На прикладі історії з розлученням Бреда Пітта та Анджеліни Джолі видно, як мас-медіа спотворюють наше сприйняття світового кінопроцесу.
Упевнений, далеко не кожен кіноман, що уважно стежить за подіями у світовому кінематографі, зауважив учора в ЗМІ коротку інформацію про те, що в США на 72-му році життя помер кінорежисер Кертіс Хенсон. І так само впевнений, що будь-хто, навіть досить далекий від кіно, напевно знає, що Анджеліна Джолі та Бред Пітт розлучаються, – хоча ця новина лише на день старша за першу, про Хенсона.
Випадковий збіг цих двох новин наочно показав – стара приказка про те, що будь-яка подія у світі стає для обивателя реальною тільки тоді, якщо її показало CNN, є слцшною й для Голлівуда. Саме Голлівуд надсилає (звісно, не в директивному вигляді, не будемо спрощувати) сигнали журналістам, які живляться в галузі кінематографа, що світу має бути цікаво, а що – не дуже. А далі настає ефект «коткої снігової грудки» – на новину налипає дедалі більше й більше побіжних інформації та емоцій.
І водночас – нічого особистого, тільки бізнес. Що дасть кінобосам та ЗМІ розповідь про те, ким був за життя Хенсон? Та майже нічого. А новина про розлучення Джолі та Пітта, по-перше, підвищить тираж або збільшить кількість кліків в інтернеті, а по-друге, збільшить кількість продажів носіїв з фільмами, у яких знімалася, нарізно або разом, ця зіркова парочка.
Одні, переглядаючи старі фільми з Джолі та Піттом, зітхатимуть, що розпалася одна з найміцніших і найрозпіареніших голлівудських родин. Адже троє своїх плюс троє всиновлених дітей – це не жарт. Інші почнуть звинувачувати Пітта – мовляв, як можна кинути хвору дружину (історія боротьби Джолі з раком відома всім) заради тієї, яка здоровіша й молодша. Напевно знайдуться захисники й у Пітта. Мовляв, деспотична Анджеліна, схиблена на своєму здоров’ї та здоров’ї дітей (офіційно причиною розлучення названо різний підхід до їхнього виховання), «дістала навіть Бреда». (Адже в Пітта, на відміну від його вічного суперника в прихильниць Джонні Деппа, який теж нещодавно розлучився, була репутація доброго сім’янина).
А що ж Кертіс Хенсон? А про нього на тлі сімейного скандалу зіркової пари всі вже забули. Тим часом він був одним з найсильніших голлівудських режисерів останньої чверті століття. Навіть більше – одним з кращих у світовому кіно. Були в нього й прохідні фільм, та три його стрічки не просто увійшли в історію кінематографа – вони назавжди залишаться там як фільми-зразки у своєму жанрі, маяки, курсом на які потім ішли численні наслідувачі.
Спочатку 1992 р. Хенсон зняв «Руку, що гойдає колиску» – психологічний трилер, що занурює глядача в найтемніші глибини жіночої душі. Героїня, яка, влаштувавшись нянею в благополучну американську родину, поступово намагається стати матір’ю для двох дітей, на яких у їхніх батьків, ділових людей, занадто мало часу, – здавалося б, надто складна фігура для кінематографа. Тут потрібен роман, у якому письменник докладно пояснював би читачеві, як на світі з’являються такі жінки-монстри та чому їм вдається заволодіти чужими душами. Однак Хенсон узявся вирішити це завдання засобами кіно – і виграв.
Потім, у 1997 р., були «Секрети Лос-Анджелеса» – зразковий ретро-нуар за романом Джеймса Елроя (до речі, далеко не простого автора детективів) про життя цього міста в 50-ті роки. Точніше – про таємне життя поліцейських, що розслідують убивство, міських «вершків суспільства», до яких ведуть нитки цього злочину, та дорогих дівчат за викликом, що обслуговують ці «вершки». Фільм став ще одним зразком для наслідувачів Хенсона – цього разу в тому, як передавати на екрані флер минулої епохи. А те, як режисер працював із зірковим акторським складом, взагалі вище всіляких похвал, – у всіх голлівудських зірок, хто брав участь у фільмі, від Рассела Кроу до Кім Бейсінгер, ролі в цьому фільмі стали одними з кращих у їхній акторській біографії. Та й усі інші складові фільму дуже гарні, про що свідчать дев’ять його номінацій на «Оскар».
І, нарешті, «Восьма миля» 2002 р. – ще один прорив Хенсона в новий для нього жанр. Від психологічного трилера та ретро-нуару – до музичного фільму в стилі хіп-хоп з фантастично тоді популярним Емінемом у головній ролі. І знову режисер проникає аж у глибину досліджуваного ним життєвого матеріалу – дивно, як 57-річному успішному голлівудському кінодіячеві вдається так яскраво відчути й передати на екрані тугу детройтських околиць, звідки намагається вирватися герой Емінема.
Потім Хенсон знімав інші фільми, далеко не такі чудові, і це нормально для Голлівуда, де режисура вважається ремеслом, а не творчістю. А ремісник мусить працювати багато. Добрий ремісник – дуже багато. Так, наприклад, «Диліжанс» Джона Форда 1939 р. випуску, що вважається «золотим стандартом» у жанрі вестерна, був у Форда 29-ю кінокартиною.
Знімаючи кіно, Хенсон не сварився, не розлучався (а якщо й розлучався, то без галасу), не розбивав камери в папараці (та вони його й не переслідували), не напивався до бійок у громадських місцях – одне слово, не давав жодних приводів для появи в ЗМІ. А наприкінці життя захворів хворобою Альцгеймера та зник з публічного горизонту.
А проте, три його кращих фільми переглянути треба обов’язково. А вже тоді – стрічки з Піттом і Джолі (бажано не спільні, їхні кращі акторські роботи були нарізно: «Сім» і «Бійцівський клуб» у Пітта та «Перерване життя» й «Підміна» – у Джолі. – Ред.).
Автор: Борис Стрехов
