РусУкр

Ринок землі: іноземці або олігархи? Хто прибере до рук українську землю

 
Друк Відправити на пошту

 

 

Наближення парламентських виборів та інтерес до програм партій повернув до порядку денного фатальне питання про введення в Україні ринку землі сільгосппризначення. Ситуацію підігрівають чутки про те, що відкриття купівлі-продажу землі може стати однією з вимог Трампа на його майбутніх переговорах із Зеленським.

Ринок землі: іноземці або олігархи? Хто прибере до рук українську землю

Думки діаметрально протилежні. Одні категорично виступають проти купівлі-продажу землі, яку і без того вже розтягли по руках, а значна її частина виснажена. Інші з інфантильним ентузіазмом вимовляють лібералістичні гасла про необхідність «терміново» введення вільного ринку, тобто купівлі-продажу землі, яке нібито забезпечить нам казкове процвітання і небачений приплив інвестицій. При цьому доморощені «аграрні ліберасти» посилаються на розвинені країни, в більшості з яких – виявляється! – повністю вільного ринку і близько немає, купівля-продаж землі жорстко зарегульована і обставлена ​​купою умов, а іноземні інвестиції в аграрний сектор часто обмежені або навіть заборонені!

Можна з певністю сказати лише те, що майже за 30 років ситуація з землею в Україні заведена в глухий кут, і виходу не бачиться взагалі. Залишити все, як є зараз, – це призвести до остаточного виснаження землі, деградації аграрного виробництва, компрадорської латифундизації країни місцевим олігархатом. Відкрити ринок землі – отримати все те ж саме, але за участю іноземного капіталу, інформують Економічні Новини.

До того ж для проведення скільки-небудь раціональної земельної політики потрібно сильна, авторитетна і хоча б трохи справедлива держава, орієнтована на суспільний інтерес і загальне благо. В Україні ж у наявності корупційний виродок, що виражає інтереси крупного вітчизняного та / або іноземного капіталу, а також різнокаліберних чиновників.

Щоб припинити подальше поширення міфології на тему ринків землі в розвинених країнах і «світлого майбутнього», яке обов’язково настане в результаті купівлі-продажу землі, слід ознайомитися з особливостями і принципами роботи ринків цих країн.

Ринок землі? А де ви його бачили?!

Перш за все, слід зазначити, що, в принципі, не існує єдиного рецепту побудови і функціонування ринків землі в так званих розвинених країнах. Вони всюди обумовлені масою історичних, культурних і географічних особливостей. Очевидно, що в країнах, де забезпеченість землею населення є високою (в США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії), земельне законодавство є більш ліберальним, хоча в багатьох випадках і регіонах навіть тут існують жорсткі обмеження, зокрема на покупку землі іноземцями.

Або наступний курйоз. Виявляється, у Великобританії немає приватної власності на землю. Ще точніше, відсутнє поняття землевласника. В Англії, яка є, як відомо, країною традицій, з 1066 року (!!!) вся земля вважається власністю Корони, що з часом поширилося на інші регіони Сполученого Королівства. Всі інші можуть мати статус землекористувача на правах freehold або leasehold, тобто користувача, грубо кажучи, на час усього життя або на обмежений час (хоч і 99 років) оренди у «довічного користувача», причому тимчасово орендоване можна здати в суборенду. Вдаватися в подробиці цього «середньовічного мракобісся» не будемо і лише зазначимо, що де-юре йдеться про оренду землекористування у «фріхолдера», а де-факто – у землевласника. Але цей яскравий приклад наочно демонструє, що кожен окремий випадок може мати такі особливості, що дуже важко говорити про ринок землі взагалі як про якесь типове явище.

Втім, типові явища на ринках землі розвинених країн існують, але вони аж ніяк не на користь наших олігархічних агрохолдингів, а також доморощених апологетів вільного ринку землі і приватної власності на землю.

У переважній більшості розвинених країн відсутнє протиставлення власності на землю та оренди землі. Справедливо вважається, що при обох видах землекористування ефективне ведення господарювання можливо, і саме таким воно повинно бути. У багатьох країнах ефективне і екологічно безпечне сільське господарство ведеться саме на орендованих землях, про що далі. Тому доморощені мантри на тему обов’язкової необхідності права власності на землю для дбайливого господарювання – це суто наш український треш!

В цілому ряді країн, які відносять до категорії так званих розвинених, домінує муніципальна форма власності на землю, а землекористування здійснюється на правах оренди фермерами землі у місцевої влади. Це Фінляндія, Швейцарія, Канада, Індія та інші. Тут найбільшими власниками і розпорядниками землі є місцева влада, яка несе відповідальність (вибачте за тавтологію) за відповідальне відведення землі та її використання.

Законодавство Швейцарії накладає значні обмеження на придбання земельних ділянок протягом року. Тому лише 18% землі знаходяться в приватній власності. Рештою землі розпоряджаються місцеві органи влади, які здають її в оренду фермерам. Спекуляція земельними ділянками і взагалі об’єктами нерухомості суворо заборонено, тобто їх не можна перепродувати за вищою ціною протягом 2 років після покупки.

Ринок землі: іноземці або олігархи? Хто прибере до рук українську землю

У Фінляндії більша частина землі є власністю муніципалітетів, тобто місцевих громад, і здається в оренду. У Канаді близько 90% земель перебувають у власності федерального уряду, провінцій і муніципалітетів, і відповідні органи здають землю в оренду землекористувачам.

У Нідерландах значні площі відвойованих у моря земель, отриманих за рахунок осушення і званих «польдерами», знаходяться у власності держави і здаються в оренду. В цілому, близько половини фермерських господарств в Голландії частково або повністю працюють на оренді.

У багатьох розвинених країнах дуже жорстко регламентується розмір землекористування.

З одного боку, в країнах, що відрізняються недостатньою землезабезпеченністю, перш за все в Європі і в Японії, політика держави спрямована на викорінення черезсмужжя і дрібних, а тому неефективних фермерських господарств, нездатних вести сучасне технологічне аграрне виробництво. В Європі це проявилося, зокрема, в тому, що протягом довгого часу і шляхом величезних витрат відбувається викуп дрібних господарств, продаж їх більшим, прискорений вихід селян на пенсію, щоб вони звільнили землю для збільшення великих ефективних господарств.

З іншого боку, укрупнення господарств не повинно призводити до створення латифундій. Тому в багатьох країнах, перш за все в Європі, законодавчо встановлюються максимальні розміри земельних володінь для одного господарства. Крім того, здійснюється жорсткий контроль при зміні права землекористування. Підкреслимо, мова йде про зміну саме землекористувача, тобто не тільки власника, а й орендаря.

Наприклад, в Німеччині має місце безперервний контроль над будь-якими змінами власності та / або оренди сільгоспугідь. Контроль стосується, перш за все, випадків небажаного перерозподілу землі. Закон забороняє зміну призначення землі, крім відведення земель владою під дороги, громадські споруди та інші загальносуспільні потреби. Пріоритет завжди віддається тій особі, яка має досвід ведення сільського господарства. Крім того, контроль здійснюється над тим, щоб не відбувалося фрагментації земель, тобто, щоб не з’являлися ділянки менше 1 га, а також щоб не було зайвої концентрації землі понад 400-500 га. Підкреслимо, все це стосується не тільки купівлі-продажу, а й оренди землі.

У Швейцарії законодавство спрямоване на те, щоб земля належала тільки тим, хто її реально обробляє. Введено норматив розміру господарства таким чином, щоб він забезпечував зайнятість одного працівника протягом 2100 годин на рік. Максимальною вважається ділянка землі, що забезпечує розумний рівень доходів 2,5-3 працівникам. Відзначимо, що рівень життя і доходів в Швейцарії високі навіть за європейськими мірками. При оренді мінімальний розмір ділянки повинен забезпечити зайнятість 1,5 працівників.

Щось схоже спостерігається в Японії , яка дуже страждає від недоліка сільгоспугідь. Тут держава проводить жорстку політику, контролюючи зміну власності і оренди землі. Дозволи видаються лише в тому випадку, якщо землекористувач буде сам обробляти землю, якою володіє або орендує. У господарстві повинен бути постійно зайнятий сам власник / орендар або хтось із членів його сім’ї. Площа ферми повинна бути не менше 0,5 га або 2 га на менш густонаселеному острові Хоккайдо. Створення латифундій не допускається, але в Японії це неможливо і з географічних причин. Орендувати / купувати землю може, згідно з формулюванням закону, тільки «фізична сільськогосподарська особа», тобто особа, яка має відповідну кваліфікацію, фінансові та інші необхідні можливості для ведення господарства на всій площі ділянки, а також постійно проживає в господарстві.

Ринок землі: іноземці або олігархи? Хто прибере до рук українську землю

У Франції  встановлена ​​жорстка система контролю над ринком землі. Відповідно до закону, кожен акт купівлі-продажу або здачі в оренду, тобто зміни землекористувача, вимагає дозволу влади з акцентом на фактичному землекористуванні, тобто земля повинна залишатися в сільгоспвиробництві. Наголос робиться на «сімейні ферми з особистою відповідальністю». Залежно від регіону, встановлено мінімальний розмір земельного наділу, щоб забезпечувати зайнятість і достатній рівень доходу мінімум двом чоловікам. Створення латифундій не допускається.

Ринок землі: іноземці або олігархи? Хто прибере до рук українську землю

В Іспанії закон забороняє створення великих землеволодінь, які повинні складати не більше 50 га зрошуваних земель і не більше 1000 га екстенсивних пасовищ. Не допускається і фрагментація земельних наділів, в зв’язку з чим введено поняття «мінімально життєздатного господарства».

З вищесказаного випливає, що говорити про «ринок землі» взагалі – це те ж саме, що говорити ні про що! У кожному конкретному випадку в наявності різні, обумовлені історією, географією та культурою місцеві особливості, які неможливо типізувати, щоб «загнати» в якесь єдине поняття, в даному випадку поняття «ринку». Ті ж особливості, які є загальними і можуть бути типізовані, найчастіше неможливо назвати ринком, оскільки відносяться до адміністративного регулювання, тобто за своєю суттю є антиринковими.

Свавілля in UA 

Тому подальші приклади поки наводити не будемо, а підіб’ємо деякі проміжні підсумки шляхом порівняння з тим свавіллям в земельному питанні, який має місце в Україні і може бути вчинено в разі так званого «відкриття ринку землі».

Можна з упевненістю сказати, що розпаювання земель колишніх радянських колгоспів і радгоспів виявилося злочинною дурістю зі злим умислом!

Результатом стала поява мільйонів власників дрібних нежиттєздатних наділів землі, на яких неможливо вести скільки-небудь продуктивне господарство. Звичайно, деякі власники земель змогли організувати аграрне виробництво індивідуально або шляхом об’єднання паїв, але основна тенденція – це, на жаль, бездарний дерибан землі між мільйонами неприкаяних, часто деградованих індивідів, які не можуть тій землі «дати раду». Нічого подібного в розвинених країнах статися не могло в принципі, оскільки там цього не допускає влада, яка прагне, щоб кожна земельна ділянка перебувала в ефективному землекористуванні.

У нас же багато власників не знають, що з землею робити, і часто-густо земля просто бездарно простоює в надії, що коли-небудь її можна буде продати дорожче кому завгодно, лише б гроші отримати, чого на Заході теж бути не може. Бажаючих скупити землю з метою спекуляції у нас також є в надлишку. Саме цим пояснюється, в першу чергу, той вереск, який періодично піднімається навколо неможливості «реалізувати священне право на продаж свого «клаптика» землі в зв’язку з триваючим довгі роки мораторієм на продаж. На Заході таке неможливо, оскільки в таких випадках землю викуповує держава з подальшою передачею в оренду або вона продається під контролем держави іншому власнику з метою подальшого ефективного використання, а не як об’єкт спекуляції. Щоправда, в нашому випадку, коли мова йде відразу про багато мільйонів гектарів, такий викуп неможливий і фінансово, і організаційно.

Ті власники, у кого ділянки розташовані більш вигідно, наприклад, в передмістях великих міст, тіньовими способами продають землю найчастіше під забудову з виведенням з сільгоспобороту. На Заході це жорстко переслідується, а у нас на цьому наживаються!

У решти є два шляхи: або чекати можливості продати, тобто земля простоює, або здати в оренду хоч за якісь гроші «містечковому магнату» або великому олігархічному агрохолдингу. Так у нас з’явилися аграрні барони, які хизуються так званими земельними банками розміром в сотні тисяч гектарів. На Заході така надмірна монополізація землі в принципі неможлива, там її припиняють одразу. Неважливо, що агрохолдинги формально не володіють землею, а орендують її у формальних власників, які отримали паї в результаті розділу колгоспів-радгоспів. Повторимо, що в розвинених країнах упор робиться на землекористуванні, неважливо в формі власності або оренди, і великі масиви орендованій землі також будуть вважатися латифундиями, які підпадають під розукрупнення.

Саме великий аграрний олігархат є головним противником запуску ринку землі, оскільки зараз агрохолдинги добре влаштувалися, недорого орендуючи величезні масиви землі. Тут йде в хід демагогія «про священні землі предків», хоча в підгрунті міститься шкурний інтерес українських аграрних олігархів.

Далі буде …










Нужна помощь

Останні новини в соцмережах


Новини партнерів

bigmir)net TOP 100