Нині в Україні унікальний час - можна спокійно та конструктивно обговорювати теми, за які ще зовсім недавно відірвали б голову. Так, уже й журналісти заговорили про необхідність озвучувати різні думки про Майдан, про війну на сході України та про інші болючі і трагічні питання. Журналістики сьогодні в Україні немає. Однак уперше за останні роки замрів реальний намір відшукати шлях до її відродження. І це - унікальний шанс для всіх нас. Шанс для якнайшвидшого об'єднання й оздоровлення всього нашого суспільства.
У розлад і розвал нашого суспільства величезний внесок зробили журналісти, сконцентрувавши свою діяльність на безперервній трансляції ненависті, агресії та ворожості в масштабах всієї нашої країни. Це підірвало інформаційний простір в Україні, не залишивши жодного шансу для досягнення взаєморозуміння та довіри між різними ворогуючими групами українців.
Сьогодні в Україні журналістики немає з однієї простої причини: журналісти більше не виконують свою основну суспільну функцію – бути універсальними комунікаторами. Це означає, що після прочитання статті або перегляду телепередачі не настає повної ясності й розуміння того, що відбувається, – ні в учасників статей і передач, ні в мільйонів читачів і глядачів. Робота ЗМІ не веде до того, що перед очима людей з’являється справжня картина того, що відбувається, – з настільки мінімальними спотвореннями, наскільки це взагалі в людських силах.
Коли в Україні говорять про реформи, багато хто думає, що їх персонально це не стосується. Ніхто ж серйозно не говорить про реформу журналістської сфери, про реформу громадських організацій або, скажімо, про реформу в коліі перекладачів. Насправді реформи нині потрібні не тільки всім без винятку сферам нашого суспільства, а й внутрішньому світу кожного без винятку українця. І журналісти тут – аж ніяк не виняток.
Конкретно в журналістиці є одна, але страх яка химерна проблема. Це відсутність ціннісної платформи, яка реально могла б запобігати зловмисним або недобросовісним діям журналіста і яка одночасно давала б можливість з правильних вихідних точок оцінювати те, що відбувається в суспільстві. Усі інші процеси в нашій сучасній журналістиці – лише логічний наслідок цього.
Назад до цивілізованої журналістики
«У 2014 р. в нас наче висмикнули систему координат з-під ніг – ми не знали, що робити, куди рухатися і як оцінювати події, що відбуваються. Ми не знали, де правда», – сказала одна з учасниць презентації-обговорення ініціатив у сфері медіа, спрямованих на подолання конфліктності в українському суспільстві (організатори – ГО «Львівський медіафорум» та Школа журналістики Українського католицького університету).
Саме в рамках цього заходу відбулися серйозні розмови щодо того, яким є реальний стан справ у нашій журналістиці і що з усією цією купою проблем робити далі. Уперше за останні два роки (у всякому разі – на пам’яті автора цих рядків) було вдумливо і без істерики порушено питання про те, що висвітлюючи події на Майдані 2013-2014 рр., наші журналісти мають ставити запитання Віктору Януковичу і його оточенню, а також міліції та «Беркуту». Ішлося також про природне розвінчання міфів Майдану. Насамперед щодо того, що це був повністю мирний протест і що мітингувальники не стріляли.
Не менш серйозно було порушено ще одне неймовірно болюче питання: з ким Україна воює на сході? Хто ці люди? Чому журналісти не цікавляться їхньою думкою і їхнім баченням того, що відбувається, але використовують інформацію людей, які давно покинули територію військових дій? Чи точно там зібралися неадекватні терористи, чи ці люди теж мають щось сказати, таке, що має значення для всього нашого суспільства?
«Хто стріляв і з якого боку (на Майдані в лютому 2014 р. – «i»)? З якою метою це відбувалося? Чому стався саме такий, а не інакший розвиток подій? Саме ми, українські журналісти, мусимо ставити ці запитання Віктору Януковичу і його соратникам. Мені здається, що ставити запитання Олександрові Захарченку мусимо теж ми – українські журналісти. Чому ми це право віддаємо «BBC» або російським журналістам? Це наша історія, наша територія, наша країна. Якби ми отримали відповіді, то, можливо, ми б точніше зрозуміли, що відбулося насправді», – зазначила журналіст Hromadske.TV Анастасія Станко.
На її думку, не менш важливо ставити запитання та отримувати відповіді безпосередньо від усіх учасників військових дій на сході України. «Таке враження, що ми з привидами воюємо. Немає жодного коментаря – взагалі нічого! Хтось є ж на протилежному боці – вона ж існує, якщо з нею воюють! І взагалі, мені здається, медіа зайняли більш войовничу позицію у всіх цих питаннях, ніж суспільство», – сказала Станко.
Телеведучий Андрій Куликов поскаржився, що редакційна політика окремих українських ЗМІ забороняє говорити з іншою стороною військового протистояння на сході України. «З терористами, мовляв, не розмовляють! Але, по-перше, з терористами в усьому світі ведуть переговори – щоб, наприклад, врятувати життя заручників. По-друге, а чи всі ті, кого ми називаємо терористами, дійсно є терористами? З різних сторін (військового конфлікту на сході України. – «і») відчувається намір позбавити людей людського обличчя», – підкреслив Куликов. Він також відзначив тенденцію, що соцмережі стали виразниками крайніх поглядів і це дуже позначається на інформаційному просторі країни.
Ціннісна платформа для журналістів – першочергове завдання
Усі дискусії, що відбулися на згаданому заході, – це лише постановка проблем у журналістській сфері, та ніяк не їх вирішення. Так, неймовірно важливим є факт, що дискусії такого роду нарешті стартували в Україні, хоча ще зовсім недавно про це просто небезпечно було говорити. Але одна лише постановка проблеми сьогодні – це неймовірно мало. У нас майже немає часу на роздуми, а також на довгий і копіткий пошук рішень. Ці рішення вже прямо зараз мають бути на руках. Вірніше, ми їх мусимо вже прямо зараз активно реалізовувати! А як реалізовувати те, про що ми не маємо ані найменшого уявлення?
Без вирішення проблем інформаційного простору країни і його жахливих дисбалансів неможливо встановити довіру та взаєморозуміння між українцями, а також зупинити розвал нашого суспільства. Однак інформаційний простір неможливо привести до ладу без відродження української журналістики – такої, якою вона потрібна і корисна для всієї нашої країни. Журналісти – господарі інформаційного простору, і з цим фактом нічого не вдієш.
Розгрібати величезні завали в нашій журналістиці треба з правильної відправної точки – з констатації того, що західні стандарти, норми, правила, морально-етичні кодекси тощо в нашій країні не працюють. Просто тому, що вони в Україні взагалі нічого не гарантують. Як наслідок, вони елементарно не можуть бути скільки-небудь надійними запобіжниками від зловмисної і недобросовісної роботи журналіста. Західні стандарти мають у нас деяку силу рівно доти, поки не входять в протистояння з внутрішнім відчуттям справедливості нашого журналіста і з його внутрішніми переконаннями (про «замовну» роботу тут не йдеться, бо це взагалі не журналістика). І щойно виникає такого роду протистояння, західні стандарти легко порушуються і впевнено відкидаються. До речі, автор цих рядків і себе не виносить за дужки.
Те, що не працює, треба відкласти й забути. Не тому, що західні стандарти неповноцінні та погані. Зовсім ні. Просто вони в нас не працюють. І розмову про них як про надійну ціннісну платформу саме для нашого журналіста вважати закритою.
Усі зусилля людей, щиро налаштованих на реальне очищення та відновлення журналістики в Україні, потрібно сконцентрувати на тому, що дійсно може спрацювати в нас. Тобто на пошуку ціннісної платформи, на яку відгукуватимуться серця саме наших журналістів і якою саме наші журналісти дорожитимуть понад усе.
Вирішення проблем журналістики нічим не відрізняється від вирішення проблем у будь-який іншій сфері нашого суспільства. Ціннісна платформа для журналістів може поставати лише з точного розуміння особливостей нашого колективного світовідчуття, а також із наших споконвічних моральних цінностей. Ми про все це успішно забули і живемо в абсолютній суперечності з нашою внутрішньою колективною природою. Та це – наш і тільки наш вибір. І нікого більше не можна звинуватити в негараздах і проблемах нашої країни, крім нас самих – разом з нашим усебічним невіглаством і гіпертрофованим егоїзмом.
