Нинішнє байк-шоу в Севастополі скандально відомий байкер Хірург присвячує імперській ідеї Росії. Анексія Криму стала закономірним продовженням імперської логіки Росії, яка не бачить інших можливостей для підвищення свого світового статусу. Півострову в цій системі координат відводиться роль сакрального Грааля на тернистому шляху чергового збирача земель російських.
У російських патріотичних колах усе частіше звучить ідея «П’ятої імперії», яка, як і личить епосі постмодерну, об’єднала в собі риси минулих епох і сьогодення. Знавці історії знають одну Російську імперію, засновану Петром Першим на початку XVIII століття і знищену більшовиками 1917 року. В певному сенсі імперські традиції продовжував і Радянський Союз, який також розширював свої володіння за рахунок територій сусідів. Чого вартий тільки розділ Польщі 1939 року!
Однак, російським апологетам імперської традиції цього здалося мало, тому вони доповнили російську історію ще двома імперіями: Київською Руссю й Московським царством. «П’ятою імперією» має стати нинішня Росія. Відповідно до цієї логіки, першим актом грандіозної п’єси з повернення Росії на світовий імперський п’єдестал стала анексія Криму.
Кримський півострів для нинішньої Росії – це унікальний регіон, можливо, навіть більш сакральний, ніж Москва, яка в російській імперській традиції уособлюється з «третім Римом», який має продовжити християнські традиції Римської й Візантійської імперій. Першим кроком на шляху до цього «Риму» стало хрещення Володимира в купелі Херсонеса й поширення православ’я на Русі, яку росіяни вважають своєю першою імперією. Падіння Візантії під ударами турків-османів за часом збігається з етапом піднесення Московського царства, государі якого з того часу стали вважати себе спадкоємцями римських і візантійських імператорів.
1783 року Росія приєднала Крим, який, як і імперська столиця – Санкт-Петербург, став воротами Росії у світовий океан, що розширювало горизонти імперського мислення. Щоправда, на відміну від Балтики, Чорне море доставляло Росії набагато більше проблем, ніж приносило дивідендів, оскільки вихід із нього весь час контролювала Туреччина. З огляду на, що у «великій і могутній» поразок не визнають, усі прорахунки російських політиків і полководців покликані були затулити геройські дії простого люду.
Найбільшою ганьбою для Росії стала Кримська війна 1853-56 років, яка змусила неповоротку імперію піти на серйозні реформи. Хоча саму поразку в Росії спробували завуалювати за допомогою героїчної оборони Севастополя, в якій втрати російської армії перевищили 93 тисячі осіб (понад 50 тисяч поранених і приблизно 17 тисяч убитих). Сам же Севастополь відтоді набуває статусу «міста російської слави». Цілком логічно, що героїчне місто не могло здатися німецьким загарбникам 1941 року і тримало оборону сім місяців, втративши при цьому вже понад 200 тисяч осіб (тільки безповоротні втрати склали 156 880 осіб).
Нові «господарі» міста-героя приписали йому вже і третю оборону – навесні 2014 року. Але думаю, що в цьому питанні вони явно поспішили, бо реальна остання оборона Севастополя в росіян ще попереду.
У ХХ столітті з Кримом пов’язана ще одна трагічна сторінка в історії імперської Росії – звідси в листопаді 1920 року евакуювалися залишки білогвардійської армії. Іншими словами, історія Російської імперії Романових завершилась у Криму. Тому й відродження імперської величі логічно було почати з сакрального півострова.
І все б нічого, тільки живемо ми нині в ХХI столітті, тому розклади минулих часів для нинішнього прагматичного періоду явно не підходять. Ні, звісно, рядовому росіянину приємно було, що тепер «кримнаш» – якось душу гріє. Але через рік-другий він так і не зрозумів, який від цього толк? Це в СРСР, де ідеологію кували десятиліттями, можна було пояснювати доцільність введення радянських військ в Афганістан не тільки необхідністю допомоги братньому афганському народу, а й наявністю в гірській країні вершин, з яких саму Москву видно. І наївні радянські люди, які звикли жити в «кільці ворогів», свято вірили цим казкам.
Зараз ситуація змінилася. Житель Нижнього Тагілу, звісно, вірить владі і її розповідям про підступи Обами й Держдепу, які всіляко перешкоджають вставанню Росії з колін, але відпочивати він все ж вважає за краще за програмою «все включено» у ворожій Туреччині, а не в «нашому» Криму, де немає ні світла, ні води, на пляжах бруд, а каналізація стікає в море.
Впродовж усієї своєї історії Росія ніколи не грала на випередження – вона завжди наздоганяла й переганяла. Але якщо в СРСР для цього були хоч якісь мінімальні передумови, то для нинішньої Росії, яка безповоротно втратила науково-технічний потенціал, ця місія вже нездійсненна. А посилання на колишню велич у цьому випадку явно не допоможе.
Ті, хто живе в минулому, не можуть проектувати майбутнє і презентувати світові нові ідеї. А значить, їм залишається йти второваною доріжкою їхніх дідів і прадідів, розширюючи й без того величезні простори. Використовувати економічні механізми й інноваційні підходи російська влада не те, що не вміє – просто не хоче, бо це може загрожувати в майбутньому політичними змінами: формуванням середнього класу, розвитком громадянського суспільства й іншими західними штучками. Тому замість геоекономіки Росія вважає за краще використовувати геополітику з її просторовими категоріями.
Так з’являються теорії великих просторів, які можуть поділити між собою світ. Тому приріст території, з точки зору російських імперців, – це вже і є крок до світового лідерства. Все це тягне за собою практику анексій, яку минулого століття активно використовував ще один любитель геополітики Адольф Гітлер. Щоправда, його претензії на розширення володінь можна було хоч якось обґрунтувати невідповідністю німецької території німецьким апетитам.
У випадку з Росією ситуація зовсім інша: масштаби її території не дозволяють Москві нормально керувати околицями, які все більше втрачають зв’язок із центром. Тому на утримання Північного Кавказу Кремль готовий витрачати мільярди державних дотацій, які стали свого роду даниною для місцевих князьків, а Далекий Схід Москва поступово здає в оренду сусідньому Китаю. Така чи навіть більш сумна доля чекає на Крим, який захопили на вильоті колишньої величі. Два роки анексії продемонстрували це найкращим чином. «Русскій мір» приніс із собою економічне падіння, за яким одразу пішло зниження рівня життя. Надалі півострів очікує деградація на всіх фронтах: без води вмирає сільське господарство, без суден – кримські порти, без відпочивальників – кримський турбізнес. Місцева «влада», чудово розуміючи майбутні перспективи, займається «розпилом» бюджету, обіцяючи кримчанам райське життя.
Тому замість збирача земель російських Путін увійде в історію як могильщик імперських претензій Росії. А «сакральний» Крим стане не першим кроком на шляху до відновлення російської могутності, а детонатором великого вибуху на російських просторах Євразії.
