У Майамі у віці 65 років померла Заха Хадід - найвидатніший і оригінальний архітектор останніх десятиліть.
За життя Заху Хадід часто характеризували передусім як першу жінку, яка отримала Прітцкерівську премію – архітектурний аналог «Нобелівки». Хоча ця премія набагато менша за свою нобелівську сестру ($100 тис. – не так уже й багато для архітектора зі світовою популярністю), але в професійному середовищі цінується так само високо.
Щоб відразу покласти край гендерній складовій слави Хадід, скажу, що, за словами людей, які знали її особисто (відгуки щодо її смерті можна знайти не тільки в ЗМІ, але і в лондонському фрагменті Фейсбуку), вона могла б стати іконою для феміністок – негарна, але магнетично приваблива, вольова, холодна, захоплена роботою. Жінка з іншим характером навряд чи змогла б перевершити своїх колег-чоловіків у цій, як вважалося до появи на світовій архітектурній авансцені Хадід, виключно чоловічій професії.
Для нас вона особливо цікава ще й тим, що нерідко говорила – своєю творчою манерою зобов’язана насамперед художникам-конструктивістам першої третини минулого століття і Казимиру Малевичу. А Малевич, як відомо, народився в Києві і навчався в знаменитій київській художній школі Миколи Мурашка. Та й серед відомих конструктивістів чимало українців.
Утім, зводити творчу манеру Хадід до одного лише конструктивізму було б неправильно. Британка іракського походження, що мала сміливість у 29 років відкрити в Лондоні своє архітектурне бюро, була натурою творчою, захопливою (її колишні викладачі в лондонській архітектурній школі згадують, що сходи в її студентських проектах завжди впиралися в стелю) і розмаїтою.
За бажання в її проектах можна знайти і сліди впливу далеких від конструктивізму великого барселонського архітектора Гауді (без його пишної декоративності), і знаменитого британського скульптора Генрі Мура, які перенесли у світ архітектури та пластичних мистецтв форми живої природи з усіма їхніми округлостями і плавними «перетіканнями». Фрагмент її будівлі опери в китайському Гуанчжоу нагадує ніс акули, що висунувся з води, тимчасовий павільйон знаменитої лондонської художньої галереї Серпентайн – квіти лілії.
Інші свої будівлі Заха Хадід вигинала і вивертала так, що можна навіть припустити і уявити, як підрядники-будівельники доводили їй, що «таке» побудувати неможливо. Або можливо, але дуже важко, – але таке міркування, судячи з усього, цю жінку ніколи не зупиняло. Спроектований нею Центр Гейдара Алієва схожий зовні і всередині на морську мушлю. А майбутня будівля політехнічного університету в Гонконзі нагадує в одному з ракурсів океанський лайнер, що небезпечно нахилився під ударом шторму.
До речі, «шторми» були й у творчій біографії Хадід, особливо в молодості. Один її великий замовник збанкрутував, а другий після півтора років спільної роботи під тиском громадської думки все-таки відмовився від занадто сміливого проекту. Інший чоловік-архітектор, можливо, зламався б у такій ситуації, махнув рукою і проектував би далі, «як усі». Але Заха Хадід, судячи з усього, окрім волі, яку іноді помилково приписують у першу чергу чоловікам, мала ще й чисто жіночу якість – терпіння, і вона продовжувала будувати свої сходи. Тільки не до стелі, як помилково вважали її інститутські викладачі, – до неба.
Заха Хадід
Центр Гейдара Алієва (Баку, Азербайджан)
Музей транспорту Ріверсайд (Глазго, Великобританія)
Футбольний стадіон (2022 р., Аль-Вакра, Катар)
Політехнічний університет (Гонконг, Китай)
Фестивальний комплекс ім. Бетховена (2020 р., Бонн, Німеччина)
Міжнародний центр культури і мистецтва (Чанша, Китай)
Signature Towers (Дубай, ОАЕ)
Opus Office Tower (Абу-Дабі, ОАЕ)
Автор: Борис Стрехов
