В інтерв’ю «і» міністр юстиції Павло Петренко розповів про те, коли в Україні нарешті з’явиться електронний уряд, про конфлікт, пов’язаний з Лук’янівським СІЗО, хід судової реформи, а також про терміни повернення екс-чиновників часів Віктора Януковича та причини опору депутатських фракцій ухваленню закону про спецконфіскацію.
Цього тижня виповнилось три роки з моменту Вашого призначення Міністром юстиції. Є багато реальних здобутків, проте й питань, одне з яких — Ви обіцяли докласти максимум зусиль, аби повернути до України екс-чиновників, на яких відкриті кримінальні провадження. Чому досі це на стадії обіцянок?
Частина чиновників часів Віктора Януковича, які є фігурантами багатьох кримінальних справ в Україні, переховуються на території Росії. А Російська Федерація — чи не єдина країна в цивілізованому світі, яка повністю ігнорує наші двосторонні угоди (в тому числі, щодо передачі осіб, підозрюваних у вчиненні злочину). Тому, поки що фізично це неможливо.
Проте, я обіцяв, що по особам, які переховуються від правосуддя на території країни-агресора, ми приймемо законодавчий механізм, аби мати можливість притягнути їх до кримінальної відповідальності. І ми це зробили. Міністерство юстиції в 2014-2015 роках стало ініціатором створення в Україні інституту заочного кримінального провадження — спеціальної процедури, згідно якої, особа, що переховується від слідства (особливо на території країн, які з нами, фактично, не мають належної міжнародної правової комунікації) може бути засуджена заочно — з винесенням вироку, який згодом виконають.
І як це діє на практиці?
Початок виконання такого вироку починає відраховуватись, коли обвинувачену особу, по якій винесено вирок, затримано і вона передана українському правосуддю. Отож, рано чи пізно, Янукович та його оточення, що переховуються за кордоном і на території РФ, так чи інакше потраплять до України й будуть змушені відбути покарання, встановлене українським судом. І зараз перші такі справи Генеральна прокуратура (як орган, що веде розслідування) передає до суду.
Проте, я все ж читала про обіцянки фізичного повернення в Україну біглих чиновників часів Віктора Януковича. Заочне засудження звучить дещо віртуально…
Коли влада в Росії зміниться і там з’явиться демократична влада, звичайно, відбудеться і екстрадиція екс-чиновників Януковича в Україну. Або ж, якщо вони потраплять на територію держави, де діє демократія, то маю надію, що міжнародні зобов’язання будуть виконані і цих осіб передадуть нашій країні. А поки що розшукувані нами екс-чиновники переховуються на території «сірої зони», якою зараз, на жаль, є правова система РФ.
В грудні в парламенті вже не вперше провалили закон про спецконфіскацію (проти виступили фракції «Батьківщина» і «Самопоміч», через те, що він дасть змогу відбирати майно у звичайних громадян). Більше того, не зібрано достатньо голосів депутатів для відправки його на доопрацювання. Чому така реакція?
Закон розроблявся Мінюстом спільно з експертами Євросоюзу. І вперше в історії роботи в Україні технічних місій, ці експерти погодилися вийти з нами на прес-конференцію у вересні 2016 року й публічно заявити, що закон про спецконфіскацію повністю відповідає європейським стандартам. Тому, міфи, які розповсюджують певні політичні сили — лише намагання виправдати себе при неголосуванні за закон, який поверне кошти, вкрадені Януковичем і його оточенням.
На Вашу думку, яка користь «Батьківщині» і «Самопомочі» не повертати в державний бюджет гроші Януковича і його команди?
З політичної точки зору, жодного зиску в таких кроках я не бачу. Адже це — політичне самогубство для партій, які пришли у Верховну Раду в 2014 році на гаслах боротьби з корупцією і повернення коштів, вкрадених Януковичем. Які є інші вигоди не голосувати за закон про спецконфіскацію, мені не відомо. Але українські громадяни – мудрі й зроблять висновки по конкретним діям всіх політиків та фракцій, а не по їхнім красномовним виступам. Стосовно «Народного фронту», то фракція 100% голосує за цей закон. Також його повністю підтримує уряд, президент і фракція БПП.
Отже, на даному законі ще не «поставлено хрест»?
Ми не відступимося. Взагалі, у мене такий характер, що чим складніше завдання — тим цікавіше його виконувати. І ми будемо продовжувати працювати над тим, аби цей законопроект став законом. Тому що він передбачає покарання осіб, які грабували і займалися корупцією. Зокрема, конфіскацію до бюджету $1,5 млрд., які лежать в українських банках. І я не розумію, чому окремі політики не голосують за закон про спецконфіскацію, який дає можливість фінансувати армію, пенсіонерів та підвищити зарплатню бюджетним працівникам. Це антидержавна позиція і з ідеологією таких партій не все в нормі.
То що робитимете?
Уряд визначив даний законопроект як пріоритетний. Ми його перевнесли до парламенту і маємо намір далі працювати з депутатським корпусом, щоб парламентарі за нього проголосували. Сподіваємося, що на найближчих сесійних тижнях він буде поставлений до порядку денного.
В остаточній версії ми врахували всі конструктивні пропозиції депутатів, які не змінюють суті закону. Зокрема, пропозиції БПП щодо деталізації конкретних видів цінних паперів, які можуть бути арештовані й стягнуті до державного бюджету. Я розраховую, що громадський тиск та вплив ЗМІ нададуть позитивного результату і депутати приймуть закон про спецконфіскацію.
А якщо ні?
Тоді у нас є варіант Б — класична конфіскація. Але це довша процедура і може розтягнутися аж на наступний рік.
А чи не ризиковано приймати закон про конфіскацію майна без рішення суду?
Це черговий міф. За законом, який пропонує Мінюст, передбачена судова процедура цивільної конфіскації коштів, здобутих злочинним шляхом. Такий принцип діє в тридцяти країнах світу і вперше застосовувався в Італії у боротьбі з мафією. Він передбачає, що кошти, отримані злочинним шляхом, можуть бути предметом конфіскації за поданням Генерального прокурора або його заступника у цивільний суд. Власник коштів має право довести у суді легальність своїх коштів. В противному випадку — гроші вилучаються до держбюджету.
Наразі є дуже актуальною суддівська реформа: її жваво обговорює не лише депутатський корпус, а й пересічні громадяни. Вже пройшло сім місяців, як Ви казали, що суддівський корпус оновиться на 70-80%. Яким чином? І що наразі?
2 червня 2016 року було прийнято зміни до Конституції, які запустили судову реформу. Вони почали діяти 30 вересня минулого року. І відтоді стартував конкурс на новий Верховний суд. Взагалі, сама судова система передбачає перезавантаження всього суддівського корпусу і створення нового суду (починаючи з Верховного і закінчуючи місцевим).
Введена нова філософія набору на посаду суддів – зараз ми це можемо спостерігати на конкурсі до Верховного суду, куди подали заяви діючі судді, адвокати й науковці. Вже на першому етапі тести не здають судді вищих спеціалізованих і Верховного суду України. Натомість, позитивні результати показують адвокати, науковці. Тобто, це те оновлення, про яке ми говорили. Другий етап передбачає перезавантаження апеляційних, окружних та місцевих судів – це декілька років імплементації реформ. Інша частина оновлення – введення електронного декларування, яке, фактично, спонукало 2000 суддів залишити свої посади й дати можливість набрати на відкриті вакансії за публічним конкурсом нових суддів. І це ще одне досягнення, тому що в Україні ніколи не існувало подібних конкурсів. Суддів завжди призначали: по родинним зв’язкам, знайомству. А іноді, за корупційною складовою – за гроші. Ми цю систему зараз ламаємо, і я переконаний, що історія успіху почнеться з формування складу нового Верховного суду. Це першочергове завдання української влади і громадянського суспільства.
Хоча, з Ваших слів, Ви ламаєте систему, але й досі, щоб стати суддею треба сплатити «потрібним людям» від $50-250 тис…
Якщо у кого-небудь є така інформація, то її треба подати до НАБУ, яке буде затримувати шахраїв. Проте, я не розумію, кому слід платити, якщо сьогодні конкурс передбачає публічні співбесіди, які транслюються on-line. Наприклад, за конкурсом до Верховного суду спостерігають 170 міжнародних експертів, а контроль за проходженням конкурсу здійснює Громадська рада доброчесності, яка складається з представників найбільш поважних громадських організацій. Тому, максимальна транспарентність в процесі відбору суддів зараз точно є.
Маю надію, що після судової реформи до українських суддів значно зросте довіра людей, тому що вони захищатимуть права громадян і не реагуватимуть на адміністративний тиск, навіть з боку найвищих посадовців країни.
На Вашу думку, чому в Україні так тяжко впроваджується судова реформа?
Дійсно, важко. Але хочу зазначити, що прикладів такої масштабної судової реформи в 45 млн. країні, як наша, за останні сімдесят років не було. Коли готувалися зміни до Конституції, то аналізувався досвід країн Європи. Ніхто, фактично, з часів Другої світової війни, не створював систему судів заново. Щось схоже було у Німеччині, коли об’єдналися її західна та східна частини. Всіх суддів Східної Німеччини, які працювали за радянськими принципами, звільнили з посад. На транзитний період залучили до роботи суддів з Західної Німеччини, а потім набрали нових. Тому, ми зараз впроваджуємо унікальний процес. Якщо він пройде успішно, то стане прикладом для багатьох країн – як можна трансформувати правову систему доволі великої держави за короткий період часу.
Голова НАБУ Артем Ситник заявляв, що Вищий антикорупційний суд реально створити до кінця 2017 року. Ви згодні?
Якщо український парламент проголосує відповідний закон, то є всі можливості ввести його в дію до кінця поточного року або на початок наступного. В законі про судоустрій і статус суддів прописано окремою статтею, що в Україні має бути створено Вищий антикорупційний суд. Тому, наразі робота за українськими депутатами.
А чи не спіткає цей закон така ж доля, як закон про спецконфіскацію?
Я не хочу робити прогнози, тому що прийняття будь-яких антикорупційних актів в стінах парламенту проходить завжди дуже важко. Але при злагодженій роботі всіх представників інституцій влади, Вищий антикорупційний суд може стати реальністю.
Ви виступали з ідеєю продажу Лук’янівського СІЗО і створення на виручені кошти нового пенітенціарного закладу за містом (у Коцюбинському, Романівці або Бучі). Як просувається справа?
Ми обрали модель державно-приватного партнерства і оголосили публічний конкурс проектів нового СІЗО на трьох альтернативних майданчиках для потенційних інвесторів, які повинні направити свої пропозиції до Мінюсту (план побудови, терміни, інвестиції). Наразі очікуємо на завершення їх збору, після чого вони будуть опрацьовані і оприлюднені. А потім ми ще раз проведемо консультації з місцевою владою і громадськістю.
У Коцюбинському назріває справжня революція проти будівництва СІЗО…
В Коцюбинському, Ірпені і Романівці вже існують діючі колонії, які є державною власністю: на базі однієї з них ми хочемо створити нове СІЗО. Але те, що відбувається у Коцюбинському – на кшталт спланованої акції, що зрежисована певними місцевими підприємцями, які думають, що можуть зробити там власну комерційну чи житлову забудову. Проте, вони помиляються: навіть при відмові Мінюсту від ідеї розміщення СІЗО, діючу колонію поганого радянського зразка з засудженими, ніхто не закриє. Заборонено законом (максимум – вона може бути законсервована). До того ж, земля, де знаходиться колонія – державна власність. А якщо в Коцюбинському звели б нове СІЗО, це дало б селищу робочі місця, додаткові податки в місцевий бюджет, нову систему безпеки.
Наразі, в Коцюбинському процес заблокувався, тому що немає порозуміння між всіма суб’єктами. І я не виключаю, що спроба зриву перенесення СІЗО з центру Києва може розгорнутися на Романівку й Бучу.
Мінюст хотів поекспериментувати з приватними в’язницями в Україні. Ідея ще актуальна? Є конкретний план по здійсненню?
Взагалі, це тема окремого великого інтерв’ю. Тому що поняття «приватна в’язниця» у свідомості українців дещо викривлене і не відображає дійсність цього явища, яке існує в певних країнах. Приватність в’язниці умовна. І це не означає, що у таких закладах є номери люкс та інші привілеї звичайного життя.
Зараз напрацьовується великий пакет змін до законодавства, пов’язаних з реформою системи пенітенціарних установ і в’язниць. І депутати, які входять до робочої групи, озвучували такі ідеї. Мінюст буде вкрай обережно відноситися до цього, з точки зору світового досвіду і того, чи на часі в Україні створювати подібні інституції. Тобто, це питання широкої публічної державної дискусії. І вона наразі формується на базі нашого профільного комітету, який активно співпрацює з Мінюстом у напрацюванні законодавства, пов’язаного з реформою тюремної системи. Там будуть обговорюватися різні раціональні пропозиції стосовно можливості залучення приватних інвесторів до побудови приватних в’язниць. Проте, режим безпеки і контроль цих установ залишається за державою.
Ви сказали ключову фразу «чи на часі». Тобто, Ви сумніваєтесь у доцільності приватних в’язниць в Україні?
Це питання вимагає детального обговорення. До того ж, на сьогодні нам ще потрібно завершити інвентаризацію чинних установ, провести їх оптимізацію, а також консервацію установ, які немає можливості реставрувати. Наразі в Україні 148 колоній, які розраховані на 100 тис. людей. А перебуває в них дещо менше 60 тис. засуджених. Тому, зараз треба скористатися можливістю покращення умов утримання ув’язнених, а потім вже думати про побудову нових об’єктів із залученням чи без залучення приватного капіталу.
А коли в Україні буде електронний уряд, наприклад, як в Естонії? Коли вже не треба буде носити довідку з одного відомства в інше, а ці перетоки всередині влади відбуватимуться автоматично?
Не люблю хвалити досягнення Мінюсту, але наразі ми є одним з найелектронніших міністерств. Ми запровадили on-line сервіси і щороку близько мільйону українців користується платними послугами по реєстрації компаній, суб’єктів підприємницької діяльності, ФОПів, нерухомості, актів цивільного стану. Також 62 млн. українців скористалися нашими безплатними on-line сервісами. Мінюст ініціював створення системи електронних довірчих послуг (закон наразі готується в парламенті до другого читання). Фактично, він зробить революцію в системі електронного урядування в країні.
Що передбачає цей закон?
Ми розробили його спільно з експертним середовищем і він передбачає, по-суті, надання можливості кожному українцю через будь-які системи ідентифікації (мобільну, банківську) користуватися державними сервісами – починаючи від отримання дозволу, реєстрації компанії, подачі аплікації на послуги державних органів. Окрім того, це дасть можливість українцям укладати відповідні контракти в електронному форматі і отримувати через свій смартфон будь-яку послугу в держорганах. Також передбачається чітка архітектура побудови електронного урядування в рамках закону. Звичайно, не всі міністерства готові до цього…
Що стосується Мінюсту, то ми після прийняття цього закону, фактично, одразу імплементуємо всі його новації в наші сервіси. Ми створюємо таку ж базу, яка успішно діє в країнах Прибалтики. І я переконаний, що протягом наступних трьох-п’яти років Україна може стати однією з найбільш електронних, технологічних держав. Для цього є всі підстави, адже в Україні вже введено біометричні паспорти і почали видаватися ID-картки, які, по-суті, є основним носієм інформації для громадянина у комунікації з усіма державними органами. Тому, скоро нам не прийдеться вже носити з собою купу паперів.
Як можна буде скористатися цією ID-карткою?
Людина приходить з ID-карткою в державний орган, де з неї зчитують потрібну інформацію. Або ж можна замовити через Internet будь-яку послугу і отримати її. Це та ідеальна модель, до якої ми прагнемо. Але парламенту треба прийняти закон, а всім міністерствам потім чітко його виконувати.
