Проблема трудових ресурсів в Україні дедалі більше загострюється. Влада цим поки що не надто "заморочується", але бізнес уже починає усвідомлювати, що, попри жорстоке безробіття, працювати часто вже нікому. Тому що трудові ресурси - це далеко не просто індивідууми працездатного віку. Це ще й наявність у них знань і професійних навичок, а також прагнення до творчої праці, і з цим величезні проблеми, які не вирішуються лише підвищенням оплати праці. Проблема ця давня, але війна загострила її до крайньої межі, а повоєнні перспективи і зовсім виглядають сумно.
Адже для продуктивної праці, створення реальної нової вартості, наповнення бюджету адекватних трудових ресурсів не вистачає навіть сьогодні, під час війни, коли є обвал економіки виробництва та ділової активності, а також має місце 20-30-відсоткове безробіття. Що тоді говорити про повоєнний період, коли треба буде країну відновлювати, і потреба у підготовлених кадрах має незмірно зрости?
Коротко про демографію та інші причини нестачі трудових ресурсів
Загострення проблеми трудових ресурсів, адекватних вимогам так званого ринку, багато в чому зумовлене демографічним провалом, викликаним війною, про який йшлося у публікації « Демографічна катастрофа в Україні на тлі війни та розрухи » .
Як найважливіші причини браку трудових ресурсів цілком справедливо називають виїзд як біженців за кордон кваліфікованих працівників, насамперед жінок, а також мобілізацію до Збройних сил чоловіків, чисельність яких оцінюється в 1 млн осіб працездатного віку.
Але також має місце загальне різке погіршення демографічної ситуації. За оцінками Інституту майбутнього, населення України зараз становить 29 млн. осіб. При цьому близько 8,6 млн. біженців поїхали за кордон від війни і не повернулися. З 29 млн решти в Україні працює лише 9,1-9,5 млн українців, а якщо відібрати бюджетників, залишається близько 6-7 млн осіб.
Ці 6-7 млн і є тим трудовим ресурсом, який «тягне» на собі 22-23 млн осіб, до яких входять пенсіонери, діти, учні, безробітні, утриманці, бюджетники та інші категорії населення, що не поповнюють бюджет та соціальні фонди, а навпаки, споживають їх.
Ситуація загострюється прискоренням старіння населення України, що також знижує потенціал трудових ресурсів у майбутньому. За офіційними даними, станом на початок 2022 року середній вік в Україні перевищував 42 роки, і це до тих демографічних змін, які принесла війна.
Але крім демографії, у цієї проблеми є інші, не надто очевидні, але не менш важливі джерела та складові.
Є проблема держави, яка навіть у такий важкий час, коли ділова активність в Україні катастрофічно обвалилася разом із економікою загалом, продовжує тиск на бізнес. Йдеться про спроби скасувати спрощену систему, повернути штрафи за відсутність РРО, запровадити нові податки та збори, відновити та посилити податкові та інші перевірки. Все це супроводжується «наїздами» на бізнес, часто під надуманими приводами та з корупційною метою.
Все це веде не тільки до скорочення робочих місць, але загострює нестачу кваліфікованих трудових ресурсів у широкому спектрі за рахунок «плинності кадрів», відсутності зацікавленості роботодавців на довгостроковій основі вкладати інвестиції у підготовку трудових ресурсів, надання їм певних соціальних благ та гарантій з метою їх утримання . Адже в умовах нестабільності, які створює війна та обвал економіки, фіскально-поліцейські і просто бандитсько-рекетирські рухи тіла різних держструктур, що розплодилися, цю нестабільність і невпевненість багаторазово посилюють, що відбиває у бізнесу найменше бажання працювати на перспективу, в тому числі вкладати кошти в трудові ресурси. З боку працівників має місце схоже ставлення до роботи та своїх професійно-ділових якостей. У результаті всі живуть сьогоднішнім днем і миттєвою вигодою, оскільки ніхто не знає, що буде завтра.
Але ця проблема виникла не сьогодні і навіть не вчора. Так званий бізнес, підприємства всіх форм власності, за дуже рідкісним винятком, байдуже ставилися до підготовки кадрового потенціалу, розраховуючи отримувати фахівців високої кваліфікованих і з найвищими навичками практичної роботи, але зовсім не цікавлячись тим, звідки вони повинні раптом взятися. При цьому всі давно розуміють, що система вищої, середньої спеціальної та професійно-технічної освіти за останні десятиліття остаточно зродилася і нікого путнього не може підготувати за визначенням, а закріплювати навички в умовах реального виробництва вже практично ніде.
Зрештою, хоч би як це звучало, але є проблема філософсько-світоглядна, екзистенційна та морально-психологічна. Вона полягає в тому, що за останні десятиліття чесна, сумлінна, творча праця була в масовій свідомості дискредитована. І хоча вголос цього ніхто не скаже, насправді це саме так. Втім, це взагалі світова тенденція.
Влада робить все, щоб знищити кваліфіковану працю?
Повторимо, що нестача кваліфікованих трудових ресурсів є сусідами з величезним рівнем безробіття, що, до речі, властиво далеко не лише Україні, що воює.
Наприклад, за свідченням американських респондентів з «колишніх радянських громадян», у США за досить високого рівня безробіття має місце нестача кваліфікованої робочої сили, такої як трактористи, дизелісти, водії вантажівок, верстатники, кранівники, електрогазозварники, слюсарі, електромонтажники, налагоджувачі тощо . Тобто йдеться не про умовні «рознощики піци» та «косильники газонів», а про кваліфіковані кадри робітників і техніків, навчання, підготовка та доведення кваліфікації до належного рівня яких вимагають значних зусиль, часу та витрат. Зокрема, з цією проблемою в Америці зіткнулися у зв’язку з війною в Україні та потребою розширювати та нарощувати виробництво озброєнь та боєприпасів. Очевидно, що це потребує кваліфікованих робітників та інженерно-технічних кадрів, а з ними проблема навіть у Америці.
В Україні має місце приблизно те саме, але з деякими вітчизняними особливостями плюс війна, яка загострила всі соціально-економічні проблеми, включаючи проблему трудових ресурсів.
Згідно з нещодавнім дослідженням Центру прикладних досліджень про стан трудових ресурсів та їх перспектив в Україні, станом на травень 2023 року рівень безробіття становив близько 20%.
Є й інші, жорсткіші оцінки . Так, перший віце-прем’єр України та міністр економіки Юлія Свириденко у січні 2023 року на Всесвітньому економічному форумі в Давосі з посиланням на дані Нацбанку України заявила, що рівень безробіття в Україні становить близько 30%, роботу шукають 2 мільйони українців усередині країни та ще 2 ,7 мільйона людей, які виїхали за кордон через війну, але готові повернутися працювати.
Щоправда, вже Нацбанк в Інфляційному звіті за квітень 2023 року оцінює безробіття в 20%.
При цьому, знову повторимо, бізнес стикається з дефіцитом кваліфікованих кадрів, що загострюється, по цілій низці переважно робочих спеціальностей.
За даними Держслужби зайнятості , однією з головних проблем ринку праці є професійно-кваліфікаційний дисбаланс. У той час, коли у роботодавців найбільший попит мають кваліфіковані працівники фізичної праці, серед зареєстрованих безробітних 43% мають вищу освіту, а в деяких великих містах їхня частка становить 60% і більше.
При цьому кількість безробітних серед колишніх керівників та спеціалістів утричі перевищує кількість відповідних вакансій.
Згідно з рекомендаціями Держслужби зайнятості, для стабілізації чисельності та продуктивності робочої сили необхідно визначити пріоритетність підготовки фахівців насамперед в економічних секторах, які потребують відновлення. Цей процес держава має здійснювати в координації з бізнесом, який, окрім непрогнозованості ситуації через війну, відчуває значний кадровий голод.
Ця рекомендація Держслужби зайнятості поки що є гучним і гарним гаслом, але не більше.
Більше того, влада в цьому питанні не лише не допомагає, а й часто відверто шкодить. Потуги влади загалом та її окремих частин у справі знищення кваліфікованого трудового потенціалу можна поділити на низку напрямків.
Фіскальний та регуляторний тиск веде до подальшої тінізації праці, внаслідок чого зростає кількість працівників без офіційного оформлення із зарплатами «в конвертах». За оцінками Державної служби зайнятості , станом на березень 2023 року близько 3 млн осіб працювали без офіційного оформлення, що становить понад 20% працездатного населення України, і це призводить до щорічних втрат бюджету України на суму 100 морд гривень на рік.
Погіршення і так вкрай важких умов ведення бізнесу під час війни дуже негативно впливає на трудові ресурси та їх перспективу, і тут останнім часом влада «намагається щосили». Подробиці вдаватися не будемо, оскільки про це дуже багато говорилося в медіа, а лише кратно перерахуємо особливо одіозні дії та рішення, що негативно впливають на бізнес, зайнятість, кваліфікацію та мотивацію трудових ресурсів.
29 травня нардепи у першому читанні проголосували за урядовий законопроект №8401, який скасовує «військові» пільги для бізнесу. Норматив передбачає повернення перевірок, скасування спрощенки у вигляді так званих двох-процентників, відновлення штрафів за невикористання реєстраторів розрахункових операцій (РРО). Ці пільгові умови депутати схвалили на початку війни – у березні 2022 року. Тепер їх скасовують, як і водиться в таких випадках, нібито на вимогу МВФ, що є спекуляцією та маніпуляцією, але вдаватися до цієї теми не будемо, зазначивши лише, що влада зобов’язана захищати інтереси вітчизняного бізнесу та трудових ресурсів, а інакше економіка країни остаточно розвалиться , тому що стандартні «вимоги МВФ», що набили оскому, в умовах тотальної війни на знищення – це абсолютна злочинна дурість.
Крім цього, останнім часом почастішали відверті, часто абсолютно необґрунтовані і під надуманими приводами «наїзди» на бізнес різних каральних органів, починаючи від СБУ і далі за списком. У цьому ж низці останні новації щодо відстеження банківських транзакцій усіх без винятку пересічних громадян незалежно від суми, що призведе до подальшої тінізації та корупції.
Є ще одна вкрай небезпечна тенденція, про яку мало хто говорить, але здатна значно урізати трудові ресурси, необхідні для відновлення країни.
Нещодавно міністр внутрішніх справ Ігор Клименко заявив про необхідність суворого покарання осіб чоловічої статі та мобілізаційного віку, які залишили країну під час війни. Міністр Клименко також поінформував, що відповідний законопроект вже розробляється.
Відразу ж обмовимося, що жодним чином не маємо наміру виправдовувати тих, хто «відкосив», «дезертував» і просто втік. Власне, не даватимемо їм оцінку взагалі, але поглянемо на цю проблему саме з погляду трудових ресурсів, необхідних для піднесення економіки та відновлення країни.
Можна з упевненістю сказати: подібні заходи закономірно призведуть до того, що більшість із тих, хто перетнув кордон нелегально, перебували на початок війни за кордоном і залишилися там, тимчасово виїхали і не повернулися вчасно – всі ці люди просто не повернуться, віддаючи перевагу навіть нелегальному. перебування в Європі поразки у правах на Батьківщині.
У публікації « Демографічна катастрофа в Україні на тлі війни та розрухи », зокрема, йшлося про те, що за час війни Україна втратила понад 30% трудових ресурсів, що в абсолютних цифрах оцінюють у 5 млн осіб, причому значна частина цих людей виїхали. за кордон. Повернення цих людей та залучення їх до повоєнного відновлення – це найважливіша проблема, без вирішення якої неможливе відродження української економіки та країни взагалі.
У той же час, чим довше триває війна, тим менше серед тих, хто поїде за кордон, буде тих, хто забажає повернутися. І замість того, щоб розробляти програми, що стимулюють повернення своїх громадян, міністр внутрішніх справ робить заяви, які можуть остаточно відвадити від повернення у країну ухилістів із числа чоловіків.
Але чоловіки, які покинули країну, як правило, виїжджали до своїх родин, які раніше легально виїхали за кордон. Отже, майже кожен військовозобов’язаний чоловік, якого ініціативи українського МВС остаточно відвадять від думки повертатися в країну навіть після завершення війни, це 2-3 особи, яких Україна втратить як працівники, які працюють над відновленням її економіки та споживачів, які стимулюють попит на продукцію українських підприємств. .
Не даючи – ще раз повторимо! – оцінку «уклоністам», поставимо собі запитання: наскільки розумними з погляду майбутнього країни можна вважати подібні заходи та пропозиції. Принагідно виникає і питання про те, чи входять такі «різкі постановки питання» до компетенції міністрів внутрішніх справ?
Що відбувається насправді
Реальні процеси у сфері зайнятості та динаміки трудових ресурсів підтверджують наведені вище правильні, але дещо абстрактні міркування.
Головна проблема, яка зараз існує в реальній економіці: це нестача кваліфікованих працівників ручної праці при надлишку кадрів офісно-керівного плану з вищою освітою.
Іншими словами, з директорами, бухгалтерами та офісним персоналом особливих проблем бізнес зараз не має, але не вистачає представників робітничих професій, особливо якщо потрібен високий рівень кваліфікації.
За низкою оцінок, дефіцит робітників зараз став на 20-25% більшим, ніж у довоєнному 2021 році. При цьому брак кадрів навіть не в змозі «врівноважити» падіння економіки та ділової активності, а також підвищення зарплат за дефіцитними спеціальностями.
На фоні війни та повітряних ударів по інфраструктурі восени-взимку 2022-2023 років мало місце обвальне падіння економіки, про що раніше йшлося, зокрема, в публікаціях « Мрак, холод, голод, розруха». Новий злочин Путіна – масовані удари по енергетичних об’єктах України », « Україна у вогні та темряві. Путін із тупою завзятістю знищує енергетику і вже бомбардує АЕС » та інших.
У четвертому кварталі минулого року ВВП обвалився на 30,8%, у першому кварталі 2023 року, за прогнозами НБУ, спад сповільниться до 19%, у другому – очікується зростання 11,7% (але дуже низька база порівняння, оскільки у другому кварталі 2022 був обвал на 37,2%). Загалом за підсумками року реальний ВВП зросте на 0,3%.
У зв’язку з деяким зростанням економіки після осінньо-зимового обвалу спостерігається активізація бізнесу, відповідно зростання кількості вакансій. У той же час, порівняно з 1 кварталом 2021 року, просідання ринку праці по вакансіях становить 30% або 60-70 тисяч вакансій, причому ілюзія деякого буму на ринку праці багато в чому пояснюється плинністю персоналу.
У травні на Єдиному порталі вакансій, який створено минулого року Держслужбою зайнятості та кадровими майданчиками та іншими, кількість вакансій перевищувала 180 тисяч.
При цьому найбільше вакансій відкрито саме для робітників. 22% поданих заявок розраховані на кваліфікованих робітників з інструментом (швачки, електромонтери, слюсарі-ремонтники, електрогазозварники, слюсарі-електрики, пекарі, сантехніки та ін.). Ще 17% вакансія — для робітників з обслуговування обладнання та машин (водії, трактористи-машиністи, токарі, оператори АЗС, машиністи екскаваторів, фрезерувальники, оператори верстатів та ін.).
При цьому для фахівців з вищою освітою вакансій лише 15% від загальної кількості, і найбільш популярними в цій категорії були фармацевти, інженери, лікарі, вчителі та інші. Для працівників сфери послуг було відкрито 13% вакансій від загальної кількості, найбільше для продавців, офіціантів, охоронців, перукарів.
Найбільш затребуваними виявилися водії, швачки, електромонтери, електрогазозварювальники, слюсарі, токарі, трактористи.
Причому причиною дефіциту кадрів із низки спеціальностей є не лише масова мобілізація працівників, переважно чоловіків, до Збройних сил, а також масова міграція за кордон.
Багато чоловіків взагалі не хочуть офіційно влаштовуватися на роботу, оскільки списки військовозобов’язаних підприємства зобов’язані передавати до військкоматів, і по них потім розсилають повістки. При цьому країну на військові рейки не перевели і нічого не зробили для того, щоб кваліфіковані робочі кадри, необхідні в тилу, хоча б офіційно працювали «для фронту та для перемоги», а економіка при цьому деградує.
Оскільки жити за щось треба, то чоловіки працюють нелегально, щоби не «світитися» і не потрапити під мобілізацію. При цьому у неофіційному працевлаштуванні зараз зацікавлені як роботодавці, які таким чином можуть економити на податках, так і самі працівники. Ринок праці таким чином все глибше занурюється у тінь.
Ось і спрацьовує той чинник, який створює певну видимість буму ринку праці. При тіньовому характері трудових відносин працівників нічого не тримає, і вони легко змінюють місце роботи, тим більше якщо наявна спеціальність в дефіциті.
Що стосується жінок, які мають ходові робітничі спеціальності, то вони часто й зовсім їдуть за кордон, де платять більше. По можливості, за кордон просочуються нелегальними шляхами і чоловіки, особливо ті, хто має затребувані за кордоном спеціальності, наприклад, будівельники та водії-дальнобійники.
Звертає увагу, що дефіцит працівників низки спеціальностей поки що не надто позначився на рівнях зарплати нібито через важке економічне становище. Очевидно, що це аж ніяк не сприяє закріпленню кадрів на робочих місцях, відповідальному їхньому відношенню до роботи та професійного вдосконалення. Простіше кажучи, деградація трудових ресурсів заглиблюється.
Виняток становлять лише окремі особливо дефіцитні спеціальності, та й то не завжди і не скрізь. Наприклад, для ливарників металів та сплавів є пропозиції із зарплатами у 70 тисяч гривень, для слюсарів-інструментальників – до 60 тисяч, слюсарів-електриків з ремонту вантажопідіймальних кранів та машин, водіїв – до 50 тисяч. Машиністи бульдозерів можуть влаштуватися на зарплату до 46 тисяч гривень, трактористи – 43 тисячі, токарі – 40 тисяч. Але повторимо, такі зарплати – це не для всіх, не скрізь і не завжди, скоріше, це виняток.
Щоправда, якщо вірити результатам зазначеного вище дослідження Центру прикладних досліджень, то зараз у деяких компаніях стали усвідомлювати наростаючу проблему та почали приділяти увагу підготовці та навчанню кадрів.
В рамках опитування, про репрезентативність якого судити не беремося, було опитано 252 власники середнього та малого бізнесу.
Щоб усунути прогалини у професійних навичках персоналу, 52% опитаних, за їхніми словами, проводять навчання своїх співробітників, 40% наймають нових співробітників, а 33% залучають підрядників. Бізнесмени наголошують, що змушені самостійно тренувати та підвищувати кваліфікацію своїх працівників, оскільки існуюча система освіти не відповідає вимогам. Навіть в умовах війни 49% представників малого та середнього бізнесу планують підвищувати кваліфікацію персоналу у короткостроковій перспективі, а 67% – у довгостроковій перспективі.
Не беремося судити, скільки в цих потугах реального ефекту, а скільки від гуртка вмілі руки при палаці піонерів.
За що боролися – на те й напоролися!
Слід зазначити, що проблема нестачі кваліфікованих робочих рук виникла ще задовго до війни. Бізнес вже давно «стогнав і хникав» про те, що на тлі надлишку офісного персоналу спостерігається прогресуючий недолік працівників робочих спеціальностей.
Цей прогресуючий перекіс обумовлений безліччю чинників, передусім, загальної соціально-економічної ситуацією країни, низькими заробітними платами, культурою праці тощо. Багато працівників правдами і неправдами виїжджали за кордон, поповнюючи ряди трудових мігрантів. Навіть якщо робота за кордоном «на пташиних правах» – це найчастіше соціальне безправ’я, але це, як мінімум, безправ’я за зовсім інші, значно значніші гроші, ніж у рідній вітчизні.
Ситуація загострилася із запровадженням так званого безвізу з Європою, який помітно спростив виїзд та пошук роботи, хай навіть не завжди легальною. Ситуація ще більше погіршилася, коли деякі європейські країни, зокрема Польща та Німеччина, почали збільшувати квоти на прийом іноземних трудових мігрантів.
При цьому слід розуміти, що наші офісні працівники та взагалі фахівці з вищою та спеціальною освітою за кордоном особливо не потрібні, крім рідкісних винятків на кшталт медсестер та деяких інших категорій. Закордоном був потрібний і потрібен якраз персонал робочих спеціальностей того чи іншого рівня кваліфікації, наприклад, водії-дальнобійники та будівельники.
Вітчизняний бізнес продовжував стогнати і голосити, навіть трохи піднімати зарплату, намагаючись конкурувати з нею хоча б із Польщею. Політикани різних мастей вимовляли гучні та порожні гасла про повернення трудових мігрантів додому. Але ситуація із трудовою міграцією напередодні війни неухильно загострювалася, відтік кадрів на заробітки за кордон безперервно зростав.
Взагалі, позиція вітчизняного бізнесу в кадровому питанні неабияк забавляла і одночасно дратувала будь-кого, хто вийшов у доросле життя ще за радянських часів. Панам бізнесменам подавай одразу фахівця 6-го найвищого розряду, і бажано подешевше, та ще з наймом через якихось «ейчарів», а це особлива стаття неадекватів у когнітивному плані (висловлюючись пристойно і по-науковому).
Переважна більшість бізнесу не вклала жодної копійки у підготовку та утримання у себе кваліфікованого персоналу, який, втім, нині готувати вже ніде та нікому, оскільки для цього немає відповідної навчально-виробничої бази. Бізнес чомусь вважав, що достатньо виставити певний цінник на ту чи іншу вакансію, і фахівці відразу з’являться, оскільки все нібито міряється грошима, хоча це далеко не завжди так.
Нагадаємо, що в радянські часи на підготовку кадрів витрачалися величезні кошти та ресурси, і для цього створювалася та розвивалася найширша навчально-виробнича база. Кожне серйозне підприємство мало, як мінімум, профтехучилище, а то й технікум, іноді навіть вуз. Причому така політика як створення системи ФЗО (фабрично-заводського навчання) проводилася, починаючи з 1920-х років, особливо, у великих промислових центрах. На великих підприємствах були також соцкультпобут та квартири для персоналу, путівки, піонертабори, медсанчастини, санаторії-профілакторії та інше – все це для утримання та забезпечення трудових ресурсів.
До речі, багато чого після Другої світової війни перейняли японські корпорації, але це окрема тема.
Крім того, у трудових колективах були наставники, які доводили кваліфікацію молодих кадрів до рівня.
І все це доводилося бачити живцем, це не казки, а колишня реальність, дана у відчуттях, хай навіть із фірмовими радянськими витратами, але воно якось працювало.
Тому в 1990-х ще можна було підібрати для приватного бізнесу кадри, наприклад, електриків, механіків, верстатників, часто навіть із вищою технічною освітою, просто пробігшись по ще не розваленим і не розпроданим радянським заводам, де ці кадри залишилися від радянського минулого. Тепер уже нема ні тих заводів, ні тих кадрів.
На це наклалися ще й морально-психологічні перекоси, які згадувалися вище. Протягом останніх десятиліть із тупою завзятістю негласно чи навіть майже явно проводилася установка на дискредитацію чесної, сумлінної та професійної праці. На відміну від минулих часів, героями нашого часу стали не токарі, машиністи, доярки, трактористи, навіть інженери, вчені та космонавти, а бариги та пані зі зниженою соціальною відповідальністю.
У результаті, є свого роду відраза до завзятої і творчої праці, тим більше до праці робітника, праці ручної, важкої, брудної і невдячної.
А потім, за масовою трудовою міграцією, прийшла ще й війна…
Словом, за що боролися – на те й напоролись!
На цю тему можна було б навіть зловтішатися, але зараз, коли значна частина країни та економіка в цілому є руїнами у всіх сенсах, не до зловтіхи, бо все це комусь потрібно відновлювати.
Не кажучи вже про те, що зараз під час війни комусь необхідно працювати «для фронту та для перемоги», але в Україні вже другий рік переходом економіки та промисловості країни на військові рейки ніхто не «заморочується».
І не кажучи вже про те трагічне становище, в якому опинилася країна.