Переговори щодо завершення війни набирають нової фази, і «План перемоги Зеленського», вперше презентований нещодавно у Вашингтоні, може стати основою мирного врегулювання.
Між тим, ЗМІ почали бити на сполох, припускаючи що українцям хочуть «продати» капітуляцію, приправивши це запрошенням до членства в НАТО, куди нашу країну можуть вже незабаром покликати, але при цьому нам все ж доведеться поступиться своїми територіями. Наскільки реалістичними можуть виявитися такі плани, чи погодиться українське суспільство на умови на т.з «німецького сценарію», чи, можливо, варто розглянути досвід Азербайджану в питанні поверненні своєї територіальної цілісності, наскільки реальні ядерні погрози Кремля та коли чекати нові президентські вибори в Україні – про це та багато іншого «Економічні новини» запитали у політолога, співзасновника Національної платформи стійкості та згуртованості Олега Саакяна.
Як Ви оцінюєте візит президента Зеленського до США у розпал передвиборчої кампанії в цій країні? Наскільки результативним та своєчасним його можна назвати. Адже як ми могли бачити, кожен кандидат на крісло в Білому домі намагався скористатися цим на свою користь… Що виграла Україна?
Україна хоча і пробігла по мінному полю (з цим візитом інакше не могло бути), але, зрештою, не підірвалася. Це ключовий виграш. Навіть скандальна ситуація з Дональдом Трампом в результаті обернулася нам на плюс. Ми побачили його приязну позицію по відношенню до України. В той час як позиція Камали Гаріс по відношенню до російського агресора пожорсткішала. Україні на час візиту Зеленського навіть вдалося потіснити собою тему Близького Сходу і тут скандальність лише допомогла. Нав’язування вигідного Україні порядку денного під час виборчої кампанії в США мало успіх. Розмови точилися навколо української перемоги, а не навколо компромісів та якихось пакетних глобальних рішень. Ще один важливий момент – фінансування. Від США вдалося отримати 8 млрд. дол. військової допомоги і, таким чином, закрити питання підтримки України як на момент виборчої кампанії та і періоду після неї. Тобто виділення цих грошей захищено від політичних маніпуляцій. Одним пострілом фактично виділено майже всі необхідні кошти. Для України це можливість бути спокійними до кінця календарного року, бо гроші на оборону будуть. Тому що програми, по яким виділяються кошти передбачають не довготривале їх використання, не замовлення зброї у виробників, а саме передачу їх зі складів американської армії. І останній важливий момент: в політичному і міжнародному дискурсі було зафіксовано символічний капітал від Курської операції. Це образ України, яка здатна перемагати, яка знає як перемагати, і яка згуртовує навколо цього рішучих партнерів.
На минулому тижні начальник Генштабу ЗСУ Баргилевич та віцепрем’єрка з євроатлантичної інтеграції Стефанішина у Вашингтоні працюватимуть над військовими пунктами т.з. «Плану перемоги» президента Зеленського і стратегічної безпеки. Деякі експерти вважають, що під виглядом «плану перемоги» українцям хочуть продати капітуляцію, приправивши це членством в НАТО, але при цьому Україна таки буде змушена поступиться своїми територіями. Які у Вас думки з цього приводу?
Це нереалістичний сценарій. По-перше, швидкий вступ України в НАТО наразі є недосяжним завданням. Максимум про що йде мова – це про запрошення в НАТО, що не дає жодних додаткових безпекових гарантій. По-друге, НАТО всіляко уникає воєнного протистояння з росією. Ми це бачимо впродовж років. Навіть в таких гострих випадках, коли ракета або дрони залітають на територію країн Альянсу. Вони не збивають їх над власною територією, то чому це робитимуть над нашої!?. Де гарантії цієї рішучості? Далі – використання бойової хімічної зброї. Не тільки сам факт використання, але і загиблі піддані Британії, що само по собі є «казусом беллі». Але, тим не менш, і це було проігноровано. Потім інформація про підготовку росією зірваного замаху на голову німецького концерна Rheinmetall. Ціла низка замахів на власника оборонного підприємства в Болгарії, яке допомагає Україні з озброєнням. Участь росії в підготовці заколоту в Німеччині та багато інших фактів. Поведінка країн НАТО, як окремих так і разом, говорить про те, що вони всіляко уникають прямої конфронтації з росією. Я вже не кажу про окремі країни, «а-ля» Угорщини, Словаччини і низки інших, які, якщо говорити про вступ України в НАТО, на такий сценарій не пристануть, бо це викличе політичну кризу всередині цих країн.
Сьогодні у ЗМІ активно обговорюється «німецький сценарій» закінчення українсько-російської війни. Що скажете з цього приводу?
Нагадаю, що Німецька Федеративна Республіка (ФРН) та Німецька Демократична Республіка (НДР) були двома рівними суб’єктами міжнародного права, оскільки базувалися на окупації Німеччини двома різними блоками. Відповідно, лінія розмежування реально існувала і реально існував суб’єкт. Наприклад, суб’єкт ФРН чи суб’єкт НДР, з яким велися міжнародні комунікації. Під цим було певне міжнародне підґрунтя. Саме факт поділу Німеччини контингентами переможців у Другій світовій війні. У нас немає такої лінії. У нас немає жодного міжнародного підґрунтя, окрім як міжнародно-визнані кордони. В той час як росія говорить, що за їх конституцією, навіть незахоплені ними українські території є частиною росії. Ще один момент. У Німеччині не було війни між цими блоками. Лінія була сталою і визнаною. У випадку з Україною ми маємо справу з війною. Тому такий сценарій є абсолютно відмінним хоча б по цим двом параметрам. Крім цього, чи українське суспільство погодиться на такий сценарій? Ні. Відповідно, українська влада немає мандату на це рішення. Тому будь-які розповіді про те, що Україна запропонувала такий сценарій є фантастичною нісенітницею. Українська влада ніколи б на подібний крок не пішла, виходячи з позиції українського суспільства і в силу зовнішнього контексту. Це повністю протирічить як публічним заявам, так і цілій низці ініціатив, які зараз запущені Україною для того, щоб не допустити подібного. Так само подібна ініціатива викликала б розкол всередині блоку НАТО і західної коаліції. Оскільки є Фінляндія, яка говорить про запуск «НАТО 3.0.» для стримування загрози зі Сходу. І при цьому пропонує свої чотири пункти, в тому числі, що війна має бути завершена поразкою росії та перемогою України, починаючи від територіальної цілісності, завершуючи репараціями. Для коаліції рішучих східно-європейських країн така пропозиція («німецький сценарій») мала б ефект цеглини у пральній машинці всередині самого Заходу. Ніхто на такий крок не пішов би.
Тоді для чого робляться такі інформаційні вкиди?
Як на мене, ми маємо справу з інформаційною операцією, якою досягаються дві протилежні, але взаємозалежні цілі по двом напрямках. Прощупати. Як на українському векторі: реакцію українського суспільства і української влади. Так, подібні ініціативи закидуються в інформаційний простір і дають можливість зняти зріз про те, де ми знаходимося та яка є динаміка розвитку ситуації, чи є запас стійкості, або ж він відсутній. Якщо б українське суспільство і влада дали слабину, значить можна рухатися до певного поля компромісів. І, навпаки, коли бачать жорстку реакцію – це означає, що поля для компромісів немає, тому треба посилювати підтримку України, бо все одно потяг буде йти далі. Так само прощупати реакцію на російському напрямку. Через це заяви Лаврова про реалії на землі і російських пропагандистів щодо цього. Також замір того, як різні групи всередині росії відреагують на таку ініціативу, які сигнали надішле путін та інші гравці. Адже на сьогодні всім зрозуміло, що росія не готова до реальних переговорів, продовжує говорити мовою ультиматумів, тому що сподівається, що може перемогти, а Захід і Україна посипляться раніше. Відповідно, подібною інформаційною кампанією за допомогою медіа і соціальних мереж, а також розвідки та їх роботи з різними групами всередині країни, збирається реальний зріз реакцій на такий потенційний, тим самим вимірюючи, де на шкалі між продовженням війни і пошуком компромісів знаходиться сьогодні росія. Певен, що за пару тижнів про цей сценарій навіть говорити перестануть.
Щоб щось кардинально змінилось для України потрібно, щоб на Заході змінилося бачення концепції якою має бути Росія. Судячи з усього тут дуже обережно ставляться до перемоги України аби в подальшому не допустити розпаду Росії…
Бажання перемоги України є. Але розбіжність криється переважно в механізмах та інструментах, а також ступеню включеності Заходу для досягнення цієї перемоги. У більшої частини Заходу присутній консенсус, що при цьому росія не має бути розгромлена. Зараз ми можемо бачити як відбувається міграція з концепції стримування росії, яка налічує багато років, до концепції її примусу до миру. Але мова про розгром росії і зміну режиму, або якийсь інший сценарій, не ведеться. Навпаки, Захід боїться усіх цих деструктивних наслідків. І небезпідставно. Бо це запустило би глобальну конкуренцію на теренах росії та слабо прогнозовані наслідки у вигляді цілої низки потенційних воєнних конфліктів. З одного боку, Чечні і Дагестану між собою через територіальні претензії, при підтримці цілого ряду ісламських держав, зокрема, арабських монархій, на які може спиратися Кадиров, що зламає всі близькосхідні конструкції та геополітичні конструкції по Перській затоці. З іншого боку, включеність Китаю в цих процесах може зламати конструкції по забезпеченню хиткого миру та безпеки по кордонам Середньої Азії. І це вже не говорячи про те, що ціла низка суб’єктів на території росії населена тюркськими народами і, відповідно, це зона інтересів пан-тюркського проекту Туреччини і її можливості також прийняти участь у цьому. Тобто ціла низка слабо контрольованих, але добре прогнозованих викликів від розвалу росії виступають стримуючим фактором, який значно краще обґрунтований для Заходу з точки зору страхів, ніж навіть якісь половинчасті сценарії з точки зору забезпечення української ситуації. Тому ми знаходимося в ситуації, коли російсько-українська війна в нинішній світовій конструкції є валізою без ручки. І кинути не можливо, але і вирішити не спроможні. Отже ситуація затягується. І тут ключова роль України і коаліції рішучих західних країн в тому, щоб розширювати це коло можливостей для досягнення нашої перемоги при пасивній підтримці західної коаліції, яка зацікавлена в тому, щоб Україна не програла, але при цьому не менше боїться і розгрому росії.
Тим не мене, НАТО планує збільшити сукупну кількість військ ще приблизно на 250 тисяч осіб. Наскільки серйозно країни альянсу сприймають можливість війни з Росією?
Розглядають дуже серйозно. Як елемент стримування росії та інших деструкторів. У випадку розгортання воєнних провокацій – це можливість купірування потенційного конфлікту за рахунок примусу і перемоги в окремих операціях. Цей контингент, з одного боку, є стримуючим фактором по відношенню до росії, бо зрозуміло, що період провокування слабкості Альянсу потрібно завершувати. З іншого боку, можливість дати адекватну реакцію у випадку дестабілізації в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Можливо, Україні слід взяти до уваги приклад Азербайджану, який лише нещодавно повернувся в територіальні межі 91 року. Тобто взяти невеличку паузу у війні, стати економічно потужними, відновити військове виробництво, інвестувати в новітні технології і вже потім військовим шляхом забрати свої території? Чи для України час гратиме в протилежний бік і мобілізувати суспільство для другої війни вже буде складно та і можливості будуть іншими?
Нашої суперсилою є не нафтові поклади як в Азейбарджану та інтегрованість до Туреччини, яка сповідує концепцію «дві держави – одна нація», будучи членом НАТО. В нашому випадку суперсилою є демократичність, за рахунок чого нас підтримує коаліція західних країн. Тому що тут росія воює за дискредитацію всіх цінностей і принципів, на яких будується західний світ. Для нас азербайджанський варіант не підходить з усіх боків. Бо ми по інший бік розлому між демократіями і диктатурами. У нас немає нафти, але в нас є демократія. У нас немає Туреччини, а у Азербайджану вона є. І останнє напруження між цими двома країнами викликане, зокрема, через те, що Ердоган заявив як Туреччина перемогла у Карабасі. Операція по Карабаху відбувалася далеко не тільки зусиллями Азербайджану, що підтверджується цілою низкою аналітики. Чи готові ми, наприклад, віддати частину суверенітету Польщі, або якійсь іншій державі для того, щоб вони допомогли нам звільнити наші території, але при цьому піти у відносну залежність від них? Певен, що українське суспільство на це б не погодилося. Логіка поведінки малих і середніх держав, а також їх народів абсолютно різна. Нагірний Карабах був раною для Азербайджану і для Вірменії, у якій знаходилася росія і контролювала обидві сторони. Зрештою Азербайджан скористався тим, що Вірменія почала відходити від впливу росії і, відповідно, для приборкування її норовливості, було проведено останній виток операції по звільненню території, а Азербайджан повністю відійшов під зону впливу росії. Нещодавня заява по СНГ не підписана Вірменією, але підписана Азербайджаном та іншими державами чітко це демонструє. Азербайджан розміняв свій зовнішньо-політичний суверенітет, ставши частиною «поясу диктатур», орієнтованими на російсько-китайський вектор, на відновлення територіальної цілісності. Те саме, що до цього моменту робила Вірменія, розмінюючи свій зовнішній суверенітет, знаходячись під російським ковпаком на те, що остання зберігала контроль за Карабахом та Вірменією. Тому історія по Карабаху ще далеко не завершена.
Для України будь-які конструкції розміну власного суверенітету на територіальну цілісність перед росією були б неприйнятними. Але концептуально те, чого треба повчитися у Азербайджану, це як витримати фокус на національному завданні по поверненню територій і, користуючись різними точками напруження та конкуренції на світовій арені, розбудовувати свій промисловий комплекс. В цьому досвід Азербайджану для нас є безцінним і вкрай важливим.
Та якщо говорити про горизонти планування, то той рівень війни, глобальний вплив та інтернаціоналізованість, який маємо ми, не йде ні в яке порівняння з конфліктом на Південному Кавказі. Відповідно, в нашому випадку заморозити конфлікт є малоймовірним і вже через крок деструктивним. Бо росія і диктатури, з їх рівнем рішучості та відсутністю суттєвої допомоги від партнерів, не йде в порівнянні з тими установками, з якими Україну підтримують країни Заходу. Зрештою на новому витку ми просто матимемо ще кривавішу війну з гіршими стартовими умовами для України, де вже не буде факту неочікуваності і прорахунків збоку росії, а навпаки буде враховано досвід попереднього витка. Так само, як це було зроблено після 2014 року. Фіксація тодішньої ситуації малою кров’ю за рахунок мільйонів українських громадян, які залишилися в окупації, під катуваннями, репресіями та промивкою мізків, фактично обернулося для нас тим, що тепер ще більше мільйонів людей знаходяться в тій самій ситуації, а воєнні втрати неспівмірні з тими, які ми понесли на початку російсько-української війни 10 років тому.
Як відомо, чинний глава Білого дому мав намір особисто зібрати Контактну групу з питань оборони України у форматі «Рамштайн» на рівні лідерів, однак в останній момент відмінив візит до Німеччини із-за урагану Мілтон, що охопив США, тому зустріч було перенесено на 17-18 жовтня, хоча остаточного рішення наразі немає. Які Ваші очікування від майбутньої події?
Моя думка залишається сталою, очікувати на дозвіл бити західними далекобійними ракетами вглиб росії на цій зустрічі не доводиться. Я був би дуже здивованим, якби команда Байдена наважилася на такий крок до завершення передвиборчої кампанії в США. Думаю, що таке рішення з високою вірогідністю буде прийнято після виборчих перегонів. На «Рамштайні» у цьому напрямку я бачу потенційно вірогідним заяву про те, що США дозволяють надати такі дозволи іншим партнерам і не заважатимуть цьому. Також на цій зустрічі потенційне поле перемовин для України – це початок обговорення її запрошення до членства в НАТО та демонстрація США готовності розпочати консультації з партнерами з цього приводу. Очевидно, що закриті консультації по даному питанню вже тривають, бо інакше пояснити заяву того самого Фіцо, який прямо сказав, що«за його прем’єрства Словаччина не піде на такий крок і що це матиме наслідком Третю світову війну, не можливо. Хто відповідає на питання, яке ще не поставлено? Апелювання про Третю світову війну це пряме підігрування команді Трампа. Таким чином, він фактично грає в алібі стосовно цього питання і використовує його для позиціонування себе по відношенню до команди республіканців.
Як стало відомо, Трамп за час війни сім разів телефонував путіну. Останній дзвінок відбувся у 2024 році. Про це говориться у книзі журналіста Боба Вудвордса, яка незабаром має вийти у світ. Як, на Вашу думку, інформація про контакти Трампа з російським диктатором вплине на його президентську кампанію?
Це повністю відповідає його образу, заявам і позиціонуванню. Тому це не матиме серйозного впливу на його електоральне ядро і лише дуже опосередковано вплине на тих, хто підтримує його як найменше зло, зокрема, із числа вихідців із Східної Європи. Тому нічого нового як просто підтвердження тих думок, які вже сформовані виборець не знайде.
Новий контрнаступ України: коли він можливий?
Я б нині говорив не про наступи України, а про забезпечення можливості воювати вдовгу, відновлюючи свої спроможності і ресурси для перемоги в російсько-українській війні. Бо наступи – це про окремі битви і про звільнення територій. Проте, як показує досвід затяжних воїн, окремо виграні битви можуть бути не тільки частиною перемоги, але і частиною поразки. В таких війнах програє той, хто перший надірвався. Забезпечення наступів – це гіпернавантаження для системи, коли управлінські, моральні та інші ресурси концентруються в одній точці і спалюються з високим коефіцієнтом. Іншими словами, наразі потрібно мати змогу стабілізовувати лінію фронту і виснажувати росію значно швидше, ніж виснажується сама Україна. Кількісна перемога в цій війні збоку України мала б непідйомну ціну. Наша категорія не кількість, наша категорія якість. Але поки що ми не бачимо кардинально разючої різниці між рівнем виснажування воюючих сторін. Ціла низка проблем в Україні, перш за все, внутрішніх, починаючи від економічно-податкового напрямку і завершуючи мобілізаційними заходами, говорять про те, що ми не в найкращій формі, з точки зору коефіцієнту корисної дії.
Нещодавня пропозиція польського міністра Сікорського щодо Криму зайвий раз нагадує нам, що величезна кількість поляків хотіли би вказати нам на наше «історичне місце» колонізованих. Хай навіть не ними, але щоб українці ніколи не сміли вважати себе рівними польським панам. В цьому і полягає основна причина всіх цих блокувань кордону та історичних претензій, які можуть закрити нам шлях до Європи. Чи маєте Ви думки з цього приводу? Якими ви бачите наші відносини з Польщею, враховуючи той факт, що ця країна є нашим природнім конкурентом на шляху до ЄС?
Я б не зводив це питання виключно до історії. В нас на сьогоднішній день є різниця економічних потенціалів. Існує асиметрична взаємозалежність, тому і проявляються всі ті вологі мрії і негативні сторони, які є у польській політичній культурі по відношенню до України. Але якщо говорити про історичний фактор, то з Німеччиною у Польщі ще складніші відносини. Попри це асиметрія ситуації в інший бік не заважає Польщі мати торгівельні, економічні та політичні відносини з Німеччиною та взаємопосилюватися від цього. Ми не бачимо, щоб польські фермери щось блокували на німецькому кордоні, а навпаки, бачимо як Німеччина в знак солідарності з Україною починала такі перевірки на німецько-польському кордоні, що стало чутливим фактором для польської економіки і політики. До 2000 року ці питання з Польщею не підіймалися так гучно і деструктивно. Але з того моменту виросли диспропорції. Добробут Польщі залежить не від торгівлі, логістики з Україною. Відповідно, там де немає злотого з’являється фактор історії. А як тільки з’являється залежність кишенею, то історія починає посуватися на другий план. Одна із ознак польської культури – підвищений чи акцентований прагматизм. І наша проблема в тому, що ми весь час сприймаємо Польщу емоційно, хоча живемо поруч століттями і хто як не ми мали би знати всі сильні та слабкі сторони поляків. Просто потрібно не тупцювати на їх мозолях, а навпаки, використовувати їх сильні сторони, не втрачаючи національної гідності та чітко декларуючи свої позиції і паритетність, мати власний порядок денний і використовувати ті можливості, які на цьому напрямку існують.
Наскільки серйозно треба сприймати ядерний шантаж путіна? Та чи розробляється в Україні власна доктрина реагування на ядерні удари?
Ядерна загроза збоку росії для України існує не перший рік. Очевидно, що на рівні профільних служб, в оборонних планах є моделі реагування на випадок реалізації ядерної загрози. Проте, ризики цього сценарію достатньо низькі. Виходячи з путінського типажу, для росії це, скоріше, матиме більше негативних наслідків. Використання ядерної зброї як зброї останньої надії у випадку прояву слабкості нічого не вирішує. Це, скоріше, зброя фіксації своєї переможності для зламу морального духу супротивників. Ціла низка досліджень показує, що ризики використання ядерної зброї росією можливі тільки в момент, коли вони відчуватимуть, що перемагають. Щоб кинути шапку і сказати, що «ось там ми ще огірки посадимо». Але в моменти слабкості, навпаки, для них це тотально деструктивний процес, починаючи від позиції Китаю і закінчуючи персональним параноїдальним страхом путіна за власне життя.
Ядерна зброя – це єдине, що зараз на лінійці вселенського зла в очах Заходу тримає російського диктатора перед Гітлером, а не після нього. Це зброя воєн 20 століття і їх характеру. Наразі немає вклинів сотнями танків та десятками тисяч солдатів на одних ділянках фронту, де можна за допомогою ядерної зброї досягти перелому битви. Зараз воюють малими групами. Танки використовуються за методикою снайперської зброї, як самохідні пускові артилерійські установки. Відповідно використання ядерної зброї не дає жодної переваги на лінії фронту, окрім психологічного фактору. Як бачимо, використання не менш потужної російської зброї як термобалічні снаряди, фосфорна або хімічна зброя на окремих ділянках фронту не дають необхідного психологічного ефекту. То ж і використання ядерної зброї матиме зворотній ефект: відчуття ще більшої екзистенційної загрози і ще більшої мобілізації українського потенціалу.
В Україні знову заговорили про можливість проведення президентських виборів у 2025 році, хоча в бюджеті такі витрати не закладені. Проте ці зміни можна прийняти в будь-який момент, якщо на те буде політична воля. Якою Ви бачите цю перспективу?
Наразі я не бачу жодних можливостей, ані безпекових, ані політичних для того, щоб відбулися президентські вибори в осяжній перспективі. Навіть потенційно ми можемо говорити про кінець наступного року у випадку вирішення воєнної ситуації. А жодні індикатори не говорять про те, що це відбудеться найближчим часом. Наразі це не більше як самозбувне пророцтво, в якому зацікавлена як влада, щоб весь час тримати в тонусі власну команду, і щоб її представники та спонсори не порозбігалися в пошуках нових шлюпок з тонучого «Титаніка». Так само і команда опозиції зацікавлені в цьому, тому що інакше обґрунтувати своє існування вкрай складно.
Партії необхідні для того, щоб перемагати на виборах. Якщо немає виборів, тоді навіщо вкладати гроші в такі партії. А ще «апаратчики» зацікавлені в тому, щоб зараз освоїти бюджетні кошти на соціологію, на оновлення електоральних мап тощо. Відповідно, як тільки заявляються перші індикатори, що такі вибори можуть бути, одразу ціла низка зацікавлених суб’єктів активізується і створюється враження, що нібито відбувається підготовка до виборів і вони ось –ось пройдуть. Але на фінішній прямій все це затихає, як ми це вже не раз бачили. Вже мінімум чотири рази під час повномасштабного вторгнення росії. Останній раз вибори прогнозувалися саме на цю осінь. Попереднього разу, що вибори точно відбудуться у 2024 році весною. Я пам’ятаю, як розгорталися штаби і навіть винаймали політтехнологічні команди під це.
Якщо припустити, що все ж справа дійде до виборів, то хто може бути тим, хто б змінив Зеленського на цій посаді, адже сьогодні влада дуже обачливо наперед позбавляється тих представників, які потенційно могли б претендувати на президентське крісло. Як у випадку із Залужним. Зараз ходять чутки про звільнення Буданова… Тобто тих , хто користується високим рейтингом довіри українців…
По-перше, вся ця соціологія, яку ми бачимо зараз абсолютно не відповідає тому порядку денному і тому електоральному меню, яке ми матимемо на момент виборів. Все буде залежати від того в якому форматі зупиниться, або закінчиться російсько-українська війна. По-друге, з яким репутаційним капіталом низка суб’єктів прийде на вибори. І, по-третє, хто саме відповідатиме ситуативному запиту суспільства, що складеться на той момент від дуже багатьох факторів, які на сьогодні повноцінно спрогнозувати складно. Якби хтось розумів, чого однозначно захоче українське суспільство і хто візуально буде асоціюватися за цим запитом, то така б людина стала відразу мультиміліонером. Але це завжди велика загадка і магія виборчого процесу.
