Риба — важливий продукт, необхідний для повноцінного харчування людини, та важлива складова споживчого кошика. Разом із тим, великі рибопромислові виробництва чинять суттєве навантаження на екосистему, а водні біоресурси у світі — спустошуються. Саме тому ООН оголосила 2022 рік роком кустарного рибальства та аквакультури.
Чому ця тема актуальна для нашої країни, яка ситуація в Україні з популяцією та генофондом риби та що потрібно зробити, аби покращити стан рибальства? Розповів директор Інституту рибного господарства НААН України Ігор Грициняк.
2022 рік оголошено ООН роком кустарного рибальства та аквакультури. Чому ці напрямки стали нині такими актуальними для світу?
Рибальство важливе не тільки сьогодні, а й завжди. Адже риба — це необхідний продукт для повноцінного харчування людини та важлива складова споживчого кошика. Запаси світового океану та морів сьогодні скорочуються. Мабуть, щоб привернути увагу до цієї проблеми, ООН і оголосила 2022 рік роком аквакультури.
У 2013 році до України приїжджали представники Асоціації рибоводів Франції. Вони хотіли побудувати тут переробний завод та купувати у нас філе товстолоба, яке за своїм біохімічним складом ідентичне морській рибі. Воно містить великий спектр амінокислот — понад десять. Це свідчить про те, що французи розуміють, наскільки дорогою стає океанічна риба.
Чому йдеться саме про кустарне виробництво? Це можна порівняти з фабричним і крафтовим виробництвом будь-якої продукції. Ручна робота не буде настільки ж досконалою, як фабрична, де працює сучасне обладнання. Разом із тим, кустарне рибальство завжди було поширене в Україні та Європі. У Німеччині кожне велике господарство мало став із рибою.
Я думаю, що ООН мала на меті дві цілі. По-перше, збільшити виробництво аквакультури. І, по-друге, зменшити навантаження на екосистему, яке чинять великі рибопромислові виробництва. Кустарне виробництво не чинить такого навантаження і в цілому — менш шкідливе.
А в чому полягає актуальність для України?
Україна як член ООН, звісно, долучається до цієї ініціативи. Хоча наразі, на жаль, рибна галузь в Україні розвивається не так, як у державах Євросоюзу.
У Європі передусім звертають увагу на баланс: виробництво не має здійснювати великий тиск на природу. Вони приділяють увагу збереженню популяції птахів-рибоїдів. При цьому намагаються зберегти екосистему водойми у первісному природному стані, надаючи суттєві дотації з держбюджету не на розведення риби, а на утримання та годівлю цих птахів. В Угорщині такі дотації перекривають усі видатки рибних господарств.
В Україні цього, на жаль, немає. Червонокнижні птахи, такі, як, наприклад, чаплі неконтрольовано поїдають рибу під час спускання води у ставках. У підсумку фермер, який вклав гроші, заплатив податки, і який не має права цих птахів відстрілювати, залишається ні з чим. І ніхто йому ці збитки не відшкодовує. Тому до тенденцій, яких дотримуються в Євросоюзі, нам ще далеко. Любов до природи потрібно ще обґрунтувати конкретними розрахунками, підкріпити ефективними обмежувальними заходами щодо вилову й підсадки риби та реальною державною підтримкою.
Що стосується риби, то у нас діє Лабораторія червонокнижних зникаючих видів. Яка на практиці показала, як має відбуватися відновлення популяції. Ми взяли три червонокнижні види: дунайський лосось, харіус і струмкова форель. Передали рибопосадковий матеріал на державний рибовідтворювальний завод “Лопушно” у Чернівецькій області, який займається відтворенням популяції та зариблює річки. І виводить види з Червоної книги.
Як можна схарактеризувати перспективи української рибної галузі одним реченням?
Одним реченням схарактеризувати дуже важко. Я, мабуть, найстаріший працівник галузі, працюю вже близько 50 років. Ще з 8-9 класу школи під час канікул працював у рибному господарстві. Тоді це була важка фізична праця, за будь-яких погодних умов. А до того рибалками були мої батько та дід. Тобто я маю тісний зв’язок із виробництвом.
Маю пояснити, що у рибному господарстві є певна різниця між рибальством і рибництвом. Рибництво — це аквакультура, де штучно відтворюється риба, відбувається зариблення ставків. Так само як на будь-якій іншій фермі, господарник здійснює селекцію, підсаджує рибу, годує її, виловлює, проводить нерест тощо.
А рибальство — інший бік галузі, яка охоплює 900 тисяч гектарів площ, а з урахуванням лиманів — 1,2 млн гектарів плюс дрібні озера та річки. Там здійснюється вилов риби — здебільшого це відбувається на шести водосховищах. Працюють бригади, які виловлюють рибу.
Звісно, наводити лад потрібно всюди. Ринок повинен мати чіткі правила гри — як у рибництві, так і в рибальстві. Наш Інститут фактично охоплює “2 в 1”. По рибальству працює окрема лабораторія водосховищ, яка досліджує суто стан рибних запасів та подає наукове обґрунтування, як правильно здійснювати вилов. Решта лабораторій займається штучним розведенням риби, аквакультурою. Це й селекція, й дослідження хвороб риби, і цитогенетика, і біотехнології, і гідробіологія тощо.
Яке місце в раціоні українця сьогодні займає риба?
Насправді з точки зору харчової цінності та наявності біоресурсів, виробництво риби в Україні можна збільшити в рази. Аби ж її купували! Але на обсяги споживання риби впливає ще й купівельна спроможність українців.
В Україні дуже малий прошарок так званого “середнього класу”. А це — ключові споживачі вітчизняної риби. Більш заможні люди здебільшого споживають екзотичні морепродукти, океанську рибу тощо. А риба, вирощена в умовах української аквакультури, призначена саме для споживачів із середнім рівнем доходів. На жаль, багато українських громадян перебувають за межею бідності.
Чому собівартість риби так підскочила? Якщо подивитися на калькуляцію, то найбільш витратна стаття — це комбікорми. Якби вдалося врегулювати їхню вартість, ціна на рибу одразу б знизилася. Однак комбікорми майже не випускаються в Україні, тобто виробляються лише у невеликих обсягах. І довкола цього виробництва відбуваються певні маніпуляції.
Що з точки зору науковців сьогодні необхідно зробити, щоб покращити ситуацію?
Ми не маємо впливу на цю витратну статтю. Земельний банк перейшов до рук великих землевласників. Вони фактично диктують тренди розвитку сільського господарства в країні, вивозячи зерно за межі держави. Хоча держава не мала б цього дозволяти, розвиваючи власну переробну галузь.
Якби була власна переробка, ціна на комбікорми одразу б упала. Бо в процесі переробки залишається багато відходів зернових, соняшника, які можна використати для внутрішнього виробництва комбікормів. Крім того, для годування риби раніше використовували зерно 4-5 класів.
Зараз класи зерна фактично ліквідували. Де-факто зерно 1-2 категорії просто з поля вивозять за кордон. Це тверді сорти пшениці. А зерно 3-5 класів, що вважається фуражним, йде на виробництво хлібу. Тобто все краще — експортується, а гірше — залишається всередині країни. При цьому вартість кормів для риби сягає таких показників, що сама риба стає “золотою”.
На мою думку, функції Міністерства економіки та Міністерства сільського господарства мають бути передусім регуляторними. У США Мінагро за своїм значенням майже дорівнює Пентагону. А в Україні відповідне міністерство просто прибрали. Це безвідповідально. При тому, що 75% доходів державного бюджету формує саме аграрна галузь!
Чи мають наші науковці свій генофонд певних риб? Скільки видів? Можливо, серед них є екзотичні, нетипові для нашого середовища, але у такі, що у перспективі можуть існувати?
Що для рибної галузі означає ліквідація Міністерства? Ліквідували цілу програму селекції. Я не кажу вже про зберігання 50-разових запасів маточного матеріалу. Але принаймні триразовий маточний матеріал повинен зберігатися. Наприклад, вам потрібно провести нерест 20 гнізд. Гніздо — це самиця та два самці. У такому випадку потрібно тримати 60 гнізд. Бо під час нересту при зниженні температури повітря й води личинка може просто загинути. Отже, потрібен подвійний-потрійний запас.
Крім того, маточний матеріал потрібно постійно оновлювати. Слід враховувати, що за 6-8 років продуктивність гнізда падає. Тому селекційна програма в державі має бути безперервна. Якщо ми її перервемо бодай на рік, нашу рибну галузь відкине на 7-8 років назад.
Тому два роки тому Держрибагентство спрямувало невеликі кошти на селекційну програму — лише на утримання. Хочу зауважити, що рибна галузь — це чи не єдина підгалузь тваринництва, яка не імпортує генний матеріал нізвідки. У складі нашого Інституту діє єдиний селекційно-племінний центр в Україні. І цей живий генетичний банк функціонує фактично без підтримки держави. Фінансовий стан — досить скрутний. Але ми не можемо просто знищити цей генофонд.
Повторюся, програма селекції має бути безперервною та діяти під захистом держави. І це питання не можна розв’язати приватизацією державних племінних центрів.
Продовжуючи тему селекції, які види риби зараз поширені в Україні? Які зникають? І які риби мають перспективу?
Враховуючи наявність селекційного маточного матеріалу, найбільш популярний і найбільш масовий вид риби — це, звичайно, короп. Однак чисельність популяції падає: проти 2013 року вона знизилася на 70%. Якщо такі темпи зберігатимуться, до 2024 року Україні доведеться перейти на імпорт риби.
Якщо цього року буде профінансовано програму відтворення, то вирощену рибу ми зможемо продати господарствам лише у 2026 році. Якщо фінансування буде наступного року — то у 2027-му. Якщо ж поновлювати популяцію кустарним способом, якість риби різко впаде. Бо генетика потрібна не лише для покращення екстер’єру риби, а й для збереження й покращення її цитогенетичних властивостей.
Товстолоб — далекосхідна риба, яку називають “китайським коропом”, та його гібриди — дуже корисні види риб. Вони містять багато поживних амінокислот. До України ці види завезли ще у 60-х роках минулого століття та досі не робили поновлення крові. Для цього потрібно привезти з Китаю нові зразки, провести експертизу, отримати паспорти, а держава має це все схвалити.
Білий амур та амурський сазан — це підвиди коропових, які придатні до гібридизації з коропом. Їх завезли до України ще у 70-х роках з озера Ханка. Популяцію також треба поновлювати. Але ще до початку війни на Сході України Росія зажадала 250 тисяч євро за дозвіл приїхати та здійснити новий вилов зразків на озері Ханка. Ця сума майже дорівнює річному фінансуванню всього нашого Інституту, і загалом для нас це — неприйнятні умови. Добре, що ми зберегли заморожений генетичний матеріал на одному з рибних заводів. Два роки тому цей матеріал розморозили у нас в Інституті, провели нерест. Усе спрацювало, і ми маємо оновлене стадо амурського сазана.
Крім того, не у таких масових промислових масштабах, але традиційно супроводжуємо такі види як щука, лящ, судак, лин, окунь. До речі, окунь — найцінніша ставкова риба за своїм біохімічним складом. І, наприклад, у Німеччині філе річкового окуня коштує учетверо дорожче за філе червоної риби.
Як вітчизняна риба конкурує з тією, що імпортується з-за кордону?
В Україну ввозять переважно морську рибу. Свого часу ми мали потужний риболовецький флот — усе це було приватизовано та фактично розкрадено. Зараз плавають лише 29 кораблів, вони нібито державні, але ходять переважно в офшорних водах.
В Азовському морі у нас наразі фактично залишився лише бичок, бо решту видів риби було винищено через нерозсудливе, хижацьке ставлення. А з тих акваторій, де є більші популяції, нас витіснила Росія. Чорноморські зони вилову риби також переважно нині перебувають у руках Росії. Тому в Україні в рази зменшився власний вилов морської риби.
Ставкову ж рибу в Україну не завозять. Власної популяції нам вистачає. Понад те, ми могли б збільшити її в рази й продавати на експорт. Але інші країни себе захищають. Вони не хочуть імпортувати чужу рибу, а дають власним виробникам можливість вирощувати її та продавати у себе. В Україні ж регуляторна роль держави знівельована.
Зменшення популяції риби пов’язане зі зміною клімату чи станом довкілля? Останні роки влітку ми читаємо новини про те, що гине риба. Як йому запобігти? Від чого це залежить?
Швидше з діяльністю людини. Кліматичні зміни, звісно, відбуваються, але чинять не такий великий вплив. Через забір води зернотрейдерами, енергетиками річки мілішають. А з іншого боку — скиди шкідливих речовин у водойми. Усе це знищує нашу аквакультуру.
Торік посухи не було, але мала місце звичайна безладність. Дощі змили з полів у водойми всі мінеральні добрива та хімічні речовини. Через це загинуло близько 40 тонн риби — товстолоб, щука, короп, лин. Маю на увазі у всіх рибних господарствах України, які до нас звернулися. А були ще й ті, які нікому не доповіли та мовчки утилізували.
Аби цього уникнути, треба, по-перше, дотримуватися технологічних норм. По-друге, в країні мають бути відновлені іхтіопатологічні служби.
Які є у науковців цікаві селекційні розробки чи винаходи у напрямку рибальства?
Наш Інститут має багато цікавих розробок. Попри брак фінансування, якого вистачає тільки на заробітні плати науковцям, при тому, що необхідно сплачувати й за комунальні послуги, реактиви, відрядження, податки тощо, ми фактично “воскресили” лососевництво й осетрівництво.
На щастя, у 2008-2009 Уряд спрямував кошти на технічне переозброєння та переорієнтацію лабораторій. Ми створили з нуля три нові лабораторії: біотехнологій, вірусології та бактеріології, генетики та цитогенетики. Нашим науковцям вдалося досягти кращого розщеплення ферментів. Завдяки цьому осетрові риби менше хворіють і краще ростуть.
Збільшилася популяція форелі. 16 років тому в усій Україні вирощували 4 тонни форелі, сьогодні — 10 тисяч тонн. Ми вже вирощуємо 6-8 тонн, у перспективі — 10 тонн власної червоної ікри. Вирощуємо 5 тонн чорної ікри. Уся ця продукція реалізується всередині України, на експорт не йде. При цьому Україна імпортує форель з-за кордону з Туреччини за пільговою ставкою мита. Хіба це регуляторна політика держави? Швидше, розрегуляторна. Бо це все боляче б’є по вітчизняному виробнику.
При цьому відпускна ціна лосося — 150 грн, осетра — 200 грн за кг, форелі — 250 грн, а роздрібна доходить до 300 грн.
Ми розвинули осетрові комплекси під Одесою, у Чернівцях. Ці комплекси мають наш науковий супровід, опорні наукові пункти. Адже для утримання лососевих потрібні відповідні умови. До речі, один із таких комплексів у Чернівцях відвідував Президент і був, з його слів, приємно вражений.
Маю сказати, що у науковому відношенні у багатьох напрямках, зокрема у біотехнології ми не лише не пасемо задніх, а й випереджаємо ситу й багату Європу. А наші розробки у сфері боротьби з лімфосаркомою у щук узяв на озброєння Національний інститут раку для лікування людей. Це — серйозний показник рівня наукових здобутків нашої установи.
