Кровопролитні події останніх років в Іраку та Сирії активізували процес національного самовизначення курдів, які самовіддано борються з терористами з Ісламської держави. Буквально зараз розгортається чергова драма, під час якої турецькі війська атакують райони компактного проживання курдів у Сирії.
Курди, народ із таємничою історією чисельністю до 40 млн осіб, і в ХХІ ст. не мають своєї держави та розділені між Іраком, Іраном, Сирією та Туреччиною. Цей народ залишається незрозумілим для європейців, хоча курди належать до європеоїдної раси. Їхня мова належить до індоєвропейської сім’ї, тобто є спорідненою більшості європейських мов, включно з романо-германськими, слов’янськими, балтійськими, грецькими, кельтськими та іншими живими та мертвими мовами. Вважається, що у всіх цих мов є спільний прабатько – давній варіант санскриту, яким нібито говорили давні індоєвропейці (арійці), що розселилися в Євразії від Атлантики до Індії.
Курди можуть бути далекими родичами сучасних українців. За однією з версій, предками сучасних курдів були скіфські племена, які в античності населяли, зокрема, Північне Причорномор’я та стали одним із важливих елементів у формуванні українського етносу.
До того ж зараз курди переживають етап національного відродження, і невдовзі ми можемо стати свідками появи курдської держави, тим більше що зачатки державності вже є.
Курдської держави немає, але є Курдистан як історико-географічне поняття та територія, населена переважно курдськими народностями. Він розташований у центрі близькосхідного регіону між 34 і 40° пн.ш. та 38 і 48° сх.д. Із заходу на схід Курдистан простягається на 1 тис. км, а з півночі на південь – до 500 км. Загальна площа становить приблизно 450 тис. кв. км. Нагадаємо, що повноцінна територія України становить трохи більше 600 тис. кв. км. Понад 200 тис. кв. км входять до складу Туреччини, понад 160 тис. кв. км – Ірану, до 75 тис. кв. км – Іраку, 15 тис. кв. км – Сирії.
Кількість курдів у країнах оцінюють: у Туреччині – до 20 млн, Ірані – до 8 млн, Іраку – до 6,5 млн, у Сирії – до 2,5 млн. Якщо додати закордонну діаспору, вийде до 40 млн осіб, майже населення України.
Єдиної курдської мови немає. Близько 60% курдів у Туреччині, Північно-Західному та Східному Ірані, у Сирії, у частині Північного Іраку говорять і пишуть на діалектах курманджі з латинською та арабською графікою. До 30% курдів у Західному та Південно-Західному Ірані, Східному та Південно-Східному Іраку використовують діалекти сорані, що мають тільки арабську графіку. В Турецькому Курдистані є особлива група заза, що використовує мову зазакі з латинською графікою, а спорідненим якій є діалект гурані в курдів регіону Керманшах в Ірані.
Курди багатоконфесійні, а в ХХ-ХХІ ст. серед них ширяться лави атеїстів. Більшість (75%) – мусульмани-суніти. Шиїти становлять до 20%. Окрему групу утворюють єзиди (до 200 тис.), які сповідують особливий культ, що поєднує елементи іудаїзму, християнства, ісламу, маніхейства та зороастризму. Частина курдів належать до алавітів, що поєднують елементи шиїзму та християнства.
У темряві століть
Курди та їхні предки здавна живуть на своїй території. Цим вони відрізняються від своїх поневолювачів (арабів і турків), що з’явилися в цих місцях відповідно в VII та ХІ-ХІІ ст. н.е. Формування курдів почалося в центрі сучасного Курдистану – північній Месопотамії – у IV тис. до н.е. Їхніми прабатьками вважають хетто-хуритів, каситів та інші нібито арійські народи. Безпосередніми предками курдів вважають іраномовні племена пастухів мідійців, що сформувалися в регіоні в середині I тис. до н.е. Коли в регіоні в VII ст. з’явились араби, курди як нація вже були, проте національної держави не виникло через нескінченні війни, набіги, міжусобиці, навали, протидію могутніх сусідів.
Перший розділ курдських земель відбувся в 1514 р. після битви під Чалдираном між Османською імперією та Персією. Ця битва створила кордон між Туреччиною та Персією, який здебільшого зберігся дотепер. Перший розділ Курдистану завдав непоправної шкоди перспективі створення курдської держави та став початком багатовікової національної боротьби курдів, що триває до сьогодні.
З початку ХІХ ст. занепад Османської імперії та Персії супроводжували курдські повстання, які придушували. Напередодні Першої світової війни під час Молодотурецької революції 1908-1909 рр. та Іранської революції 1905-1911 рр. почався новий етап потужних курдських повстань. На межі ХІХ-ХХ століть виник курдський націоналізм як ідеологія та політична течія.
Другий розділ Курдистану та його тяжкі наслідки
Другий розділ Курдистану після Першої світової війни ще більше розділив курдів, розкидав їх уже по чотирьох державах і створив передумови для кровопролиття, що триває й нині.
Після Першої світової війни країни-переможці з Антанти проголошували право націй на самовизначення. На уламках імперій виникло багато національних держав. Проте курдам не пощастило.
У 1920 р. в Севрському мирному договорі між Туреччиною й Антантою передбачалося створення незалежного Курдистану. Однак війна за незалежність Туреччини в 1919-1923 рр. під керівництвом Ататюрка закінчилася Лозаннським договором 1923 р., що вже не містив згадування про незалежний Курдистан. Велика частина Османського Курдистану відходила Туреччині. З метою встановлення західного впливу утворено дві нові штучні держави – підмандатна Франції Сирія та підмандатний Британії Ірак, до яких увійшли відповідні курдські території.
Міжвоєнний період ознаменувався низкою курдських повстань. Головною вимогою було об’єднання всіх курдських земель і створення Незалежного Курдистану.
З 1961 р. центром загальнокурдського руху став Іракський Курдистан, у якому підняв та очолив повстання Мустафа Барзані. Ополчення іракських курдів, відоме як «пешмерга», тобто «ті, що йдуть на смерть», звільнило великий район – Вільний Курдистан. Центральна влада пішла на часткові поступки – створення автономного району «Курдистан». Це стало першим кроком у здійсненні права курдів на самовизначення. Після поразки режиму Саддама Хусейна в Кувейті в 1992 р. відбулися вибори до першого в історії курдського парламенту, і виникла невизнана держава курдів зі столицею в Ебрилі.
У 1960-1990 рр. загострилася боротьба турецьких курдів проти офіційної політики невизнання нації. Тоді в Туреччині звичайною справою були депортації, спалювання сіл, масові катування курдів. Виникли підпільні терористичні курдські організації, включно з маоїстською Робочою партією Курдистану (РПК) Абдулли Оджалана. Турецькій владі вдалося схопити Оджалана та засудити його довічно.
В Ірані курдів теж не визнавали, їхні повстання придушували, мову та культуру забороняли, а з приходом 1979 року до влади в Ірані ісламістів становище народу різко погіршилося.
Початок нового століття та національне відродження
На початку ХХІ століття національна боротьба дістала новий імпульс завдяки вторгненню західної коаліції в Ірак та «арабській весні» в Сирії.
З початку західного вторгнення в Ірак у 2003 р. місцеві курди стали на бік США. Курдська «пешмерга» зайняла Мосул та Кіркук, де розташовано нафтопромисли. За наполяганням курдів, у конституції Іраку обговорено найширші права Курдистану, аж до права виходу зі складу Іраку. Зокрема, війська центрального уряду не мають права без згоди заходити на територію Іракського Курдистану. По суті, в Іраку, державі, що розвалюється, з’явилося поки що не визнана повноцінна курдська держава, яка має свій парламент, уряд, боєздатну армію, спецслужби, систему освіти, ЗМІ, а також привабливу економіку, в яку потекли іноземні інвестиції. Важливим елементом економіки став експорт нафти на зовнішні ринки через Туреччину.
Однак розвиток Іракського Курдистану порушила поява в регіоні терористичної Ісламської держави (ІД), що намагалася захопити нафтопромисли. До того ж екстремісти з ІД грабують курдські землі, знищують чоловіків, а жінок і дітей забирають у рабство, особливо християн та езидів. Курдам знову доводиться воювати.
Арабська весна, що почалася в Сирії у 2011 р., дала шанс на самовизначення й сирійським курдам. У липні 2012 р. створено Курдський верховний комітет – тимчасовий уряд Сирійського Курдистану. Створено бойове крило – загони народної самооборони (ЗНС, YPG), а також жіночі військові підрозділи – YPJ.
ЗНС мають цікаву особливість. Командирів тут обирають прямим демократичним голосуванням, що ріднить YPG та YPJ з ідеями народного ополчення, які пропонували анархісти. Бійці стверджують, що так вони дистанціюються від впливу партій і є «демократичним народним ополченням», що веде «народну герилью».
ЗНС досягли успіхів, узявши під контроль місто Кобані, безліч інших міст і населених пунктів на півночі Сирії. Спочатку курди воювали з військами Асада, потім ще й з Вільною сирійською армією, яку підтримує Захід у боротьбі з Асадом. Однак з’явився спільний небезпечний ворог в особі ІД, і тепер курди співпрацюють з режимом Асада, який на тлі ІД є меншим злом. Ставлення до ВСА неоднозначне, бо формально ця армія воює з ІД, але реально бойовики ВСА часто переходять на бік ІД. Курдські ЗНС є ударною силою в боротьбі з ІД, оскільки ісламісти здійснюють політику винищення курдів – і тут уже постає питання життя і смерті.
У сирійських курдів є сильний зовнішній ворог в особі Туреччини. Турки звинувачують Сирійський Курдистан у тому, що турецькі курди отримують тут зброю та можливість створювати бази для терористичних атак на території Туреччини.
Подальше існування Сирії як єдиної держави стає дедалі проблематичнішим. Тому реальними є перспективи виникнення державної автономії курдських територій Сирії, а об’єднання Сирійського та Іракського Курдистанів – у єдине державне утворення. Щоправда, цьому можуть зашкодити кланові та родоплемінні суперечності, яких курди не позбулися.
Так само цьому можуть перешкоджати зовнішні гравці, щоб укотре скористатися курдською та взагалі близькосхідною картою в геополітичних іграх, як це вже було не раз.
Такою є коротко бурхлива історія курдів, що йде в туманну глибину століть. Майбутнє цього найбільшого народу, що залишається без своєї державності й у ХХІ столітті, поки що залишається так само туманним.
