Вражаюча перемога нового президента Франції Еммануеля Макрона, якому тільки в грудні виповниться 40 років, і його політичної партії «Вперед, республіко!» на парламентських виборах 11-18 червня 2017 р. привела до радикальної зміни всієї політичної конструкції П'ятої республіки. Крім того, Макрону вдалося вщент розбити промосковські та пропутінські сили, які ще недавно, здавалося, домінують у Франції. Водночас молодого президента можуть очікувати серйозні внутрішні соціально-економічні проблеми.
За даними Міністерства внутрішніх справ Франції, на виборах до Національних зборів (нижньої палати парламенту) партія «Вперед, республіко!» набрала 308 місць із 577. Ще 42 мандати отримала союзна Макрону партія «Демократичний рух» (MoDem).
Отже, президент Макрон має в парламенті 350 голосів, що дасть йому змогу не вступати ні з ким в коаліцію та втілювати свою програму, не озираючись на інтереси попутників. Навіть більше, партії Макрона цілком досить голосів для того, щоб ухвалювати, в разі чого, рішення без союзників з «Демократичного руху».
Конкуренти навіть близько не наближаються до результатів Макрона. Найближчі переслідувачі, праві консерватори з неоголлістської партії «Республіканці» набрали всього 113 голосів, що істотно менше тих 200 мандатів, які вони мали в попередньому складі парламенту. Близький до них правоцентристський «Союз демократів і незалежних» – 18 голосів. Вважається, що саме ці дві партії стануть головною опозиційною силою.
А справжній провал спіткав ще недавно керівну Соціалістичну партію, яка взяла всього 29 мандатів. За деякими даними, ця партія взагалі може піти якщо не в небуття, то на маргінес. Частина її дрейфує до правоцентристів, остаточно розпрощавшись із соціалізмом. Друга частина готова приєднатися до Макрона, який не так давно входив до соцпартії і був міністром в уряді соціалістів.
З радикальних лівих партій «Нескорена Франція» Жан-Люка Меланшона отримала всього 17 місць, а комуністична партія – 10 мандатів.
Нарешті, справжнім фіаско можна вважати 8 місць Національного фронту Марін Ле Пен, яку нещодавно вважали чи не найголовнішим претендентом на пост президента.
Втішним призом можна вважати лише той факт, що Марін, яка має, до речі, мандат європарламентаря, нарешті отримала довгоочікуваний статус депутата Національних зборів Франції. Цей статус дає їй трибуну для виступів. Здається, що попри вкрай нечисленну фракцію Національного фронту харизматична Марін Ле Пен створить величезні проблеми владі Макрона однією своєю присутністю в парламенті.
Отже, промосковські сили зазнали поразки. Передусім це Національний фронт, лідерка якого Марін Ле Пен не тільки відзначилася пропутінською та прокремлівською риторикою, а й отримувала фінансування з джерел, що пов’язують з Москвою.
Крім того, відвертої невдачі зазнали республіканці, багато з яких також мають промосковські настрої. Зокрема, прокремлівські настрої й особисті дружні стосунки з Путіним мав кандидат від республіканців на останніх виборах Франсуа Фійон.
Щоправда, серед республіканців є значна кількість тих, хто налаштований антимосковськи та проєвропейськи. Яскравим прикладом є колишній прем’єр і номінант на роль кандидата від партії на президентських виборах Ален Жюппе, досить впливовий політик. Саме з оточення Жюппе Макрон вибрав прем’єра Едуара Філіпа.
Очікується, що найближчим часом Макрон перетягуватиме на свій бік республіканців з-поміж лібералів-прогресистів, маючи щонайменше дві мети. По-перше, послабити серйозну опозицію, якою є республіканці. По-друге, завдяки республіканським кадрам зміцнити свою партію, яку Макрон та його команда склеїли нашвидкуруч, за методою «я тебе зліпила з того, що було».
Республіка – ще П’ята чи вже Шоста?
Є достатні підстави стверджувати, що Макрон електорально-демократичним шляхом здійснив якщо не революцію, то глибокий політичний переворот. Повністю змінена конструкція політичної влади в П’ятій республіці, що будувалася на конкуренції правих консерваторів-голлістів, останньої іпостассю яких є партія «Республіканці», і помірних лівих із Соціалістичної партії, які від соціалізму віддалені так само, як республіканці від свого батька-засновника Шарля де Голля.
Це була така собі французька варіація на тему американо-британської двопартійної системи.
Криза, що розпочалася 2008 року і не подолана досі, привела до нинішньої зміни конструкції влади в П’ятій республіці. На хвилі економічної кризи у 2012 р. французи зробили ставку на Соціалістичну партію та Франсуа Олланда. Однак соціалісти надій не виправдали.
Незважаючи на деяку стабілізацію становища, економічна ситуація у Франції залишається досить складною, особливо якщо порівнювати із сусідньою Німеччиною. Це породило, поглибило та загострило певні соціальні проблеми. До них додалися міграція та тероризм. У підсумку французький виборець остаточно розчарувався в політичному бомонді, що кермував країною останні 60 років, проваливши на виборах республіканців і надто соціалістів.
Макрон відчув настрої мас і зміг цим скористатися, прийшовши до влади майже з нуля, маючи невелику команду та нашвидку зліплену на коліні партію «Вперед, республіко!». Досить сказати, що кандидатів у депутати від своєї партії команда Макрона відбирала, вивчаючи електронні резюме тих, хто бажав стати депутатами, включно з безробітними, пенсіонерами та ін. Результатом стала така собі «робітничо-селянська партія», що тримається тільки на харизмі Макрона.
У зарубіжних ЗМІ навіть зявляється дуже сумнівна думка про те, що з перемогою Макрона П’ята республіка якось непомітно перетворилася на Шосту.
Однак реальна ефективність партійної фракції, що складається з депутатів, яких набрано «методом Макрона», виправдано викликає великі сумніви.
До того ж нинішні парламентські вибори відзначилися безпрецедентно низькою явкою. На виборчі дільниці в другому турі не прийшли 57% зареєстрованих виборців. І це не тільки псує тріумф перемоги, а є дуже тривожним дзвінком для Макрона. Якщо він, його команда та його найбільша фракція в парламенті не зможуть з перших місяців правління продемонструвати певні позитивні результати, то настрій суспільства може дуже швидко обернутися проти Макрона.
Що буде далі?
Питання лише в тому, які саме результати має демонструвати молодий і гарячий президент П’ятої республіки.
З одного боку, Макрону відносно легко через його вельми розмиту та неконкретну програму. Під час свого стрімкого сходження на політичний олімп у процесі передвиборної кампанії Макрон заявляв, що традиційне уявлення про поділ політичних партій на правих і лівих безнадійно застаріло, а в реальності боротьба відбувається між консерваторами та «прогресистами», яких можна знайти в кожному з політичних таборів. Вважаючи програми вторинним чинником політичної боротьби, Макрон усіляко намагається зменшувати розрив між елітами і народом через прямий діалог, а отже, встановлення довіри між кандидатом і виборцями на основі загальних республіканських цінностей.
Усе це нагадує класичне «за все добре і проти всього поганого». Однак спроба ігнорувати об’єктивні соціально-класові суперечності відставним соціалістом Макроном може закінчитися плачевно. Особливо це стосується Франції, відомої своїми славетними революційними та соціалістичними традиціями, де соціальні суперечності є вельми гострими, та ще й поглиблюються імміграцією.
Звичайно, така розмита програма дає Макрона змогу маневрувати в широкому діапазоні. Та від внутрішніх соціальних суперечностей не втечеш. До того ж не всі його обіцянки були такими розмитими й платонічними.
Наприклад, під час передвиборної кампанії Макрон оголосив про наміри скоротити державні витрати на 60 млрд євро протягом 5 років. Водночас він збирається працевлаштувати 5 тис. учителів і понад 10 тис. співробітників поліції, яких бракує. Також Макрон має намір збільшити оборонний бюджет, знизити деякі податки, зокрема, на дрібний бізнес, на житло для 80% населення, а також частину податку на багатство, введеного за Олланда.
Такі суперечливі наміри можуть викликати розчарування виборців, адже високою є ймовірність, що ці обіцянки не будуть виконані.
Особливо суперечливими є плани Макрона щодо лібералізації ринку праці. Це давня фішка Макрона з часів його перебування на посаді міністра економіки. Не вдаючись у зайві подробиці, зазначимо, що суть передбачуваних реформ полягає в послабленні прав найманих працівників і ролі профспілок, а також у посяганні на «священну корову» – 35-годинний робочий тиждень. Три роки тому ці «закони Макрона» вже викликали вкрай негативну реакцію профспілок.
Зараз, під час передвиборної агітації, Макрон був змушений лавірувати, заявляючи, що він не наполягає на збільшенні тривалості робочого тижня, але пропонує дозволити таку можливість за домовленістю роботодавця з працівником та/або профспілкою. Реакція профспілок поки що залишається негативною.
Отже, те, що в парламенті немає серйозної політичної опозиції, не повинно заспокоювати Макрона, бо він ризикує отримати соціальну опозицію, зокрема в особі впливових профспілок.
У цьому сенсі одноосібний тріумф Макрона може обернутися великими неприємностями, оскільки він передбачає й одноосібну відповідальність. Покійний Шарль де Голль міг би багато розповісти молодому Макрону про те, як з улюбленця нації можна перетворитися на ворога народу.
