Невблаганне наближення четвертої річниці початку повномасштабної агресії Москви проти України породило в західних аналітичних структурах хвилю оглядів бойових дій за чотири роки зі спробами прогнозування подальшого розвитку подій. Якщо говорити коротко, війна починалася як мобільна, але перетворилася на позиційну війну на виснаження — навіть з урахуванням дуже повільного просування ворога, яке наразі теж сповільнюється. Прогнозується, що жодного миру до кінця поточного 2026 року не буде, однак цілком можливе згасання боїв через взаємне виснаження: у результаті, остаточно зупинившись на певних позиціях, війна стихне, виродившись у позиційно-гібридну форму по лінії фронту — найімовірніше, без укладення якогось мирного договору; у крайньому разі — з укладенням формального перемир’я.
На думку автора цих рядків, це чи не найбільш оптимістичний і достатньо реалістичний результат у нинішній ситуації, і чим швидше це станеться — то краще для України.
Захід про нашу війну: воювати не хочуть, але старанно вивчають
Напередодні четвертої річниці початку «великої війни» західні аналітичні структури та експерти, зокрема Institute for the Study of War (ISW), Royal United Services Institute (RUSI), International Institute for Strategic Studies (IISS, https://www.iiss.org/), Center for European Policy Analysis (CEPA), Carnegie Endowment for International Peace (CEIP), розпочали підготовку підсумкових звітів. Власне, це їхня форма життєдіяльності, і нічого іншого вони все одно робити не вміють.
Разом із тим, це дає змогу ознайомитися з узагальненою картиною історії війни та сьогоднішнього стану справ, а також із деякими досить реалістичними прогнозами щодо подальшого перебігу війни.
Оцінки базуються на даних космічної розвідки, моніторингу військово-промислових комплексів і операційних показниках по лінії фронту станом на лютий 2026 року.
Станом на середину лютого 2026 року, на їхню думку, війна перейшла у фазу граничного виснаження, де ключовим чинником стало перенесення бойових дій у глибокий тил обох країн.
Росія встановила стійке тактичне домінування на лінії фронту завдяки масованому застосуванню керованих авіаційних бомб (КАБ). Лише за січень 2026 року було зафіксовано використання 5717 таких боєприпасів. Поява нових реактивних моделей УМПБ-5 із дальністю ураження до 200 км дала змогу ворожій авіації завдавати ударів, не заходячи в зону дії більшості систем ППО.
Крім того, Москва модернізувала свої балістичні ракети, збільшивши дальність і впровадивши системи обходу ППО. Використання ракет середньої дальності та нових модифікацій «Іскандер-М» із хибними цілями дає змогу ворогу завдавати ударів по об’єктах у глибокому тилу України, обходячи навіть сучасні західні комплекси. ППО України змушена відтягувати дефіцитні Patriot ближче до фронту, що оголило енергетику: наразі країна втратила понад дві третини своєї генерації, а рівень знищення балістичних ракет ворога нашою ППО поза межами столиці знизився до 15–2%.
У відповідь Україна перехопила стратегічну ініціативу в дистанційній війні, вивівши з ладу близько 30% нафтопереробних потужностей ворога за допомогою дронів-камікадзе та інших далекобійних систем.
Росія менше страждає від безпосередніх руйнувань міст, але її економіка має ознаки перегріву: військові витрати досягли 8,5% ВВП, а інфляція у ВПК перевищила 25%.
У питанні боєприпасів Європа вийшла на показник 167 000 снарядів на місяць, але Москва все ще зберігає кількісну перевагу, виробляючи близько 250 000 власних снарядів і отримуючи 120 000 щомісяця від Північної Кореї.
Україна намагається нівелювати цю різницю точністю та інноваціями: понад 70% українських FPV-дронів оснащені машинним зором, що робить їх невразливими до російських РЕБ на фінальній фазі.
Росія ж відповіла кількістю, випускаючи до 110 000 дронів різних типів щомісяця. Станом на сьогодні спостерігається ситуація, коли Україна фізично страждає більше через руйнування енергетики, але Росія також вичерпує фінансовий і технічний ресурс.
Загальна оцінка аналітиків щодо завершення війни у 2026 році залишається стримано-песимістичною. Більшість джерел, зокрема ISW і RUSI, вказують на те, що повне припинення бойових дій цього року малоймовірне через безкомпромісні позиції обох сторін.
Найімовірнішим сценарієм до кінця 2026 року вважають «згасання» інтенсивності конфлікту і перехід до позиційної війни низької інтенсивності або «гібридного заморожування» без офіційного мирного договору.
Росія розраховує на виснаження західної допомоги та українського мобілізаційного ресурсу, тоді як Україна та її партнери роблять ставку на те, що критична деградація російської економіки й ВПК настане саме у другій половині 2026 року або на початку 2027 року.
Попри дипломатичні контакти, експерти схиляються до того, що 2026-й стане роком «позиційного клінчу», коли жодна сторона не зможе здобути вирішальної перемоги, але обидві, можливо, будуть змушені шукати паузу через вичерпання ресурсів.
Від початку війни до сьогоднішніх днів і трохи про майбутнє
Цікавою видається публікація старшого наукового співробітника Фонду Карнегі за міжнародний мир Майкла Кофмана (Michael Kofman) у виданні Foreign Affairs під заголовком «Ukraine’s War of Endurance» або «Війна України на витривалість».
Цікаво, що автор зазначеної публікації народився в Києві у 1982 році, у 1991-му, під час розвалу Союзу, у дитинстві був вивезений до Штатів, де зробив політологічну кар’єру.
Далі наводимо конспект його публікації як такий, що доволі адекватно відображає суть того, що відбувається.
«24 лютого повномасштабне російське вторгнення в Україну досягне похмурої позначки: війна вступить у п’ятий рік. Для України це продовження російської агресії 2014 року. Для Росії ж те, що було оголошено «спеціальною військовою операцією», триває вже довше, ніж навіть радянська Велика Вітчизняна війна 1941–1945 років, і забрало сотні тисяч життів. Вторгнення 2022 року починалося як провалена спроба Москви швидко підпорядкувати Україну, але перетворилося на найбільший звичайний збройний конфлікт у Європі з часів Другої світової. Війна, яка спершу визначалася маневром — коли російські війська намагалися зіграти на швидкості й раптовості, — поступово стала війною підготовленої оборони, просувань, вимірюваних метрами, і затяжних облог. Із 2023 року вона набула позиційного й виснажливого характеру. Тепер же дедалі більше нагадує війну адаптації, витримки й виснаження — обидві сторони намагаються вийти з усталеної динаміки поля бою.
Мета України — зробити війну для Росії безглуздою: звести територіальні втрати до мінімуму, підняти російські втрати до рівня, що перевищує можливості Москви з поповнення особового складу, і збільшити економічні витрати так, щоб війна стала фінансово нестійкою. Розвиваючи далекобійні можливості й розширюючи ударну кампанію по російській інфраструктурі експорту енергоносіїв, Київ розраховує зробити 2026 рік роком, коли російські фінанси досягнуть межі — і Москві доведеться суттєво скоригувати вимоги на переговорах. Москва, зі свого боку, сподівається, що постійний наступальний тиск із часом принесе прориви або що стратегія ударів по критичній інфраструктурі України підірве українську економіку і змусить населення залишати міста. Однак російські наступи раз по раз не досягають заявлених цілей; а надії Кремля «пересидіти» Захід і зламати його політичну волю не виправдалися — підтримка України виявилася стійкою.
Україна загалом успішно пройшла 2025 рік — наприкінці року її становище виглядало, ймовірно, навіть краще, ніж у 2024-му, коли російські війська просувалися прискореними темпами. Сьогодні ситуація далека від катастрофічної, хоча Київ увійшов у 2026 рік у складних умовах. Міста нормують електропостачання, армія продовжує відчувати дефіцит особового складу. Темп російського наступу взимку ненадовго знизився, але наприкінці січня знову почав зростати. Протягом минулого року Київ значною мірою займався перебудовою відносин із Вашингтоном і створенням механізмів, які мають закріпити західну підтримку. Дронова перевага України скоротилася. Проте її становище не є безвихідним. Росія не здатна досягти своїх політичних цілей лише військовими засобами: Москві потрібен значний час, щоб узяти навіть невеликі ділянки території, і ціна цього вкрай висока. Ця війна — ще й боротьба за переговорний важіль. Росія зберігає переваги на полі бою, але вони не стали вирішальними, і дедалі частіше час працює проти Москви. Однак завершити конфлікт на умовах, прийнятних для України, теж буде непросто. Потрібна адресна західна підтримка, яка дає Україні переваги в розвідці й технологіях, подальша адаптація українських збройних сил для нейтралізації російських сильних сторін і значно жорсткіший економічний тиск Заходу на Москву.»
Перші роки
У ході війни змінюються сприйняття та очікування. У лютому 2022 року Україна здавалася на порозі катастрофи. Американська розвідка попереджала: безпрецедентне зосередження російських військ біля кордонів — перший етап операції із захоплення більшої частини країни та встановлення проросійського режиму в Києві. Але українське керівництво до останніх днів сумнівалося в неминучості вторгнення; деякі ключові союзники США трактували розвіддані інакше. Можна було зробити значно більше для підготовки оборони й організації опору. Вашингтон виходив із того, що Росія, ймовірно, досягне успіху на першій, «звичайній» фазі, але зіткнеться з проблемами під час окупації.
Російський план тримався на хибних передумовах: що вдасться швидко ізолювати українські сили, оточити Київ і шоком кількох днів ударів зламати політичне керівництво. Російська розвідка вважала, що «умови підготовлено» для короткої кампанії. На щастя, ці розрахунки не підтвердилися. Росія зіткнулася з жорстким опором і виявилася не готовою до великої конвенційної війни та до тих втрат, яких вона вимагатиме; Україна ж змогла мобілізувати підтримку Заходу.
Російські сили зазнали поразки під Києвом і на півдні, після чого перегрупувалися й почали використовувати збережену перевагу у вогневій потужності. У міру притоку добровольців західна розвідка та сучасні засоби дедалі сильніше допомагали Україні до літа 2022 року виснажити російський наступ. Україна провела два успішні наступи — у Херсонській і Харківській областях; харківська операція призвела до великого відступу російських військ. Ці успіхи породили завищені очікування швидкої української перемоги. Москва відповіла частковою мобілізацією, направивши на фронт сотні тисяч людей, і різко збільшила інвестиції в оборонно-промислове виробництво — фактично зробивши ставку на довгу війну. Кровопролитна битва за Бахмут (серпень 2022 — травень 2023) стала сигналом: попереду — важкі, затяжні бої.
Фокус України на Бахмуті й понесені там втрати зрештою затьмарили плани вирішального літнього наступу 2023 року. Захід розраховував на прорив і тому після наступу майже не готувався до затяжної конвенційної війни. Але на той момент російські війська вже глибоко окопалися, мали добре вибудувані резерви, а чинник раптовості був відсутній. Український літній наступ не вдався. Потім пролунали взаємні претензії між Вашингтоном і Києвом. Росія спробувала повернути ініціативу, але, як і Україна, не змогла подолати підготовлену оборону, підкріплену «масовою точністю» — дедалі поширенішими сенсорами та ударними дронами, які позбавляли традиційні механізовані атаки шансів на прорив. Поле бою змінилося: дрони значною мірою унеможливили зосередження й маневр поблизу лінії фронту.
У 2024 році Росія дедалі частіше переходила до штурмів малими піхотними групами, тоді як Україна компенсувала нестачу людей і артилерійських боєприпасів розширенням дронових підрозділів. Конфлікт, який раніше визначався артилерією та механізованими з’єднаннями, перетворився на війну високоточного ураження, радіоелектронної боротьби та безпілотників. Воля України до опору і польова інноваційність виявилися критично важливими для стримування Росії. Західна підтримка була так само суттєвою, хоча часто надходила «струминно», а не в потрібному обсязі, і нерідко не збігалася за часом із потребами українських операцій, що знижувало ефект. За роки війни накопичилося чимало втрачених можливостей.
До кінця 2024 року дрони стали не просто компенсатором дефіцитів, а центральним елементом того, як Україна веде бій на широкому фронті. Російська армія теж перейняла ці підходи, часто копіюючи українські інновації й іноді успішніше масштабуючи рішення. Але, попри розмови про «дронову революцію», обидві сторони продовжують зіштовхуватися з базовими проблемами війни: особовий склад, боєприпаси, формування сил, командування й управління, мобілізація оборонної промисловості. Підготовлені оборонні рубежі, міни та артилерія залишаються визначальними. Оборона заганяє атакувальників у вузькі коридори; мінні поля потребують спеціальних машин для проходів і ускладнюють просування механізованих колон; артилерія пригнічує атакувальників або змушує розосереджуватися. Дрони завдають значної частини втрат, але бойові дії залишаються рутинними й порівняно статичними через щільну мережу укріплень і мінних полів. Якими б технологіями не змінювалася війна, виклики, що стоять перед обома арміями, добре знайомі тим, хто вивчав війни минулого. На короткий час здавалося, що українська Курська операція 2024 року повернула маневр на поле бою, але вона не змінила загальної динаміки й переросла у тривалий оборонний бій.
Якщо початок війни був про швидкість і маневр, то нинішня затяжна конвенційна фаза визначається циклами адаптації, виснаження й відновлення. З боку може здаватися, що за два роки мало що змінилося, однак завдяки інноваціям і новим тактикам поле бою еволюціонує кожні три-чотири місяці. Україна використовує західну розвідку, матеріальні ресурси, капітал і технології, щоб компенсувати переваги Росії. Москва мобілізувала власні ресурси, зокрема великі запаси техніки, успадковані від СРСР. І Росія не змогла б продовжувати війну без підтримки Китаю, Північної Кореї та — меншою мірою — Ірану.
Боротьба сьогодні
Сьогоднішня динаміка — це «проникні лінії». Передові позиції українських військ нагадують ланцюжок пікетів із великими проміжками, а російські підрозділи намагаються просочуватися між ними. Через це інколи важко зрозуміти, хто що контролює, а лінія зіткнення виглядає як «сіра зона» перекривних зон вогневого впливу приблизно на 10–12 миль від фронту — обидві сторони називають її «зоною ураження». Назва точна: за високої щільності розвідувальних і ударних дронів механізовані атаки швидко пригнічуються, а невеликі групи піхоти, які намагаються просочитися через цю смугу, безжально «виловлюються» дроновими підрозділами. В умовах відносного тупика 2025 рік став роком жорстокої боротьби за перевагу в «зоні ураження». Він почався з того, що зона значною мірою була зміщена у бік російських військ, даючи Україні помітну перевагу. З часом елітні російські дронові формування — такі як Rubicon, — розширення дронових підрозділів і чисельність дозволили Москві розподілити «зону ураження» більш рівномірно по фронту, скоротивши українську перевагу. У 2026 році це протистояння повториться: перевага в безпілотних можливостях тепер визначає ініціативу на землі.
Центр ваги боїв змістився з передової на дронові підрозділи й артилерію вогневої підтримки. Українські частини дедалі частіше фіксують вищі втрати серед підрозділів забезпечення та логістики, ніж серед бойової піхоти. Тому Україна дедалі активніше використовує безпілотні наземні машини, щоб знизити втрати в логістиці та евакуації поранених. Розширення «зони ураження» ускладнює зосередження сил. Поза її межами обидві сторони застосовують високоточні засоби й ударні «камікадзе»-дрони проти цілей високої цінності. Дороги затягнуті протидроновими сітками, на дахах машин — комплекси РЕБ, а бронетехніка виглядає як гігантські «їжаки», обвішані сітками та гілками, щоб підвищити захист від FPV-дронів.
При цьому російська манера ведення бою — малими піхотними групами або легкомоторизованими підрозділами, що обходять українські позиції, — не створює достатнього темпу, аби перетворити локальний пролом на оперативний прорив. Тому російська армія не змогла ефективно скористатися навіть тими моментами, коли мала локальну перевагу в дронах. Російський наступ перетворився на майже цілорічний виснажливий «натиск»: його важко повністю «випалити», але він мало придатний для швидких ривків. Із 2024 року Росія методично «перемелює» фронт, ведучи дрібномасштабні операції вздовж лінії протяжністю близько 750 миль. Хоча стратегічний пріоритет залишається незмінним — захоплення решти Донецької області, — у кожний момент часу Москва діє по кількох осях, щоб розтягувати українську оборону. Однак такий підхід розсіює зусилля Росії й дозволяє Україні обмежувати її просування поступовими, інкрементальними успіхами.
У війні на виснаження й у позиційній боротьбі перехід території з рук у руки часто є запізнілим індикатором і лише одним зі способів оцінити ефективність. Аналітики сперечаються про методики підрахунку контролю над місцевістю, оскільки значна частина фронту — «сіра зона». За оцінкою фінської Black Bird Group, у 2025 році російські сили просунулися на 1 930 квадратних миль (включно з контратаками в Курській області), проти 1 620 квадратних миль у 2024-му. Із них близько 1 780 квадратних миль української території було зайнято у 2025 році проти 1 350 — у 2024-му. Утім, це дуже мала частка території України; а з огляду на поступовий характер просування, навіть для повного захоплення Донецької області Росії ще належить довгий і важкий шлях. Саме тому Путін, імовірно, домагається, щоб Україна поступилася регіоном на переговорах — аби уникнути затяжного виснажливого «дотискання» на землі.
За винятком витіснення українських підрозділів із Курської області, 2025 рік для Росії став роком, позначеним оперативними невдачами. Військові заявляли про успіхи, яких фактично не досягли, а значна частина просування відбувалася не там, де Москва оголошувала пріоритетні напрямки. Україна втримала залишки Донбасу, але ціною російських успіхів в інших районах — поблизу Дніпра та в Запорізькій області. Донецький напрямок легше обороняти, але ці регіони мають серйозне економічне й промислове значення. У 2026 році ризик для України полягає в тому, що концентрація зусиль на Донбасі може дозволити Росії швидше просуватися в інших місцях, де українські частини слабші.
Історія двох ударних кампаній
Обидві сторони розширили ударні кампанії проти критичної інфраструктури та оборонно-промислового виробництва. Російські удари по українській інфраструктурі та містах, які й без того стали регулярністю, цієї — значно холоднішої — зими виявилися особливо жорстокими. Ослаблена українська енергосистема зазнає дедалі сильнішого тиску через систематичні атаки по підстанціях. Віялові відключення електроенергії стали для України звичними з жовтня, але ситуація погіршилася настільки, що в лютому мешканці Києва в деякі дні отримували електрику лише на півтори-дві години.
Попри західні санкції та експортний контроль, Росія помітно збільшила виробництво різних типів ракет від початку війни. Зростання випуску далекобійних ударних дронів «односторонньої дії» (по суті — дронів-камікадзе) було близьким до експоненційного; тепер саме вони становлять основу російських ударних «пакетів». Якщо у 2024 році Україна стикалася із сотнями атак дронів на місяць, то до 2025 року — вже з тисячами, причому у поєднанні з крилатими та балістичними ракетами. Останні особливо «випалюють» ресурс сучасних західних систем ППО. Україна намагається закрити цю проблему інноваційними підходами: нарощує використання дешевих дронів-перехоплювачів і тактичних радарів, щоб компенсувати дефіцит засобів протиповітряної оборони. Але частина цих рішень погано працює у несприятливу погоду, яка взимку трапляється постійно.
Українські удари по російській енергетичній інфраструктурі теж виявилися результативними: вони порушують постачання пального й обмежують здатність Росії отримувати доходи від енергетичного експорту. Україна збільшила власне виробництво дронів, і, хоча більшість апаратів перехоплюється, дедалі більша їх кількість проривається до цілі. Російська ППО малої та середньої дальності, відповідальна за перехоплення дронів, зазнає зростаючого навантаження і дедалі швидше витрачає боєкомплект. За належної передачі технологій від західних країн — наприклад, систем наведення та ракетних двигунів — Україна могла б істотно розширити виробництво наземних крилатих ракет. Уже до 2025 року українські удари почали помітно позначатися на російській нафтопереробці та інфраструктурі енергетичного експорту.
Українська ударна стратегія загалом спрямована на те, щоб у середньостроковій перспективі підірвати фінансову здатність Росії вести війну. Росія стикається зі стагнацією, зростаючим дефіцитом, кризами регіональних бюджетів, низькими цінами на нафту та зниженням нафтових доходів — зокрема тому, що їй доводиться надавати значні знижки, щоб узагалі продавати нафту. Посилюється тиск на «тіньовий флот» — мережу суден, за допомогою якої Росія обходить санкції та продовжує експорт. Росія, зрозуміло, не стоїть на порозі «безгрошів’я», але економічна основа воєнних зусиль виглядає дедалі більш хиткою. Регіональні чиновники, ймовірно, не в захваті від нових річних квот на набір рекрутів — на тлі власних бюджетних проблем. Навіть військове виробництво, яке стало головним джерелом промислового зростання останніх років, схоже, виходить на плато. Незрозуміло, як довго Москва зможе витрачати на війну й армію близько 40% федерального бюджету — еквівалент майже 8% ВВП.
Майбутні виклики
І Росія, і Україна входять у 2026 рік із серйозними обмеженнями. Попри тактичну адаптацію, ефективність російської армії не покращується. По суті, вона береже техніку, але розплачується значно більшими втратами особового складу. У 2022–2024 роках Росія могла нести зростаючі втрати й водночас нарощувати чисельність: набір був достатньо високим, щоб приблизно 30% нових людей направляти на формування нових з’єднань. Загальна чисельність російської армії зросла приблизно з 900 тисяч перед вторгненням 2022 року до близько 1,3 млн до 2025-го. Але майже весь набір у 2025 році — 30–35 тисяч на місяць — ішов на поповнення бойових втрат. До грудня безповоротні втрати (загиблі та важкопоранені) почали перевищувати щомісячний набір, який до того ж знизився.
Підсумок: російська армія вже не може розширюватися колишніми темпами, зберігаючи нинішню інтенсивність наступів. Окремі підрозділи дедалі частіше стикатимуться з неукомплектованістю та внутрішніми дисбалансами — заміщати втрати стане складніше.
Хоча Росія, як і раніше, має помітну перевагу над Україною за чисельністю, негативні тенденції, ймовірно, посилюватимуться. Багато хто, хто був готовий іти на фронт заради грошей, уже це зробили, і Москві доводиться шукати інші способи поповнення. Наприклад, вона почала активніше залучати резервістів для охорони інфраструктури, вивільняючи людей для фронту. Знижується і якість набраного контингенту — це, зокрема, сприяло зростанню дезертирства у 2025 році. Усе це не означає, що у Росії «закінчаться люди»: попередні прогнози про вичерпання ресурсів Росії — за людьми, боєприпасами, технікою — часто виявлялися помилковими. Але якщо нинішні рівні втрат збережуться, Москві, можливо, доведеться знизити інтенсивність наступів або скоротити кількість напрямків тиску у 2026 році. Без суттєвої зміни способів ведення війни з боку Росії — або без серйозних помилок в українській обороні — надії Москви на оперативні прориви поступово згасатимуть.
Україна входить у п’ятий рік війни, маючи кілька скромних наступальних успіхів: вона не весь час лише оборонялася. Деякі підрозділи виробили ефективний, системний підхід — дронами ізолювати ділянку, поступово «випалювати» там російські сили, а потім крок за кроком повертати територію піхотою. Показовий приклад — повільна контратака під Куп’янськом (Харківська область) восени 2025 року: українські сили зрештою відвоювали частину території та зачистили більшу частину міста. Це відбувалося на другорядній ділянці фронту, але операція показала, що українські підрозділи здатні повертати місцевість завдяки тактичним інноваціям — а не за рахунок того, щоб у пожежному режимі перекидати штурмові частини на «закупорювання дір» або проводити дорогі контратаки. Українські збройні сили загалом послідовно використовують технології, щоб компенсувати дефіцит живої сили.
Головна проблема для України — утримувати боєздатність на передовій. Дронові підрозділи часто розширюються за рахунок перетоку кадрів усередині армії, а не залучення «ззовні». Попри прогрес автономності та штучного інтелекту, більшість систем залишаються керованими розрахунками й потребують ремонту, логістики та допоміжних технологій. Простіше кажучи, «дронова війна» й надалі дуже трудомістка. І саме тут у України вузьке місце: тисячі людей значаться відсутніми без дозволу. Солдати втомилися; на найважчих ділянках піхота проводить місяці на позиціях без ротацій. А зі зміщенням центру ваги війни від піхоти до дронових підрозділів і спеціалістів заміна втрат стає складнішою — такі кадри потребують значно тривалішої підготовки та спеціалізованої кваліфікації.
Хоча маневрені частини України нерідко демонструють тактичну винахідливість і хороше командування, проблеми управління силами залишаються. Нові підрозділи все ще формуються без достатньої кількості офіцерів, людей і техніки, і їх створення іноді відбувається ціною ослаблення вже діючих частин. Через нестачу оперативного резерву елітні підрозділи «гасять пожежі» по всьому фронту, стримуючи російські просування. Нові корпуси покликані зробити оборону більш цілісною, координуючи роботу бригад; у деяких випадках це вдається. Але командири залишаються обмеженими мікроменеджментом: наприклад, вони не можуть змінювати позиції без схвалення зверху. Політика «ні кроку назад» — фактична заборона на відступ — заважає вести мобільну оборону й призводить до утворення «виступів», де українські сили поступово опиняються охопленими противником. Гірше того, деякі командири просто викривляють звітність про позиції, коли оборона стає нестійкою на тлі постійних російських штурмів. Україні доведеться розбиратися з цими проблемами — щодо людей і управління силами — щоб знизити втрати й зберегти темп адаптації швидше за Росію в наступному році.
Війна у 2026 році
У 2025 році війна набула дедалі більш регіонального характеру. Росія і Україна розширили атаки на комерційне судноплавство в Чорному морі. Україна завдавала ударів по російському «тіньовому флоту» й в інших акваторіях, тоді як Москва демонстративно порушувала повітряний простір країн НАТО й проводила польоти дронів над їхньою інфраструктурою. У міру збереження відносного тупика на суші ці кампанії, ймовірно, розширюватимуться. Але у війні завжди залишається ймовірність, що поступові зміни раптово перетворяться на різкі переломи. Прогнозування часто надмірно спирається на екстраполяцію попередніх фаз — хоча навіть невеликі зрушення здатні запустити ланцюгові ефекти.
Одним із таких зрушень: Україна нещодавно перекрила Росії використання Starlink. Це суттєво вдарить по здатності Росії застосовувати безпілотні наземні платформи та деякі типи ударних дронів — а головне, може змусити її перебудувати систему командування й управління на тактичному рівні.
У 2026 році Україні потрібно буде стабілізувати фронт, знайти масштабовані й недорогі способи протидії російським ударам по інфраструктурі та використовувати дрони й вітчизняні крилаті ракети для завдання більшої економічної шкоди Росії. Значна частина цього вже робилася весь минулий рік. Але більш помітний перелом у динаміці залежатиме від того, чи зможе Україна перейти від завдання «завдавати Росії великих втрат» до контролю бойового простору на більшій глибині — і повернути перевагу в безпілотниках, яку вона мала раніше. Зараз у Росії є перевага в можливостях ураження на дистанціях приблизно понад 20 миль: Україні часто бракує дешевих і ефективних засобів, щоб уражати російські сили на такій відстані. Якщо українські операції мають давати ефект, що виходить за межі взаємного виснаження, цю асиметрію доведеться скорочувати.
Минулого року Путін робив дві ставки. Перша — що постійний тиск і виснаження призведуть до колапсу українських ліній. Друга — що російська дипломатія розверне США проти України, позбавивши Київ критично важливої американської підтримки. Вашингтон справді перестав надавати військову допомогу у колишньому форматі, але вибудував модель, у якій європейці тепер фінансують продовження американської підтримки українських воєнних зусиль. По суті, обидві ставки Путіна не спрацювали. Подальший розвиток боїв формуватиме переговорну рамку, і ключове питання — що більш стійке: російський наступ чи українська оборона. Досвід минулого року показує, що до п’ятого року війни воєнні перспективи Москви істотно не покращилися, тоді як економічна напруга зростає.
Війни — це змагання волі й витривалості не менше, ніж змагання систем. Вашингтон помітно нетерплячий і хоче врегулювання до літа, але нав’язати штучний графік такому конфлікту надзвичайно важко. Це не про «землю — і тільки землю». Москва прагне нав’язати Україні свою волю й зруйнувати її як незалежну державу з окремою національною ідентичністю. Україна виснажена — але не доведена до відчаю. За всіх труднощів час дедалі менше працює на Росію, як би Москва не намагалася представити ситуацію інакше. Кремль не може «заговорити» фундаментальну невідповідність між наявними військовими засобами й політичними цілями, яких він прагне досягти».
Про поточний момент і реальний оптимістичний сценарій
Як повідомляє моніторинговий проєкт DeepState, протягом січня ворог окупував 245 кв. км території України, що майже вдвічі менше, ніж було у грудні та листопаді минулого року.
Аналітики зазначають, що активність штурмових дій у січні скоротилася, але не настільки суттєво — лише на 4% порівняно з груднем. Водночас у DeepState зазначили, що більшість військових усе ж говорять про меншу напруженість на фронті, ніж у попередньому місяці.
Поки що важко сказати, чи має це уповільнення суто сезонний характер, чи має якісь інші причини, або ж свідчить про зазначений вище початок переходу до стабілізації та позиційної війни через виснаження.
Повторимо, що затухання війни до формату позиційного протистояння в осяжному майбутньому по лінії фронту, подібно до того, як це було на Донбасі до лютого 2022 року, було б на сьогодні не найгіршим сценарієм, а які при цьому будуть або не будуть підписані «папери» — це вже інше питання.
