилися після обрання Анджея Дуди на посаду президента 2015 року. Хоча Дуда, як і його попередник Коморовський, неодноразово демонстрував свою зацікавленість у підтримці добрих відносин з Україною, були події, що сприяли кризі у відносинах. Це стосується насамперед подій, пов’язаних з історичною пам’яттю, а саме конфлікту поляків та українців у 30-40-х роках ХХ століття.
Мається на увазі передусім героїзація та меморіалізації ОУН-УПА в Україні після перемоги Євромайдану. Ухвалення закону про затвердження статусу діячів Організації українських націоналістів як борців за незалежність України, найменування на їхню честь вулиць і проспектів, широке використання в Україні оунівської символіки, різночитання в питаннях, пов’язаних з масовими вбивствами поляків на Волині в роки Другої світової – так званої «Волинської різанини», викликали крайнє неприйняття багатьох поляків.
Це широко висвітлювали, зокрема, польські націоналістичні ЗМІ, на кшталт «Kresy.pl», які обстоювали ідею, що такі дії є свідченням ворожості та приводом для антиукраїнської політики, бо в очах багатьох польських громадян діячі ОУН є злочинцями, що вбивали поляків і співпрацювали з німцями. Це викликало й у польському сеймі, який визнав Волинську різанину геноцидом і засудив українську політику щодо ОУН.
Це невдоволення історичною політикою України відобразилося в офіційних заявах як окремих депутатів, так і лідера керівної партії «Право і Справедливість», до якої належить і президент Дуда, Ярослава Качинського, який на зустрічі з президентом Петром Порошенком заявив, що політика Києва щодо фігури Бандери стоятиме на шляху України до Євросоюзу.
До цього додалися прикрі інциденти, пов’язані з вандалізмом і нищенням українських пам’ятників польськими націоналістами в Польщі та польських пам’ятників українськими націоналістами в Україні. Ці випадки набули розголосу в обох країнах і сприяли негативним тенденціям у відносинах між двома державами.
У цих умовах вимогу більш жорсткої позиції щодо Києва, зокрема в конфліктних питаннях спільної історії, багато хто в Польщі вважав умовою, що становить національний інтерес і необхідною для того, щоб Дуда довів, що він може обстоювати польські національні інтереси. Тут відіграла велику роль спадщина Коморовського, котрий здійснював проукраїнську політику, якого вважали занадто «м’яким», що значно й спричинило поразку його та його партії на виборах.
На політику у сфері польсько-українських відносин також вплинули політична криза та боротьба за владу в Польщі. У Польщі після перемоги Анджея Дуди на президентських виборах та його партії «Право і справедливість» на парламентських склалася безпрецедентна ситуація – одна партія мала і свого президента, і абсолютну більшість у парламенті. Це, разом із політикою «Права і справедливості», викликало досить негативну реакцію з боку опозиційних сил.
«Право і справедливість» позиціонує себе як ідеологічно права партія, що виступає за підтримку традиційних цінностей, сім’ї, церкви, проти втручання ЄС у внутрішні справи країни та проти мігрантів з Близького Сходу. До того ж у Польщі спалахнула конституційна криза – президент відправив у відставку деяких суддів Конституційного суду, з метою домогтися там більшості. Як наслідок, керівна партія сконцентрувала вплив на всі три гілки влади: виконавчу, законодавчу та судову.
Усе це змусило багатьох, у Польщі та в ЄС, говорити про загрозу польській демократії з боку правих. Для боротьби з керівною партією в Польщі було створено «Комітет оборони демократії» – громадянська структура, що організовує акції проти влади та, відповідно, критику нинішньої польської влади. Основою руху є ліві та лівоцентристські об’єднання. Тобто багато в чому політичне протистояння звелося до боротьби лівих опозиційних сил проти правих провладних. Саме тому президент і керівна партія стали надто вразливими для критики, що могла відібрати в них підтримку правих.
Основу електорату Дуди та «Права і справедливості» становить найбільш проконсервативно і пронаціоналістично налаштоване населення східних регіонів країни. Насамперед – люди, що мешкають у невеликих містах і сільській місцевості. Прояв надмірної м’якості, поступки з принципових питань у відносинах з Україною здатні знищити Дуду та його партію в очах цих людей, відібрати їхню підтримку та перетворити на політичні трупи.
Отже, Дуда, незважаючи на загальні проукраїнські орієнтири зовнішньої політики, внаслідок внутрішньої кризи та критики, а також загрози втрати власного електорату, фактично змушений займати більш жорстку позицію у відносинах з Україною, насамперед у питаннях історичної пам’яті: офіційної позиції щодо ОУН-УПА та Волинської різанини. У цьому разі польсько-українські відносини стають жертвою не злої волі чи антиукраїнської налаштованості польської влади, а внутрішньополітичних процесів у Польщі та настроїв серед електорату керівної партії.
Автор: Денис Москалик
