Захід постійно звинувачував Іран у спробах створення ядерної зброї. Напруження у світі почалося після того, як Іран відновив ядерну програму та відмовився від спостереження за нею представників МАГАТЕ. Це викликало здивування сторін. Світові ЗМІ, посилаючись на військові джерела, навіть прогнозували початок ізраїльсько-іранської війни у квітні-червні 2012 р. Добре, що до військових дій не дійшло.
Майже чотири роки по тому Іран виконав усі свої зобов’язання щодо скорочення масштабів ядерної програми, і 16 січня 2016 р. МАГАТЕ формально підтвердило цей факт. Згодом пролунала заява у Відні Федеріки Могеріні – Верховного представника ЄС із закордонних справ: міжнародні та односторонні санкції, а також санкції Ради Безпеки ООН, пов’язані з ядерною програмою Ірану, знято. Це результат переговорів щодо Спільного всеосяжного плану дій (СВПД) щодо іранської ядерної програми. Тепер черга США виконувати свою частину угоди, тобто знімати санкції з Ірану.
Здавалося б, можна передихнути – регіон уникнув великої американо-іранської війни. Однак не так усе просто. Ядерна угода та зняття санкцій з Ірану зовсім не означає припинення конфлікту між колективним Заходом і Тегераном. Проти такого сценарію виступають впливові сили як у США, так і в Ірані. В Америці це, перш за все, американські конгресмени, що обстоюють інтереси Саудівської Аравії, Ізраїлю та власні фобії. Рішення Барака Обами уникнути війни з Іраном і домогтися обмежень на його ядерну програму мирним шляхом конгресмени назвали капітуляцією.
В Ірані проти повномасштабної нормалізації виступає верховне керівництво країни в особі рахбара (вищого керівника Ірану) Сеййіда Алі Хосейні Хаменеї. Тому що такий розвиток подій відкриє для іранців зовнішній світ і може привести до вимоги «перебудови» в країні. Тож сьогодні це питання стає дедалі суперечливішим і цілком може набути нових або ускладнених конфліктних меж між головними дійовими особами. Щоб зрозуміти, яких, треба повернутися до подій, що відбувалися декілька років тому.
Зростання напруження навколо ядерної програми Ірану пояснювалося її успішним розгортанням, зокрема в районі Бушер. Проте жодна зі сторін не була зацікавлена в загостренні конфлікту, адже всі усвідомлювали, якими жахливими можуть бути його наслідки в такому вибухонебезпечному регіоні. Непорозуміння, що спостерігалися між Заходом та Іраном, мали глибше й складніше підґрунтя, аніж просто критичний настрій Заходу до Махмуда Ахмадінежада (шостого президента Ісламської Республіки Іран у 2005-2013 рр.) і Хасана Рухані (чинного іранського президента). Такі міркування підтверджувалися тим, що внаслідок виборів 2005 та 2013 років в Ірані відбулася зміна президентів, однак не ситуації навколо відносин між Іраном і країнами Заходу. Тобто президенти змінилися, а проблеми лишилися.
Критики зовнішньополітичної позиції Махмуда Ахмадінежада та Хасана Рухані вважали, що їхні радикальні підходи до Заходу призвели до ізоляції Ірану на міжнародній арені. Певною мірою вони мають слушність. Ірану треба було не ізолюватися, а повернутися за «стіл переговорів» і дати змогу спостерігачам МАГАТЕ контролювати розвиток ядерної програми. Оскільки гарантом мирного характеру реалізації ядерної програми були міжнародні угоди, то найкращим способом розв’язання обговорюваної проблеми було продовження переговорів між Іраном і МАГАТЕ. Адже тільки конструктивний дипломатичний діалог був здатен врегулювати такі конфліктні ситуації.
Світові політологи покладали великі надії, що всі залучені до конфлікту країни, зокрема Європейський союз і США, зацікавлені в мирному врегулюванні проблеми з Іраном і в тому, щоб докласти максимум зусиль, щоб процес навколо ядерної програми Ірану не вийшов за межі риторики і не призвів до краху системи безпеки в регіоні. А така небезпека реально була. Ще чотири роки тому діалог був досить агресивним: сторони цілком могли не встежити за нюансами, і все вийшло б з-під контролю. А в такій ситуації вкрай складно повернути події в нормальне русло.
Посилення санкцій проти Ірану не допомагало розв’язати конфлікт, а, навпаки, загострювало його. Навіть більше, активна ескалація подій могла викликати додаткову напруженість у регіоні, беручи до уваги позицію Російської Федерації. До того ж, зважаючи на частку країн цього регіону у світовому експорті нафти (40%), ескалація могла спрогнозувати неминуче та стрімке зростання цін на цей стратегічний ресурс, у разі розпалювання військового конфлікту між Іраном та Ізраїлем. А це перш за все негативно позначилося б на економічній ситуації європейських країн і США, що й так є нестабільною. Ізраїль – поки що єдиний володар ядерної зброї на Близькому Сході, і в нього досить непрості відносини з багатьма сусідами. Та якщо іранська ядерна програма була спрямована на військові цілі, то стурбованість Ізраїлю тоді є зовсім небезпідставною.
Країни-сусіди та спостерігачі моделювали різні розвитки сценарію подій, однак передбачити поведінку кожного з них було занадто складно. Якщо говорити про Ірак, то з Іраном його пов’язують 1400 км спільних кордонів і понад $12 млрд товарообігу, показники якого в останні роки почали зменшуватися саме внаслідок дії санкцій щодо Ірану. Адже через них курс національної валюти Ірану (ріала) щодо долара значно впав. Ірак відкрито виступав за дотримання всіх положень резолюцій Ради Безпеки ООН і МАГАТЕ щодо розвитку ядерних програм, оскільки хотів бачити Близький Схід вільним від ядерної зброї, визнаючи за кожною країною світу, зокрема й Іраном, право на мирне використання ядерної енергії.
Щодо можливості розвитку ситуації за бойовим сценарієм, то одним із принципів, якими керується зовнішня політика Іраку, є принцип невтручання у внутрішні справи інших держав, надто сусідніх, з якими Ірак вибудовує дружні відносини. Можна з упевненістю заявити, що Ірак не дозволив би використання своєї території для проведення військових операцій і сам не став би брати в них участь.
Якщо розглядати позицію Грузії, то в неї з Іраном давні й тісні взаємини, і останнім часом вони добре розвивалися. У Грузії вважали, що Іран мав повне право розвивати ядерну програму, але він – учасник міжнародних угод, зокрема, під егідою МАГАТЕ. Тому іранська ядерна програма мала служити мирним цілям і цивільному розвитку. В іранському питанні активно брали участь США та Ізраїль. А для Грузії США – головний стратегічний партнер, і грузинам важлива позиція американців. Грузія цілком підтримувала політику США, водночас виступала за мирне врегулювання конфлікту. Грузії добре відомо, що таке ескалація та «гаряча фаза».
Вісім років минуло з моменту вторгнення Російської Федерації на територію Грузії, у серпні 2008 року. Тому Грузія вітала повернення до цивілізованого шестистороннього переговорного процесу, адже перебуває неподалік від можливої точки збройного конфлікту. Та найбільше Грузію хвилювало та непокоїть зараз заява Володимира Путіна: «Якщо на грузинській території розмістять американські протиракетні системи, Росія буде змушена спрямувати свої ракети на Грузію». До того ж грузинська сторона вважала, що РФ могла скористатися ситуацією для «зміцнення» своїх інтересів у близькосхідному регіоні. Якщо говорити про економічні санкції, введені США та ЄС у грудні 2011 р. щодо Ірану, то на долі Грузії вони навряд чи відбилися б. Грузія на той час не експортувала енергоносії з Ірану.
Розпочати війну завжди легко, однак досягти бажаних результатів у такому складному та конфліктному регіоні, як Близький Схід, неможливо. Військові дії, спрямовані проти Ірану, призвели б до страждання не тільки іранського народу, а й інших мешканців близькосхідного регіону. Можливі бойові дії стали б не тільки проблемою Ірану та його сусідів. Тому міжнародне співтовариство зробило все, щоб переконати сторони в мирному співіснуванні й уникненні «гарячої фази», від якої не виграв би ніхто. Єдиним виходом з гострої ситуації були переговори та можливість фахівців моніторити ядерну програму Ірану. Що й було згодом зроблено.
Всупереч усім прогнозам, хотілося б думати, що відносини між Іраном, Ізраїлем та США не вийдуть «з берегів» і в цьому регіоні не буде напруження. Політологи та міжнародні спостерігачі сподіваються, що у всіх сторін стане сил і мудрості більше не напружувати ситуацію, а, навпаки, згладжувати чвари, що лишилися. Адже в близькосхідному регіоні вже й так досить пролито крові.
