В останні дні європейська політика значною мірою крутилася навколо скандального газопроводу «Північний потік-2» і, відповідно, навколо України, оскільки українське питання тісно пов'язане з газовими пробемами. Почавшись з'ясуванням стосунків між Макроном і Меркель, тема «Північного потоку» знайшла продовження в суперечці Меркель з віце-президентом США Майком пенсії під час Мюнхенської конференції з безпеки, ознаменувавши чергове коло американо-німецького протистояння.
Німеччині вже майже вдалося домогтися вигідного для себе рішення, що дозволяє їй самостійно вирішувати, чи застосовувати до «Північного потоку-2» норми Третього європейського енергопакету. Звідси випливають, як мінімум, два висновки: по-перше, газопроводу нічого не загрожує. Таким чином, руками Німеччини і особисто Меркель перемогли Москва і особисто Путін. А по-друге, подібним рішенням Україну, фактично, «зливають», і не тільки в плані втрати Україною транзиту газу і відповідних валютних надходжень, а й з точки зору перспектив ескалації московської агресії після того, як весь газ піде в обхід, а Україна і її газотранспортна система стануть непотрібними.
Все це, на жаль, зайвий раз підтверджує справедливість базарно-вуличного афоризму, який, за чутками, дуже любить Путін: «Бабло перемагає зло»! І багато эвродемократів в цьому питанні, не сильно переймаючись своїми широко розрекламованими демократичними «принципами», солідаризуються з «кремлівським карликом».
Химерність франко-німецьких відносин
Почалося чергове коло пристрастей європейсько-трансатлантичної сварки навколо «Північного потоку», повторимо, із
з’ясування стосунків президента Франції Еммануеля Макрона і канцлера Німеччини Ангели Меркель.
Взагалі, в останні роки відносини Німеччини та Франції, перш за все політичного керівництва цих країн, знайшло цікаві форми. Відомо, що ці дві держави вважаються основою об’єднаної Європи, оскільки мають найбільші розміри, чисельність населення, економіки і, відповідно, політичну вагу.Щоправда, в обох країнах неухильно набирає силу ізоляціонізм і євроскептицизм , але це окрема тема.
У той же час в цьому тандемі провідною була і залишається Німеччина. Причина, знову таки, полягає в тому, що більш численна за населенням Німеччина має більш потужну і стабільну економіку, її соціальна система є набагато стійкішою і, нарешті, її політична вага представляється більшою, навіть незважаючи на те, що Франція – якщо хто забув! – входить в число ядерних держав, на відміну від Німеччини, яка з часів Другої світової війни іноді навіть занадто пацифічна.
Але крім об’єктивних соціально-економічних, політичних і військових показників, в домінуванні Німеччини над Францією в Європі величезну роль грає особистісний фактор, бо роль особистості в історії ще ніхто не відміняв. Очевидно, що мова йде про «неповторну особистість» Ангели Меркель. Не можна заперечувати той факт, що в значній мірі завдяки їй Німеччина знайшла ту вагу в Європі і в світі, яку країна має в даний момент. У цьому сенсі перспективи Німеччини після виходу фрау бундесканцелярін з вищої політичної ліги в 2021 році видаються вельми туманними, особливо в світлі тих внутрішньополітичних проблем, які визріли в країні останнім часом.
Безумовно, в останні роки, Меркель незмінно домінувала в дуумвіраті з президентом Франції, хто б ним не був. За часів імпульсивного і більш неоднозначного Ніколя Саркозі Меркель була провідною, і цю парочку називали «Меркозі», підкреслюючи домінування саме Меркель. Те ж саме було за часів правління у Франції досить млявого Олланда, коли парочку прозвали «Мерколанд».
З молодим і гарячим Макроном виявилося складніше. Відчуваючи наполеонівські амбіції, він прагне стати лідером Європи, обійшовши Меркель, але йому в цьому заважають складна ситуація в економіці Франції, потужні соціальні протести (в тому числі, гучні протести “жовтих жилетів), а також авторитет і політичний досвід Меркель. Німеччина і Меркель продовжують домінувати, незважаючи на те, що особисто Макрон не погоджується бути веденим в нинішній парочці «Меркокрон». У цьому сенсі Макрону не надто допомагає ні підтримка Америки, ні підтримка мільярдера Натаніеля Ротшильда, який, нібито, прагне за підтримки та участі Америки прибрати до рук українську газотранспортну систему. Тим більше що у Меркель за спиною також стоять великі німецькі корпорації, які вклалися в «Північний потік», і відступати вони явно не мають наміру. Тим більше що повна зупинка «Північного потоку-2» також не в інтересах Франції та особисто Макрона, оскільки це буде означати різке посилення Америки, а це в плани Макрона і Франції, однозначно, не входить.
До того ж, існує маса інших питань, в яких співпраця цих країн є критично важливою для обох сторін, а тому через «Північний потік» Париж не буде занадто сильно бити горщики з Берліном. Наприклад, 22 січня, замість раніше існуючого Єлисейського договору, сторони підписали Аахенський договір, який, фактично, встановив «європейський дуумвірат», тобто домінування Німеччини і Франції в Європі, що стало важливим і можливим в результаті Брексіта, тобто виходу з Європи Британії, яка істотно заважала встановленню франко-німецького домінування. Щоправда, Аахенский договір не стосувався ціноутворення на газовому ринку після введення в експлуатацію «Північного потоку-2» з 1 січня 2020 року, і на цю тему сторони ще можуть поторгуватися.
Втім, торг поки що відбувається на користь Німеччини. До того ж, єдиної позиції з приводу «Північного потоку-2» в Європі немає, що цілком властиво для Європи.
Принципів немає коли є інтереси
Очевидно, що більше всіх в трубопроводі зацікавлена Німеччина, яка вклала в нього великі гроші і після його запуску зможе, в значній мірі, диктувати енергетичну політику в Європі, перетворившись на найважливіший газовий хаб. Крім того, в екологічних цілях Німеччина відмовляється від атомної енергетики і вугілля, а тому їй потрібні зростаючі обсяги газу, що є, до того ж, найбільш екологічно чистим видом органічного палива, а альтернативна енергетика в осяжному майбутньому буде занадто дорогою і не забезпечує зростаючих потреб населення та виробників.
Крім Німеччини «Північний потік» підтримують Австрія, Чехія, Нідерланди. До недавнього часу підтримувала і Франція. Однак в Європі є і противники трубопроводу. Це Польща, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Угорщина, Данія. З країн, що не входять до Євросоюзу, противником є Америка і, звичайно ж, Україна, на інтереси якої звертають увагу, схоже, лише тоді, коли це вигідно комусь із сильних гравців.
Ставлення Франції до труби спочатку було неоднозначним. Крім «руки Вашингтона» і впливу зацікавленого Ротшильда в західних ЗМІ говорять також про те, що Макрон нібито прагне виторгувати для Франції певну частку ґешефту від трубопроводу, чим і було викликано останнє франко-німецьке загострення. Можливо також, що демарш Макрона продиктований прагненням виторгувати частку для тих фінансових кіл, які за ним стоять, тобто на користь все того ж Ротшильда.
Зате позиція США є цілком однозначною. З одного боку, Вашингтон виступає на захист енергетичної незалежності Європи від Росії, справедливо стверджуючи, що новий газопровід посилить залежність від Москви, яка зможе в своїй улюбленій манері зробити газовий шантаж, якщо це їй знадобиться. Крім цього США виступають з позиції захисту інтересів України, яка втратить фінансові надходження від транзиту і, взагалі, хоч якусь геополітичну значущість.
Але головне, Штати прагнуть потіснити на європейському ринку російський газ, щоб зайти на ринок зі своїм зрідженим газом. Втім, з поставками американського газу, його теплотворенням, ціною і здатністю Америки забезпечити необхідні обсяги поки існує багато питань, і тут Вашингтон з Москвою реально змагатися поки не може.
Висловлюється також версія про те, що Трамп прагне створити проблеми Путіну в найважливішому для Кремля газовому питанні, щоб потім посадити Москву за стіл переговорів, зробивши її більш піддатливою.
У будь-якому випадку, трубопровід вніс розкол в Європу і поглибив розбіжності між Німеччиною і США.
Боротьба з трубою ведеться давно, але не особливо результативно. У грудні 2018 року Європарламент прийняв резолюцію, в якій засудив «Північний потік-2», назвав його політичним проектом, що несе загрозу енергобезпеці Європи. Аналогічну резолюцію прийняла Палата представників США в той же день. Але цей синхронний символізм поки що не дав нічого в плані припинення проекту, а Німеччина продовжує стверджувати, що труба вигідна Європі.
Німеччина, в якій переважна більшість підтримує будівництво газопроводу, а також Меркель розраховували на підтримку Франції у тому, щоб вивести трубу з-під європейських енергетичних норм. Але Макрон, що називається, «взбрикнув» і нібито зажадав від Німеччини підпорядкувати морські газопроводи нормам Третього енергопакету ЄС, який категорично передбачає поділ видобутку, операторів трубопроводів і трейдерів, що продають енергоресурси. У випадку з «Північним потоком» російський «Газпром» виступає у всіх цих трьох іпостасях. Німецькі корпорації, що вклалися в будівництво, також будуть об’єднувати функції оператора і торговця. Ситуація підігрівається тим, що труба в Росії занурюється в море, а виходить з моря в Німеччині, оминаючи інші країни, а тому питання про допуск до труби інших трейдерів виглядає безперспективним, оскільки по цій трубі можна качати тільки газпромівський газ з Росії і тільки у Німеччину.
Однак, європейське енергозаконодавство, яке не враховує такий казус, існує, і Німеччини потрібно його якось обійти. Тому Меркель розраховувала на підтримку Франції та особисто Макрона в тому, щоб заблокувати дію європейських енергонорм. Для цього потрібні чотири голоси країн, які представляють не менше 35% населення ЄС, і без Франції подібне блокування Берліну організувати не зможе.
Про резони Макрона та його демарш сказано вище.
«І в боротьбі з зеленим змієм перемагає змій!»
У реальності, Німеччина може, слідом за Росією, образно кажучи, «забити» на всі ці енергонорми, оскільки трубу контролюють цілковито Росія і Німеччина. Але в Берліні, як говорив Остап Бендер, «свято шанують кримінальний кодекс», точніше, Третій енергопакет ЄС. Не можуть Меркель і демостративно законослухняні німці так цинічно порушувати правила. Все ж таки це не Москва…
Тому, в результаті тривалих розбирань, в тому числі з Макронрм, був обраний шлях внесення відповідних поправок в Третій енергопакет. І то правда: якщо закон заважає, потрібно змінити закон!
В результаті, між Німеччиною і Францією була досягнута домовленість, згідно з якою Париж не блокуватиме проект «Північний потік-2» в разі перегляду Євросоюзом норм енергетичного законодавства, причому Франція підтримає такий перегляд. Фінал цієї гри поки що на користь Берліна і Москви.
Під натиском Німеччини Рада Євросоюзу і Європарламент попередньо схвалили ці зміни до енергетичного законодавства Європи, точніше до так званої газової директиви. Згідно з цими поправками, нові правила для газопроводів з третіх країн будуть застосовуватися за рішенням тієї країни, в якій цей газопровід з’єднується з європейською газотранспортною системою. Іншими словами, Німеччина отримає право самостійно вирішувати, чи застосовувати європейські норми до «Північного потоку-2». Як саме зробить Німеччина, сумніватися не доводиться.
Щоправда, для цього потрібно, щоб країни-члени Євросоюзу підтримали ці поправки, а потім за них проголосував Європарламент. Але щось підказує, що Німеччина зможе продавити потрібне рішення під оплески Кремля.
Головним переможеним в цьому випадку буде, на жаль, саме Україна. Ритуальні заяви західних персонажів, перш за все Меркель, про те, що Україна повинна залишитися транзитною країною, – не більше ніж заяви. Нам ніхто нічого не гарантує. Тепер зрозуміло, чому «Газпром» тягне з укладенням нового контракту на транзит: в Москві чекають запуску «Північного потоку-2» вже з наступного року.
Звичайно, при остаточному розгляді поправок в структурах Євросоюзу вони можуть бути заблоковані або видозмінені, а контролюючі органи ЄС якимось чином можуть пом’якшити ситуацію, але поки що такі надії представляються не надто реальними.
В результаті, повторимо, Україна не тільки залишиться без транзиту, але і ризикує стати жертвою ескалації агресії з боку Москви.
