У Верховній Раді звинувачують генералів старого гарту за невміння вирішувати проблеми в армії. Самогубні завдання солдатам роздають лише для звітності. Журналісти поговорили з військовими експертами, щоб з’ясувати, чи ефективно діють високопоставлені командири і чи варто їх критикувати під час великої війни.
Радянські генерали, відомі байдужістю до життя солдатів і жорсткими наказами, міцно засіли в системі Збройних сил України. Стиль їхнього управління довів ситуацію до критичного рівня, через що війська РФ просуваються на лінії фронту, заявила в інтерв’ю The Times заступник голови комітету Верховної Ради з питань національної безпеки, оборони та розвідки, народний депутат Мар’яна Безугла.
“Маємо деградовану і гібридну версію радянщини з корупцією і кумівством. Одна з головних проблем радянських генералів — їхня неповага до істини. Коли трапляється щось погане, вони намагаються це приховати. Якщо ви говорите про реальні проблеми, ви потрапляєте під тиск”, — пояснює нардеп проблему.
Воєначальники давали солдатам самогубні завдання лише для звітів про спроби повернення захоплених російськими військами територій. Показовою виглядала історія з відправленим у відставку командувачем Об’єднаних сил ЗСУ та оперативно-стратегічного угруповання військ “Хортиця” Юрієм Содолем. Під час прориву армії РФ до Торецька, за даними Безуглої, командувач “пиячив у ресторані “Облака” в Одесі”.
Про “битву” різних поколінь в армії говорить і військовий-аеророзвідник, екснардеп Ігор Луценко. Ідеться не про вік, а про менталітет, боротися доводиться не за тактичні чи стратегічні цілі, а за принциповий шанс Сил оборони досягати успіхів.
“Це боротьба двох культур. Одна прийшла до нас через Росію — примус і репресії, тиранія одного лідера і безправ’я решти. Інша — наша і приватно західна, коли країна є територією договору вільних людей, коли війна — справа особистого вибору”, — зауважує він.
Ким замінити радянських генералів?
“Старих” воєначальників слід замінити командирами бригад, які мають бойовий досвід з 2014 року. Усі вони мають бути майбутнім Сил оборони України, але їм влаштували “скляну стелю”, вважає Мар’яна Безугла.
За її оцінками, перед початком повномасштабного вторгнення Росії співпраця Заходу з українською армією була поверхневою і не призвела до необхідних структурних реформ. Такий стан справ був зручний для всіх сторін.
“Провели якісь навчальні курси, заявляли про стандарти НАТО, але майже нічого не змінилося. Зброя і боєприпаси — пріоритет для ЗСУ, без них нас би не існувало. НАТО слід більше наполягати на змінах у системі [ЗСУ]”, — ділиться вона думкою.
Ігор Луценко також вважає, що війна з Росією, яка розпочалася з 2014 року, породила чудових і ефективних військових лідерів, але “негідники, які проявили себе з найгіршого боку, взяли реванш і вони визначають порядки в ЗСУ”.
“Молоді (не завжди віком, а завжди душею) люди прагнуть воювати і перемагати, старі (часто тільки за світоглядом, а не роками) хочуть за всяку ціну залишатися на посадах і командувати підлеглими. Зокрема й ціною нашої перемоги”, — вважає військовий.
Особиста оцінка ефективності. Як навести лад у генералітеті ЗСУ
Система управління армією — одна з найскладніших систем, оцінювати морально-ділові та професійні якості генерала і командувача будь-якого рівня необхідно особисто. Вішати ярлик “совєтчини” на всіх підряд — не шлях до пошуку істини, каже полковник запасу, ексспікер Генерального штабу ЗСУ Владислав Селезньов.
“Багато що на фронті залежить від розуміння ситуації та здатності організувати підлеглі сили і засоби. Оцінка кожного військового керівника часто складається з того, наскільки військові готові йти слідом за ним. Хтось із генералів — як батько для солдата, інші дозволяють собі жахливе ставлення”, — міркує полковник.
Прикладом керівника нового покоління, на його думку, є Василь Зубанич 1983 року народження. Кар’єру він зробив після початку війни на Донбасі 2014 року, командував 10-ю окремою гірничо-штурмовою бригадою до 27 листопада 2020 року. Навколо нього також створили хвилю негативу: Безугла писала, що у військових колах Зубанич здобув славу “кривавої знаменитості”.
“Свого часу провалив оборону Харківщини у 2022 році, потім — Лисичанськ, далі керував ключовим напрямком південного контрнаступу у 2023 році: всі історії про утилізацію Bradley та штурми людьми укріплень і мінних полів за Оріховим — про нього. Цей чорт не тільки не сидить, а знову після невеликої паузи отримав рівнозначну посаду”, — зауважувала вона.
Водночас, як каже Селезньов, 59-річний головний інспектор Міністерства оборони України і колишній командувач Військово-морськими силами Ігор Воронченко в генеральському званні понад 10 років, але його вважають виваженим професіоналом.
“Завжди треба дивитися на показники військової ефективності. Критерії оцінки генералів зі сфери бізнесу не застосовні. На жаль, кадрова політика в ЗСУ — ахіллесова п’ята”, — додав аналітик.
Комісари повертаються?
Існує небезпека критики військового командування в умовах великої війни. Військовий експерт Дмитро Снєгирьов застерігає від обговорення інституту підпорядкування і наказів в армії, бо з’являється ризик її дезорганізації.
Обговореннями проблем у генералітеті відволікають суспільну увагу від тотальної корупції на будівництві фортифікацій на сході України. Відповідальність за провал на фронті в майбутньому можу перекласти на плечі військових, тому в проблемних справах фігурує низка генералів, додає аналітик.
“Заміна вищих командирів за принципами часів громадянської війни 1917-1921 років, коли питання доцільності призначення вирішувала “солдатська рада червоної гвардії”, це повний нонсенс. Прецедент небезпечний, він закінчиться введенням інституту комісарів червоної армії”, — зауважує Снєгирьов.
Комісара призначали в підрозділ, частину, з’єднання або бригаду. Він виконував роль спецпредставника від політичного керівництва або правлячої партії країни. Комісар вів політичний нагляд за військовим командуванням і особовим складом.
“Якщо потрібна перемога над ворогом, накази не обговорюються. Але в разі завдання з дезорганізації армії можна ставити під сумнів і критикувати дії вищого військового начальства, обговорювати доцільність наказів”, — підсумував експерт.
Нагадаємо, видання The Economist наприкінці травня 2024 року писало про недовіру президента Володимира Зеленського до військових звітів та отримання обмеженої інформації з фронту.
