Заштовхати і запресувати суперників і ворогів - ось основний сенс багатьох реформ в Україні. Головне - нав'язати свою волю представникам тієї чи іншої сфери, а все інше налагодиться саме по собі. Але пресинг і «нагинання» не можуть бути самоціллю в реформах - реформатори передусім мають продемонструвати, як і що потрібно робити. До того ж на своєму власному прикладі. Про це наші реформатори майже завжди забувають - мовляв, ми вам указали, як жити й працювати, ви тепер мучтеся. А ми осторонь постоїмо - нас це не стосується. Через такі позиції багато з реформ перетворюються на масштабну, хворобливу та несправедливу трагедію. І насамперед це стосується боротьби з корупцією.
Ви підкоряйтесь і робіть, а ми будемо керувати й домінувати – так можна сформулювати узагальнений принцип всього того дійства, яке в Україні називають боротьбою з корупцією та антикорупційною реформою. Ця реформа сьогодні виразно та нещадно розкриває всі таємниці реформаторських процесів у нашій країні. І насамперед той факт, що самі реформатори не відповідають тим вимогам і стандартам, які вони ж висувають та нав’язують представникам реформованих сфер.
Більш того, реформатори навіть не збираються змінювати свої підходи – вони взагалі дуже сильно дивуються, чому це раптом вони самі мають відповідати принципам і новаціям своїх реформ. Наші реформатори переконані, що в суспільства до них докорів і претензій немає – вони є лише до чиновників, політиків, прокурорів, суддів, силовиків тощо.
Так розвинувся стереотип: якщо я реформатор і можу домогтися певних перетворень у якійсь сфері, то я вже апріорі святий і безгрішний. Цей стереотип автоматично набуває статусу аксіоми, якщо йдеться про визнаних і відомих учасників подій на Майдані в 2013-2014 рр., учасників АТО, євроінтеграторів, представників різних громадських організацій тощо.
Усе це навіть сформувало особливий реформаторський стиль в Україні, завдяки якому суть реформи зводиться до «нагинання» й підпорядкування своїй волі представників реформованої сфери. Якщо останніх вимуштрувати, застрахати і змусити до покори, то головна мета реформи нібито досягнута – решта піде як по маслу. Аби тільки не бешкетували й беззаперечно слухалися. Яскравий приклад такого реформаторського підходу в Україні – перебіг антикорупційної реформи.
Окремо стоїть скандальна процедура формування та запуску Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК) та повязана з цим необхідність для високопосадовців і політиків заповнення електронних декларацій та їх оприлюднення. У разі відмови чи наведення недостовірних даних у деклараціях передбачено недвозначну кримінальну відповідальність.
Найцікавіше було спостерігати за реакцією різних реформаторів на те, що НАЗК нарешті має достатньо членів для запуску його роботи й що електронні декларації для небожителів політичного та чиновницького олімпу з нездійсненної мрії раптом перетворилися на дійсність. Вислухавши багато найрізноманітніших міркувань із реформаторських кіл, враз ловиш себе на думці – реформатори транслюють у першу чергу торжество і зловтіху. Перш за все це стосується більшості представників громадських організацій, які сьогодні є значущою реформаторською силою в Україні – навряд чи хоч одна реформа обходиться без їхньої участі. Мовляв, тепер політики та чиновники нарешті потанцюють, нехай викладають свої дані, а ми за ними стежитимемо і ловитимемо на гарячому.
На цьому, власне, боротьбу з корупцією можна вважати завершеною. Але не в тому сенсі, що всі проблеми з корупцією підуть відтепер на спад. А в тому сенсі, що ці проблеми навіть не наблизилися до свого вирішення. Просто тому, що в нашій країні не можна провести реформи на основі насильства, самоствердження, марнославства, самозакоханості, прагнення до домінування тощо. Усе це породжує лише відповідні опір, злість, образи та агресію. Але аж ніяк не корисні й оздоровчі для суспільства перетворення.
Спершу вимагати від себе – головне правило справжнього реформатора
Мета цієї статті не вилити бруд на реформаторів. Так, вона написана на базі вражень від відкритого або довірчого спілкування з багатьма реформаторами, а також на аналізі їхніх виступів і заяв. Але присвячена стаття висвітленню набагато важливішої мети для всіх українців. А саме – визначити, з яких відправних точок можуть стартувати реальні реформи в Україні і з яких відправних точок будь-які реформи заздалегідь приречені на провал.
Це можливо зробити тільки з позиції точного розуміння й усвідомлення того, що наше суспільство є носієм особливого внутрішнього світовідчуття і світогляду. Як наслідок, ми є носіями внутрішніх цінностей особливого роду, без розкриття та реалізації яких сьогодні не те що реформи провести не вдасться – наше суспільство просто розвалиться. До того ж у найкоротші терміни і з украй болісними наслідками.
Мало не вирішальна відправна точка для будь-якого корисного для нашого суспільства перетворення полягає ось у чому: ти сам маєш бути носієм тих цінностей, стандартів і принципів, які намагаєшся вкоренити в усьому суспільстві або в окремій його сфері.
У цьому й полягає та горезвісна реальна відповідальність за реформи, яку в Україні вдень із свічкою не знайдеш. У нашій країні жоден реформатор не був і ніколи не буде відповідальним за реформи, навіть якщо вони завдали істотної шкоди реформованій сфері або суспільству загалом. Це потрібно сприймати як дійсність – переломити цю тенденцію надзвичайно складно. Адже ніхто досі не взяв на себе відповідальність саме за шкідливі реформи – з цієї причини ніхто ані влади не втратив, ані за ґрати не сів, ані навіть не зазнав публічного осуду й приниження.
Зате й псевдореформатора від істинного реформатора відрізнити неймовірно просто. Якщо реформатор не виносить себе за дужки; якщо він не вдає, що ініційовані ним реформи стосуються кого завгодно, крім нього самого; якщо він власним прикладом демонструє, якою є ціннісна основа його реформ і як вона буде реалізовуватися на практиці – ось тоді на 100% стає зрозуміло, що людина повністю відповідає за свої слова та дії. А чи багато таких реформаторів в Україні? Отож-бо й воно. То які ще потрібні додаткові пояснення того, що переважна більшість реформ в Україні закінчується провалом?
Усе це знаходить відображення в антикорупційній реформі. Упровадження згаданого електронного декларування та запуск НАЗК як контролюючого органу змогли б реально здійснити тільки ті люди, які ще до прийняття всіляких законів самі б заповнили електронні декларації – так, як вони вимагають цього від політиків і чиновників. Самі б повністю відкрили ці декларації – так, як вони вимагають цього від політиків і чиновників. І самі б установили собі реальну відповідальність, якщо їхні декларації подаватимуться несвоєчасно або якщо в них буде знайдено невідповідність даних.
Чи є серед реформаторів у сфері боротьби з корупцією такі люди? Є такі, які ще будуть заповнювати декларацію, оскільки вони самі є політиками і чиновниками. Але чимало й тих, хто про все це навіть не замислюється. Але «i» не вдалося знайти таких, хто б цю декларацію міг показати прямо тут і зараз.
Як то кажуть, ось вам і вся реформа. Ми вас реформували, ви тепер пніться, а ми поки постоїмо покуримо. Ідеальна позиція – роби що хочеш і ні за що не відповідай. І в першу чергу така позиція простежується серед представників численних громадських організацій. А вони ж останнім часом набули величезного впливу й реально беруть участь майже у всіх реформах і на різних етапах цих реформ. Часом громадські організації мають такий сильний вплив, що не кожен політик чи чиновник з владними та посадовими повноваженнями зможе їх перевершити. Але виникають великі складнощі, коли справа доходить до демонстрації лобійованих реформаторських новацій – на власному прикладі й у власному житті.
Дієві реформи можуть стартувати тільки з моральної основи
А поки що реформатори тріумфують. І з ними радіє й тріумфує все наше суспільство. Доти, зрозуміло, поки електронне декларування не пошириться на всіх без винятку українців. Тоді й з’ясується, чи зможе хоча б чверть українських громадян заповнити декларацію так, щоб потім не понести за це будь-яку визначену законом відповідальність. Чи буде тоді до тріумфу й торжества – ще невідомо.
І за таких обставин ще важливішим є власний приклад реформаторів щодо заповнення, ведення і перевірки своїх власних декларацій. Якщо такого прикладу немає й не буде в подальшому, то діагноз невтішний: електронне декларування, так само як і вся антикорупційна реформа (див. детальніше «Коррупция спасёт Украину»), стартує з вихідних позицій, що від початку приречені на провал.
Зрештою, реформаторам, чиї ініціативи не підкріплені власним прикладом, просто ніхто не повірить – ні в чистоту помислів, ні в їхню компетентність щодо проведення реформ саме в нашій країні. А без довіри будь-які спроби реформ – струс повітря й безкоштовний цирк з негативними наслідками для всього суспільства.
Довіра – категорія моральна. І для того щоб завоювати довіру, потрібно у своїх діях, вчинках і словах опиратися на моральну ціннісну платформу. Підтверджувати свої слова, дії, новації та вимоги насамперед власним прикладом – це складова моральної ціннісної платформи. Це вкрай важко буде прийняти нинішнім реформаторам, які звикли вважати, що їм відразу всі мають довіряти, що їх усі мають слухатися і якщо раптом щось не виходить із реформами, то знайдуться сотні винних, але тільки не реформатори.
У нас немає розуміння того, що коли реформи не вдаються, то найбільше треба питати з тих, хто ці реформи затіяв. Із реформаторів. Тобто реформатори мають у першу чергу повернути максимальний фокус уваги на себе: що ми робимо не так, якщо наші дії спричиняють невдачі, несприятливо позначаються на мільйонах українських громадян? І вже як мінімум треба припинити проводити реформи задля самоствердження, із зловтіхи, бажання домінувати, з ненависті або просто “по приколу”.
В умовах нашого менталітету (див. «Внутренний враг украинцев») спрацює тільки моральний підхід. Це стосується всього – сім’ї, стосунків з іншими людьми, освіти, медицини, державного управління, політики, реформ тощо. Моральний підхід – це коли людина сама для себе є обмежувачем і запобіжником від недобросовісних та зловмисних щодо інших людей і суспільства загалом. Моральність закладена в більшості українців – ми ментально є її носіями.
Проблема в тому, що ми від неї всіляко відвертаємося й навіть не думаємо будувати своє життя на моральній основі. Звідси – корінь усіх наших бід і негараздів. А що ж іще може виникнути з тотального небажання жити згідно із своєю істинною внутрішньою природою?
Саме тому безгрішних і святих серед нас немає – цим помилкам треба якомога швидше покласти край. Ми колективно забули про моральність, нехтуємо моральними цінностями і тим паче не збираємося ставити їх на перше місце у своєму житті. Але це дає ключ до справжніх реформ в Україні. Адже та людина, яка поверне весь свій фокус уваги на себе як на першопричину всього, що відбувається в її житті й почне переводити свій внутрішній світ на моральні рейки, автоматично стає справжнім реформатором у масштабах всього суспільства. Іншого нам просто не дано.
