Західні ЗМІ не перестають повідомляти про ймовірні дати масштабного військового вторгнення Росії в Україну. Спочатку мова йшла про те, що на нову агресію Кремль може наважитися після завершення Олімпійських ігор у Пекіні, потім з’явилася навіть конкретна дата - 16 лютого. Росія зосередила на українських кордонах безпрецедентну кількість військових разом з технікою та озброєнням. Крім того, Росія та Білорусь розпочали спільні військові навчання під назвою «Союзна рішучість – 2022» неподалік українського північного кордону, а понад 30 бойових кораблів РФ приймають участь у навчаннях зі стрільбами у Чорному морі.
Про те, що насправді відбувається на українських кордонах та які перспективи чекають на Україну «Економічні новини» (ЕН) запитали у посла України в Білорусі (лютий 2010 р. – червень 2011 р), екс-представника України в робочій підгрупі з політичних питань Тристоронньої контактної групи (ТКГ) по врегулюванню конфлікту на Сході України Романа Безсмертного.
ЕН: Повідомлення щодо можливого вторгнення Росії ми чули і раніше, ще під час торішніх військових навчань у 2021 році. Наскільки ситуація цього разу серйозна?
Коли ми чуємо певну оцінку з боку українських очільників та політиків, а також Брюсселю, Парижу, Берліну чи Вашингтону, то треба робити поправку на те, що Україна і українці восьмий рік знаходяться у цьому стані, а світ і Європа – тільки прокинулися. Це накладає колосальний відбиток на саму оцінку ситуації. Адже такі речі як «крайнє напруження» є дуже маніпулятивні і можуть розвиватися у багатьох напрямках.
Ще з початком війни на Донбасі стало очевидно, що це буде війна окопна. Однією із ознак такої війни є розтягнутість у часі. Що означає «велика концентрація» сил, техніки, озброєнь, живої сили і так далі? Вона говорить про великі стратегічні плани. І вони завеликі для розв’язання питання стосунків Москви і Києва. Ось чому так емоційно реагує Вашингтон, емоційно реагує Брюссель і європейські столиці. Бо вони усвідомлюють той потенціал, який сьогодні зібраний по усім напрямках. Адже потрібно говорити не про цифри, які безпосередньо знаходяться на наших кордонах, а враховувати і західний, і південний, і північний, і північно-західний напрямки. Тобто чітко розуміти, що мова йде про стратегічні інтереси Росії. Для них питання України – це лише питання тактики в глобальній миті. Мета – це відновлення впливу «а-ля» Російська Імперія і Радянський Союз. Невипадково це сильно тряхнуло світ і зараз вирують така метушня та емоції.
ЕН: То що ж насправді відбувається на українських кордонах?
Треба завжди давати варіативність таких речей, бо вона дозволяє об’єктивно подивитися на ситуацію і розуміти, що війна як стан «крайнього напруження», дозволяє маніпулювати по всьому полю: від крайньо-гострих, грубих форм примітивної окопної війни, до сучасних – інформаційних, технологічних. Все у війні має значення.
Уявімо ситуацію, що упродовж певного періоду люди знаходяться в умовах окопної війни і тут, ні з того ні з сього, як було у період Першої світової війни, їм на голову кидають листи, де описуються одне, друге, третє, четверте… від анекдотів і смішних історій до якихось страшилок. Це починає вносити певний психоз та додаткове емоційне навантаження.
На сьогоднішній день Кремль, ведучи війну проти України, використовує безліч варіантів її ведення: від прямої примітивної окопної війни, до інформаційних, дезінформаційних, маніпулятивних, енергетичних, кібератак… Тобто набір цей дуже широкий, особливо в умовах, коли державна машина закрита. Адже ми лише знаходимося в стадії будівництва демократичного суспільства. Тобто є певне напруження, яке створюється. І є дефіцит інформації. Очевидно, що при такій ситуації будь-які навіть невеликі витоки інформації моментально призводять до нервового психозу. А ворог, у свою чергу, демонструє задоволення своїми діями від того, що він вас «тролить». Тому очевидно, що ми знаходимось на певній черговій стадії ведення війни по реалізації мети, яку поставив перед собою Кремль.
ЕН: Які поточні завдання в нинішній ситуації ставить перед собою Кремль?
Їх декілька. Перше – знищити систему міжнародного права. Візьміть оці гарантії міжнародної безпеки як Гельсінський заключний акт, Статут ООН – дії Кремля суперечать всьому цьому. Загальноприйнятим нормам цивілізованого світу протиставляються «дипломатичний ультиматум» і такі дивні речі як «сегментарні пропозиції». Друге. Після Другої світової війни було створено масу континентальних, регіональних структур, які були покликані, і зараз залишаються такими, забезпечити співробітництво в регіоні, на континенті, у світі. Але Росія туди не йде. Москва працює у системі «3+2» по Придністров’ю, «5 +1» по Ірану, «Норманді» по Україні. Куди не глянь, там, де з’явилася Росія, з’явилася аномальна схема. Чому? Бо одна справа препарувати Україну у рамках «Норманді», де у чотирьох, а можна бути в трьох, або вдвох. І де є ОБСЄ, куди входить вся Європа плюс США. Ви уявляєте, що то за машина? Чи Рада Безпеки ООН, не в стані brainstorm, а у робочому порядку, так як передбачено статутом. Коли військово штабний кабінет робить свою оцінку ситуації, комісія готує доповідь, після доповіді розробляється план стабілізації, виділення ресурсу і так далі…
Говорячи про нинішню ситуацію, то є три варіанти подальшого розвитку подій. Перше. Існує висока ймовірність певних наступальних дій. Напрямок може бути обраний будь-який. Не треба з цього переліку виключати навіть Придністров’я. Це може бути і Крим, і лінія фронту на Донбасі чи будь-яка інша частина кордону, де зараз немає напруження. Не виключаю і інших речей. Ось повідомляють, що російські військові можуть переодягнутися в українських та спровокувати конфлікт. А чому вони не можуть переодягнутися у вояк польської чи угорської армії? Коли воно вже дійшло до таких фантасмагоричних форм, то може бути як завгодно. Другий варіант. Здійснення диверсійних випадів і ударів по системах комунікації та життєзабезпечення країни, починаючи від систем водопостачання, енергопостачання, транспортних комунікацій, залізничних і так далі. Третій варіант. Це ведення технологічної війни. Сюди відносяться кібератаки, атаки інформаційного порядку, диверсії і операції під чужим прапором, які стосуються технологічної складової. Я вже не кажу про фінансового та економічного плану диверсії. Те, що на сьогоднішній день по всіх цих складових ішла робота це факт.
Для прикладу, проаналізуйте кількість інформаційних викидів, які стосувалися виїзду різних посольств з України. Я вже не кажу про інформацію щодо навчання в Курській і Воронежській областях, куди ніби-то завезли «Іскандери» (різновид балістичних оперативно-тактичних ракетних комплексів класу земля-земля – ред.).
Досить цікава ситуація зараз відбувається й по Білорусі. Багато хто говорить, що Росія на сьогоднішній день передислокувала певну кількість живої сили, бронетехніки, систем ППО і так далі. Але особовий склад Росії на території Білорусі знаходиться вже кілька років! Просто зараз про це почали активно говорити. Одним вигідно так сказати, що воно тільки зараз там з’явилося, прикриваючи навмисне ігнорування цього факту раніше, а інші – створюють під це ґвалт. Прозвучала цифра 30 тисяч особового складу. Пам’ятаєте, коли в радянських підручниках писалося, що монголо-татари пройшли Києвом мільйонною кіннотою… Це приблизно того самого порядку речі. Доставити 30 тисяч особового складу за тиждень неможливо навіть в нинішніх технологічних умовах. Тобто треба об’єктивно дивитися на речі і розуміти що є можливо, а що ні.
У свою чергу, Росія буде комбінувати усе вищезазначене. Поставте себе на місце Кремля і уявіть наскільки це вигідно. Додайте сюди ще приватні армії, бо ми оперуємо тільки приватними армійськими підрозділами «Вагнер», а в Росії це дозволений бізнес. Це бізнес вищого керівництва ФСБ. Плюс кіберкомпанії, які займаються атаками. Ось приблизно умови, в яких ми зараз знаходимось, і які перспективи нас очікують.
ЕН: Як Ви оцінюєте таку раптову концентрацію високоповажних гостей в Україні за останній час: прем’єра Великобританії, візит прем’єр-міністра Нідерландів, президентів Туреччини, Азербайджану, президента Франції?
Якщо подивитися на всі ці візити, то, окрім допомоги і підтримки за яку ми дуже вдячні, кожен із високоповажних гостей, який відвідав Україну, у першу чергу вирішував свої особисті питання. І до цього потрібно спокійно відноситися. Прем’єр-міністр Великобританії Борис Джонсон приїхав у Київ з допомогою, (за яку йому, звичайно, треба подякувати) перебуваючи майже у відставці, а повернувся додому героєм. Прем’єр-міністр Королівства Нідерландів Марк Рютт приїхав з розумінням того, що країну може настигнути трагедія від нестачі паливно-мастильних матеріалів і агрохімії, а повернувся з розумінням, що все «гуд». Президент Туреччини Реджеп Ердоган прибув як людина з певним затихаючим впливом у регіоні, а повернувся з ініціативою глобального характеру. Піднявши рівень нинішньої дискусії Москва-Вашингтон, що дорівнює розв’язанню цієї проблеми через діалог Зеленського і Путіна. Він це дуже добре вирахував і розуміє, що війна на Донбасі, анексія Криму – ось ключ до відновлення його впливу в регіоні. Цей ключ іржавий, але у замок заходить. Він розуміє, що на цьому можна підвищити свій статус з регіонального лідера до глобально–континентального. Унікальність ситуації полягає в тому, що Туреччина є членом НАТО, але одночасно отримує з Росії комплекси С-400. Я вже не кажу про останні події в Казахстані, боїв в Нагірному Карабасі між Азербайджаном та Вірменією. Тобто він непросто закріплюється як один із регіональних лідерів, а претендує на масштаб серйозніший – континентальне лідерство поруч із Китаєм та Європою. Це треба розуміти. Але треба дякувати президенту Ердогану за допомогу та можливість будівництва заводу по виробництву бойових безпілотників. Це важлива ініціатива, дай боже, щоб вона була реалізована.
Щодо візиту президента Франції Еммануеля Макрона. За півтора роки мовчання Нормандського формату і ТКГ, коли до президентських виборів у Франції 10 квітня залишається трохи більше місяця, про це раптом згадали. Треба розуміти, що з Москви через Київ президент Франції привіз собі декілька мільйонів голосів підтримки. У всіх цих випадках немає факту фінансового чи майнового досягнення. Є просто інформація. Інформація у даному випадку – це капітал. Тут ми бачимо як інформація матеріалізується. І яке б не було продовження і розвиток цих подій, воно буде знаходитися у системі оцих координат. Тема імовірного спалаху конфлікту по будь-якому із вищезазначених трьох варіантів так само запускається через інформацію.
ЕН: Що скажете про зустріч радників глав держав у Нормандському форматі у Берліні?
Тема введення відновлення переговорів у Нормандському форматі – це тактика Кремля для того, щоб протиставити, розіграти Київ-Вашингтон-Брюссель. Ніякого нагідку там не було й не могло бути. Зустріч радників (!) Нормандського формату. Браво! Результат в десятку. Нагадаю, що у відповідності до документу, який підписав радник президента України Зеленського Вадим Пристайко в липні 2019 року, усі питання компетенції глав держав – членів Нормандського формату, які рішеннями ТКГ були передані їм на розгляд, були повернуті у ТКГ. У мене одне питання: чим будуть займатися глави держав, чим будуть займатися радники? І взагалі що це за формат? Я знаю що таке формат глав держав, глав урядів, міністрів, директорів. Що таке «формат радників глав держав» я не знаю. Достатньо мати неглибокі знання, щоб зрозуміти що це все маневри, які здійснює Кремль, щоб руйнувати систему міжнародного права. Найбільша біда в тому, що вони створюють паралельну систему права, паралельні механізми, дискредитуючи міжнародні відносини та ідеали, які з такими зусиллями створювалися після Другої світової війни, щоб не допустити чергової біди.
ЕН: Президент Франції після зустрічі в Москві заявив, що з російським колегою вони говорили про «новаторські рішення, в тому числі в рамках ОБСЄ». Яку роль у вирішенні конфлікту між Росією та Україною може зіграти ця організація?
Мені б дуже хотілося, щоб такі інституції як Рада Європи, ОБСЄ дійсно з честю вийшли із цієї ситуації. Щоб почали працювати так для чого і були створені. З моєї точки зору, крок у цьому напрямку був зроблений Вашингтоном. І там треба було дійсно працювати. Не провести засідання, відгавкатися і розійтися, а працювати. Отут покласти Гельсінський заключний акт, а з другого боку – гарантії безпеки. І так, з олівцем, сісти і прочитати. А потім взяти Путіна за шиворот і ткнути носом, мовляв «ось дивіться, що ви робите!?». Коли Росію отак береш і до предмету представляєш хоч трохи, то вони дуже швидко починають розуміти з ким мають справу. Тоді дуже часто просяться на обід, перерву і з’їжджають з теми. Тому ОБСЄ треба було брати в роботу. І тоді б прислів’я лунали з Відня, а не з Москви. Тоді б стало зрозуміло, що написано в ключових основоположних безпекових документах, і що пропонує Росія. Я дуже сподіваюся, що розуміння цього повернеться і ситуація у Відні по роботі з питань континентальної безпеки не завершився тільки обговоренням пропозицій та ідей Москви. А всі ці речі будуть взяті у технологічне доопрацювання і аналітика по ним буде складена. Бо дипломатичним ультиматумом не можна легковажити. Це зашифровані «хотєлки» Кремля і розшифровуються вони не лише текстом, який там написаний. Я дуже сподіваюся, що ОБСЄ прокинеться і почне діяти як це сьогодні робить НАТО. Треба віддати належне Вашингтону і вищому керівництву Північноатлантичного альянсу. Вони роблять не тільки відкриті кроки, але і закриті. Вони є абсолютно правильні і змінюють принцип та концепт стосунків з Кремлем. Це дуже важливо.
ЕН: Чи існує сьогодні можливість перегляду Мінських домовленостей? Чи реально це зробити в нинішній умовах?
З моєї точки зору, Мінські домовленості вже ніхто ніколи переглядати не буде. Починаючи із 1 січня 2016 року їх уже немає. Все, що відбувалось після того – це ведення у такий спосіб війни Росії проти України. Києву в нинішній ситуації я б радив, і неодноразово на це наголошував, зійти з дискусії щодо «виконання Мінських домовленостей» і перейти в дискурс «виконувати абсолютно нічого». Все, що ми могли, у цій ситуації вже зробили. Все, що ми не можемо – це виконання домовленостей РФ, її конвенцію про міжнародні договори. В документі дуже чітко написано: «якщо в силу обставин, які створила друга сторона, немає можливості виконувати певні домовленості, то такий документ вважається анульованим». Тому все скінчено. Чи ми будемо фантазувати про ідеї кластерів, чи говорити про зміну умов, чи ще про якусь формулу – все це вже у минулому. На сьогоднішній день відбувається імітація, демонстрація того, що сторони хочуть щось робити.
Але Київ з упертістю, яка бажає застосування у інших випадках, демонструє небачення того, що Кремль просто знущається над цим процесом і використовує його для того, щоб дестабілізувати Україну, розпалювати ворожнечу всередині країни, сварити із партнерами. Адже виникає цілий ряд речей інституційно-структурного плану, які шкодять Україні і цьому процесу.
Хоча б ситуація навколо закону про перехідний період на окупованих територіях ЛДНР. Києву важливо показати своє бачення і почати працювати за принципом «собаки гавкають, а караван іде». Але законопроект знімають з розгляду. Для чого? Це наше бачення, наше розуміння ситуації, наш підхід. Згадайте останній брифінг Путіна і знову його ідею внесення змін до Конституції. Ну, які «внесення змін до Конституції»? Вже всі у світі знають, що відповідно до базових основ конституціоналізму, це недопустимо. Їм про це тлумачили десятки разів. Більше того, ні в Парижі, ні в Берліні в офіційних розмовах ці теми уже не піднімаються. Але для того, щоб інформаційно атакувати, російська сторона продовжує про це говорити.
Зверніть увагу на фразу, яку вже тричі повторив Путін щодо вступу України в НАТО. Як там усе завернуто? Мовляв, от Україна вступить в НАТО, її «напічкають» зброєю, а в неї є стратегічний документ, де написано про повернення Криму, в тому числі із застосуванням військового компоненту. А далі йде взагалі класична річ: звернення до європейських лідерів, чи ви хочете воювати проти Росії? Ні? І ми не хочемо. Така гра багато про що говорить. Тому, з моєї точки зору, від Мінських домовленостей в нинішній ситуації вже чекати нічого. Києву треба пропонувати зовсім інший дискурс.
ЕН: А як же тоді буде вирішуватись питання щодо українських військовополонених?
Я рекомендую керівництву України підняти Женевські конвенції, де написано як вирішується дане питання. Та воно від самого початку так вирішувалося! Бо це передбачено міжнародним правом. Так, у відповідності до цих документів, країна-поручитель бере на себе питання звільнення військовополонених, режим їх утримання на території і поводження з цивільним населенням. Але це не предмет нашої розмови. Відповіді на всі ці питання є.
ЕН: Президент Туреччини Ердоган заявив, що Зеленський погодився на переговори з Путіним у Туреччині. Як Ви гадаєте, така зустріч може відбутися?
Світова політика повинна жити по своїм законах. І в нинішній стратегії США, у питаннях регіональної, континентальної, глобальної безпеки, має бути тактика України. Тільки не в стратегії Ердогана, і не в стратегії Макрона, а в стратегії Вашингтону. Бо Париж і Берлін до цього часу себе спокійно почували. Ініціативу на себе взяв Вашингтон. Тому для Києва зараз важливо погодити свою тактику з Вашингтоном, а не сперечатися кожного дня буде війна чи ні. І вже у межах цієї стратегії дозволяти собі дискутувати. Бо на сьогоднішній день роль диригента (не вожака, і не лідера (!)) у цій ситуації відіграє Вашингтон. Тому важливо, щоб в оркестрі всі інструменти віртуозно грали свою партію: і Париж, і Берлін, і Брюссель, і Київ… Тоді результат буде всіх приголомшувати. Звідси роль Ердогана і роль Анкари потрібна настільки, наскільки вона дозволяє, щоб цей оркестр звучав красиво та переможно.
ЕН: У Сенаті США близькі до укладання угоди щодо проєкту закону про санкції проти Росії за її дії в Україні. Проєкт закону включає також деякі заходи, які можуть набути чинності ще до можливого нападу Росії на Україну. Наскільки дієвим є механізм санкції у випадку Росії, адже схоже, що Кремль сам обрав політику ізоляції від цивілізованого світу?
З моєї точки зору, Вашингтону, як і Брюсселю, важливо не заговорити первинну ідею. Бо первинна ідея була яка? Є константа. Якщо не відбувається деескалації – вводиться в дію перша група санкцій. Якщо ескалація продовжується, напруження зростає шляхом збільшення кількості військ біля кордонів України, інформаційних атак і так далі – вводиться друга група санкції. Якщо, не дай бог, починаються бойові дії – стоп-кран. Місяць назад питання обговорювалися на зустріч Великої сімки, де Держсекретар США доповідав з цього приводу, презентувалася ідея і на першій зустрічі в рамках міністрів закордонних справ НАТО, але якось поступово про це забулося. Зараз у США повернулися до ідеї застосування санкцій ще до зростання напруження. Це абсолютно правильна ідея. Так як і ідея автоматичного введення санкцій. Вони зараз працюють над тим, щоб в законі були прописані відповідні норми. Тому будемо дивитися як американці з цим справляться. Але треба пам’ятати, що у Вашингтоні віддають пріоритет дипломатичному способу розв’язання ситуації щодо України. Ну, про дипломатичний спосіб в рамках «Норманді» ми вже поговорили.
ЕН: ЄС також закінчив підготовку «значного та всеосяжного пакета фінансових та економічних санкцій» щодо Росії, який буде введений у дію у разі початку вторгнення до України, де, зокрема, передбачено також заходи щодо газопроводу Північний потік-2. Як повідомила голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн: «Буде він введений в експлуатацію чи ні, залежатиме лише від подальшої поведінки Росії». Чи реально готові європейці йти на такі жертви заради України?
Насправді, реалізовуючи проект будівництва «Північного потоку -2», Кремль свідомо заклав під ЄС серйозну бомбу. Буде наростати ескалація в Україні, чи ні, але бомба рано чи пізно вибухне. Для мене це було зрозуміло ще від самого початку. Коли з’явилася ідея «Північного потоку-2», я казав про те, що з розумним підходом його ніколи не добудують. Бо це теж спецоперація Росії. Саме так проект і треба сприймати. Розводка була просто унікальна. Як протиставили Берлусконі і Меркель, як гарно розіграли ідею створення європейського хабу… Зараз німці стали заручниками цієї ситуації. Вони люди дуже педантичні, дисципліновані, не розуміють як робити задній хід. Це ж не українці, які б вже давно щось придумали. Тому Європа сьогодні знаходиться у дуже складній ситуації.
Тут доречна постановка питання: чи в принципі Європа здатна прийняти рішення по санкціям? Чи здатна Європа у її нинішньому стані на такий героїчний вчинок? Хотілося б у це вірити. Бо якщо США майже в автоматичному режимі можуть це зробити, то Європі ще треба дуже серйозно попрацювати. Треба розуміти не тільки фактор Чехії чи Угорщини. Моє відчуття, що Brexit буде лише квіточками того, що доведеться пережити Європі. Тут все досить складно. Я вірю в позицію НАТО, вірю в позицію Балтійських країн, позицію Польщі, але бути впевненим у тому, що аналогічні мотиви керують політичним керівництвом Італії і багатьох Балканських держав дуже складно. Тому будемо дивитися і побажаємо їм сили пережити це все.
ЕН: Президент Росії Володимир Путін підписав із очільником Китаю Сі Цзіньпінем спільну заяву про засудження «розширення НАТО» та агресивних намірів щодо Росії. Що скажете з цього приводу? Наскільки міцним виявиться цей альянс у протистоянні із Заходом?
Київ даремно ігнорує фактор Китаю. На сьогодні це перший торговий партнер у світі. Чи вступив Пекін у процес щодо українського питання? Ні, нікуди не вступив. Все керівництво КПК досить витримані, своєрідні люди. Вони дуже остерігаються втратити той курс Ден Сяопіна і ті надбання, які має Піднебесна. Тому Москва буде мати заяви спільні, причому дуже дипломатичного змісту, декларації, ідеї типу «один пояс, один шлях», але на цьому все. Більше того, з часом Москва буде ввозити в Пекін данину. Бо як можна оцінити контракт на скільки років по ціні 155- 170 долл. за тис. куб.м. газу? Я сприймаю це як данину, яку Москва звозила у Пекін. Чи торкнетеся ви питання Тайваню чи Криму, стане прекрасно зрозуміло, що з боку Росії це односторонній рух на користь Пекіна. Але російська інформаційна машина подає це на свою користь так, як вона хотіла б щоб це сприймалося в Європі. Проте, паралельно ніхто не відміняв рішення ЦК КПК по освоєнню Далекого Сходу та Сибіру. Вони продовжують діяти в цьому напрямку ще із 70-х років. І статистика кожного року показує, що кількість китайців до Уралу різкого зростає, вони домінують у прирості населенні. Статистика взаємних торгово-економічних відносин між Китаєм та Росією відрізняється в Москві і Пекіні як 1:8. Тобто перша явно занижує показники експорту сировинної продукції та імпорту різного технологічного обладнання, промислових товарів і так далі.
У свій час мені довелося читати деякі закриті документи російських спецслужб, де набагато яскравіше розкривалися речі про які я вам кажу. Чи розуміє це Кремль? Розуміє і бачить, але діватися нікуди. Якби на місці Путіна була інша людина, то вона давно б уже просила гуманітарну допомогу. Тому це візит відчаю, який свідчить про дуже погану ситуацію в Росії. У фінансовій, банківській сфері і навіть у питаннях сировини. Ви ж розумієте, чим може закінчитися для Росії програма, яку зараз розпочали у ЄС із заміщення певних енергоресурсів, які будуть перекривати російські? Тому це всього-на-всього спільна заява двох лідерів держав. Після уроків стосунків Мао Цзедуна і Сталіна про яке партнерство може йти мова? Це ми думаємо, що китайці забулися. Ні, нічого вони не забули і все пам’ятають. Китайці дуже глибокий народ, до них можна по-різному відноситися, але не поважати їх не можна, так як це намагається повернути Кремль.
ЕН: Наскільки пропрацьований напрямок співпраці з Пекіном українською дипломатією?
Китайці будуть співпрацювати із Україною настільки наскільки це буде відповідати їхнім національним інтересам. Та сподіватися, що велике дружитиме із малим досить складно. Ми різні і по-своєму красиві цьому світу. Але в умовах безлічі провалених спільних проектів говорити про гармонійність наших стосунків не доводиться. Українська влада у свій час добре постаралася, щоб китайці перестали довіряти нашій країні. Що стосується закупівлі зерна, кукурудзи чи гречки, то проблем немає, але щодо масштабних проектів, таких як транспортний хаб, серйозні проекти машинобудування, то тут потрібен час і старання Києва, щоб переконати китайських партнерів у своїй надійності та відповідальності. Тут є над чим працювати. Зрозуміло, що китайці зацікавлені в багатьох речах, але настільки наскільки це буде їм вигідно. Великий Китай потребує колосальних ресурсів і Україні соромно цього не розуміти та не скористатися можливостями, які може дати ця країна.
ЕН: Чи залишається для України перспектива членства в НАТО?
Я сподіваюся, що розмова між президентами Макроном і Зеленським щодо цього велася емоційно, але у правильному руслі. Я не бачу небезпеки в тому, що Київ в особі президента Зеленського відмовиться від ідеї вступу до НАТО. Більше того, ці речі закріплені в Конституції. Тепер щодо ситуації із Макроном. Давайте переживемо 10 квітня ( дата виборів президента у Франції – ред), а потім будемо говорити «Макрон і процес». Я бажаю йому перемоги. Але демократична система тим і хороша, що не дозволяє намертво пов’язувати ситуацію із прізвищами. У випадку Росії, щоб не трапилось, все одно буде Путін, а в країнах Європи результат може змінитися будь-якої миті.
Україна буде в НАТО. Але нам потрібно зараз навчитися жити із таким сусідом як Росія, бути сміливішими у розв’язанні питання, які стосуються Криму і Донбасу, наступаючими в аргументації своєї позиції. Не треба давати волю емоціям, а бути фактологічно сильними. Я переконаний у тому, що Україна на шляху будівництва демократії, конкурентної економіки і зміцнює себе на шляху до НАТО. Якось на одній зустрічі у Вільнюсі європейські колеги запитали мене: «Чим ми можемо допомогти?». Я відповів: «Зберігайте себе, бо ви зберігаєте Європу і нам є куди йти. Нам є що ставити за ідеали». Це не просто слова, це демонстрація того, що таке Європа. Тому хочеться туди йти і створювати Європу всередині країни. Ми рухаємося в цьому напрямку, але у своєму темпі. Я завжди був прихильником того, що «те, що швидко робиться, дуже криве родиться». Тому давайте у цьому відношенні будемо поступальними і наполегливими.
