Лише після трьох тижнів несподіваного наступу України з’явилася можливість зробити приблизні та попередні висновки про неоднозначні результати та туманні перспективи Курської операції.
Багато військових аналітиків дуже високо оцінюють організацію та проведення цієї зухвалої операції, яка викликала сильне враження у західних партнерів, у агресора та його союзників, в українському суспільстві. Міжнародний, медійний, морально-психологічний і з застереженнями політичний ефект наступу виявився дуже сильним.
Але військові результати та подальший розвиток наступу викликають питання, так само як його стратегічні та політико-дипломатичні перспективи. До цих питань повернемося нижче, а зараз коротко зауважимо, що в Москві, схоже, не надто стурбовані настанням, втратою частини території, суттєвими військовими втратами, приблизно двома сотнями тисяч біженців та десятками тисяч підданих Путіна, які залишилися на території, яку зайняли українські війська.
До того ж, Курський наступ необхідно розглядати у зв’язці із ситуацією на інших фронтах, перш за все, з вкрай тяжким становищем на Донбасі в районі Покровська-Торецька. Прорив агресором нашої оборони на цій ділянці у стратегічному плані є набагато небезпечнішим, ніж наслідки, які спричинить для агресора втрата навіть усієї Курської області та сусідніх районів Брянщини та Білгородщини.
“Курська дуга 2.0”: короткі проміжні підсумки
Отже, деякі проміжні військові підсумки у вигляді взяття Україною під контроль частини Курської області (КО) та оточення ворожого угруповання між українським кордоном і річкою Сейм з руйнуванням переправ через річку зараз вже проглядаються, що дає можливість зробити обережні висновки та прогнози, але ситуація поки явно далека від розв’язки.
Починаючи з 6 серпня, українська армія, намацавши слабке місце в обороні та застосувавши нові технології в РЕБ та безпілотниках, змогла прорвати фронт і нав’язати противнику вкрай незручну для нього маневрену війну.
Приблизно так було на початку вересня 2022 року в Харківській області, коли зупинити прорив агресор зміг насилу лише до кінця жовтня, стабілізувавши фронт на лінії Сватово-Кременна. І для цього ворогові довелося оголошувати мобілізацію, тим більше що тоді він відчував найжорстокіший брак особового складу.
Вже тут є, мінімум, дві відмінності. По-перше, агресор зараз хоч і потребує постійного поповнення особового складу через величезні втрати, але, на відміну від осені 2022 року, особливих проблем ні з живою силою, ні з технікою не має, на відміну від Сил оборони України (СОУ). ). По-друге, тоді ЗСУ вели наступальні дії на своїй території, а зараз – на ворожій, а це різко ускладнює ситуацію.
Поки що тактичним, можливо, оперативним успіхом СОУ є заняття частини КО та оточення ворожого контингенту між держкордоном та річкою Сейм. Подальший розвиток ситуації залишається важко прогнозованим.
Наскільки можна зрозуміти логіку дій, генералітет на чолі з головкомом Сирським намагається розширити плацдарм уздовж кордонів України та не вклинюватися надто далеко на ворожу територію, щоб не нарватися на удари з флангів.
Про спроби настання ЗСУ у сусідніх регіонах ворога відомо вкрай мало, а інформація є мало втішною.
Спроби ЗСУ прорватися в сусідню Білгородську область виявилися не такими вдалими і призвели до серйозних втрат, пише The Washington Post у публікації « Ukraine offensive in Russia larger than Kursk region, soldiers say» або «Український наступ у Росії ширший за Курську область, кажуть солдати » . Кореспондентам видання вдалося на Сумщині поспілкуватись з нашими пораненими бійцями, виведеними звідти, де була спроба прориву на Білгородщину.
На відміну від швидкого просування на Курщині, ворожі війська на Білгородщині виявилися готовими до бою та добре оснащеними. Місцевість була укріплена протитанковими «зубами дракона», сильно замінована, і війська майже відразу ж зазнали інтенсивної атаки артилерії, безпілотників та авіаударів.
За словами солдатів, українці просунулися вперед приблизно на шість миль, захопивши залишені позиції російських військ. Але бої залишалися інтенсивними. “Вся наша група була поранена в день нашого прибуття”, – каже солдат із позивним Хакер, зазначивши, що “ніхто не знав території і довелося працювати наосліп”.
Росія не визнала факту наземних боїв у Білгороді, але губернатор на початку тижня оголосив там надзвичайний стан.
За словами Хакера, багато військовослужбовців було контужено або важко поранено, інші загинули, і їх довелося залишити. Обстріли залишалися настільки інтенсивними, що тим, хто вижив, довелося кілька днів ховатися в російських окопах, поки прибув бронетранспортер, щоб евакуювати їх для надання медичної допомоги.
Тяжкі бої у Білгородській області різко контрастували з майже святковим настроєм українських офіційних осіб: головком генерал-полковник Олександр Сирський оголосив про призначення військового коменданта Курської області «для підтримки правопорядку та забезпечення потреб населення».
Про спроби з важкими боями пробитися до Білгородської області вітчизняні медіа не говорили, а наведена вище публікація у The Washington Post виявилася чи не єдиною на цю тему.
До реакції в країні-агресорі та у світі на несподіваний наступ СОУ в КО далі повернемось докладніше, а поки дуже коротко відзначимо наступне.
Спочатку в Москві намагалися різко применшити масштаб і наслідки Курської «оффензиви», видаючи її за малозначущий прикордонний інцидент та кваліфікуючи у своїй споконвічно неадекватній манері як «теракти бойовиків київського режиму». Але масштаби боїв і великі втрати, потік біженців та інформаційний потік, помножений на патріотичну істерію так званих Z-блогерів, які роздмухали «зраду», змусив правлячу московську кліку визнати серйозність ситуації.
Характерно, що наступ почався невдовзі після того, як «умовний Путін» висунув умови припинення війни, які передбачали, крім іншого, вимогу України передати території всіх чотирьох областей. При цьому не зовсім було зрозуміло, на чому ґрунтуються подібні претензії, оскільки при всій перевагі агресора в ресурсах можливість захоплення ним зазначених територій суто військовим шляхом є дуже сумнівною.
В Україні несподіваний наступ викликав приплив ентузіазму і наснаги, яке зараз поступово змінюється насторогою, що зростає, через погіршення ситуації на Донбасі.
Стан, близький до шокового, наступ викликав у світі насамперед серед країн-партнерів України. До захоплення відразу додалася неабияка частка переляку, оскільки йдеться про вторгнення військ іноземної держави на територію ядерної держави. Останніми днями до цього все більше домішується зростаюча настороженість партнерів України, викликана нерозумінням подальшого перебігу подій і туманних перспектив, причому як суто військових, так і політичних.
Серед цілей Курського наступу спочатку називали:
– перенесення війни на територію агресора, щоб населення Росії відчуло війну на собі та чинило тиск на владу аж до дестабілізації в країні;
– Зміцнення позицій України на майбутніх можливих переговорах з агресором;
– Дискредитація спецслужб, розвідки та збройних сил Росії.
– дискредитація Росії як постачальника газу шляхом взяття Україною під контроль газовимірювальної станції Суджа, через яку йдуть постачання газу до Європи;
– піднесення бойового духу Сил оборони України та населення після року невдач і відступів на інших фронтах;
– перешкоджання подальшому наростанню викликаного цими невдачами песимізму союзників з метою прискорення постачання зброї, боєприпасів та матеріальних ресурсів, а також надання фінансових коштів.
Коментуючи ці цілі слід сказати таке.
Перенесення війни на територію агресора з усіма наслідками хоч і викликав певний занепокоєння в Москві та в інших регіонах Росії, але нічого поки радикально не змінив. Більше того, за інформацією медіа та всупереч запевненням влади, з початком Курської операції ворожі обстріли прикордонної Сумської області не лише не знизилися, а й навпаки посилилися, і від цього страждають громадяни України.
Зеленський, виступаючи на День Незалежності, спростував наміри вести переговори.
Дискредитація силових органів та армії агресора вдалася, але Москва поступово мобілізує сили для протидії наступу, а подальші її кроки у відповідь невідомі, включаючи мобілізацію і навіть можливе застосування ядерної зброї.
Постачання газу до Європи триває, і контроль України над Суджею нічого не змінив.
Наступ у Курській області викликав певну наснагу у військах та в українському суспільстві, але він швидко змінюється побоюваннями через складну ситуацію на інших фронтах, насамперед на Донбасі.
Песимізм партнерів України вдалося дещо вгамувати, але на Заході не розуміють кінцевих цілей наступу і все більше ставлять питання про те, що буде далі і за рахунок якихось ресурсів. Що стосується постачання озброєнь та надання ресурсів, то наступ поки що не призвів до їх збільшення, а також до довгоочікуваного дозволу завдавати ударів по території агресора. Партнерам довелося погодитися і навіть вітати застосування українською армією на території Росії західних озброєнь, зокрема бронетехніки, реактивної та ствольної артилерії, оскільки це було зроблено явочним порядком і подітися Заходу вже не було куди.
Про нескінченні проблеми з виділенням обіцяного з боку G7 та ЄС фінансування через шпильки між західними партнерами йдеться у публікації Bloomberg ” Ukraine Jittery Over Funding Delays From Frozen Russian Assets ” або ” Україна нервується через затримки фінансування за рахунок заморожених російських активів “.
Зазначається, що українські чиновники дедалі більше побоюються затримки із завершенням угоди, яка розблокує 50 млрд. доларів підтримки за рахунок прибутку від заморожених активів російського Центрального банку. Ці кошти мають надійти до Києва до кінця року, згідно з червневою угодою G7. Йдеться про синдикований кредит, який виплачуватиметься за рахунок прибутку, одержуваного від заморожених коштів ЦБ Росії. Проте реалізація плану загальмувалась через вимоги США та ризик того, що Угорщина уповільнить ухвалення будь-якого загальноєвропейського рішення про підтримку України чи санкції проти Росії.
Реалізація домовленостей G7 застопорилася через побоювання США з приводу того, що ЄС має кожні півроку продовжувати заморожування активів поряд із ширшими санкціями проти Москви. Адміністрація Байдена хоче отримати від союзників гарантії того, що російські активи залишаться знерухомленими доти, доки не буде досягнуто справедливої мирної угоди і Росія не заплатить за шкоду, і, якщо це станеться, США буде впевнені, що гроші можна буде почати розподіляти до кінця року.
В цілому, на Заході визнають, що Курський наступ дозволив перерізати дуже багато «червоних ліній», якими Москва спочатку лякає Захід, але в той же час, незважаючи на позитивні оцінки вторгнення в Курську область, Заходу очевидно, що воно не змінило фундаментальний баланс в війні, і Росія продовжує просуватися у бік Покровська. Про це The Washington Post пише в публікації ” Ukraine keeps crossing Russia’s red lines”. Putin keeps blinking » або « Україна продовжує перетинати червоні лінії Росії. Путін продовжує сигналізувати про них ».
На початку наступу було багато розмов про захоплення Курської АЕС, але вони не справдилися. По-перше, вона розташована досить далеко від кордону і вклинювання на таку глибину з розтягнутими лініями постачання небезпечно. По-друге, бої за АЕС викликали б масу претензій з боку західних союзників, які й так сахаються від страху при згадці про можливу реакцію Москви.
Але незрозуміло, чому досі Україна не рознесла ракетами та дронами розподільну систему АЕС, як це зробив агресор з енергосистемою України. Складається враження, що діють деякі закулісні домовленості.
Найважливіша мета, якої Курська «оффензива» так і не змогла досягти, це відведення військ агресора з найкритичніших для України ділянок фронту, насамперед з-під Покровська та Торецька. Поки що агресор вводить у бій терміновиків, часто змушуючи їх підписувати контракт, а також перекидає війська з другорядних напрямків, зокрема з-під Харкова та півдня.
Офіційно Курська операція подавалася як “зміцнення позицій України на майбутніх мирних переговорах із Москвою”. Саме так операцію оцінив Путін, який одразу заявив, що мирних переговорів тепер не буде. Але поки що не дуже схоже, що й українська влада із західними партнерами націлена на переговори.
Навряд чи можна всерйоз розраховувати, що невелика частина Курської області площею 1300 кв. км, менш як 5% Курщини, «підсилить» переговорну позицію. Тоді як агресор зараз контролює майже 110 тисяч кв. км, що становить понад 18% території України. Зрозуміло, що ніхто не вестиметься про розмін 5% території Курської області на 18% території України.
Тому значно ймовірніше, що метою операції стало ускладнення досягнення компромісів, отримання Україною від Заходу дозволу на використання далекобійної зброї територією агресора.
Зрештою, Зеленський спростував, що операція в Курській області проводиться задля «посилення переговорної позиції» і як «карта» для майбутнього діалогу з Росією. Метою наступу він назвав «закінчення війни із встановленням справедливого світу».
При цьому Зеленський назвав інші цілі Курської операції: – поповнення обмінного фонду полонених; превентивний удар, щоб унеможливити наступ агресора на Сумщину; показати російському суспільству, що для Путіна «дорожча окупація території України», ніж захист свого населення».
Реакція агресора та його можливі подальші дії
Про реакцію агресора на Курський наступ поки що відомо лише те, що він виявився несподіваним для путінського режиму, і він спішно мобілізує живу силу та техніку, щоб зупинити просування ЗСУ, а також споруджує фортифікації.
Поки що Кремль обходиться направленням на Курську дугу терміновиків, а також стягуванням усіх можливих кадрових підрозділів з усієї Росії. За оцінками західних спостерігачів, Москві знадобиться не менше 50 тисяч особового складу для відображення настання ЗСУ в Курській області, але таких сил у неї зараз немає, про що пише The New York Times у публікації . » чи « Оскільки Україна просувається до Росії, її подальші кроки незрозумілі ».
Навесні було багато прогнозів про те, що після інавгурації в травні «особи, схожої на Путіна», в Росії буде оголошено мобілізацію, але вже настане осінь, Курський наступ ЗСУ триває вже три тижні, а мобілізацію Москва так і не оголосила. Західні експерти одностайні на думці, що без мобілізації Москва не зможе відобразити наступ ЗСУ, про що йдеться і у зазначеній вище публікації The New York Times.
Причиною відсутності мобілізації часто називають страх соціального невдоволення. Не виключаючи цього фактора, зазначимо, що небезпека суспільного невдоволення є надто перебільшеною, про що далі. Набагато більше небезпека дестабілізації загрожувала восени 2022 року, коли мобілізація проводилася, а зараз ситуація в Росії виглядає значно стабільнішою.
Проглядаються швидше за економічні причини. Більшість озброєнь Росія виробляє сама, а цього їй потрібні робочі руки в тилу, як і в інших галузях підтримки нормальної життєдіяльності. Саме дефіцит робочої сили зараз вважається для агресора великою проблемою, і цей фактор є найважливішим гальмом масштабної мобілізації.
Водночас, для Кремля важливо підтримувати серед людей та бізнесу уявлення про те, що «нормальне життя продовжується», «війна йде далеко, там воюють добровольці, а у містах звичайне мирне життя». Мобілізація та глибший переведення всього життя країни на військові рейки це уявлення зруйнує та викличе напругу у суспільстві, що може призвести до нового сплеску масової еміграції та загальне зростання нелояльності населення до влади. Тим більше, навіть нова мобілізація не гарантує швидкої перемоги. Не виключено, що вона призведе лише до збільшення втрат у нескінченних штурмах і з невеликим поступом, при тому, що українська армія уникне розгрому, а війна продовжуватиметься далі.
При цьому саме з оголошенням у Росії мобілізації влада України пов’язує надії на «російський бунт», і ці сподівання видаються сумнівними. По-перше, не факт, що буде мобілізація, а по-друге, далеко не факт, що мобілізація викликає бунт.
Однією з можливих реакцій Москви на Курський наступ може стати поновлення ударів по енергооб’єктах України.
Нарешті, відповіддю агресора на Курський наступ може стати великий військовий успіх ворога, насамперед, у районі Покровська.
Абсолютно не вважаючи себе експертом у військових питаннях, висловимо суто особисту обивательскую думку наступного змісту.
Як би не ставитися до блискучої Курської операції, що визнають і на Заході, а також до героїзму наших бійців, але стратегічно Курський плацдарм поки що бачиться таким собі глухим кутом, можливо, через відсутність інформації про подальші плани. На даний момент неможливо зрозуміти, якою є стратегічна мета наступу. Відволікти ворожі війська з Донбасу не вдалося, а використання Курського плацдарму для примусу Москви до справедливого світу – це поки що явна утопія.
Куди далі розвивати наступ? Взяти Курс та АЕС – і що з ними робити? Умовний похід на Москву, взяття та руйнування Кремля за прикладом паризької Бастилії? Це все «фентезі», зокрема й тому, що ресурсів для цього Україна не має.
Насправді Курський плацдарм ніякої стратегічної загрози Москві не створює в принципі. Це не більше ніж, пардон, «невелика скалка в одному відомому місці».
Як написав у коментарях у соцмережі один російський дисидент, який емігрував у дуже віддалену від Росії країну, «землі багато, Курська більше – Курська менше, потім відвоюють, пофігізм у цьому відношенні в Росії величезний».
У той же час, прорив нашої оборони в районі Покровська, за оцінками військових, загрожує перерізанням постачання всього східного угруповання Сил Оборони України, а також відкриває шлях на Дніпро та Запоріжжя із загрозою для всього Лівобережжя. Не вдаватимемося в те, чи є у агресора ресурси для захоплення цих територій, але прорив у Покровську-Торецьку загрожує наслідками стратегічного рівня, на відміну від Курського плацдарму, який нічим серйозним не загрожує Кремлю.
Теоретично відповіддю Москви на Курський наступ може стати застосування ядерної зброї, але тут поки що далі чергової порції загроз справа не пішла.
До речі, звернула увагу загроза Москви розпочати передачу ядерної зброї деяким союзникам. Виникло питання: кому саме? Якщо Білорусі, то там тактична ядерна зброя начебто вже є, звичайно, якщо це не блеф, і передані нещодавно «Іскандери» мають ядерні боєголовки. Очевидно, що Білорусь сама цією зброєю не розпоряджається, а використовується Москвою як пусковий майданчик.
Про яких ще «союзників» може йтися – незрозуміло. Китай та Північна Корея мають свої боєголовки, а Піднебесна, до того ж, офіційно декларує різке неприйняття навіть натяків на застосування ядерної зброї. Якщо говорити про Іран чи якийсь Венесуель, то навряд чи в Москві настільки впали в неадекват, щоб передавати їм атомну бомбу!
Курська операція призвела до деяких пертурбацій у військовому керівництві агресора. Як пише тг-канал «Воля», відповідальність за брянсько-курско-білгородське прикордоння з Україною було передано сформованому у квітні 2024 року угрупованню ворожих військ «Північ» під командуванням скандально-відомого генера-полковника Олександра Лапіна, але тепер новий голова військового відомства , Цивільний Андрій Білоусов прийняв рішення про створення трьох нових оргструктур – угруповання військ «Брянськ», «Курськ» і «Білгород». Опозиціонери називають «подрібненням непрацюючої військової структури з недостатніми ресурсами, організаційним бардаком та нестачею кадрів на частини, та ще й в умовах українського наступу», а замість «полководницького генія» Лапіна, командувати призначено заступника міністра оборони та колишнього президента Інгушетії генерал-полковника Юнуса-Бека Євкуров, який брав участь у «другій чеченській» і в боротьбі з тероризмом на Кавказі, прославився тим, що 1999 року на чолі довіреного йому підрозділу зумів «без шуму та пилу» взяти під контроль міжнародний аеропорт у Приштині, столиці Косово.
Коли писалися ці рядки, з’явилося повідомлення Кремля, що в «обличчя, схоже на Путіна», заслухало доповіді наступних командирів підрозділів, що діють у Курській області:
– командир 810-ї бригади морської піхоти Чорноморського флоту,
– командир 155-ї бригади морської піхоти Тихоокеанського флоту,
– командир 11-ї десантно-штурмової бригади,
– командир 56-го десантно-штурмового полку,
– Командир 51-го парашутно-десантного полку.
Якщо припустити, що всі ці підрозділи повністю укомплектовані штатом військового часу і перебувають вони в Курській області в повному складі, то їх загальна чисельність може досягати 15-20 тисяч осіб.
Також відомо, що в Курській області воює підрозділ Росгвардії «Ахмат», прикордонні війська ФСБ, а також окремі спецпідрозділи різних родів військ та силових структур.
Таким чином, максимальна оцінка чисельності російських сил на Курському фронті – 20-25 тисяч осіб (але насправді може бути й меншою, оскільки, можливо, не всі частини цих підрозділів задіяні в даному регіоні).
За оцінками західних ЗМІ, чисельність українського угруповання, яке діє у Курській області – 10-15 тисяч осіб.
Надії на те, що Курський наступ якось загострить ситуацію всередині Росії, поки що не виправдовуються навіть з урахуванням того, що за нестачі особового складу путінський режим зараз масово залучає на Курщині терміновиків, хоча Путін раніше обіцяв не залучати їх до війни в Україні. Як «відмазка» звучить цілком очікуваний аргумент про те, що Курщина – це не Україна, «ворожий чобіт і НАТОвська техніка топчуть землю російську», а тому залучати молодиків-строковиків цілком допустимо, хоча втрати серед них великі через поганий вишкіл, і вони масово здаються у полон. Щоправда, багатьох із них майже силоміць змушують переходити на контракт, після чого вони перестають бути терміновиками. Тривалість термінової служби в Росії складає 1 рік, загальна кількість терміновиків двох закликів, які зараз проходять службу, становить приблизно 280 тисяч осіб, і це той резерв, який режим може швидко виставити на Курському напрямку, оскільки мобілізація резервістів, їх спорядження та навчання – це процес довгий, як і набір добровольців.
Залучення терміновиків на Курщину вже викликало деяке обурення в Росії, про що пише The Financial Times у публікації ” Люди в жаху”: Москва приваблює небажаючих йти на службу призовників. захисту Курська » з посиланням на громадські організації, включаючи солдатських матерів.
Про невдоволення режимом пише The New York Times у публікації ” Russian Attitudes About Putin Might Be Shifting ” або ” Ставлення росіян до Путіна може змінитися “.
На основі аналізу повідомлень у соцмережах стверджується, що негативне ставлення до Путіна після вторгнення України на Курщину посилилося по всій країні. Реакцію Путіна на вторгнення було сприйнято в кращому разі як неадекватну, а в гіршому — образливу, стверджують автори дослідження.
У свою чергу, американські чиновники вважають, що поки що рано судити, чи буде збиток, завданий репутації Путіна, довгостроковим, оскільки його авторитет швидко відновився після того, як Пригожин припинив заколот.
Але серйозної небезпеки для режиму це невдоволення не становить, як нічого небезпечного для режиму не становить деяке погіршення ставлення до нього з боку обивателів.
Про це свідчать останні соціологічні дані, щоправда, у виконанні офіційного ВЦВГД.
Показник схвалення діяльності Путіна за тиждень з 12 по 18 серпня на тлі настання ЗСУ на Курщині впав на 3,5% і становить 73,6%. Довіряють Путіну 78,2% респондентів (-2,6% за тиждень).
Це не найбільше падіння підтримки Путіна з початку війни в Україні. Трохи нижче падала довіра невдовзі після заколоту Пригожина. Приблизно до такого рівня падало під час мобілізації восени 2022 року. Але потім знову підвищувалося до рівня плюс-мінус 80%. Та й рейтинг довіри у 78% все одно дуже великий.
Очевидно, що серйозних збитків рейтингу влади Курський наступ не завдав, тим більше безглуздо чекати «розвалу Росії».
The Wall Street Journal у публікації « Ukraine Moves to Encircle Російські Troops в Kursk and Digs In for Long Fight » або « Україна намагається оточити російські війська в Курську і готується до тривалого бою » наводить думка Тетяни Станової з Російсько-Євразійського центру Карнегі про те, що в Москві немає особливої паніки щодо ситуації в Курській області. За її словами, Путін вважає, що наступ українських військ там не робить великого впливу на його ширший стратегічний розрахунок, у центрі якого захоплення всієї Донецької області, і, зрештою, колапс українського уряду, щоб полегшити шлях до переговорів на користь Росії. . Якщо військове вирішення проблеми не буде Москвою швидко знайдено, Курський плацдарм ВСУ може існувати місяцями або роками, і в Москві нібито вже звикли до цієї думки, вважає Станова.
The New York Times у публікації ” Russia Seeks to Turn Humbling Incursion Into Military Gains” або “Росія прагне перетворити принизливе вторгнення у військову вигоду “ наводить думку джерел у Москві про те, що наступ ЗСУ в Курській області дає можливість Росії ще більше виснажити обмежені сили України і досягти успіхів на інших фронтах, тому завдання Росії полягає в тому, щоб перетворити короткострокову політичну перемогу Зеленського на стратегічну поразку та на пастку, оскільки Курське вторгнення лише розширило і продовжило війну на виснаження, в якій Росія має перевагу в ресурсах.
Західні партнери України: вигуки захоплення та незадоволене вичікування
Незважаючи на подив і потік захоплених похвал, реакція Заходу на Курську «оффензиву» очікувано виявилася вичікувальною, іноді з переходом у невдоволене нерозуміння і занепокоєння незрозумілими перспективами, теж часом обґрунтоване, часто з явними мотивами страху, що не припиняється, «страшної агресивної». західних медіа.
Зокрема, NBC News у публікації The risks of Ukraine’s bold attack on Russia або Ризики зухвалого нападу України на Росію зазначає, що зухвале військове вторгнення України застало Росію зненацька і справило враження на НАТО, але офіційні особи США стурбовані тим, що якщо операція продовжиться, сили Києва можуть виявитись надто розтягнутими, а лінії постачання – перенапруженими, оскільки доводиться забезпечувати як курський наступ, так і відображення атак Росії на сході. За словами офіційних осіб США, точні цілі українського наступу на території Росії залишаються незрозумілими.
Le Monde у публікації ” La discrète satisfaction des allies de Kiev face à l’incursion ukrainienne en Russie” або “Стримане задоволення союзників Києва перед вторгненням України до Росії” зазначає, що Росія не єдина, кого застало зненацька вторгнення України на її територію. Союзники Києва теж здивовані, більшість із них виявляють велику обережність та обачність, не приховуючи задоволення. Джо Байден заявив, що публічно наступ не коментує, але постійно обговорює питання зі своєю командою, яка перебуває у контакті з українцями.
З європейського боку також панує обережність, але підтримка Києва залишається незмінною. Мовчання європейських союзників можна пояснити «цікавістю у поєднанні з побоюваннями та очікуваннями» щодо результатів українського маневру.
The Financial Times у публікації з промовистим заголовком або як Україна здійснила свою найбільшу авантюру: вторгнення в Росію називає операцію, як бачимо, авантюрою.
Найбільш ризикованим рішенням Зеленського називає вторгнення до Росії The Sunday Times у публікації ” Invading Russia is Zelensky’s riskiest decision yet ” або ” Вторгнення в Росію – найризикованіше рішення Зеленського на сьогоднішній день “.
Newsweek у публікації « Has Zelensky Walked Into Putin’s Trap?» чи « Чи потрапив Зеленський у пастку Путіна? » транслює думку російських провладних медіа, які стверджують, що вторгнення на Курщину було «пасткою для Зеленського», і переможе Путін.
Але сумніви у перспективах наступу висловлюють і суто західні спостерігачі. Зокрема, про це свідчить навіть заголовок публікації Марка Галеотті в The Spectator – Will Ukraine’s Kursk offensive pay off ? чи « Чи дасть результати наступ України на Курській дузі ? », у якому автор розмірковує, чи «окупиться» курський наступ України.
The New York Times у публікації ” As Ukraine Pushes Deeper, Russia Sends Reinforcements to Border Area ” або ” Поки Україна просувається далі , Росія направляє підкріплення в прикордонну зону” висловлює цілком здорову думку про те, що ефект раптовості не діятиме вічно, і час почне працювати проти українців із цим наступом, оскільки Росія має набагато більше ресурсів.
Західні чиновники постійно нагадують Україні про важку ситуацію на Донбасі, про що The Wall Street Journal пише в публікації під промовистим заголовком « Поки Україна вторгається в Росію , війська Києва виявляються у скрутному становищі на Східному фронті ».
Висловлену вище думку про об’єктивну відсутність стратегічної перспективи наступу з урахуванням нестачі ресурсів в України підтверджує швейцарський оглядач Андреас Рюєш у статті для Neue Zürcher Zeitung . торію видовищно, але стратегічно безвихідь ».
CNN у публікації « Russia appears to have diverted several thousand troops from occupied Ukraine to counter Kursk offensive, US officials say » чи « За словами офіційних осіб США, Росія, мабуть, перекинула кілька тисяч військовослужбовців з окупованої України для відбиття наступу дузі » зазначає, що підготовлена в таємниці українська операція справила враження на американських чиновників і застала їх зненацька, але, визнаючи обмежений успіх операції на даний момент, численні американські та західні офіційні особи, знайомі з останніми розвідданими, стверджують, що Україна навряд чи зможе довго утримувати цю територію і що зарано судити, як операція вплине на загальний результат війни.
США також, як і раніше, не хочуть дозволяти Україні використовувати далекобійну зброю, надану США, в Курську, заявили кілька офіційних осіб. Причина нібито не в ризик ескалації, а в тому, що США обмежений запас ракет великої дальності ATACMS і краще використовувати їх для ударів по Криму.
Офіційні особи Заходу висловлюють стурбованість тим, що Україна направила частину своїх найкращих військ до Курська і послабила фронт на Донбасі, внаслідок чого виник ризик прориву Росії.
До того ж на Заході вважають, що Київ невдало обрав час для Курського наступу, а відсутність ясності щодо цілей наступу викликає невдоволення союзників України. Про це пише ВВС у публікації ” Ukraine’s surprise advance into Russia a dilemma for Biden ” або ” Несподіване просування України до Росії – дилема для Байдена “.
Захоплена зненацька несподіваним настанням України, адміністрація Байдена все ще обговорює, чи варто допомагати Україні утримувати та розширювати займану частину Курської області. Про це пише The Washington Post у публікації ” US debates support for Ukraine’s surprise offensive in Russia ” або ” США обговорюють підтримку раптового наступу України на Росію “.
Зазначається, що остаточного рішення досі не ухвалено, а залежність України від американської зброї активізує побоювання американців щодо прямої ескалації конфлікту США та НАТО з Росією.
«Можливо, вони мають план, але вони не діляться їм з нами», — сказав американський чиновник на умовах анонімності і зазначає, що Штати не дають порад, бо Київ їх не просив.
Свого роду сенсацією є публікація Politico ” Ukraine uses Kursk success to press Biden on lifting weapons restrictions ” або “Україна використовує успіх “Курська”, щоб чинити тиск на Байдена з метою зняття обмежень на озброєння ” в якій йдеться, що США, як і раніше, не дають Україні дозвіл на удари по території Росії потужною далекобійною зброєю типу ракет ATACMS та британською Storm Shadow, у тому числі тому, що сподіваються в майбутньому перезавантажити свої відносини з Москвою.
Це вкотре підтверджує той очевидний факт, що зброю треба мати свою.
