Пафосні події, пов’язані з другим «сходженням на престол» Дональда Трампа, та бурхлива реакція громадськості на ці події серйозно заслонили геополітичні плани та устремління, які нова вашингтонська адміністрація спробує реалізувати. Якщо не вважати обіцянку встромити американський прапор у кам’янистий ґрунт планети Марс, то сам Трамп у ці дні озвучував зовнішньополітичну плинність, насамперед, відносини з Китаєм, Москвою та низкою інших країн, війну в Україні тощо. Глобальну геополітичну повістку оприлюднив новий держсекретар США Марко Рубіо під час затвердження в Сенаті США, і основним її змістом є згортання та розвал того, що досі прийнято було називати «глобалізацією», а конкретніше йдеться про «лібералістичну глобалізацію», яку досі і досі ми знали.
Наскільки це вдасться реалізувати, і до чого це може призвести, сказати скільки-небудь точно поки що неможливо, але картинка вимальовується дуже тривожна, оскільки можуть відкритися вкрай небезпечні «ящики Пандори», і для України вимальовуються нові, дуже небезпечні ризики, які накладуться на нинішнє і так важке становище.
«Привид бродить планетою», або «До підстави… а потім?»
Якщо Трамп і компанія доб’ють «лібералістично-капіталістичну» глобалізацію, то особливо плакати з цього приводу не слід, оскільки вона є лише однією з форм імперіалізму і неоколоніалізму, правда, доти, доки вона працювала. Але зараз вона, з ряду причин, на наших очах руйнується сама по собі, і у Трампа її вирішили добити, оскільки вона вже працює не на користь американського імперіалізму, а проти них, тому що її використовують у своїх цілях усі, кому не ліньки, передусім два інших імперіаліста – фашизоїдно-реваншистська путінська Росія та державно-монополістичний гегемонізм Китаю, що прикривається комуністичними. гаслами.
Але питання у тому, що виникне на руїнах ліберально-капіталістичної глобалізації, яку вибудовували після Другої світової, а особливо старанно після розвалу СРСР та закінчення так званої Холодної війни. Адже вже очевидно, що «трампізм» у всіх формах і проявах, включаючи геополітику, є Реакцією на «ліберастичну вакханалію» багатьох останніх десятиліть у всіх сферах. Причому відомо, що реакція найчастіше буває набагато гіршою і руйнівнішою за те, що її викликало.
Особливо якщо йдеться не просто про згортання ліберал-глобалізації, а фактично про руйнування принципів устрою світу після Другої світової. Хоча ці принципи багаторазово порушувалися всіма, кому не ліньки, включаючи Штати, але вони хоча б декларувалися. Зараз про відмову від них навіть на рівні декларацій фактично заявив новий держсекретар США Марко Рубіо з трибуни верхньої палати Конгресу США. Серед іншого, саме це було одним із головних посилів у його виступі перед затвердженням на посаді.
Саме звідси випливають усі ці претензії Трампа на Канаду, Гренландію, Панаму, які цілком співзвучні московському реваншизму та китайському гегемонізму.
При цьому треба розуміти, що Марко Рубіо – це не скоростигла «MAGA-істеричка», його вважають «корінним республіканцем». Із цього, зокрема, випливає, що поширена мрія про те, що в Республіканській партії та в оточенні Трампа «MAGA-тусовка» перегризеться з «техно-фашнею» типу Маска, а на перший план вийдуть «яструби рейганівського розливу», що буде дуже на руку Україні, може в такому вигляді бути нездійсненною в принципі через відсутність «республіканців рейганівського зразка», а також зміни «заводських налаштувань» серед американських консерваторів.
Яструби рейганівського фасону, наскільки пригадується, повоєнний устрій світу під сумнів не ставили. Причому автор цих рядків застав першу перемогу Рейгана на виборах у 1980 році вже в досить дорослому віці, а тому все це «кіно» про Рейгана і Буша-старшого дивився, так би мовити, від початкових титрів, тому деяке уявлення про рейганівські яструби є.
Але постановка держсекретарем США під сумнів повоєнного світоустрою, який передбачав, зокрема, територіальну цілісність як базовий принцип ООН міжнародного права, повторимо, може призвести до непередбачуваних наслідків. Причому торкнутися України це може безпосереднім і вкрай небезпечним чином. Адже якщо Трамп може «хотіти» Канаду, Панаму, Гренландію та цілий Марс на додачу, то чому Москва не може «хотіти» Крим, Донбас, Приазов’я, «Новоросію», Лівобережжя, Києво-Печерську Лавру тощо?
Не кажучи вже про те, що перегляд існуючих кордонів може прямим шляхом призвести до банальних війн тієї чи іншої інтенсивності, аж до світової.
Also sprach Marco Rubio
У номінаційному виступі Рубіо в Сенаті звернула увагу насамперед її антикитайська спрямованість. Втім, вона була буквально через день згладжена телефонною розмовою Трампа і Сі Цзіньпіна, причому ця розмова відбулася до інавгурації Трампа. Ходять чутки, що Москва після цього теж намагалася організувати доінугураційну телефонну розмову, але у Трампа нібито відмовилися.
Виступ Рубіо широко висвітлювався і коментувався в медіа навіть напередодні, оскільки в пресу були представлені тези, зокрема в публікації Fortune ” Marco Rubio, Secretary of State nominee, argue that China ‘cheated’ and ‘hacked’ its way ” або ” Марко Рубіо, кандидат на посаду держсекретаря, стверджує, що Китай «обдурив» і «зламав» свій шлях ».
Характерно, що України у своєму виступі Рубіо взагалі не торкався, а більше говорив про Китай, але його змусили згадати про Україну лише за відповіді на запитання сенаторів.
Але важливе місце у виступі держсекретаря займали суто геополітичні та геостратегічні питання.
Рубіо жорстко та місцями цілком справедливо критикував «ліберальний світовий порядок» та «відмову від національної ідентичності».
За його словами, встановлений після Другої світової війни порядок «добре послужив» Америці, яка тоді здобула перемогу у холодній війні, дочекавшись падіння «імперії зла».
Однак далі, сказав Рубіо, цей порядок став грати для Вашингтона не плюс, а мінус.
На думку Рубіо, після закінчення холодної війни, США та Захід загалом впали в «небезпечну оману про кінець історії», за якої «всі народи землі стануть членами демократичної спільноти під проводом Заходу».
«Що зовнішня політика, яка служила національним інтересам, тепер може бути замінена на ту, яка служила «ліберальному світовому порядку». І що все людство тепер приречене відмовитися від національної ідентичності, і ми станемо «єдиною людською сім’єю» та «громадянами світу». То була не просто фантазія; це була небезпечна помилка», – заявив Рубіо.
Від себе зауважимо, що постановка питання про «єдину людську сім’ю» старшому поколінню напевно нагадає «нову спільність – єдиний радянський народ», тезу про яку було внесено в останній, брежнєвський варіант конституції СРСР, ухвалений у 1977 році.
За словами Рубіо, через «релігійну прихильність» ідеї вільної світової торгівлі в США скоротився середній та робітничий клас, а індустрія потрапила в кризу, ставши залежною від «противників та суперників». Очевидно, йдеться про деіндустріалізацію Заходу через перенесення виробництв у незахідні країни.
Серед «противників і суперників» Рубіо насамперед зробив акцент на Китаї.
«Ми вітали Комуністичну партію Китаю у цьому світовому порядку. І вони скористалися всіма її перевагами. Але вони проігнорували всі її зобов’язання та відповідальність. Натомість вони брехали, обманювали, зламували і надали собі статус світової наддержави за наш рахунок», – заявив сенатор Рубіо, який потім став держсекретарем.
На справедливу думку Рубіо, «ірраціональна прагнення максимальної свободи пересування людей призвела до історичної масової міграційної кризи не тільки в Америці, а й у всьому світі, що тепер «загрожує стабільності суспільств та урядів».
«На Заході уряди тепер цензурують і навіть переслідують внутрішніх політичних опонентів, тоді як радикальні джихадисти відкрито марширують вулицями і тиснуть машинами наших людей», – сказав Рубіо.
Говорячи про незахідні сили, кандидат заявив, що «у Москві, Тегерані та Пхеньяні диктатори сіють хаос і нестабільність і погоджуються з радикальними терористичними групами та фінансують їх, а потім ховаються за своїм правом вето в ООН та загрозою ядерної війни».
Тому, на його думку, тепер післявоєнний світовий порядок – «ця зброя, яка використовується проти Америки».
Основною метою своєї роботи на посаді держсекретаря Рубіо сформулював так: «сприяти миру за кордоном, безпеці та процвітанню тут, удома». Він також нагадав, що в першу каденцію Трампа “не було нових війн”.
Звернімо увагу, що світовий порядок, який розгромно розкритикував Рубіо, – це той самий «порядок, заснований на правилах», захист якого оголошувала своєю головною метою адміністрація Байдена, що йде, створюючи коаліцію проти вторгнення РФ в Україну. І ключове звинувачення, яке звучало з вуст американських керівників на адресу Путіна – те, що його дії руйнують «порядок, що ґрунтується на правилах».
Але наразі голова американської дипломатії заявляє, що цей порядок США шкідливий. Тобто Америка його має не захищати, а руйнувати. А діяти має виходячи зі своїх національних інтересів, а не «релігійної прихильності до ліберального світового порядку».
Від себе зауважимо, що за такої постановки питання Москва отримує додаткові аргументи для зламу існуючого порядку та реваншистського переділу сфер впливу у світі на основі нового видання «Ялтинської конференції», чого, власне, Кремль і домагався, в тому числі, шляхом розв’язання війни проти України, підносячи всередині та поза Росією це як «священну війну з підступним Заходом за свої зневажені національні інтереси та безпеку».
По суті, Рубіо анонсував найрадикальніший поворот в американській політиці, починаючи з 1917 року, коли Америка відмовилася від політики ізоляціонізму в стилі так званої доктрини Монро зразка ще 1823 року і втрутилася в європейські справи, ставши учасником Першої світової війни на боці Антанти. Причому озвучує цей поворот не радикальний трампіст на кшталт Беннона, а системний республіканець Рубіо, який очолив Держдепартамент.
Цього й слід було чекати, чи Глобалізації настає «трампець»
Але подібної зміни політики від Америки вже давно слід було очікувати. Дивує не те, що це сталося, а те, що на цю зміну довелося чекати досить довго.
Довгий час капіталістична глобалізація у багатьох незахідних країнах справедливо розглядалася як «західний неоколоніальний проект». Але вона вже давно перестала бути Заходу вигідною.
Спочатку вона підтримувалася та просувалася західними урядами, які бачили у глобалізації та системі відкритих ринків можливість здійснення «м’якого» контролю над світом, спираючись на своє повне економічне, технологічне та інформаційно-культурне домінування.
Але діалектичні протиріччя у стилі старовини Гегеля ніхто не скасовував, і глобалізація обернулася іншою стороною.
Незахідні країни отримали доступ до західних ринків. З огляду на менші податків і зарплати їхні товари стали більш конкурентоспроможними. Відкритість ринків капіталу дозволила їм отримати величезні інвестиції із Заходу. Транснаціональні компанії масово почали переносити туди виробництво, а країнах Заходу його закривати.
У результаті глобалізація дала шанс незахідним країнам на випереджальний розвиток порівняно з темпами Заходу, і багато країн у цьому досягли успіху. Найбільш яскравим є приклад Китаю.
Ця тенденція не залишилася непоміченою на Заході, але довгий час це не викликало протидії, оскільки була в ході теорія про те, що західні країни перейшли на найвищу стадію розвитку – постіндустріальну. Сенс її полягає в тому, що «вища раса» у «розвиненому світі» займається технологіями, ідеями та творчістю, а на промислових підприємствах, заводах та фабриках нехай працюють громадяни незахідних країн.
Від себе відзначимо таке. Про те, що «постіндустріальна нісенітниця» 1990-х – початку 2000-х років приходить кінець, доводилося неодноразово писати багато років тому, особливо після кризи 2008 року. Китай з його індустріальним укладом опинився у виграші на тлі західних постіндустріальних марень, і що саме так і буде, можна було припускати, не слухаючи різної постіндустріальної нісенітниці. У держсекретаря та колишнього сенатора Рубіо на його сторінці на сайті Сенату питання реіндустріалізації США ставиться цілком чітко. Навіть країна-агресор демонструє неадекватність постіндустріальних марень, оскільки вона на рештках радянського військового промислу демонструє значно серйозніші успіхи у військовому виробництві, ніж увесь Захід.
Крім того, вищезазначене зайвий раз підтверджує, що широко поширена установка про те, що ліберальна глобалізація з усіма її «повістками» є якимсь політично лівим проектом або «лівочнею», як люблять говорити у нас різного роду «фашня», переважно «барижно-хуторянського» розливу», є лише примітивна міфологія. Насправді це одна з форм капіталістичного (нео)імперіалізму із застосуванням так званої «м’якої сили».
Остаточно розвалюватися вказана вище «постіндустріально-глобалістична» теорія розпочала саме після кризи 2008 року, яка виявив величезні економічні диспропорції на Заході. США та ЄС намагалися «лікувати» проблеми за рахунок масованої емісії доларів та євро. А Китай та інші незахідні країни продовжували зміцнювати свою промислову та технологічну міць.
У розпорядженні Заходу, як і раніше, залишалися серйозні важелі впливу – контроль над світовою фінансовою інфраструктурою та двома основними валютами міжнародних розрахунків, технологічне лідерство з багатьох напрямків. Але Захід рухався дедалі більше за інерцією і сповільнюючись, а низка незахідних країн, навпаки, нарощувала темпи. Тому рано чи пізно Захід втратив би свої переваги.
Є версія, що прихід Трампа до влади у 2016 році та його політика на посту президента стали проявом побоювань частини західних еліт щодо такого розвитку подій та їхнього прагнення глобалізацію згорнути.
Від себе наголосимо, що ця причина бачиться лише однією з багатьох інших, які вивели на політичну висоту Трампа.
Але у глобалізації виявилася велика інерція. Крім того, у західних країнах виникло досить впливове коло осіб, які отримували вигоду від глобалізації.
Наростаючі проблеми, як і раніше, намагалися вирішити за рахунок емісії, яка різко прискорилася під час пандемії. Захід з неї вийшов ослабленим, а Китай – ще сильнішим в економічному плані.
Вважається, що курс змінити не вдалося, і перемогли глобалісти, і тому Трамп програв вибори, хоча програш Трампа мав цілу низку причин, у тому числі внутрішнього характеру.
Але проблеми глобалізації нікуди не зникли, лише загострилися. Особливо після початку війни в Україні, яка показала обмеженість можливостей Заходу у виробництві зброї через деіндустріалізацію останніх десятиліть. Збільшення військових витрат створило додаткові проблеми, призвівши до емісії долара та євро та зростання держборгу. У Європі це наклалося ще й на проблеми із зростанням цін на енергоносії після різкого скорочення постачань із Росії.
До кінця 2024 року Захід підійшов з величезною кількістю проблем, що накопичилися, і з незрозумілими перспективами з війни в Україні.
У такій обстановці на виборах у США переміг Трамп, який разом із його оточенням дав зрозуміти, що США мають намір згорнути глобалізацію та відновити американське домінування у світовій економіці та торгівлі за рахунок жорсткого тиску на конкурентів. А також за рахунок приєднання нових територій, багатих на корисні копалини, як Гренландія або Канада.
Від себе відзначимо, що у питанні територіальних претензій Трампа є спроба вирішити системні протиріччя капіталізму шляхом його екстенсивної експансії на поки що неосвоєні або слабо освоєні території, якими є пустельна Гренландія і друга після Росії по території Канада, величезні північні землі якої є багатими за ресурсами. але пустельними та необжитими.
Капіталізм, взагалі людська цивілізація, дуже часто вирішували або відсували кризи у своєму розвитку шляхом експансії на необжиті землі. Так було за часів географічних відкриттів та колонізації, під час освоєння Дикого Заходу в Штатах, коли величезні маси шукачів щастя переміщалися з тісного капіталістичного східного узбережжя все далі на захід і на північ, аж до Тихого океану та Аляски, де були вільні землі (якщо ігнорувати і знищувати корінне населення), де були дозволяють розбагатіти природні ресурси, аж до золота в Каліфорнії та на Алясці, де не було експлуатації людини людиною, боргів та відсотків, але процвітали розбій та бандитизм.
Таких місць на планеті лишилося небагато. Крім Арктики, що знаходиться під водою і, значною мірою, під льодом, на суші це Крайня Північ, Сибір та Далекий Схід у Росії, деякі віддалені райони Африки та Південної Америки, деякі регіони Китаю у Сіньцзяні та Внутрішній Монголії, а також Антарктида, яку від «освоєння» поки що рятують ув’язнені ще у 1950-1960-х роках міжнародні договори про надання їй статусу всесвітньої спадщини, яка може використовуватися тільки в наукових цілях, але термін дії цих договорів добігає кінця, і вже йдуть розмови про «дерибан» південного материка з непередбачуваними наслідками.
До таких місць, повторимо, відносяться також майже повністю вкрита льодом Гренландія площею понад 2 млн кв. км та з населенням трохи більше 60 тисяч осіб, а також друга за площею у світі Канада площею майже 10 млн кв. км та населенням 40 млн осіб, тоді як у Китаї з площею 9,5 млн кв. км проживає близько 1,4 млрд населення. Інша річ, що Гренландія і північні території Канади – місця суворі, їхнє освоєння потребує особливих навичок, величезних коштів та ресурсів, і можливості для цього є лише у потужних держав та корпорацій, але це окрема тема.
Альтернативою остаточному освоєнню необжитих місць на планеті, що залишилися, як способу вирішення соціально-економічних протиріч глобального капіталізму може бути хіба що освоєння космосу, але це ще складніше. Початковий імпульс просування в космос 1960-1970-х років поступово вичерпався, принципово нових ідей та науково-технічних рішень поки що не проглядається, а обіцянки Маска до якогось там року незрозуміло як колонізувати Марс викликають таку ж реакцію, як і багато інших витівок Маска, про які, зокрема, йшлося в публікації « Маск зірвався з повідець Трампа: скоро кусатиме господаря і маритиме світовим пануванням ».
Усвідомлено чи інтуїтивно, але саме ідею екстенсивного розширення ареалу для вирішення антагоністичних соціально-економічних протиріч намагаються реалізувати Трамп та компанія шляхом експансії на незасвоєні землі Канади та Гренландії.
Не вдаватимемося в екологічні та соціальні наслідки цього «Drang nach Norden» (ривка на Північ), за аналогією з гітлерівським, а глибше споконвічно німецьким «Drang nach Osten» – «ривком на Схід» з тією самою, що й у Трампа, метою у вигляді завоювання “Lebensraum”, тобто “життєвого простору”.
Але політичні наслідки цього «дрангу» можуть виявитися непередбачуваними та небезпечними, оскільки реально це веде до відмови від територіальної цілісності та непорушності кордонів як основоположних принципів чинного міжнародного права. Як наслідок, це дає додаткові козирі до рук агресору. Адже, повторимо, якщо Трампу «можна» Гренландію з Канадою та Панамою, то чому Москві «не можна» Україну чи її частину, Прибалтику, Придністров’я з Молдовою тощо. Щоправда, у Москви своєї незасвоєної з радянських часів землі – «завалися». Але у Кремля проблема навіть не територіальна, а «людино-ресурсна», тобто через демографічний провал є потреба в людях, причому цілком собі «слов’янсько-православної національності», як в Україні, оскільки в Росії слов’янсько-православна ідентичність, що висувається в як головна «скріпа», стає дедалі хиткішою через негативну демографію російських та угрофінських народів, яких записали в «російські», а бурхливий приріст мусульманських тюркських і кавказьких регіонів скоро призведе до того, що «православне слов’янство» залишиться хіба що як вивіска на фасаді.
Таким чином, Америка, яка стояла біля витоків процесів глобалізації і була їхнім головним двигуном, тепер може стати могильником, який її знищить в ім’я своїх економічних і політичних інтересів, заодно і «скинувши з себе пута» міжнародного права.
Небезпечна невизначеність майбутнього
Поки що зовсім незрозуміло у що це виллється на практиці. Як діятимуть США? Чи почнуть вони торгові війни зі своїми основними конкурентами, включаючи Китай та ЄС? Чи спробують «розширити ринки збуту та сфери впливу» військовою силою, як це практикувалося за часів колоніальних імперій, на що Трамп уже натякав щодо Канади, Панами та Гренландії? Чи будуть вони домовлятися про «розділ сфер впливу» з іншими великими країнами чи навпаки, вступлять з ними в жорстку конфронтацію, а світ розділиться на ворожі та закриті економічні та військово-політичні блоки? Чи збережеться «глобальний Захід» як єдине ціле?
Як бачимо, питань багато, а відповіді на них немає. До того ж, «хотілки» Трампа та компанії – це одне, а реальні можливості – це інше, тим більше з урахуванням тієї «незграбної» методи, яку Трамп використовує для просування своїх ідей.
Адже можна було тихо, мирно та полюбовно домовитися з Данією, Гренландією, Канадою та навіть Панамою про взаємне дотримання інтересів сторін у кожному випадку та пайову участь у проектах. Натомість, Трамп відверто «буває», відштовхує інших, дає козирі Москві – словом, веде себе як «поручик Ржевський» із відомої серії анекдотів.
У будь-якому разі для України все це поки що не несе нічого доброго.
Досі базисом, на якому Україна та її влада вибудовували свою міжнародну позицію, був саме захист «заснованого на правилах світотворчості», базовим принципом якого, повторимо, була територіальна цілісність та суверенітет.
Але з приходом Трампа до влади зміна глобальних тенденцій посилилася і прискорилася, хоча незрозуміло, як далеко це може дійти.
Вітчизняна влада намагається до цього підлаштуватися. Тому вона все менше говорить про міжнародне право, а все більше про багаті поклади корисних копалин та про сильну армію, завдяки якій Україна може стати «фронтиром» та «щитом» західного світу.
Втім, і з «фронтиром» не все так просто, оскільки йдеться про «щит Європи». Але Трамп уже дав зрозуміти, що безпека Європи його мало цікавить, оскільки між Америкою та Європою лежить цілий Атлантичний океан, а тому безпека Європи – це проблема передусім самої Європи.
У свою чергу, «євроколгосп» перманентно страждає від внутрішніх розбірок, відсутності грошей, узгоджених позицій, вето, нескінченних самітів, на яких не можуть домовитися з найважливіших проблем, не кажучи про московських агентів впливу, Орбана з Фіцо тощо.
Однак продовження бойових дій перетворює Україну не стільки на «щит Європи», скільки у вхідний квиток на глобальний конфлікт, що загрожує ядерною війною, якої ніхто не хоче. Причому торкнутися ця війна може і Америки, і навіть Атлантичний океан від цього може не захистити.
Це дає певну надію на те, що Захід, перш за все Америка і Трамп, все ж таки зможуть схилити агресора до миру.
Але постає питання: якою ціною та на яких умовах цей мир буде встановлений?
Адже це цілком може бути мир за рахунок України, її громадян та територій, суверенітету, її існування.
