Причиною розгрому російської армії в Харківській області стали не тільки локальні помилки та блискуча атака ЗСУ, а й фундаментальні проблеми російського угруповання в Україні.
Протягом останнього тижня здавалося, що відбувається щось фантастичне. Однак якщо згадати все те, про що писали західні аналітики і говорили ми в тому числі – стає зрозуміло, що розгром під Ізюмом – логічний розвиток подій.
Ба більше, ми цілком можемо очікувати повторення подібного наступу вже найближчим часом. Наприкінці треду ми поясню, чому, а заодно коротко розберемо дії ЗСУ, тому що в успішному наступі винні не тільки ті, хто програв, а й ті, хто переміг!
Усе, що сталося в Харківській області, – результат суми грубих помилок і невирішених проблем російської армії:
1 Відсутність єдиного командування.
2 Провал постачання.
3 Відсутність поповнення.
4 Низька кваліфікація армії.
5 Тактичні помилки.
Давайте розберемо кожну докладніше.
Для початку хочеться перестати називати російською армією те, що вторглося в Україну і продовжує воювати зараз на боці Путіна. Це не армія РФ, це якесь військове угруповання, в якому армія командує аж ніяк не скрізь і не завжди. Давайте з цього і почнемо.
1. Відсутність єдиного командування. За три літні місяці стало остаточно зрозуміло, що до складу російського угруповання входить кілька військових утворень. Які мало того, що не мають єдиного командування, а й часто ворогують одне з одним.
Ось ці угруповання:
– Регулярна армія РФ.
– Ополчення “ДНР”.
– Ополчення “ЛНР”.
– ПВК Вагнера.
– Росгвардія + “кадирівці”.
Немов військо Дарія III, що воює проти Олександра Македонського, вони розмовляють різними мовами – не можуть зрозуміти і сприйняти цілі та цінності одне одного.
Є проблеми і з місцевою владою – пропаганда регулярно публікує скарги на те, що через кордон не пропускають то безпілотники, то тепловізори, то ще якесь обладнання, куплене волонтерами для військових.
ПВК Вагнера – найбільш привілейоване угруповання. Судячи з усього, вони підпорядковуються тільки центру, можуть використовувати для своїх завдань частини ЛНР/ДНР і армії. У них є навіть своя авіація, передана ПКС (Су-25 у військторзі не купиш) і своє цілепокладання.
Пригожин реально відчуває себе окремим командиром і навіть фронтендером цієї війни – це звання він перехопив у Кадирова, який піарився до моменту взяття Маріуполя. Пригожину і його ПВК можна все – навіть вільно набирати поповнення у в’язницях.
3-5 тисяч “вагнерівців” не підпорядковуються загальній армійській структурі і ведуть бої самостійно. При цьому ПВК Вагнера – найпрофесійніша частина всього росугруповання в Україні. Саме вони домоглися хоч чогось за останні місяці – взяли Вуглегірську ТЕС і дійшли до Кодеми.
Війська терористичних ДНР і ЛНР найбільш безправні. Їх посилають куди завгодно, наприклад, частина ополченців обороняє херсонський фронт. Було чимало прикладів, коли ЛНР-івці записували ролики зі скаргами на те, що їх посилають воювати за “ДНР”. А це не їхня територія.
В бойовиків “ЛДНР” найгірше оснащення, вони буквально голодранці, які змушені збирати по волонтерах каски, бронежилети, шкарпетки та інше. Плюс вони найбільш невмотивовані. Тому що більша частина – зігнані насильно жителі окупованих територій.
Російська армія воює ненабагато краще за ЛДНР, але все ж має більш адекватну важку техніку. Однак після втрат початку війни, від росармії в Україні залишилося тільки трохи десантників, морпіхів + артилерія та авіація.
До їхнього професіоналізму є купа питань. Але ми бачимо, що воюють найчастіше якісь десантно-штурмові загони, якщо мова про армію. Ну і головне чим займаються регулярні частини – обстріли.
Найзагадковіші учасники конфлікту – Росгвардія. До них же належать і “Кадировці”, які, судячи із заяв Рамзана, скоро знову повернуться на фронт. Ну, кущі, стережіться, цього разу вам точно кінець.
Росгвардія не призначена для ведення війни. У них немає танків і БМП, тільки всякі бронемашини на кшталт “Тигрів” і “Тайфунів”, які знищуються практично чим завгодно. Але при цьому, судячи з доповіді Золотова Путіну, росгвардійці не просто охороняють тили, а й реально воюють.
Ба більше, судячи з доповіді знову-таки, та й за Кадировим з його росгвардією з Чечні, силовики не входять до складу армійського угруповання і діють як хочуть. Ну, в деяких межах, звісно, але все ж таки. І в поразці під Балаклією Росгвардія зіграла вирішальну роль.
Підсумуємо. Російська армія в Україні – не єдиний механізм, а кілька угруповань, які мають своїх командирів, систему управління і свою структуру. В одних є важке озброєння. В інших – ні. У третіх тільки транспорт, а четверті бомжують біля вогнищ без шкарпеток.
Для одних війна – це робота за гроші і задоволення (ПВК), для інших – насильницька зобов’язаловка (ЛДНР), треті взагалі не розуміють, що вони тут роблять (Армія), а Росгвардія, можливо, добре вмотивована, але сама по собі не надто боєздатна.
Тому складно чекати хорошої взаємодії між цими групами. Що, Пригожин працюватиме за наказом якогось там генерала? Та він особисто Путіну звітує, хто ж йому цей генерал? Або ОМОН, вони перед Золотовим у відповіді, їхніх втрат навіть у військові не враховують.
Звідси й виходять провали в комунікації, повільне реагування (поки там нагорі домовляться) і відсутність універсальності. Як ви кинете Росгвардію на танки противника? І чи піде ПВК Вагнера вмирати заради взводу з “ДНР”? Розрізнена армія – завжди велика проблема.
2. Провал постачання. Про погане постачання російської армії в цілому говорили вже багато разів, але конкретно в районі українського наступу ситуація була особливо несприятливою.
Це помітно, якщо просто подивитися на карту. Річка Оскіл обмежує переправлення вантажів – є всього три доступні переправи. А залізниця йде тільки до Куп’янська. При цьому дороги до Ізюма і Балаклії легко закривалися українською артилерією.
Цікава деталь. На відео із захоплених складів у Балаклії ми побачили купу кумулятивних снарядів для танків. Танкові дуелі вкрай рідкісні, основна маса техніки знищується гаубицями або протитанковими ракетами. Ці кумулі – сміття, яке привезли замість важливих фугасів.
Не варто забувати, що останні місяці ЗСУ активно знищували снаряди разом зі складами. І неважливо, що це відбувалося частіше в інших районах. Якщо снарядів загалом ставало менше, значить їх везли на активні ділянки фронту. А тут пауза місяці два. Навіщо підвозити?
У підсумку під час атаки ЗСУ росармія в цьому районі опинилася з голою дупою. Але снаряди і паливо це ще не все. Постачання – це ще й швидка доставка підкріплень. Але ми ж пам’ятаємо, що будь-яке перекидання сил у виконанні росармії це тиждень мінімум.
Активно про перекидання підмоги офіційні джерела заговорили тільки в день взяття Балаклії, але тоді фронт було вже пізно рятувати. Дивно, проте навіть кілька місяців не допомогли росармії організувати адекватну логістику на вже окупованій території.
І ви запитаєте, але ж вони так швидко втекли, хіба це не приклад відмінно працюючої логістики? Відповімо – ймовірно, тікали зовсім невеликі загони, які до того ж побросали всю техніку на місці. А чому загони були невеликими, розберемо далі.
3. Відсутність поповнення. Російська армія погано воює, тому що воювати… нікому. Через шість місяців війни у Путіна і Шойгу все ще немає адекватного способу компенсувати втрати. Значні втрати.
Усе літо аналітики писали, що російська армія зазиває добровольців. Зокрема, численні “регіональні” батальйони набираються лише на 30-50 відсотків від потрібної чисельності.
Ось свіже відео з колонії, де Пригожин закликає воювати ув’язнених. Мотивація проста – ви або помрете, або через півроку йдете на свободу. Для тих, кому сидіти 10-20 років у російській в’язниці це цілком цікавий варіант. Але так виходить поповнювати тільки ПВК Вагнера.
Для армії ж гарматне м’ясо шукають у держустановах і лікарнях, вмовляють безхатченків і бюджетників. Але є купа свідчень того, що цей збір іде погано. Поки пропаганда кричить про “народну війну” і битву Росії проти всього світу, ми чогось не бачимо черг до військкоматів.
Тому що в реальності війна нікому не потрібна. Та й помирати за Путіна і навіть за багато рублів ніхто не хоче особливо. Кремль повністю провалив завдання “продати” людям війну. Тому що, як зазвичай, ніякого притомного плану не було.
Адже від самого початку війну назвали “спеціальною військовою операцією”, щоб якраз показати – “ну це десь там професіонали терористів перемагають, все легко і просто”. Путін виходив зі своїми заявами “строковиків там немає, тільки професіонали”.
Пропаганда повторювала як все офігенно і суцільні перемоги. А потім раптом стало не офігенно, та й відступати почали – навіть прихильники Путіна ставили собі запитання, “якого хріна?”. А у Кремля не було адекватної відповіді і плану.
Горить склад – пропаганда заявляє, що збито 1000 Байрактарів. Бомблять Бєлгород – пропаганда розповідає про третє за тиждень взяття Пісок. Вибухи в Криму – це все “ефект лінзи” і самозаймисті снаряди. ЗСУ наступають – Конашенков розповідає про “передислокацію”.
Багато прихильників війни прямо обурюються тому, що їх намагаються обдурити. Що це неповага до солдатів, які реально гинуть на передовій. Загальний авторитет влади у військовому відношенні різко впав. Звідси і розмови про відставку Шойгу, до речі.
І ось тепер, коли росармія зазнає однієї поразки за іншою, пропаганда заголосила про “народну війну” і про те, що всі повинні згуртуватися. Але ніхто вже особливо не хоче воювати, війну не змогли правильно і вчасно “продати” тим, хто був готовий купувати.
Ось сидить такий потенційний доброволець і думає:
– Воювати не вміють, так ще й брешуть.
– Військових ображають своєю брехнею.
– Поки було добре не кликали, кличуть коли погано.
– Вони мені нічого, я за них мушу померти.
– Мобілізацію все одно не оголосили.
Тому й добровольців мало. Не тому що мало охочих повоювати, а тому що вся ця війна для них виглядає занадто авантюрно, занадто погано від неї пахне. Здебільшого пахне трупами і брехнею. Інтернет все-таки допомагає донести до людей реальний стан справ.
Усе це приводить нас до логічного висновку, який озвучували вже багато разів. Російська армія недоукомплектована. Вона воює неповним складом, а особливо складно закрити хоч скільки-небудь складні спеціальності. Водіїв танків, наприклад.
При цьому на папері, напевно, все чудово. Так працює традиційна корупція російських чиновників. Цілком можливо, російське командування думало, що в Ізюмі та Балаклії стоять повністю укомплектовані підрозділи, і тому боятися нічого.
4. Низька кваліфікація армії. Ця проблема народжується з тих, що ми описали вище. І знову-таки, ні для кого не секрет, що російська армія не особливо вміє воювати. Але тут ми хотіл б загострити вашу увагу на деталях.
Регулярна армія РФ втрачає багато офіцерів. Медіазона і BBC тільки за відкритими даними та аналізом могли знайшли під тисячу офіцерів. Одразу 750 з них – нижчої ланки, лейтенанти, капітани. Усі ті, хто працює “на землі” – безпосередньо керує в бою.
Офіцери, які були у складі до вторгнення – більш кваліфіковані, ніж ті, кого підтягнули їм на заміну. Якщо взагалі підтягнули когось, можливо підвищили сержантів. Російські молодші командири і так безвольні – це наслідок радянської системи. А тепер ще й непрофесійні.
Аналогічно і з рядовими. У ПВК Вагнера воюють зеки після двотижневої підготовки. Так, там є професійна частина, але таких не так багато. Приблизно стільки ж – від 10 днів до місяця готують добровольців у регулярну армію. Мобілізованих у “ЛДНР” схоже не готують зовсім.
Росгвардія, як ми вже говорили, для загальновійськового бою не призначена, отже, їхня підготовка апріорі не годиться для війни, навіть найкраща. ОМОН і всякий СОБР можуть виконувати локальні завдання на кшталт зачистки. А тримати фронт – ні.
Але професіоналізм армії складається не тільки з умінь солдатів. Він залежить від зброї, якою воюють. А зброя у всього російського угруповання вкрай погана. На необхідному рівні тільки стрілецьке озброєння. І то – не вистачає нічного оснащення – прицілів, тепловізорів тощо.
Усе це збирають і замовляють волонтери та надсилають одиницями штук на фронт. Як і дрібні розвідувальні дрони та інший інвентар. І ось на дронах давайте детальніше зупинимося. Сама армія надає тільки Орлани – примітивні розвіддрони з вбудованою фотокамерою.
Їх часто збивають і загалом їх недостатньо – військові із заздрістю кажуть про те, що українці оснастили дроном кожен взвод, а в них один дрон на роту – вже щастя. Це пишуть “військові кореспонденти”. Нестача дронів = погана розвідка. А очей у космосі у РФ теж особливо немає.
Інший варіант розвідки – авіаційна. Однак і тут проблема з оснащенням. Виявилося, що російські літаки, навіть нові, – досить слабкі. Українці регулярно збивають їх. Під час наступу, до речі, знищено Су-34 і Су-25.
Або ось наприклад Су-25 упав сам. Ну а що, старенький уже мабуть.
Російські ПКС реально побоюються залітати далеко на українську територію. Тому що багаторазово знищене українське ППО повстає з мертвих у найбільш невдалий момент і пускає зенітні ракети. Тому на розвідку літаками теж покладатися не доводиться.
Ось і виходить, що приготування ЗСУ до атаки російські військові могли банально не виявити через слабку розвідку. Не готова була російська армія до війни безпілотників. Немає ні дронів, ні операторів.
Ну добре, а що з рештою техніки? Є ж танки, БМП, усілякі там ТОСи й артилерія. Так, але їхня якість теж викликає питання. Шість місяців росармія втрачала нову техніку, а заміняла старою. Особливо танками – знятими зі зберігання. Ось наприклад новий трофей ЗСУ – Т-62!
Багато хто писав, ну що такого, буде стояти цей танк та стріляти, тут не дуже важливо – новий він чи ні. Давайте поясню чому це критичним чином могло позначитися на боєздатності путінських підрозділів.
За кадрами зі звільненого Ізюма ми побачили, що там стояла техніка 4-ї гвардійської танкової дивізії – “Кантемирівської”. Яка входить до складу 1-ї танкової армії. А ми пам’ятаємо, що ця армія зазнала значних втрат під Сумами в березні.
Для відновлення боєздатності дивізії були потрібні не тільки солдати, а й техніка. Звідки взяти? Зі складів. Танки зі зберігання, поганої якості, застарілі. Невідомо, що з моторесурсом, можливо, не всі деталі підходять. А отже, такі танки і САУ будуть частіше ламатися.
Уявімо, припустимо, у вас відсоток поломок – 10%. Зламався один танк із десяти – рота може продовжувати рухатися. А якщо зламалися три? Боєздатність різко падає, потрібно думати про ремонт і зупинятися. І це не в бою – а просто на марші. Давайте подивимося, що знайшлося в Ізюмі.
Купа техніки, що вийшла з ладу. Причому більша частина саме зламалася, це прямо помітно. Ось танку явно двигун “ремонтували”, наприклад. Умови максимально кустарні, звісно.
З усього цього робимо такий висновок. Після виходу з Ізюму, тут були залишені частини, що мали низький бойовий потенціал – чия техніка була зламана. В Ізюмі накопичували зламані машини, можливо намагалися ремонтувати або вивезти на ремонт.
Усі боєздатні підрозділи перекинули на східний фронт. А війська в Ізюмі втратили головне – мобільність. Бо командування не вважало цей напрямок важливим для своєї атаки, і не вірило в атаку ЗСУ.
Саме тому путінські частини так повільно реагували на український наступ і тому вони так швидко втекли! У них просто не було достатньої кількості важкої техніки, щоб витрачати час на її перекидання. Вони просто втекли на машинах і пішки.
5. Тактичні помилки. Російське військове угруповання в Харківській області займало дуже незручне положення. По-перше, воно розтягнулося півколом. Контролюючи мало простору на півночі, але збільшуючи фронт, який треба прикрити. Тільки частина фронту проходила по водосховищу.
З іншого боку, водосховище і річка додатково розрізали фронт на дві ділянки. По-хорошому росвійськам треба було йти з північної частини Харківської області і будувати оборону тільки по річці Сіверський Донець і далі до Балаклії. Перекинувши вільні частини на цю лінію.
ЗСУ прорвали оборону росчастин між Балаклеєю і Волоховим Яром. А основні дії проходили в районі Балаклія – Чкаловське – Куп’янськ – Ізюм. Розглянемо його докладніше і почнемо з постачання. На карті червоним позначено ключові пункти, зайняті росармією до контратаки.
Жовтим позначені дороги, синім – лінія річки, яка відрізає Балаклею з півдня. Як ви бачите, все постачання цього району залежить від трьох переправ і головної – у Куп’янську. Це місто ключове для всього району, адже саме до нього йде залізниця та автошляхи з Росії.
Знову дивимося на ту саму карту, подивіться, яке важливе перехрестя в районі Веселого – у самому центрі. Через нього проходить сполучення Балаклії з Ізюмом і постачання цих міст. А також видно, що постачання Ізюму з Куп’янська проходить єдиною трасою.
Варто було очікувати, що росармія буде обронятися так: передові частини займають Ізюм, Балаклею і Чкаловське. Додатково укріплять Волохів Яр, Семенівку, і берег річки Сіверський Донець. Окремі групи мають обороняти Веселе, Куп’янськ і дві переправи біля Сенькового і Гороховатки.
Відразу видно, що виходить тонка лінія оборони. Неясно де вибудувати другу. Ймовірно треба думати про резерви. Їх варто було б тримати в Шевченковому і десь іще в центрі, можливо в районі населеного пункту Вишнева + можливо щось у Морозівці.
Реалізуючи такий план, довелося б сильно підвищити щільність військ у невеликому районі. Відмінно видно, чому українці атакували саме тут. Це коридор між річок (і болотистих берегів), яким можна було зайти всередину. Росармія повинна була помітити і передбачити захист!
Тут ми повернемося до питання постачання. Чим більше військ – тим складніше їх забезпечувати. Але погані комунікації викликають необхідність поставити більше військ. Замкнуте коло, пастка в яку росармія себе загнала сама. І очевидно, рішення було ухвалено неправильне.
Путінські генерали вирішили, що ця ділянка не дуже важлива. В умовах дефіциту військ і техніки (читай вище про поповнення) вони залишили на Харківському фронті невеликі підрозділи для заслону. І не подбали про резерви взагалі. Чому ми так упевнені? Та все просто.
Українці проривали фронт і воювали на лінії Балаклія – Волохів Яр – Шевченкове приблизно два дні. Спочатку штурмували Вербівку (5 вересня), потім проривали оборону (6 вересня) і тільки 7 вересня прорив пішов далі. До 8 вересня все було вирішено.
Час на реагування був, навіть із Куп’янська до Волохового Яру можна було доставити війська за 2-3 години, там усього 60 кілометрів. Якби резерв був у Шевченковому – то взагалі за півгодини – можна було прямо реагувати на атаку. Але всього цього зроблено не було.
Українці з малим опором пройшли через коридор, не стали відволікатися на облогу Балаклії і рвонули в бік Веселого і Куп’янська, а потім і інших переправ. Позбавивши російську армію в Ізюмі шансів на порятунок.
Але тут виникає логічне запитання. Ще навесні в Ізюмі стояло велике російське угруповання. Чому війська звідти не завдали потужного контрудару? Адже хоча б для коротких боїв у них повинно було вистачити пального і боєприпасів. Ну тиждень без постачання могли б повоювати?
А раз цього удару не було, то напрошується простий висновок – ніякого великого угруповання військ в Ізюмі на початку вересня 2022 року просто напросто не було! Так, там залишалися якісь окремі підрозділи, але явно недостатні для ведення повноцінного бою.
Характер бойових дій з росбоку ґрунтувався на тих факторах, що ми описали у перших чотирьох пунктах. Район захищали: Росгвардія (СОБР, ОМОН) і регулярна армія. Причому абсолютно ідіотським чином Росгвардія опинилася на передовій у Балаклії та Волоховому Яру.
Що, звісно, одразу ж призвело до прориву цієї лінії. Напевно, справа була так. З-під Ізюма забрали всіх, хто міг нормально воювати, а Росгвардію поставили охороняти захоплені населені пункти. Придушувати місцевих жителів, ганяти партизан. Місце-то тихе, ніхто давно тут не воював.
А вийшло навпаки. Тому що російська розвідка нічого не знайшла. А прикрити нормально фронт не могли, тому що військ не вистачило. А ті, що були, опинилися без техніки і поповнення, і командирів. Ще й зв’язок не налагоджений – ті ж ОМОНівці опинилися в оточенні і ніхто не допоміг.
Напевно справа не тільки в резервах, а й у поганій комунікації між угрупованнями. Немає єдиного управління, одного генерала, який тримає у своїх руках весь фронт і всі підрозділи тут. А тих підрозділів, що були на фронті, не вистачало справної техніки і бойової потужності.
Надалі, коли фронт завалився, російське командування банально злякалося і спішно вивело війська з усієї Харківської області на захід від річки Оскіл. Це логічне рішення, напевно прийняте основними командувачами типу Шойгу. Але на евакуацію колаборантів уже часу не було.
За підсумком територія, за яку росармія так трималася, всього за тиждень повернулася до України. ЗСУ помітно скоротили фронт, що, звичайно, вигідно і путінській армії. Але не забудемо про психологічний удар по росармії. Поки ми не знаємо, чи виявився він критичним, але істотним.
Тепер – кілька слів сказати про дії ЗСУ. Перше – військова розвідка України спрацювала чудово і забезпечила дві третини всього успіху. Планування також виявилося на висоті. Було знайдено зручну ділянку для атаки, а сам наступ відбувався чітко у відповідності з головним завданням.
Всю підготовку вдалося приховати, і навіть коли прорив почався, його масштаби і обсяги військ були невідомі російській армії. Відмінно спрацювали самі війська, зокрема артилерія, яка швидко переміщалася слідом за наступаючими. Зразковий приклад наступальної операції.
Не забудемо і про мотивацію українських воїнів. Російських солдатів мотивують гроші або страх покарання. Українських – бажання звільнити Батьківщину. Думаємо, зайве пояснювати, чому друге завжди переможе перше.
Або ось приклад. Коли показують “російських героїв”, офіційні ЗМІ замилюють їхні обличчя. А ось українці публікують повернення з фронту вчителя. Мало того, що це говорить про мотивацію захисників України. Такі ролики добре мотивують інших.
Але де тепер атакуватиме Україна? Ми бачемо два потенційні варіанти. Херсонська область. Тут ситуація схожа на Ізюм, є річка і часткова ізоляція росчастин. Другий варіант – через Лиман на Рубіжне і Сєвєродонецьк.
