Сталося те, що трапляється з Росією завжди, - незначне задоволення амбіцій і збереження благополуччя сусідньої країни, пише професор Державного університету Ілії (Грузія).
Про турецький гамбіт уже писали. Про турецьку пастку – теж. Я писатиму про турецький ендшпіль – про шахову ситуацію, коли гра вже загалом зрозуміла, та королю ще треба зробити декілька важливих ходів, щоб послати матом і поставити мат. А противник з пішака хоче стати диктатором, володарем світу. Однак насправді історія «відновлення відносин» двох країн увійде до підручників політики, як східна казка з незрозумілим кінцем.
Читати стенограму прес-конференції Реджепа Ердогана та Володимира Путіна не просто цікаво. Читання захоплююче, нагадує казку «Тисяча й одна ніч», надто коли керівники країн починають сипати солодкі слова. У Путіна виходило бідно, усе-таки етичне виховання підворіття періодично дається взнаки. Мова Ердогана лилася, як потік гірського струмка, з улесливими епітетами та звертаннями на кшталт «любий друже».
Щоразу, натрапляючи на таке звертання, уявляю російського журналіста з путінського пулу, який, захлинаючись, кричить у слухавку головному редактору: «Ти уявляєш, він його другом назвав!». Ну назвав, так заведено на Сході: поки ти остаточно не ворог і ще є надія тебе перевиховати й повернути до нормального життя, то можуть не тільки другом назвати, а й братом. У цьому немає нічого ганебного, у східних відносинах людське сприйняття цінується набагато дорожче, ніж поспіхом організований Кремлем мітинг проти «турецького фашизму» та помідорів.
На тлі багатомісячної істерії – пікетів, мітингів, маніфестацій, образ – зустріч Путіна та Ердогана, на перший погляд, є надзвичайною. Та це на перший російський погляд, а з точки зору середньостатистичного турка, це цілком собі нормально. І не турка, до речі. Путіна багато хто намагався повернути на шлях істинний, картали його, лаяли, погрожували, та він, одурманений зарозумілістю про свою фігуру самодержця й нового імператора, не хотів і чути про поступки чи компроміси. Поки не зголоднів.
Є такий журналістський прийом – статистика мови, коли підраховують знакові або основні слова, щоб зрозуміти цінність зустрічі, потребу побачити один одного, що відбивається в тексті папірця, підготовленого спічрайтером. У своєму виступі Ердоган тричі назвав Путіна «другом» і п’ять разів «шановним». Путін у відповідь тільки двічі обізвав Ердогана «шановним» і жодного разу «другом». Але в інтернеті з’явився відеозапис очікування Путіним протокольної першої зустрічі з турецьким президентом. Запис, як видається, не санкціонований прес-службою Путіна і, найімовірніше, знятий турецьким журналістом. Путін стояв в очікуванні, переминаючись з ноги на ногу, на обличчі була тривога, що зникла, коли у дверях з’явився Ердоган.
Багатьох ще довго цікавитиме потреба та скороспішність зустрічі – чому, навіщо, кому вигідно. А надто після того, як турецький пілот після декількох попереджень збив російський літак, який бомбив сирійських туркоманів. Нормальна ситуація, військова, так би вчинив будь-який пілот. Тільки за одним винятком у цій історії – Путін не політик. Він у політиці випадкова людина. У відносинах між людьми та державами політики зазвичай шукають компроміси, намагаються не доводити ситуацію до абсурду. Але не Путін. Він, як звичайний пацан з підворіття, просто образився – насупився, погрозив кулачком і пішов до себе в куток – таїти образу.
Ердоган – президент великої країни та дуже давньої. З величезними традиціями не тільки в політиці та дипломатії, а й насамперед у торгівлі. Як будь-яка східна країна, Туреччина знається на торгових відносинах, розуміє, що вигідно й що – ні. І не любить, коли їй указують, а надто публічно й нахабно знищують працю тисяч турецьких селян, які саджали, обробляли та збирали врожай. Минулої осені в інтерв’ю турецьким журналістам я допустив пасаж про те, що в Путіна головним ворогом є не турецький пілот, а турецький помідор. Ви б бачили, як реготали турки, для яких поведінка Путіна – поза розумінням при здоровому глузді.
Вибачення Ердогана – це окрема пісня. Путін, як і його юний друг Кадиров, раптом полюбив таку міждержавну форму спілкування, як вибачення ні за що. Підозрюю, що Кадиров його й навчив – шепнув, мовляв, у нас, східних людей, це просто обов’язково. Якщо Ердоган перед тобою не вибачиться, ти не зможеш спокійно заснути до кінця днів своїх. І Путіна заклинило, він став постійно говорити про вибачення. Нібито російський літак був не з бомбами, а завантажений свіжими сосисками для санаторію ветеранів битви за Голанські висоти. Дійшло до того, що Ердоган написав про «жаль». І це знову не сподобалося Путіну. Тепер, як стверджують, Ердоган мало не російською написав – «вибач, мовляв, друже». У принципі, вибачення без причини не є вибаченнями, такі вибачення подібні до ласкавого голосу лікаря-психіатра, що вмовляє пацієнта не хвилюватися.
Путін ніколи не зрозуміє, що Ердоган – законно обраний президент. За якого голосувало населення, а не мовчазна російська маса. Що для нього думка виборців важливіша, бо роботящий, працьовитий турок, який заробляє, – це запорука процвітання країни. І заради нього президент зобов’язаний жертвувати всім, включаючи власні амбіції. У Путіна з’являються інші проблеми, що здаються йому несерйозними, а насправді є довготривалими. Уявіть собі сотні тисяч людей, а можливо, мільйони тих росіян, які піддалися на провокації пропаганди та кляли Ердогана, його помідори й анталійські пляжі, а тепер зобов’язані знову полюбити все це, включаючи турецького президента, а можливо, і турецького пілота, і якогось Алпарслана Чиліка, який убив російського пілота. І як бути з пам’яттю про сотні тонн розчавлених фруктів та овочів, вирощених турецькими селянами? Їм що, пам’ятники в Росії тепер ставити треба? І як бути з «доказами» продажу ІДІЛ Туреччині нафти?
Судячи з усього, Путін так сильно потребує хоча б якоїсь міжнародної новини, що готовий наступити на своє горло та потиснути руку людині, яку, зокрема і як мусульманина, звинувачував у всіх гріхах. Дев’ять місяців тому Путін вирішив знову стати знавцем ісламу й заявив, що «основна причина проблем з Туреччиною полягає в політиці ісламізації, яку протягом багатьох років проводить правляча Партія справедливості і Розвитку». Тобто йдеться про партію Ердогана. На це звинувачення Ердоган відповів: «Путін мене звинувачує в ісламізації Туреччини. Смішно просто. Якщо він не обізнаний, то я можу повторювати для нього, 99% населення Туреччини – мусульмани, тепер судіть самі, де тут логіка. Я ж не кажу тобі, що ти християнізуєш свою країну».
З цієї зустрічі Путіна та Ердогана нічого не вийде серйозного тільки з однієї простої причини – Путін нічого не розуміє в економіці. А тому піде на всі умови, які вигідні Туреччині. Хоча б тому, що провал імпортозаміщення є очевидним, і до осені росіяни відчують брак продовольства. Звичайно, туркам потрібна АЕС «Аккую». Як і певна кількість газу для розвитку власної промисловості. Потрібні російські туристи для заповнення готелів і пляжів. Потрібен російський ринок для продажу продукції легкої та харчової промисловості, що швидко розвивається. Ніколи жоден турок не зрозуміє жодного президента, який би заборонив йому виробляти та торгувати. Свого б він не обрав. Чужого б назвав ідіотом.
Поспішність зустрічі потрібна була обом президентам. Та Ердогану – для збереження благополуччя своєї країни. Путіну – для збереження себе у своїй країні. Занадто погані справи в Росії, щоб ще й ніс відвертати від могутніх сусідів. З 1558 року Росія воювала з Туреччиною 12 разів. Щоразу підписувала мирні договори і згодом порушувала їх. Росія – вічний суперник Османської імперії, тепер і сучасної Туреччини, члена НАТО та країни, готової влитися в європейську сім’ю. Вважайте, що умиротворення Путіна – умова для майбутнього Туреччини. Від якого не стане гірше. А тільки додасться.
І, нарешті, зруйновані очікування щодо двох проблем – Сирія та Україна. Про Україну взагалі не сказали ані слова. Тільки після прес-конференції в Москві посол Туреччини в Україні Йонте Джан Тезель заявив, що його країна як і раніше дотримується територіальної цілісності України. Кримське питання є настільки делікатним, а проблема кримських татар такою болючою, що Ердоган залишив усе на потім, зайнявшись нинішньою хворобою Путіна. Про Сирію говорив в основному Путін – непевно й хитромовно – про «врегулювання», заодно чогось згадавши історію зі звільненням громадянина США: «Ми просто домовилися з владою Сирії, отримали цю людину й передали американській стороні – звісно, без усяких грошей і без усяких викупів, діяли виключно з огляду на міркування гуманітарного характеру». Можливо, про «викуп» було сказано за звичкою, інакше зрозуміти, до чого говорив це Путін, неможливо.
Ось, власне, і все. Ердоган домігся свого – російські санкції, хоч і не відразу, але обіцяли прибрати, літаки пустити, туристів послати, помідори купувати. Путіну дістануться гроші за закінчення проекту будівництва АЕС і продовження будівництва газопроводу, який, судячи з усього, тепер потрібен тільки Туреччині для власних потреб. Сталося те, що трапляється з Росією завжди, – незначне задоволення амбіцій і збереження благополуччя сусідньої країни. Та практично завжди історії мають властивість тривати.
