Оцінки реальності та термінів нового тотального наступу путінської армії коливаються від "вже почалося під Бахмутом" до "поки не почалося", але ось-ось обов'язково почнеться. Але в тому, що повномасштабний наступ Москви обов'язково відбудеться або навіть уже почався, ніхто не сумнівається.
Думки дещо розходяться в питанні щодо напрямків головного удару, сценаріїв і кінцевих цілей нового приступу путінської агресії.
Екзистенціалізм путінської неадекватності
Але це цілком пояснюється хоча б тим, що навіть у Путіна і його оточення, схоже, відсутнє розуміння кінцевої мети, якої вони домагаються, затіявши цю криваву м’ясорубку, за результатами якої всі вони мають відповісти за воєнні злочини та злочини проти людяності, котрі не мають у міжнародному праві терміну давності. Адже початковий план зі “взяття Києва за три дні з обов’язковим проведенням параду на Хрещатику” (ну, не можуть вони без парадів!) провалився ще рік тому, а нового плану в діях Путіна і його кліки не проглядається. З чуток, Путіна за це вже критикує як його оточення, так і лояльні до нього і війни пропагандистські рупори.
Разом з тим, навряд чи Путін і його найближче оточення можуть відмовитися від війни і вивести війська з України навіть на рубежі лютого 2022 року, не кажучи вже про міжнародно-визнані кордони України 1991 року. Цілком правдоподібна версія тлумачення путінської неадекватності говорить про те, що ця війна має для Путіна і його кліки якийсь сакрально-екзистенціальний сенс, і на Заході це начебто почали розуміти, наскільки там узагалі можуть розуміти Путіна, Москву і Росію як таку. До того ж, той чи інший “успіх” у цій війні слугуватиме зміцненню режиму і соціальної ситуації всередині Росії, але це окреме питання.
Від себе зазначимо, що в наявності не класична імперіалістична війна за сфери впливу, хоча цей мотив у путінській агресії явно проглядається. Це не просто типова війна зі шкурними інтересами, що прикриваються різного роду пропагандистською демагогією на тему “захисту цінностей”, “вірності союзницькому обов’язку”, “боротьби за все хороше і проти всього поганого”, включно з “боротьбою з фашизмом”, чим в путінській владі виправдовують війну в Україні, хоча сама має всі фашизоїдні ознаки, про що ще на початку війни йшлося в публікації “Що таке російський фашизм і фашизм узагалі“.
Війна Путіна в Україні – це щось на кшталт одвічного німецького “drang nah osten” (буквально – тиск на схід), що існував раніше, яке гасло було підхоплено і доведено до цілковитого смертовбивства Гітлером. У цьому “дрангу на остен”, окрім суто меркантильного потягу до ресурсів і “життєвого простору” (німецькою – Lebensraum) на схід від тісної європейської Німеччини, був ще такий собі сакрально-екзистенціальний елемент, який виправдовував ще й той факт, що стародавні готи на початку нашої ери справді кочували в степах Північного Причорномор’я і Наддніпрянщини, що давало підставу для трактувань у стилі “повернення до одного з витоків”.
Не вдаючись далі у філософствування, зазначимо, що в неадекватному прагненні Путіна повоювати в Україні можна розгледіти подібні мотиви. У цьому сенсі між путінським і гітлерівським режимами та ідеологією (якщо в путінській Росії взагалі можна говорити про ідеологію як таку) є багато схожого.
Можна сказати, що путінська Москва буде і далі лізти в Україну, представляючи війну тут “війною з цілим НАТО і глибоко ворожим Заходом”. Зупинити цей “російський дранг” зможе тільки серйозна воєнна поразка, яка призведе до не менш серйозних внутрішніх соціальних катаклізмів у Росії, як це було 1905 року після поразки у війні з Японією, 1917 року внаслідок розвалу через Першу світову війну, 1991 року внаслідок програшу в Холодній війні, хоча останній приклад не настільки однозначний, але це окрема тема.
Схоже, все це почали, нарешті, розуміти на Заході, про що свідчить низка публікацій у західних медіа. Зокрема, про це 27 січня пише інтернет-ресурс агентства Bloomberg у публікації під промовистим заголовком “Putin Plans New Ukraine Push Despite Losses as He Prepares for Years of War“, тобто “Путін планує новий наступ в Україні попри втрати та готується до війни, що триватиме роки”.
Головна думка публікації висловлюється таким твердженням:
“Майже через рік після вторгнення, яке мало тривати кілька тижнів, Володимир Путін готує новий наступ на Україну, водночас готуючи свою країну до конфлікту зі США та їхніми союзниками, який, як він розраховує, триватиме довгі роки”.
Характерно, що впродовж останніх місяців, коли стало очевидним, що Москва готується до широкомасштабного наступу, західні медіа та політики вважали за краще публічно не помічати цього, розмірковуючи про перспективи подальших наступів України після успіхів осінньої кампанії. Новини про мобілізацію у РФ 300 тисяч осіб і роботу оборонних підприємств у три зміни подавалися на Заході відірвано від висвітлення обстановки на фронті. У подачі західних аналітиків, обстановка на фронті залишилася на рівні вересня 2022 року, коли ЗСУ мали чисельну перевагу над російським угрупованням більш ніж утричі. І тільки зараз західні медіа заговорили про підготовку Кремля до наступу.
Найважливішим моментом публікації є те, що тут чи не вперше в американських медіа озвучується бачення конфлікту російською верхівкою не просто як “війни за частину території України” чи навіть усієї України, а як багаторічного, системного та екзистенційного протистояння зі США та їхніми союзниками. Простіше кажучи, як нову Холодну війну, в якій агресія в Україні є тільки початком і вже тому ця війна може стати аж ніяк не тільки “холодною”.
У публікації наголошується, що антиросійські санкції Заходу виявилися менш ефективними, ніж очікували автори санкцій, і це тільки погіршує ситуацію.
На думку авторів публікації Bloomberg, Путін готовий домагатися перемоги за будь-яку ціну, не рахуючись із втратами, якими б величезними вони не були. Ба більше, Путін вважає, що у нього немає іншого виходу, окрім як перемогти, оскільки програш, окрім іншого, викличе руйнівні внутрішньополітичні процеси в РФ. Тому жодні західні та українські ультиматуми про виведення російських військ з території України Москва виконувати не стане, а воюватиме до кінця, тобто або до перемоги, або до поразки, що може мати вигляд переважно внутрішнього розвалу або інших деструктивних процесів усередині Росії. А головне, якщо результат війни буде для Москви несприятливим, різко зростає небезпека того, що Кремль застосує тактичну або навіть стратегічну ядерну зброю.
Незважаючи на крайню похмурість цієї картини, в усьому цьому є і позитивний момент. Схоже, на Заході, нарешті, починають розуміти, що в разі програшу або навіть у разі недостатнього виграшу України московська агресія може торкнутися Заходу. Звісно, можна й надалі, як казали в Радянській армії, “вмикати дурня” і вдавати, що “російські ракети на територію НАТО не залітали”, як це днями трапилось у Румунії, яку американці начебто перетворили на передовий бастіон НАТО на сході Європи. Це породжує у Кремля дедалі більше відчуття безкарності та бажання спробувати ще далі заступити за червону лінію, і рано чи пізно на територію НАТО можуть аж ніяк не тільки випадкові ракети залетіти.
Чи буде наступ взагалі?
Про швидкий наступ ворожих військ говорять давно і багато хто. Прогнозували його на січень-лютий, тоді як навесні-влітку очікувався контрнаступ ЗСУ. Але зараз фронт фактично стоїть, і єдиною гарячою точкою є район Бахмута, не враховуючи важких боїв, що розгорнулися в Луганській області в харківському напрямку. Незважаючи на позамежне кровопролиття, ці бойові дії важко вважати масштабним наступом путінської армії. До того ж, у медіа регулярно просочуються чутки про можливість появи угод, які можна охарактеризувати як “Мінськ-3”, хоча такий сценарій поки що видається абсолютно нереальним.
Але реальність російського наступу випливає із самої логіки подій. Москва провела мобілізацію і дедалі інтенсивніше переводить економіку на військові рейки. Слід визнати, що з переведенням на воєнні рейки економіки у Путіна виходить поки що краще, ніж у України і у Заходу.
Завантаженість оборонних заводів в РФ вже зараз у більшості випадків тризмінна. Мобілізація завершилася ще до нового року. Злагодження військ закінчилося в січні. Усе це є підготовкою до вирішального наступу, і нічим іншим.
Цілі цього наступу залежать від його успішності:
– повна перемога, демонтаж влади в Україні та встановлення контролю над усією країною;
– стратегічна перемога зі значним просуванням на різних напрямках, що змусить владу України піти на провальні для себе мирні переговори;
– помірні успіхи, наприклад, вихід на адміністративні кордони Донбасу, що змусить сторони визнати неспроможність надій на повну перемогу однієї з них, а тому доведеться вести переговори щодо заморожування конфлікту по теперішній лінії фронту, причому Захід може виявити зацікавленість у цьому з причини високого рівня збитків від війни.
Будь-який варіант більшою чи меншою мірою вигідний Москві, але абсолютно неприйнятний для України. За будь-якого варіанта Москва повинна провести наступ того чи іншого рівня успішності для себе, але наступу на момент написання цього тексту не сталося.
Причин може бути кілька. Насамперед, у Кремлі можуть вичікувати найзручнішого для себе моменту у вигляді збігу цілої сукупності факторів.
Крім того, у Москві далеко не всі впевнені в успішності наступу, про що йдеться далі. Адже очевидно, що цю війну важко назвати успішною для Москви, а поразка в ній може призвести до серйозних наслідків для путінської влади і для Росії в цілому.
Нарешті, у Москві можуть чекати наступу ЗСУ, імовірно, у напрямку азовського узбережжя, щоб виснажити українські війська аби лише потім їх контратакувати.
Суперечливі чутки з бункера Путіна
За чутками, що доходять із Москви, там далеко не всі підтримують параноїдальне прагнення Путіна починати наступ з метою захоплення нових територій України.
Зокрема, про це 10 лютого повідомляє анонімне джерело, відоме як “генерал служби зовнішньої розвідки“:
“Володимир Путін… провів нараду з керівництвом військового блоку, під час якої обговорив ситуацію на фронті і вкотре отримав від військового керівництва запевнення в тому, що цей наступ російських військ може виявитися не настільки результативним, як він розраховує. Без загальної мобілізації та достатньої кількості озброєнь, якої просто немає і не передбачається, відчутних перемог чекати не доводиться. Черговий раз президенту запропонували, не витрачати даремно ресурси, сконцентруватися на обороні вже зайнятих територій. Путін відмовився обговорювати подібні пропозиції і висловив упевненість в успіху в реалізації поставлених завдань і досягненні цілей. Як зазвичай у таких випадках він зривався на нецензурну лексику і погрози”.
У московських чутках є ще один цікавий нюанс, що дає уявлення про існування нібито “китайського спонукального фактора”, який змушує Москву йти в наступ, якщо вірити повідомленню того ж джерела від 31 січня:
“На тлі ускладнення внутрішньокитайського порядку денного, посилення протистояння Китаю зі США і виконання президентом Росії Володимиром Путіним низки умов, виставлених керівництвом Китаю, поновилося обговорення візиту китайського лідера Сі Цзіньпіна в Росію навесні цього року. На сьогоднішній день візит Сі Цзіньпіна до Москви питання практично вирішене, щоправда, з деякими застереженнями, до початку візиту товариша Сі Путін повинен показати або значні результати по досягненню цілей СВВ, тобто переломити ситуацію на фронті і просунутися настільки, що перемога стане якщо не очевидною, то цілком імовірною, або показати явну готовність перейти до початку обговорення мирного вирішення конфлікту за посередництва Китаю”.
Які сили Кремль сконцентрував для наступу
Щодо того, які сили Москва зібрала для наступу, є різна інформація, зокрема в західних медіа.
Зокрема, американське видання Foreign Policy 8 лютого, спираючись на свої джерела, наводить такі дані в публікації “Ukraine Braces for Grisly Russian Offensive in the East“, тобто “Україна готується до жорстокого наступу Росії на сході”.
З посиланням на анонімне джерело в українському військовому керівництві, видання зазначає, що протягом наступних 10 днів в Україні очікують “нового грандіозного вторгнення”. Посилаючись на те саме джерело, журнал наводить цифри військового потенціалу, накопиченого Росією для початку нового масштабного наступу. За оцінками українських військових, у Росії вже є 1800 танків, 3950 бронемашин, 2700 артилерійських систем, 810 радянських реактивних систем залпового вогню, таких як “Град” і “Смерч”, 400 винищувачів і 300 вертольотів.
Від себе зазначимо, що настільки значні обсяги нібито накопичених Москвою озброєнь викликають сумніви, але це особиста думка автора.
Цікаві й наведені в публікації оцінки чисельності російського угруповання, яке зараз перебуває на території України:
“За оцінками українських офіційних осіб, російські сили всередині країни перевищили позначку в 300 000 осіб після нещодавньої мобілізації, яка почалася у вересні минулого року”.
Йдеться виключно про російські війська, які зараз перебувають в Україні. До початку часткової мобілізації в РФ у вересні 2020 року чисельність російського угруповання, задіяного у військовій кампанії, становила близько 200 тисяч осіб. Водночас під час мобілізації в Росії було призвано щонайменше 300 тисяч військовозобов’язаних, а найімовірніше, набагато більше.
Це означає, що щонайменше дві третини мобілізованих, які встигли за період із листопада до лютого пройти підготовку, бойове злагодження та оснащення технікою, перебувають не на території України, можливо, у Білорусі та регіонах Росії, які межують із Чернігівською, Сумською та Харківською областями України.
Примітно, що в статті Foreign Policy, як і в багатьох інших нещодавніх публікаціях на тему передбачуваного російського наступу, увага концентрується виключно на Донбасі.
“Хоча немає жодних ознак того, що Путін відмовляється від своєї спільної мети повного захоплення України, аналітики та українські офіційні особи очікують, що наступ, який назріває, буде зосереджений на сході України на тлі сплеску бойових дій у Донецькій і Луганській областях”, – зазначає Foreign Policy.
Але доводиться констатувати, незважаючи на нинішню активізацію і можливу подальшу ескалацію бойових дій на Донбасі, навряд чи Донбас є головною метою Росії в цій війні. Очевидно, що головною метою є повалення нинішнього державного ладу в Україні як такого. Саме цими мотивами Москва керуватиметься під час вибору напрямків головного удару.
Можливі напрямки наступу
Вітчизняні та зарубіжні медіа рясніють заявами про те, що Росія може готувати наступи на всіх фронтах.
Не претендуючи на експертну оцінку, зазначимо, що для наступу одразу на всіх можливих або навіть найвірогідніших фронтах Москві просто не вистачить ані техніки, ані особового складу, навіть з урахуванням мобілізації та зняття зі зберігання всіх озброєнь, які можна зняти та привести їх у боєздатний стан.
Крім того, в медіа з посиланнями на ті чи інші джерела, стверджується, що цілями підготовлюваного наступу Росії можуть бути Харківська та Запорізька області.
Зокрема, стверджується, що путінська армія нібито промацує українську оборону в Запорізькій області, яка є частиною контрольованого Москвою сухопутного коридору між Кримом і лівобережною Україною. Росіяни можуть здійснити свій “превентивний” наступ, щоб відсунути лінію фронту від сухопутного коридору до Криму. Крім того, ворожі війська можуть спробувати оточити Харків.
Заслуговує на увагу той факт, що в Києві та на Заході практично беззастережно переконані в тому, що наступ незабаром почнеться, але, судячи з того, що США та інші країни цього разу не вивозять посольства з України, то на Київ нових атак вони не чекають.
Тому має сенс коротко поглянути на можливі “напрямки головного удару”, оцінивши реальність наступу на цих напрямках. Тут може бути кілька варіантів.
Сценарій 1. Наступ на Донбасі та в Харківській області. На користь такого варіанту може свідчити концентрація ворожих військ біля західних рубежів Луганської області для наступу на Куп’янському напрямку, а також безперервні спроби ворога вийти на адміністративні кордони Донецької області. Саме на цих напрямках зараз тривають найзапекліші бої.
Але зі стратегічної точки зору наступ на цих напрямках мало що дає Москві. Навіть у разі повного успіху такого наступу (що далеко не факт), він не здатний принести російській стороні стратегічні вигоди. Зміщення лінії фронту на західний кордон Донецької області та в середину Харківської області, де вона перебувала на початку вересня, не здатне ні зломити опір ЗСУ як такий, ні істотно погіршити стратегічне становище української сторони або поліпшити становище російської. Це абсолютно не змусить Україну ані припинити опір, ані вступити в переговори на умовах Москви. Українська держава і військова машина зможуть функціонувати і без контролю над третиною Донбасу, яку зараз контролюють ЗСУ. Натомість це змусить ворога витратити величезні ресурси, оскільки зазначені ділянки фронту є найбільш укріпленими, і продовження боїв тут, скоріш за все, призведе до класичного позиційного глухого кута за прикладом Першої світової війни.
Сценарій 2. Спроба захоплення Харкова.
В принципі, такий варіант можливий через близькість Харкова від кордону з Росією, що дасть змогу наступати на нього прямо з території Бєлгородської області. З політичного і пропагандистського погляду, такий варіант для Москви можна вважати виграшним, оскільки Харків – друге за величиною і значенням місто України, колишня столиця України в 1920-1930-х роках і так далі.
Але саме по собі взяття ворогом Харкова нічого не вирішує в стратегічному плані, оскільки без Харкова, як, до речі, без Слов’янська і Краматорська, українська держава в нинішньому форматі з армією і більшою частиною інфраструктури зможе продовжувати функціонувати і вести війну проти московської агресії. Водночас на взяття такого великого міста, як Харків, ворожій армії знадобляться колосальні ресурси, якщо на взяття Бахмута цих ресурсів у Москви вже пішло неміряно, а результатів поки що немає, крім тотальних смертей і розрухи.
Сценарій 3. Зустрічний удар з боку Сум і Запоріжжя.
Про небезпеку такого сценарію ще восени заявляв народний депутат і генерал-лейтенант Михайло Забродський. Суть такого сценарію полягає в тому, щоб зустрічними ударами на схід від Дніпра з півночі та півдня відсікти українське угруповання на сході країни від постачання із заходу, сформувавши таким чином величезний котел. Це дало б змогу відсікти і знищити найбільш боєздатну і численну частину ЗСУ, тобто завдати Україні стратегічної поразки, яка схилить шальки терезів на бік Москви і змусить Україну прийняти московські умови на переговорах.
Але реальність такого плану є досить сумнівною. Такий сценарій передбачає величезну розтягнутість ворожих військ, що підставило б їх під удари ЗСУ з флангів. Крім того, забезпечити постачання армії на таких великих територіях Москві навряд чи під силу, тим більше в умовах відсутності нормального сполучення.
Сценарій 4. Удар із північно-східного напрямку.
Такий удар ворог уже завдавав у лютому-березні 2022 року у вигляді наступу з території Росії на Чернігів і Суми з подальшим просуванням у бік Києва. Небезпека такого сценарію полягає в тому, що, за наявними відомостями, ця ділянка нібито вважається в Україні другорядною, а тому слабко захищеною військовими контингентами і технікою, на відміну, наприклад, від напрямку на Київ з боку Білорусі Правобережжям.
Стратегічно такий напрямок удару для ворога був би вигідним. У разі успіху, можна було б захопити два відносно невеликі обласні центри, які розташовані недалеко від кордону. А головне, це дозволило б різко наблизити фронт до Києва, що створило б зовсім іншу, вкрай складну ситуацію в Україні.
Навіть за відсутності серйозного успіху на цьому напрямку, такий удар змусив би ЗСУ терміново перекидати на цей напрямок значні контингенти військ і техніки, оголюючи інші ділянки, відповідно, відкриваючи ворогові додаткові можливості на інших ділянках фронту. Питання лише в тому, чи має Москва достатню кількість сил і засобів, щоб сформувати серйозну загрозу чернігівсько-сумському напрямку.
Від себе зазначимо, що якщо такі сили і засоби у Москви знайдуться, то цей напрямок може виявитися вельми небезпечним саме з огляду на те, що про нього, наскільки можна судити, справді “якось призабули”, хоча, можливо, це і не так, але відкритої інформації з цього приводу немає.
Сценарій 5. Удар із Білорусі на Київ.
Цей варіант надто навіть часто дискутується в медіа і десь навіть “зав’яз у зубах”. У відповідь від влади, розвідки і командування ЗСУ незмінно лунають заяви про те, що ця ділянка дуже добре укріплена і готова дати відсіч ворогові, а наявні в Білорусі сили і засоби навряд чи можуть дозволити Москві завдати на цьому напрямку серйозного удару.
Очевидно, це так, але в поєднанні з можливим ударом з північного сходу в рамках викладеного вище 4-го сценарію, удар з Білорусі на Київ може становити небезпеку можливістю оточення Києва. Це змусило б евакуювати зі столиці органи державної влади, а також загрожувало б повною блокадою міста і подальшим його штурмом з усіх боків.
Важко сказати, який зі сценаріїв буде обраний ворожим командуванням.
Наприклад, якщо Москва зможе зібрати достатню кількість сил і засобів, вона може почати наступ ударами в напрямку Куп’янська та/або Слов’янська і Краматорська, щоб максимально скувати найбільш боєздатні частини Сил оборони України. Потім може бути завдано удару на Суми та Чернігів для створення стратегічної загрози столиці. Після цього можливий удар із Білорусі на столицю або в обхід її для оточення Києва.
Утім, думається, командування ЗСУ має в своєму розпорядженні конкретні дані про сили, засоби і наміри ворога, робить із цього відповідні висновки, ухвалює необхідні рішення і вживає адекватних дій.
Єдине, що можна сказати однозначно, що Путін сюди не “для погуляти” прийшов і просто так звідси не піде, доки його не викинуть. А для цього Україні потрібно багато потужної зброї, якої катастрофічно не вистачає за загальним визнанням.
Повторимо, що ситуація, яка складається в Україні, дедалі більше загрожує не тільки Україні, а й Заходу, а тому всі ці нескінченні цинічні торги Заходу на тему давати чи не давати те чи інше озброєння викликають дедалі більше роздратування й огиду.
