Розповідаємо далі про незвичайні проекти в регіональних ЗМІ, що зовсім недавно з'явилися в різних регіонах України. Найцінніше в цих проектах - нові ідеї в журналістській діяльності та нові підходи до її організації та запуску. У першій частині статті, зокрема, описано приклад того, як публічне декларування цінностей і місії журналістського проекту та їхнє неухильне дотримання можуть сприяти довгостроковому успіху й розвитку цього проекту. У другій частині будуть наведені приклади того, як захоплені й небайдужі люди здатні робити чудові журналістські проекти - навіть якщо вони за своїм родом діяльності вельми далекі від журналістики.
(Першу частину статті див. тут)
Як громадські активісти стали журналістами
Одна з важливих сучасних тенденцій в інформаційному просторі України – це злиття діяльності громадських активістів та професійних журналістів. Останні сьогодні нерідко самі ведуть громадську діяльність. А громадські активісти, успіх роботи яких безпосередньо залежить від швидкості та широти поширення інформації, беруть сьогодні цей процес у свої руки та чимраз частіше виконують такого роду роботу набагато краще за журналістів.
Не в останню чергу тому, що журналісти здають сьогодні свої позиції, не встигаючи за інформаційними потоками та не справляючись з повноцінним наповненням інформаційного простору країни. У регіонах це надто яскраво виражено – будь-яка людина або будь-яка команда, які щиро й цілком серйозно бажають працювати на цьому напрямку, мають великі шанси швидко заявити про себе.
Завдяки цьому в Харкові вистрілив медіа-проект громадянської журналістики «Накипіло». Фактично його зробили на ентузіазмі, азарті та натхненні всього декілька громадських активістів – коли під час бурхливих подій 2014 р. інформаційний простір у Харкові був майже порожнім.
«У Києві тільки все закінчилося, а в Харкові все тільки почалося – тітушки, Євромайдан та Антимайдан, – розповідає один із творців проекту Наталя Курдюкова. – Ніхто про це нічого толком не розповідає – якісь одномоментні сюжети і загалом інформаційний голод. І ось після дзвінка мені з Києва – ну що, мовляв, там у вас уже ХНР? – ми зрозуміли, що такий стан справ в інформаційному просторі не дуже правильний. Ми почали знімати відео на вулицях – нам хотілося розуміти, що відбувається в місті і що про це думають люди. Ми стали ходити на мітинги і ставити запитання. Жодних висновків, власне, не треба було робити – усі відповіді говорили самі за себе, і це було дуже показовим. Наші відео стали набирати обертів в інтернеті. Ми назвали себе «Накипіло» й концентрувалися на тому, як люди висловлюють свою думку і яку саме».
Потім в ініціаторів проекту виникла потреба в більш повноцінному інформаційному ресурсі – вони стали працювати з групами та сторінками в соцмережах, де вони збирали інформацію про події в місті у формі дайджесту. Крім цього, вони стали робити розсилку для інформагентств та ЗМІ.
На той час однією з найгостріших потреб у місті був фізичний майданчик, на якому люди могли б обговорювати дуже важливі теми та проводити прес-конференції з різних актуальних подій. «Інформаційний простір у Харкові було абсолютно зачищено та вихолощено. Це здійснювалося системно і впродовж декількох років – ЗМІ були, як зайчики, і розповідали в основному про те, які в нас чудові мер і губернатор. І від наших ЗМІ було безглуздо очікувати, що вони в інформаційному полі почнуть висвітлювати найактуальніші теми», – підкреслює Курдюкова.
Як наслідок, творці «Накипіло» почали самі порушувати різні теми: висвітлення громадських ініціатив – насамперед на своєму прес-майданчику; ситуація в зоні АТО – на той момент вона вже проводилася; криза в Україні – від рейдерських ситуацій до обговорення реформ; проблема переселенців (зокрема, проведено велику прес-конференцію в Харкові, де вперше зібралися та роззнайомилися всі профільні волонтери). Потім активісти «Накипіло» поїхали в АТО й знімали там репортажі. Головне їхнє завдання полягало не в отриманні фактажу, а у відображенні атмосфери в зоні бойових дій.
За словами Наталії Курдюкової, творці проекту півроку працювали безкоштовно, на волонтерських засадах. Протягом цього періоду вони не збирали грошей і ніде не виставляли номери карток, хоча їм допомагали місцеві активісти. Через півроку проект «Накипіло» отримав перший грант від Фонду підтримки ЗМІ при посольстві США. Згодом був ще один грант – на створення «Харківського кризового інфоцентру». Зрештою, всі ці ініціативи оформилися в одну громадську організацію.
З липня 2015 р. «Накипіло» видає газету накладом у 50 тис. примірників. Розпровсюджуться вона безкоштовно – 70% по області та 30% у Харкові. Крім цього, на своєму каналі в Youtube творці проекту зробили рубрику «Я – громадянський журналіст», де почали розміщувати відео, що надсилали прості люди. «Громадянська журналістика дуже пожвавить журналістику звичайну. Зрозуміло, що це різні речі і, ймовірно, вони не повинні змішуватися. Однак те, що громадянські журналісти стають дедалі активнішими, – нам це дуже допомагає. І ми підтримуємо тісний зв’язок з громадянськими журналістами, які часто виявляються набагато кращими, ніж професійні», – зазначає Курдюкова.
У травні 2016 р. «Накипіло» запустив свій сайт, де розповідається як про події в місті та області, так і про загальнонаціональні події. Зараз у проекті задіяно вісім людей, які інтенсивно перекваліфіковуються з громадських активістів на професійних журналістів.
Як створити нову газету в містечку з населенням 10 тис. осіб
Ще один проект, який народився з ентузіазму та внутрішнього зацікавлення декількох людей, – це інтернет-журнал і друкована газета «Дирижабль» (м. Ямпіль, Вінницька область). Основу проекту, по суті, заклали декілька ямпільських школярів, які почали проводити в місті різні заходи та писати про це у своєму блозі. Це стало основою для майбутнього видання.
З іншого боку, декілька людей з Києва вирішили спробувати організувати газету в маленькому українському містечку – дати цьому проекту кадри та фінансування, залучити досвідченого медіа-менеджера й налагодити всі потрібні процеси.
«Місцевих ЗМІ фактично не існує – вони переважно є неймовірно жахливими. Я говорю про локальну журналістику – про маленькі міста та районні газети. Ми вирішили подивитися, що буде, якщо на цьому тлі зробити й запустити новий медіа-проект. Цю нашу ініціативу підтримала «MyMedia» – данська програма з розвитку ЗМІ. І тоді ж ми придумали нашу назву «Дирижабль». Спочатку ми вибирали населений пункт, де вже були редакції, де вже були журналісти і вони там щось робили. Та цікаво було зробити все цілковито з нуля – тому наш вибір зупинився на Ямполі», – розповідає один із творців і керівників проекту Лєра Лауда.
Як виявилося, таким незвичайним проектом виходило інтригувати відомих людей і залучати їхню допомогу для створення «Дирижабль». Перед запуском сайта та газети в Ямполі було проведено ціле соціальне дослідження. Творці проекту звернулися до великої профільної компанії, а для тамтешніх фахівців це замовлення виявилося чимось дивним та екзотичним. До Ямполя приїхав директор компанії разом з одним зі своїх кращих соціологів. Вони два дні проводили фокус-групи і зрештою надали великий звіт – причому всю роботу вони зробили безкоштовно. У їхньому звіті, зокрема, ішлося про те, що в Ямполі з інтернетом усе гаразд – навіть бабусі зі смартфонами сидять. За словами Лауди, у подальшому до Ямполя вдалося запросити чимало відомих людей.
«Ми зробили сайт і думали, що цього буде досить. Наша статистика – 200-300 переглядів у середньому, а 800 – це дуже круто. Це наша статистика від початку проекту – ми стартували у вересні 2015 р. З 1 тис. користувачів, які були в блозі ямпільських школярів, ми вийшли на 8,5 тис. постійних користувачів і 23 тис. переглянутих сторінок, – зазначає Лєра Лауда. – Ми почали писати багато репортажів, інтерв’ю – ми дуже боялися, що люди їх не читатимуть, бо не звикли до такого. Однак у десятці найбільш популярних матеріалів саме такі речі – люди в них проводять 4,5-6 хвилин. Незважаючи на те, що переглядів може бути, припустімо, 400, відгук на місцевому рівні йде миттєвий, оскільки читають, як правило, найбільш активні люди в місті, й інформація швидко розходиться».
Проте творці «Дирижабля» все одно були незадоволені кількістю відвідувань і вирішили робити друковану газету. Спочатку в кількості 2 тис. примірників, згодом – 5 тис. (фактично газета приходила в кожен будинок). Потім «Дирижабль» почали поширювати в районі. Газету роздають безкоштовно – у центрі міста, школах, держустановах, магазинах. З’являється чимало людей, які безкоштовно допомагають проекту. Наприклад, у селі під Ямполем місцевий листоноша щоразу бере 253 газети – саме стільки будинків у його селі. У червні «Дирижабль» розпочав передплатну кампанію.
Редакція має такий склад: у Ямполі – один журналіст та один фотограф; головний редактор і дизайнер – у Вінниці; верстальник – в Одесі. Ще є фрілансер у Львові. Керівництво – у Києві. «Іноді ми всі зустрічаємося в Ямполі», – посміхається Лєра Лауда.
Українська журналістика шукає своє майбутнє
Найважливіше в усіх описаних регіональних проектах – їхнє ідейне підґрунтя. Усі вони вже зараз є прообразами того, у якому напрямку рухатиметься реформа нашої журналістики – якщо вона взагалі відбудеться. По-перше, дедалі більш значущим ставатиме питання професійних цінностей, які журналісти визначатимуть самі для себе і якими вони самі повністю дорожитимуть. По-друге, головна відправна точка нових журналістських проектів – ініціативні, щирі й закохані у свою справу люди, сповнені азарту та внутрішнього натхнення.
Саме регіональний рівень дає сьогодні відмінні можливості для створення невеликих, успішних і маловитратних ЗМІ – там слабка конкуренція та багато незайнятих ніш. До речі, одна з імовірних тенденцій у сфері ЗМІ, що теж обговорювалася в межах IV Львівського медіа-форуму, – поява чимраз більшої кількості саме невеликих мультимедійних проектів для маленьких аудиторій різного плану. В Україні цей простір практично ще ніхто не почав підкорювати.
