"Це найважча операція, яку я коли-небудь бачив. Ворог кинув свої найбільш потужні сили на Бахмут. Такого штурму ми ще не бачили", - розповідає український військовий.
Командир “Скала”, як він просить його називати, керує українською операцією з оборони міста Бахмут на сході Донбасу з підземного пункту, розташованого на непримітній вулиці. Це один з головних командних центрів, які українські військові створили в місті, і тут бувало небагато журналістів. Про це пише BBC, інформують Економічні новини.
Високий, міцний чоловік з блискучими очима, він дивиться на великому екрані в центрі кімнати пряму трансляцію з безпілотника, що завис за східною околицею міста.
Один з підрозділів батальйону намагається визначити розташування російських позицій, щоб допомогти іншому підрозділу, який щойно вийшов на захист східних підступів до Бахмута, який зазнав нападу.
Окрім російських військових, на передові позиції навколо Бахмута також перекинуті тисячі найманців з приватного воєнізованого угруповання “Вагнера”.
“Вагнерівці відкрито наступають під вогнем у наш бік, навіть коли ми встеляємо землю їхніми тілами, навіть якщо з 60 осіб у їхньому взводі залишилося тільки 20. Такий натиск дуже важко витримати. Ми не були готові до цього, зараз ось вчимося”, – каже “Скала”.
“Кілька тижнів тому ми втратили позиції на східних підступах до міста, бо противник постійно атакував нас. Ми перемістилися на другу лінію оборони, щоб врятувати наших солдатів”, – додає він.
“Ми намагаємося діяти з розумом і повертати ці позиції. Іноді доводиться відступати, щоб потім як слід атакувати ворога”.
Засновник ПВК “Вагнер” Євген Пригожин заявив, що українці перетворили кожен будинок Бахмута на фортецю, і зараз там “500 ліній оборони”.
Росія використовує всі свої сили, щоб спробувати взяти Бахмут, після того як втратила позиції в останні місяці, будучи витісненою з Херсона і Харківської області. Взяття Бахмута також наблизило б Росію до заявленої мети – контролю над усією територією Донбасу.
Упродовж усієї нашої розмови зі “Скалою” згори доносяться глухі звуки вибухів. Щойно виходиш на вулицю, звуки стають настільки гучними, що змушують калатати серце. Моторошний свист снарядів, що летять, за яким слідує приголомшливий гуркіт вибуху. І так – постійно.
Один із мешканців описує це виразом “кінець світу” – у деякі моменти здається саме так.
Житлові будинки в Бахмуті стоять із проломами від снарядів, фасади будівель зруйновані, на узбіччях вулиць – воронки. У Бахмуті складно знайти ціле вікно. Земля всіяна битим склом і уламками.
Колись це було тихе східноукраїнське місто, відоме своїми ігристими винами. Тепер воно стало символом війни та опору України.
Бахмут розташований на важливому перетині доріг, але за останні місяці оборони набув символічного значення. Президент України Володимир Зеленський, який відвідав Бахмут у грудні, назвав місто “фортецею бойового духу” українців.
До війни в Бахмуті проживало трохи більше ніж 70 тисяч осіб. Тепер тут залишилася лише десята частина населення – здебільшого літні та бідні люди.
Хоча вулиці практично порожні, ми бачимо десятки людей у центрі допомоги, який називають “Пунктом незламності”.
Тут є електрика і вайфай, який роздає супутниковий термінал Starlink. Волонтери роздають невеликі пакети з їжею, ліками та іншими предметами першої необхідності. Дров’яна піч у центрі підтримує тепло в приміщенні.
Це рятівне коло для жителів Бахмута.
Багато хто сидить навколо розеток, намагаючись зарядити свої телефони.
Дивно, що навіть коли снаряди падають усього за кількасот метрів від центру, люди не здригаються. Наче вони заціпеніли, щодня тікаючи від ударів.
Однак травму видно на багатьох обличчях.
“Чому ви не їдете?” – запитуємо ми Анатолія Сущенка, який стоїть у черзі за їжею.
“Мені нікуди їхати. Я один. Кому потрібен 86-річний старий? – каже він. – Тут хоч іноді солдати кидають їжу або суп, я знаходжу і їм. Тут дають хліб безкоштовно. За все своє життя я ніколи не бачив нічого подібного. Усі вікна в моєму будинку вибиті, ворота зруйновані”.
Люди залишаються в Бахмуті з різних причин. Ольга Тупікова сидить у кутку кімнати з 13-річною донькою Діаною.
“Я думаю, що в Україні скрізь однаково небезпечно. Деякі наші сусіди виїхали і загинули в інших місцях. Тут у нас є будинок. У нас є коти і собаки. Ми не можемо їх кинути”, – каже вона.
“У нашому даху 21 дірка, а в гаражі – дев’ять. Я щоразу їх латаю, і вікна теж намагаюся ремонтувати. Зазвичай дірки з’являються від осколків, але останнім часом до нас стали прилітати каміння. Дірки від них – розміром із голову”.
“Ми живемо як миші. Швидко біжимо за хлібом, вибираємо різні маршрути, щоб повернутися додому. Перед світанком я шукаю дерев’яні дошки та колоди для ремонту будинку. Увечері я шукаю воду, бо в місті не працює водопровід”, – продовжує Ольга.
“Звичайно, страшно. Але тепер ми як в армії, як солдати. Ми жартуємо, що шеф-кухарі нічого не знають про кулінарію порівняно з нами. Ми можемо приготувати їжу з чого завгодно на вогні або навіть на свічці”.
Місцева адміністрація намагається переконати людей виїхати.
В одному з районів міста, назву якого ми не можемо розголошувати з метою безпеки, ми зустрілися з Олексієм Ревою, який обіймає посаду мера Бахмута останні 33 роки.
“Залишаються ті, у кого немає грошей і хто не хоче їхати в невідомість. Але ми говоримо з людьми про це. Найважливіше – безпека, захист і мир”, – каже Рева.
Ми запитуємо, чому він сам залишається в місті.
“Це моє життя, моя робота, моя доля. Я тут народився і виріс. Тут поховані мої батьки. Совість не дозволяє мені залишити наш народ. І я впевнений, що наші військові не дозволять Бахмуту впасти”.
У полях за межами міста ми бачимо, чого варто утримати Бахмут.
Артилерійський підрозділ, з яким ми зустрічаємося, намагається виявити російські позиції і накрити їх зі своїх гаубиць Д-30 радянських часів, щоб допомогти піхоті просунутися вперед. Але просування майже немає.
“Зброя застаріла. Вона нормально працює і виконує завдання, але могла б бути кращою. Нам також доводиться економити снаряди, дуже точно вражати цілі, щоб не скінчилися боєприпаси. Якби в нас було більше техніки і сучасної зброї, ми б змогли знищувати більше цілей, що сильно полегшило б життя нашій піхоті”, – сказав один з артилеристів Валентин.
Зима також ускладнює ситуацію: у мороз, кажуть солдати, гармати починають гірше працювати.
“Нам просто потрібно подолати цей період, протриматися, а потім провести контрнаступ і дати бій”, – каже Ярослав.
Кожна сторона намагається вимотати іншу. Це сутичка на витривалість.
“Як ви знаходите сили щодня?” – запитуємо ми.
“У нас у всіх є сім’ї, до яких ми хочемо повернутися. У Валентина щойно народився син, але його сім’я в Німеччині, і він його ще не бачив”, – сказав Ярослав.
Валентин сором’язливо посміхнувся.
“Його мотивація колосальна”.
