Одне з багатьох виправдань вторгнення Володимира Путіна в Україну - це те, що Україна і Росія начебто є "одним народом", який має бути об'єднаний під його дбайливим керівництвом. "Ви все ще так думаєте?" - запитав президент України, коли його війська на цьому тижні вигнали тисячі російських загарбників з Харківської області. Переможний сарказм Володимира Зеленського цілком виправданий. Харківський контрнаступ, який розпочався 5 вересня, знаменує собою найважливіший провал Росії відтоді, як наприкінці березня Путін відмовився від спроб захопити Київ, українську столицю.
Його значення полягає не лише у звільненні 6000 квадратних кілометрів території за кілька днів – більше, ніж Росія здобула за попередні п’ять місяців. Це також не лише захоплення Україною танків, гармат і контейнерів з боєприпасами, які російські солдати кинули, утікаючи в хаосі. Україна також повернула собі два транспортні вузли, Ізюм та Куп’янськ, які були дуже потрібні Росії для завершення її захоплення Донбасу та приєднання його до Росії. Плани Путіна провести фальшиві “референдуми” щодо анексії окупованих частин південної та східної України наразі призупинені, оскільки Україна контратакує на двох напрямках. Прогнози на війні завжди ризиковані, але, схоже, ситуація змінилася. Російська експансія скрізь зупинена, і Україна поступово, а іноді й раптово, відкидає її назад. Про це пишуть Економічні новини з посиланням на The Economist.
Успіхи України на полі бою ґрунтуються на двох стовпах – техніці й людях. В техніці вона має постійно зростаючу перевагу. Америка та інші дружні держави надіслали їй ракети з достатньою дальністю і точністю, щоб змінити правила ведення бойових дій. Україна може виявляти та надійно вражати склади боєприпасів, командні центри й вузли логістики противника далеко за лінією фронту, а Росія – ні. Перевагу в повітрі, яку мала Росія, придушили мобільні засоби протиповітряної оборони. І в той час, як Росія вичерпує свої запаси озброєнь, українські запаси стають і більш значними, і більш потужними, оскільки на зміну старому комплекту Варшавського договору приходить більш досконале озброєння країн-членів НАТО.
Перевага України в живій силі також зростає. Початкові сили вторгнення пана Путіна в кількості 200 000 солдатів ніколи не були достатньо великими для того, щоб окупувати всю Україну. (Він, вочевидь, сподівався, що українські політичні лідери покірно підкоряться йому). Втрати Росії стали катастрофічними; за деякими оцінками, 70,000-80,000 її солдатів були вбиті або поранені. Проте, здійснюючи рейди по в’язницях і пропонуючи величезні грошові винагороди, Путін з усіх сил намагається їх відновити.
Україна, навпаки, спирається на все своє доросле чоловіче населення. Їхній бойовий дух захмарний і, частково завдяки НАТО, вони добре екіпіровані й дедалі краще підготовлені. Їхня впевненість зростатиме щоразу, коли Росія слабшатиме. Вони воюють за свої домівки та своїх співгромадян. Російські війська воюють за купу брехні: що Україною керують “нацисти”, що вона становить загрозу для Росії, що її народ хоче бути “звільненим” Росією. Путін теоретично міг би віддати наказ про загальну мобілізацію і змусити набагато більше молодих росіян йти на війну, але він знає, що це викличе шалену суспільну невдоволеність, і саме тому він досі цього не зробив. Навіть якби він це зробив, знадобилося б багато місяців для набору, підготовки, оснащення і розгортання неохочих і наляканих підрозділів.
Перемога України ще не гарантована, але шлях до неї окреслений. Повністю вигнати Росію з України буде непросто. Це потребуватиме витіснення її з територій, де вона набагато краще окопалася й організована, ніж у Харкові. Загальний розгром російських військ може статися, але це малоймовірний сценарій.
Тому Захід повинен закріпити успіх. Україна показала, що вона може використовувати західну зброю для відновлення своїх територій. Захід повинен надіслати кращу зброю, наприклад, далекобійні ракети “Atacms” для пускових установок “Himars”, які довели свою ефективність, і які він раніше не наважувався постачати. Щоб уникнути ескалації, сучасна зброя НАТО має використовуватися лише на території України, яка, безумовно, скоріше виконає цю вимогу, ніж втратить довіру до свого постачальника зброї. Вона також потребуватиме стабільного постачання боєприпасів для майбутніх наступальних операцій та бронетехніки для швидкого перекидання військ. Захід також повинен подумати про те, що може знадобитися Україні в наступному році – і значно розширити масштаби підготовки українських військ за кордоном.
Ще більше причин для Європи протистояти енергетичному шантажу Путіна. Після того, як він перекрив постачання російського газу, європейські уряди пообіцяли зробити все можливе, щоб їхні громадяни не замерзли цієї зими, навіть якщо вони шукатимуть альтернативні джерела постачання енергії по всьому світу. Можна сперечатися про деталі політики, але головне – зберігати солідарність, всупереч проблеми.
Тим часом пан Путін страждає від перших тріщин у своїй ретельно культивованій аурі непереможності. Він придушив більшість інакомислячих, але занепокоєння все ж таки проривається назовні. Яструбині голоси критикують ведення війни. Рамзан Кадиров, чеченський воєначальник, чиї люди воювали й тероризували українців, назвав ситуацію на місцях “приголомшливою”. А якийсь націоналіст на російському телебаченні обережно припустив, що пану Путіну надали хибну інформацію. Кілька сміливих місцевих політиків у Москві та Санкт-Петербурзі навіть закликали Путіна піти у відставку.
Марення старого
Російська економіка пережила санкції краще, ніж очікувалося, але вона повільно стагнує, а ціни на енергоносії, які приносили Росії величезні прибутки, впали. Захід повинен спробувати вбити клин між режимом і російським народом. Західні лідери повинні наголошувати на тому, що вони конфліктують з Путіним, а не з його народом. Західні країни повинні вітати російських перебіжчиків, особливо найбільш освічених. Росіянам, які служать режиму, навпаки, слід відмовляти у візах. Якщо пощастить, російська еліта врешті-решт втомиться від ізоляції, як і її спецслужби змушені втягуватися в програшну війну тирана, який страждає манією історичної величі. Росія може припинити цей конфлікт у будь-який момент. Але мир вже не буде на тих умовах, які спочатку планував Путін.
