Зміна нашвидкоруч прем'єра і уряду, а також новий склад Кабміну найяскравішим чином свідчать про кадрові злидні Зе-влади. Але найгірше, що у Зе-команди спостерігається екзистенціальна порожнеча, тобто взагалі відсутність виразних та зрозумілих світогляду і ідеології, адекватних нинішній складній ситуації в країні.
Це накладає відбиток на хаотичну кадрову політику, що поглиблюється банальною відсутністю досвідчених і адекватних ситуації кадрів.
Увертюра до водевілю «Міняємо соросят на олігархо-лобі»
В результаті ми спостерігаємо шарахання Зеленського при формуванні Кабміну від майже «тотального соросятнічества» в уряді Гончарука до повернення в «стару добру» систему вітчизняних координат, коли уряд ліпиться з протеже тих чи інших вітчизняних олігархічних центрів впливу, що спостерігається в щойно сформованому уряді Дениса Шмигаля.
Причому останній, хоч і старший і, безсумнівно, значно досвідченіший за офісного клерка-грантоїда Гончарука, все одно є фігурою досі маловідомою, власне, взагалі майже невідомою широкому загалу. Але популярність – то така справа, найбільшу тривогу викликає рівень компетентності Шмигаля, до якого поки що багато питань.
Питань до пана Шмигаля, а також до Зеленському, який цю кандидатуру подав, стає ще більше, якщо врахувати, що за фігурою Шмигаля і деякими з інших членів нового Кабміну маячить олігарх Ахметов. У наявності наочне підтвердження раніше циркулюючої в ЗМІ інформації про те, що Зеленський останнім часом різко зблизився з Ахметовим, очевидно, втомившись від партнерства «занадто самобутнього» Коломойського. У цьому Зеленський повторює шлях свого попередника Порошенко, який теж почав дружбою з Коломойським, а закінчив партнерством з Ахметовим на грунті взаємовигідних інтересів.
До того ж в нинішньому аховому становищі в країні, та ще в умовах можливої економічної кризи, на посту прем’єра і в уряді потрібен сильний і досвідчений лідер і команда відповідна. Такі лідери в країні наразі відсутні як такі. Та й команду таку збирати нема з кого. І це, мабуть, найголовніша проблема, навіть трагедія.
Пост здав
Повертаючись до Гончарука, що пішов уже в історію, зазначимо таке. З самого початку «епохи Зе», коли було сформовано уряд Гончарука, стало очевидно, що це збіговисько грантоїдів без найменшого досвіду і розуміння життя взагалі, за якими стирчать вуха зовнішніх інтересантів, нічого доброго країні не принесе. Але Зеленському для розуміння цього знадобилося близько півроку ціною провалу надходжень до бюджету в кінці 2019 року і в перші два місяці 2020 року, безпрецедентного падіння промислового виробництва в 2019 році, яке продовжилося в 2020, втім, розпочалося воно ще при Порошенко.
До уряду Гончарука є і маса інших претензій, які Зеленський висловив у своєму виступі на позачерговому засіданні Ради при зміні уряду увечері 4 березня 2020 року. Це свавілля з тарифами і квитанціями на комуналку, це розвал медицини при абсолютно некомпетентному керівництві Міністерства охорони здоров’я, це провал надходжень в казну від митниці під керівництвом «хіпстера» Нефьодова і багато іншого. Не кажучи вже про персональні «історії» Гончарука, перш за все у вигляді злитих в інтернет його не надто комплементарних висловлювань на адресу Зеленського, внаслідок чого мав місце гучний скандал . І вже тим більше не кажучи про те, що Гончарук та його уряд стали вкрай токсичними, оскільки істотно обвалили рейтинг Зеленського і партії «Слуга народу».
Все це відбилося на табло сесійної зали під час голосування. За відставку Гончарука проголосували 353 депутати. Цікаво, що за зняття Гончарука не голосували тільки «Євросолідарність» Порошенко і «Голос» Вакарчука, а реально Пінчука. Хоча обидві ці фракції ніби як були в опозиції до Зе-влади, відповідно, до уряду. Пояснити такі чудові метаморфози при бажанні можна. Пінчук завжди відрізнявся близькістю до Демпартії США, Сороса і його структур. Що стосується Порошенка, то йому потрібно прикриття від можливого кримінального переслідування, яке, щоправда, все ніяк не настане, а тому він демонструє лояльність Заходу, а уряд Гончарука вважається прозахідним.
Пост прийняв
Наступною частиною «марлезонського балету» в вечірній прайм-тайм 4 березня стало призначення нового прем’єра Дениса Шмигаля, за якого проголосував 291 депутат.
За Шмигаля голосували «Слуги народу», депутатські групи «За майбутнє» та «Довіра», а також багато позафракційних депутатів, в тому числі ті, кого пов’язують з Ахметовим. Проти голосували ОПЗЖ і «Євросолідарність», а «Батьківщина» і «Голос» утрималися.
Львів’янину Шмигалю в нинішньому році виповниться 45 років. Довгий час він працював в комерційних структурах Львова, а також на різних посадах в Львівській облдержадміністрації і податковій службі Львівської області. Шмигаля пов’язують з Ахметовим, оскільки в 2017-2019 роках він працював в структурах ДТЕК, в тому числі, був директором Бурштинської ТЕС, «приватизованої» Ахметовим разом з колишнім ВЕО «Західенерго».
Втім, Шмигаль займав відповідальні посади при різних владах – при Ющенку, Януковичі, Порошенко, що свідчить про його, скажімо так, гнучкість. І хоча в порівнянні з Гончаруком Шмигаль видається куди більш досвідченим і грамотним управлінцем, до рівня компетентності нового прем’єра є багато питань.
Перш за все, його кар’єрний злет виявився несподівано стрімким. У серпні 2019 року він був призначений головою Івано-Франківської обласної державної адміністрації. Не пропрацювавши й півроку на цій посаді, Шмигаль на початку лютого 2020 року злетів до рівня віце-прем’єра України, міністра розвитку громад і територій. А вже за місяць – новий зліт в крісло прем’єра. Очевидно, що така стрімка кар’єра має місце не від хорошого життя. Перш за все, виникають обґрунтовані підозри про наявність потужної олігархічної протекції. Крім того, Зе-влада явно відчуває кадровий голод, якщо ставить на посаду прем’єра людину, що не має для цього відповідного послужного списку. До того ж виникає підозра, що чутки про домовленості Зеленського з Ахметовим мають підстави. З Коломойським і Пінчуком Зеленський теж поки, начебто, не рве, а тому казочка про «народного президента Голобородька, який круто вирішує питання з олігархами Німчуком, Хаматовим і Ройзманом», залишається не більше, ніж казочкою, чого, власне, і слід було очікувати, тому затребуваної електоратом деолігархізації годі й чекати.
Про потенціал нового прем’єра свідчить і його виступ в Раді перед затвердженням на посаді, який був максимально розмитим і неконкретним. Шмигаль заявив про необхідність посилити економічний блок, провести чергові реформи податкової і митниці, які проводять всі влади для перерозподілу потоків. Замахнувся він навіть на екзистенційну проблему «про місцезнаходження України на економічній карті світу».
Можемо відразу пояснити, щоб не втрачати даремно часу на пошуки місцезнаходження: Україна – країна сировинної периферії капіталістичної світо-системи по Валлерстайну.
Шмигаль засудив надмірне зміцнення курсу гривні, яке негативно позначилося на економічних показниках країни. Новий прем’єр заявив про розширення децентралізації, не конкретизуючи, що він має на увазі, хоча навколо децентралізації існує безліч спекуляцій. Не забув Шмигаль про коронавірус, з яким пообіцяв нещадно боротися.
Також обіцяв зайнятися такими кричущими проблемами, як – тарифи, енергетика, падіння виробництва. Щоправда, не пояснив, як саме він буде всім цим займатися. А також в чиїх інтересах: країни або олігархату? Заявив про необхідність переглянути бюджет-2020 року, збільшити пенсії, зменшити зарплати міністрів і членів наглядових рад. Пообіцяв погасити борги із зарплати шахтарям. Дуже хотілося б, щоб все це виявилося правдою … Складалося враження, що свою програму він ще не придумав, а тому говорить «взагалі про загаль», але дає зрозуміти, що скоро він її придумає – і буде нам щастя.
Далі був затверджений склад уряду Шмигаля:
– віце-прем’єр-міністр, міністр цифровий трансформації – Михайло Федоров;
– віце-прем’єр-міністр з питань європейської та євроатлантичної інтеграції – Вадим Пристайко;
– віце-прем’єр-міністр, міністр з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій – Олексій Резніков;
– міністр розвитку громад і територій – Олексій Чернишов;
– міністр фінансів – Ігор Уманський;
– міністр інфраструктури – Владислав Криклій;
– міністр охорони здоров’я – Ілля Ємець;
– міністр молоді і спорту – Вадим Гутцайт;
– міністр соціальної політики – Марина Лазебная;
– міністр у справах ветеранів – Сергій Бесараб;
– міністр юстиції – Денис Малюська;
– міністр Кабінету міністрів – Олег Немчінов;
– міністр внутрішніх справ – Арсен Аваков;
Крім того, за президентською квотою були окремо затверджені наступні міністри:
– міністр оборони – генерал-лейтенант Андрій Таран;
– міністр закордонних справ – Дмитро Кулеба.
На момент написання цього тексту залишалося відкритим питання щодо персоналій на посади міністрів економіки, агропромислового комплексу, освіти, енергетики, культури і віце-прем’єра з економічного розвитку.
Хто «тримає мазу» і «відповідає за базар»
Характеристику новопризначених персоналій поки давати не будемо, оскільки це займе дуже багато часу і місця. Відзначимо лише деякі, найбільш важливі, по нашому розумінню, речі. Перш за все, очевидно посилення позицій Ахметова, який фактично з сухим рахунком «продув» останні парламентські вибори, зумівши завести в Раду дуже мале число своїх людей. Зате в уряді, крім Шмигаля, з Ахметовим пов’язують міністра соцполітики Лазебну. Проглядаються і деякі інші зв’язки.
Є деякі позитивні моменти. Наприклад, колишній фехтувальник, а нині тренер Гутцайт на посаду спортивного міністра – це набагато краще Бородянського з його « законом про дезінформацію ».
Відомий у світі дитячий кардіохірург Ілля Ємець на посаді міністра охорони здоров’я – це на порядки краще, ніж американська нібито санітарка Супрун і недосвідчена Зоряна Скалецька, яка навіть санітаркою не працювала.
Генерал Андрій Таран, кадровий розвідник, який стажувався в США, що володіє англійською, колишній військовий аташе посольства України в США, який вів переговори з сепаратистами в складі контактної групи на посаді міністра оборони – це на багато порядків краще, попередника, що жодного дня не служив в армії.
Однак незрозуміло, як вся ця конструкція буде працювати. В уряді, як завжди, є групи, орієнтовані на різні центри впливу, що, втім, було завжди. Поки що прем’єр представляється фігурою несамостійною. Причому ходять чутки, що впливати на нього може не тільки відповідне олігархічне лобі, але також глава адміністрації Єрмак. До речі, є версія, що саме Єрмак буде реальним міністром закордонних справ.
Нарешті, виникає питання до Зеленському особисто. Той факт, що він усвідомив свою помилку з урядом Гончарука і відносно швидко виправив її, можна було б оцінити позитивно, якби не цілий ряд обставин.
По-перше, Гончарука і компанію з самого початку нічого було призначати. По-друге, на усвідомлення помилки пішло надто багато часу – майже півроку. По-третє, на місці Гончарука і його уряду виникла поки що досить сумнівна конструкція на чолі з Шмигалем, до якого також є ціла купа питань. По-четверте, трохи послабивши вплив грантоїдів Сороса (хоча зовсім, наприклад, незрозуміло, чому пост міністра юстиції продовжує займати Денис Малюська?), Кабмін потрапляє під сильний вплив олігархату, а це ми вже багато разів проходили, в тому числі при Порошенко. Нарешті, по-п’яте. Схоже, Зеленський забув, що у нас не президентська форма республіки, а парламентсько-президентська. Той факт, що він хоч якось виправляє помилки – це добре. Але він бере на себе невластиву для президента в парламентсько-президентській республіці ініціативу формування і «перетряхування», як каже бацька Лукашенко, уряду.
Інша справа, що у Зеленського немає іншого виходу, бо таку ініціативу повинна генерувати правляча коаліція або партія, а такою є «Слуга народу», яка складається з різнокаліберної маси. Але тут Зеленський сам винен, оскільки саме під його ім’ям в парламент на останніх виборах зайшла величезна кількість вельми сумнівного елемента. Словом, поживемо – побачимо, але підстав для оптимізму поки вкрай мало …
