Тепер тут часто вживають фразу «за України». Так місцеві мешканці позначають період життя до окупації. «Зараз» - це за т.зв. ЛНР. Тут уже багато що інакше, ніж було два роки тому. Для місцевих це цілком реальна чинна влада з усіма атрибутами: гімн, прапор, герб, законами й інститутами, новими святами та ЗМІ. Як живеться українцям на окупованій території, дізнавалися «i».
Перше відчуття по той бік, після КПП – закордон. Після багатогодинного проходження «прикордонної зони» у вигляді двох КПП з паспортним контролем це почуття тільки посилюється. «Станиця Луганська» перевантажена. Її не так давно відкрили після затяжної перерви. 11 ранку – і вже сотні людей. Люди в черзі заповнюють час розмовами про те, як проходили минулі рази.
Наш сусід по черзі розповідає, що в бік ЛНР черга йде швидше, назад – набагато довше: «Минулого разу, коли їхав, доводилося вночі займати чергу на маршрутку, яка везе з Луганська на Станицю. О 2 ночі прийшов і вже був 16-м. Щоразу по-різному, не вгадаєш. Як зі зміною пощастить. Є ті, хто по 10 людей, є ті, хто по 5 і 3. Буває, що не встигають до маршрутки. Тоді квартирують ніч у Станиці, а вранці вже продовжують шлях”.
Уже на зворотному шляху переконались особисто: 9.30 ранку на українському посту мене чекала черга в тисячу людей. Майське спекотне сонце не кожен витримував. Хтось відходив у тінь, комусь ставало погано, шукали воду, відпоювали. Багато людей, видно, що підготовлені, – з парасольками. Періодично з’являлася людина у військовій формі з пляшкою води та чашкою. Люди в черзі вимірювали час проходження за стовпами ЛЕП уздовж дороги – кожен відрізок у декілька метрів між опорами, за їхніми розрахунками, відповідав двом годинам. Виходячи з цих оцінок, нам треба було чекати не менше п’яти годин.
Однак можна пройти без черги, якщо маєш квиток на автобус або поїзд, а також «за медичними показаннями» – вагітні та люди з інвалідністю. У натовпі ходили розповіді про те, як минулі рази проходили поза чергою за гроші. Уточнюємо в оповідачки деталі. Стверджує, що проходила особисто за 200 грн. «Однак можна й не пройти. Ще й вилають. Дивлячись яка зміна», – розповідає жінка.
Між українським та «лнровським» КПП відстань у кілометр нерівним шляхом: він лежить через підірваний міст, який з’єднують дощаті споруди у вигляді сходів. Здебільшого «мігранти» – люди пенсійного віку. Багато хто з великими баулами, подолати міст поодинці не кожному під силу. Тоді ношу на підйомі витягають декілька людей.
З протилежного боку моста вже чекають маршрутки до Луганська. Біля автобусів утворюються стихійні черги. Люди скупчуються з великими сумками, «кравчучками», коробками, з яких подекуди визирають розсада та продукти харчування. Готуємо 10 рублів – ціна проїзду – заздалегідь. Водії беруть і гривнями в співвідношенні 1:2, тобто 5 грн. На півдорозі до мирного життя напруження все одно висить серед людей. Ще небезпечно: довкола дороги стирчать дула, що виказують закопану військову техніку.
Наш попутник з Луганська повертається з Одеси, гостював у родичів. Розповідає, що в Луганську, як і в багатьох інших містах, тихо, безпечно та відносно мирно. Особливо для тих, хто мовчить. «На політичні теми, особливо Україна-Росія, краще не говорити. Безпечніше буде. Зараз усі насторожені один до одного. Багатьом не подобається те, що відбувається зараз. Може, й хочуть в Україну, але мовчать. Які ціни, ви знаєте, у нас? Ні? Ну от зайдіть і самі подивіться. Обіцяли багато, а на ділі все те саме. Але вибору немає. Терпимо та мовчимо. Тут людське життя швидко обривається. Це вам не Україна зі свободою слова. Моя вам порада: не хочете неприємностей – мовчіть», – такі напутні слова сказав наш попутник, уже на виході з автобуса.
Окуповані міста
Луганськ з першого погляду здається спокійним, таким як раніше, до війни. Жвавий рух на вулицях, ходить транспорт, працюють ринки та крамниці. Однак це перше враження. Оголошення в основному однакові: маршрутні перевезення до Москви, Ростова, Харкова, Києва, Криму. Іноді трапляються оголошення іншого роду, у яких пропонують свої послуги сантехнік чи виробник «народних» вікон. Тут у тренді поняття «народний»: супермаркет «АТБ» теж тепер «Народний».
Багато новостворених організацій «ЛНР» займають тепер приміщення, що раніше належали українським. Де колись працював «Приватбанк», тепер державний банк ЛНР, функції якого зводяться до видачі пенсії та заробітної плати місцевому населенню. За словами тутешніх, кредитних і депозитних послуг банк не надає. Тільки видача, до того ж тільки в певні дні. Накопичувальна система діє протягом двох місяців, тобто якщо пенсіонер захоче зняти свої кровні через три місяці за весь період, то зробити цього він не зможе.
Пенсію теж можна втратити. Марія Федорівна, пенсіонерка з Алчевська, розповіла нам, як залишилася без копійки. «Я поїхала до дочки в Росію на півроку. З онуками допомагала. Та й дочка переживала за мене. Адже незрозуміло, яка ситуація була, коли їхала. Повернулася я через півроку. Думала, зараз усі гроші отримаю. Приходжу, а мені – ні, не дозволено. Треба було тут бути. І ось записали мене. Саме з того місяця я й почала отримувати пенсію. Добре, що гроші дочка дала», – згадує жінка.
Пенсію місцеві мешканці отримують у російських рублях. Перерахунок був простим – помножили українську пенсію на 2 й отримали нову. Зарплата теж у рублях. Хоча не скрізь. Так, працівниця Алчевського металургійного комбінату, яка побажала залишитися неназваною, розповіла, що заробітну плату вона, як й інші її співробітники, отримує на картку українського банку в гривнях. Щоб перевести гроші в готівку, жінка виїжджає до Станиці.
Зовнішня реклама під контролем «держави». Білборди в основному порожні, з клаптями старої реклами, з нових – привітання з Великоднем, з Днем Перемоги від Плотницького. З літа минулого року всі рекламні послуги зосереджено в одних руках – створено так зване державне унітарне підприємство «Госреклама». Часто трапляється ще одна реклама патріотичного спрямування – виробники місцевих товарів рекламують свою продукцію «Зроблено в ЛНР».
Ціни вказано тільки в рублях, хоча приймають і гривні. Українських товарів дуже мало. У крамницях, супермаркетах основні виробники товарів – Росія, Білорусь та «ЛНР». Продукти місцевого виробництва прийнято маркувати на тлі триколора російського прапора. У великих магазинах на ціннику або на упаковці вказано, що товар вироблено в «ЛНР» чи «ДНР». Це молочна продукція, кондитерські, м’ясні, хлібобулочні вироби, майонез, кулінарія.
Часто ціна на них перевищує «закордонні» аналоги. Так, деякі види ковбаси в «Народному» маркеті місцевого виробництва коштують понад 500 рублів за кілограм. При тому що пенсія в багатьох у межах 2000 рублів, дозволити її може не кожна сім’я. Цигарки, алкогольні напої, пиво теж російського та білоруського виробництва. У Луганську можна знайти «брендові» кіоски «Донской табак».
Багато сфер в «ЛНР» політизовано: ЗМІ, зовнішній простір, навіть школа. Тепер тут навчаються за новими підручниками під грифом Міносвіти РФ. Історія, географія – що найперше замінили, розповідає мама школяра середніх класів однієї із середніх шкіл міста Стаханова: «Якщо кому не дісталося нового підручника, тільки тоді видають старий український. Однак на уроках усе одно дають матеріал з нових російських». Тепер, судячи з матеріалів підручника географії, діти вчать географічне багатство Росії як «наші моря», «наші гори», «наші річки», «наші корисні копалини». Змінилася ситуація й у вишах. Тепер навіть на престижні спеціальності можна вступити без конкурсу та на бюджет.
«Я вчуся на логопеда. Нас у групі всього шестеро. Раніше сюди був конкурс, на місце – декілька осіб», – ділиться зі мною попутниця-студентка вишу. На моє запитання, чи бентежить її перспектива диплома «ЛНР» і кар’єрне зростання, дівчина розповіла про спосіб вирішення: «Так, бентежить, звичайно. Але зараз є можливість поїхати до Ростова, Краснодара і там отримати диплом уже російського зразка. Я знаю, що так робили випускники минулого року. Начебто купували дипломи. Прийде час – буду думати. Поки що мене все влаштовує: навчання, стипендія, пільги».
Показовими є також свята. 9 травня. Дорогою від Луганська до Алчевська майже кожну автобусну зупинку пофарбовано в символічні чорно-помаранчеві кольори, іноді трапляються із закликом до миру на тлі триколора. Замість звичного Друга Світова Війна тут усюди «ВВВ». Місцеві мешканці, з ким нам вдалося поспілкуватися, не обговорюють і навіть захищають позицію саме так трактувати історичну подію. Основні аргументи – заслуга народу СРСР, тому і вітчизняна.
Біля братської могили тепер нові портрети героїв: у Стаханові – Дрьомова та інших загиблих у період 2014-2016 рр., тут же окремо на стенді – портрети загиблих мирних мешканців. На цьому місці «місцева влада» та козаки обіцяють встановити пам’ятник. Смертний полк, прапори «ЛНР» і Росії, також у руках демонстрантів дуже багато червоних прапорів. Деякі з них явно радянського минулого – червоний плюш з жовтими торочками, у складках угадується серп і молот. Риторика промовців напередодні 9 травня в місцевому ЗМІ та під час параду теж в основному радянська: «ніхто не забутий, ніщо не забуте», «фашизм не пройде», «ми не пробачимо», «Донбас на коліна не поставити».
Тут же виїзний міні-музей: стрілецька зброя та військові шеврони поділені за принципом «своє» та «вороже», тобто українське. Тут військових армії України називають «карателі». Додатково гід виставки пропонує подивитися малюнки дітей українським військовим. «Їх знайшли в танках карателів, а шеврони зняли з військовополонених або з форми укрів, яку знаходили на місці дислокації. Коли відступали, напевно, забули», – пояснює гід виставки. Закінчується офіційна частина свята парадною ходою козаків.
Відразу після Дня Перемоги, 12 травня, місцеві мешканці відзначають ще одне, нове свято – «День республіки». Хоча багато людей ще не звикли до нього. «Ну, знаю, що приурочене воно Дню референдуму, того самого, що два роки тому тут відбувався, коли зародилася наша республіка. На кшталт, як День незалежності в Україні відзначали колись, тепер от у нас своя незалежність. Що там і як там святкується, толком не знаю. Напевно, по телевізору покажуть. Ще не звикли ми до нового цього свята», – розповів нам мешканець Стаханова.
Військових у містах небагато, в основному – на транспорті. Інша річ під час свят: поліція, народна поліція, військові та ще декілька нерозпізнаних структур. Форму не змогли розрізнити й місцеві мешканці – не звикли ще.
Місцеві мешканці звикли до нової реальністі. Хоча далеко не всі задоволені своїм вибором і нинішнім становищем. “Роботи немає. Грошей мало платять. Он, знайома дзвонила, казала, що її пенсія в Московській області 13 тис. рублів. У мене 2 тис. Це нормально? Бізнес теж ризикова справа. У людей грошей особливо немає, хоча наш уряд робить пільгові податки для початківців. Намагаються, щоб прозоро працювали, гроші в скарбницю йшли. От, наприклад, про прозорість. За України був один лікар у дитячій поліклініці, прийом його коштував 25 грн. Прямо на кабінеті так і написано було. Тепер він теж приймає. Тільки вже без грошей. Народна лікарня! Живемо за українськими законами. Хоча багато своїх уже є. Наприклад, один з останніх дозволяє один раз і на все життя отримати інвалідність. Без проходження щорічних принизливих комісій. У мене дитина – інвалід, я знаю, про що говорю», – розповіла стаханівчанка Лілія.
Тарифи на комунальні послуги майже не змінилися з 2014 р. У Стаханові зросли ціни тільки на воду, за світло місцеве населення платить по 36,6 коп. за кВт-годину. Тепер тут свої суди, поліції, прокуратури. Деякі місцеві скаржилися, що за «військового трибуналу» менше злочинності було, аніж за нині створених структур.
Про минуле тут не надто говорять. Серед місцевих мешканців зустрічали й позитивно налаштованих до України, однак про повернення до складу не говорять. «Повернутися після всього? Ні. У нас стріляли. Про що ви? Після такого. Ви поїдьте до Первомайська й запитайте там, чи хочуть люди примирення та життя в Україні», – поділився з нами місцевий мешканець з Ірміного.
Первомайськ. Він же Брест – так називають це місто місцеві мешканці. У місті майже немає будинку, який не постраждав від обстрілів. Тепер сюди можна в’їхати без паспорта та наявності місцевої прописки, як було ще кілька місяців тому. Вулиці зустрічають порожнечею. Уздовж центральної дороги – пара машин із написом «таксі». Останній рейс із міста – 15:30. Ринок зачинено. Через огорожу видно залишки торгових наметів – стирчать клапті пластику й іржавіють шматки заліза. Сьогодні тут ідуть відновлювальні роботи. У деяких будинках видно нові пластикові вікна. Як розповіла нам місцева мешканка, для того щоб квартиру відновили, потрібно подати заяву до міськради. Хто фінансує проект з відновлення, нам так і не вдалося дізнатися. Це питання, схоже, у місцевих мешканців не виникало.
Зближує мешканців окупованої території з Росією й новий мобільний оператор – «Лугаком». «Його купують ті, хто часто спілкується з Росією. Там дешевий зв’язок саме в цьому напрямку. Але великої популярності не має, наскільки я знаю. Серед моїх знайомих ніхто не купував цей пакет. У мене всі зв’язки з Україною. І діти там, і родичі, і друзі», – розповів нам мешканець Луганська.
До Стаханова майже всі люди повернулися, кажуть місцеві. Підтверджують вулиці: заповненість транспорту, жвавість ринку, працюють крамниці, міжміські маршрути. Стенд з оголошеннями біля центру зайнятості рясніє вакансіями: шукають учителів, хореографів, робітничі спеціальності. Усе як за колишніх часів. Хіба що символи навколо та думки людей змінилися.
«Наші (мешканці Стаханова. – Авт.) почали повертатися ще минулого року. Поблукали в Україні та повернулися. Кому волонтери допомогли, кому люди трапилися добрі, у кого родичі були – ті залишилися. Решта повернулися. Я ось теж 2014-го виїжджав, пожив як бомж. Там тиждень, там два, там три. Роботу знайшов, руки в мене на місці, та от без житла там не прожити. Оренда дорога. Про примирення тут краще не питайте. Потяг пішов. Ми залишаємось українцями. Однак з нинішньою владою в Україні нам не по дорозі. Люди хочуть миру – це так. Спати, їсти, працювати, вчитися, відпочивати. Ми обрали своє майбутнє і хочемо в ньому жити», – розповів місцевий мешканець Іван Владленович.
При всьому цьому абсолютно у всіх, з ким нам вдалося поспілкуватися, на руках український паспорт, і змінювати його на «ЛНР» не поспішають.
Автор: Анна Кравцова, фото автора
