Президент Росії Володимир Путін висунув суворий ультиматум. У низці недавніх заяв він зажадав від Сполучених Штатів «надійних і твердих юридичних гарантій» того, що НАТО не розширюватиметься на схід, інакше, як натякає його оточення, Росія вторгнеться в Україну. У той час, коли Росія нарощує військові сили вздовж українського кордону і перешкоджає мирним переговорам щодо припинення війни на Донбасі, вимога Путіна може здатися Заходу привабливою перспективою: в обмін на просте закріплення статус-кво альянсу можна покласти край смертоносній європейській війні та уникнути нового, руйнівного конфлікту.
Але безглуздо думати, що надання такої гарантії зробить Путіна менш агресивним. Історія показує, що обіцянки нейтралітету з боку України чи будь-якої іншої країни в регіоні не лише не утихомирюють апетит Путіна, але, навпаки, стимулюють його. Найкращий спосіб реагувати на такі ультиматуми – ігнорувати їх. Як інформують Економічні новини, про це пише міністр закордонних справ України Дмитро Кулеба для Foreign Affairs.
Але що не можна ігнорувати, то це все більш агресивні наміри Путіна. Путін не лише розглядає можливість нового широкомасштабного вторгнення в Україну, а й сподівається, зрештою, перебудувати архітектуру безпеки Європи на шкоду Заходу. Занадто довго Захід не приймав серйозно амбіції Путіна і відповідав на них зволіканням, нерішучістю та слабкістю. Настав час відповісти їм силою.
СИЛОВА ГРА ПУТІНА
Цілком очевидно, чому Росія вимагає, щоб Україна відмовилася від своїх амбіцій щодо вступу до Європейського Союзу та НАТО, але набагато менш зрозуміло, чому хтось на Заході має розділяти ці нерозумні пропозиції. Народ України зробив свій вибір у 2013 році, після того, як президент Віктор Янукович, діючи за вказівкою Путіна, спробував піти всупереч громадській думці та інтегрувати країну з Росією замість ЄС. У листопаді того року українці вийшли на вулиці під час так званого Євромайдану. Янукович спробував придушити демонстрації грубою силою, але недооцінив волю українців, які відповіли не страхом, а гнівом, і врешті змістили його.
Послання навряд чи могло бути ясніше. Українці не бажають йти на поступки Росії та ніколи не відмовляться від інтеграції із Заходом. Однак Путін, мабуть, не засвоїв цей урок. Втративши свого «клієнта» від влади та не маючи нагоди змінити орієнтацію України зсередини, російський президент вдався до насильства. На початку 2014 року Росія вторглася в Україну, окупувала Крим та розпочала смертоносну війну на Донбасі.
Росія планувала бліцкриг із кінцевою метою розділити Україну навпіл і створити маріонеткову державу Новоросія у восьми східних областях України. Але Путін дуже недооцінив рішучість українців. Десятки тисяч українців з усіх регіонів та всіх верств суспільства кинулися на фронт, аби взяти до рук зброю для захисту своєї країни. Їх підтримали сотні тисяч громадянських добровольців, простих українських громадян, які постачали армію всім необхідним — від продовольства до саморобних бронемашин. Стало ясно, що Путін напав не на ту беззахисну державу, яку він уявляв. Український народ, хоч би як погано він був оснащений, був дуже мотивований. Грандіозні задуми Путіна швидко впали, що призвело до багаторічного застою на крихітній ділянці землі біля українського кордону. На сьогодні конфлікт забрав понад 14 000 життів.
Захід: США, Європейський Союз і НАТО зробили замало і надто пізно. Були потрібні місяці та загибель 298 безневинних людей на борту літака Malaysia Airlines Flight 17, збитого російською ракетою в липні 2014 року, перш ніж було введено серйозні економічні санкції. Поступово Захід ізолював Росію та скоригував свою політику. Але його нерішучість призвела до більш агресивних дій з боку Росії, таких як кібератаки, втручання у вибори та цілеспрямовані вбивства опонентів за кордоном.
У роки після втручання Росії українці подвоїли свій вибір на користь союзництва із Заходом. У 2018 році вони закріпили цілі членства в ЄС та НАТО в конституції України — стратегічний курс, який стає популярнішим з кожним роком.
ПОМИЛКОВІСТЬ КОМПРОМІСУ
Путін звернув увагу на цей неспокій і зараз говорить про те, що нейтралітет України є ключем до вирішення кризи. Але історія заперечує це твердження. У 2014 році Україна була нейтральною країною як на папері, так і насправді. За чотири роки до цього вона офіційно поставила крапку у своїх амбіціях щодо вступу до НАТО, ухваливши закон, в якому чітко говорилося, що вона є позаблоковою країною, яка не має наміру вступати до якогось військового альянсу. Тоді не було й загальнонаціональної громадської дискусії щодо членства в НАТО. Протести на Євромайдані, що розпочалися у 2013 році, були спрямовані не на військовий альянс, а на економічну та політичну інтеграцію з ЄС. Якщо нейтралітет не зміг зупинити Путіна від розв’язання війни у 2014 році, важко зрозуміти, чому він зупинить його зараз.
Ще одна непродумана ідея, яку пропонують деякі експерти, полягає в тому, щоб чинити тиск на Україну і змусити її піти на односторонні поступки, піти на компроміси, які нібито зроблять Путіна більш згідливим. Зокрема, Москва вже давно вимагає, щоб Київ прямо розмовляв із Донецьком та Луганськом, двома окупованими Росією регіонами на сході України. Україна відкинула цю вимогу, і на те є вагомі причини: Росія є стороною конфлікту, і ми не дозволимо їй уявити себе посередником.
Більше того, історія показує, що поступка подібним вимогам навряд чи задовольнить Росію. 1992 року у Придністровському регіоні Молдови розгорілася війна — пострадянський конфлікт, у якому сили, очолювані Росією, протистояли уряду Молдови. Незважаючи на те, що Росія розпалювала конфлікт, вона зажадала, щоб молдавський уряд прямо розмовляв з регіоном, а Москва грала роль посередника. Молдавани погодилися і вступили в прямий діалог з довіреними особами Росії, сподіваючись, що це дозволить врегулювати протистояння та відновити їхню територіальну цілісність. У 1994 році, в черговій спробі покласти край суперечці, Молдова офіційно прийняла нейтральний курс, заявивши, що не буде прагнути членства в НАТО. Результат обох поступок? Заморожений конфлікт завдовжки три десятиліття і відлига не передбачається. Російські війська та зброю залишаються у Придністров’ї і досі.
ЩО РУХАЄ ПУТІНИМ
Заклики Путіна дати гарантії щодо розширення НАТО ставлять перед нами дилему. Якщо Захід поступиться, Росія, безсумнівно, буде задоволена знову набутим правом вето на українську зовнішню політику та прийняття рішень у НАТО. Якщо Захід відкине її вимоги, Росія буде не менш задоволеною, оскільки зможе закласти свіжий ідеологічний ґрунт для нового вторгнення в Україну.
З 2014 року Росія узаконює свою агресію в Україні, посилаючись на обіцянку, яку Захід нібито дав наприкінці холодної війни, але потім порушив. Згідно з цією версією, під час переговорів про об’єднання Німеччини у 1990 році держсекретар США Джеймс Бейкер пообіцяв президенту СРСР Михайлу Горбачову, що НАТО ніколи не розширюватиметься на схід. Ця історія – звичайна брехня, що визнав навіть сам Горбачов. Але ще більш проблематичним для Путіна є те, що вона застаріла, що пояснює його інтерес до нової сюжетної лінії. Якщо його нинішня пропозиція щодо гарантій щодо НАТО буде відкинута, Путін сподівається створити свіжіший ідеологічний міф.
Той факт, що Путін шукає нове ідеологічне обґрунтування щодо України, говорить про те, що він справді стоїть на порозі чогось великого: спроби кардинально переписати порядок безпеки в Європі після холодної війни. Створивши кризу, він сподівається запросити президента США Джо Байдена за стіл переговорів щодо його вирішення. Там, на його думку, два лідери проведуть нові лінії через Європу, розділивши континент на нові сфери впливу. Москва фантазує про такий сценарій уже багато років.
ЩО ПОТРІБНО УКРАЇНІ
Росія — майстер продавати брехню, і її незаконні вимоги гарантій та односторонніх поступок є такими. Але ми не повинні купувати те, що нам продають, або навіть ухвалювати цю пропозицію. Захід не повинен умиротворювати Росію, погоджуючись на переговори щодо НАТО, і не повинен приносити їй задоволення, відкидаючи її ультиматуми. Швидше, Захід повинен просто ігнорувати їх, продовжуючи проводити подальші раунди переговорів та відмовляючись підкорятися ультиматумам Путіна щодо України та НАТО.
Тим часом Сполучені Штати та їхні європейські союзники повинні активізувати свої зусилля щодо стримування Росії. На відміну від умиротворення, стримування має успішний послужний список. Наприклад, навесні 2021 року Росія розпочала масоване нарощування сил уздовж українського кордону та вибухнула войовничою риторикою, погрожуючи знищити Україну. Партнери України публічно та за зачиненими дверима заявили про свою тверду підтримку України, і Москва була змушена послабити напруженість.
Єдиний ефективний шлях уперед — це комплексний план стримування, який Україна та її партнери зараз розробляють. Першим компонентом є подача чітких політичних сигналів Москві. Це означає, що Україна є частиною Заходу та майбутнім членом ЄС та НАТО, і що суверенітет та територіальна цілісність України не підлягають обговоренню. Друга частина плану передбачає наслідки: у разі найгіршого сценарію вторгнення Захід введе жорсткі санкції. Розробка цих руйнівних заходів зараз може позбавити Захід необхідності застосовувати їх пізніше.
Третя та остання частина плану полягає у поглибленні військової допомоги Україні. Ми маємо власні боєздатні збройні сили в Україні, і ми не очікуємо, що західні країни направлять в Україну свої війська. Однак нам потрібно більше зброї, щоб мати змогу захистити себе. Все має значення, від боєприпасів до медичного обладнання, але ми особливо потребуємо протиповітряної та протиракетної оборони.
ВИБІР СИЛИ
Ціль України проста: світ через силу. В даний час Сполучені Штати та їхні європейські союзники повинні говорити з Путіним, щоб виграти час і одночасно зміцнити Україну настільки, що у Росії просто не залишиться реальних військових можливостей для вторгнення в неї. У цей момент можна буде досягти справедливого мирного врегулювання для Донбасу та остаточно прийняти Україну до ЄС та НАТО.
Зараз обидві цілі можуть здаватися далекими, але в довгостроковій перспективі український народ не матиме іншого шляху. Ми не відмовимося від цього курсу, незалежно від того, з яким тиском ми зіткнемося з боку Росії чи наших американських чи європейських партнерів. Коли я чую, як деякі західні коментатори кажуть, що близькість НАТО є чутливим питанням для Путіна, у мене виникає лише одне питання: невже життя та майбутнє 44 мільйонів українців теж не є чутливими?
