Коли руйнується світ, мовчати – значить, бути співучасником.
Колись Габріель Гарсіа Маркес назвав Ришарда Капущинського “найкращим журналістом XX століття”. Це був не просто комплімент від колеги по цеху, а констатація епохи, де слово ще мало вагу, де репортаж був формою служіння, а журналістика — різновидом громадянської доблесті.
Капущинський не просто писав — він переживав, пропускав крізь себе епохи та долі. Він не спостерігав революції, він у них дихав, боровся, помирав разом із вмираючими. І тому його книжки не старіють. Тому «Імператор» та «Шахіншах» досі дзвенять, як сполох. І тому «Подорожі з Геродотом» не про минуле, а про вічне сьогодення.
Але навіть Капущинський, людина, відлита з мови, скаржилася останніми роками життя на втому від слів.«Вони як мухи, всюдисущі, нав’язливі. Їх надто багато. Ми вже нудьгуємо за тишею”, – писав він.
Слова перестали бути мостами. Вони стали шумом.
І все ж таки він продовжував. Тому що, коли довкола руйнується світ, мовчати — значить, брати участь. Значить, бути співучасником цього руйнування. Коли дилетанти штурмують стіни професій, а в мікрофони замість свідчень ллється потік свідомості, журналіст не має права мовчати. Він не спостерігач. Він свідок.
Але сьогодні… Капущинський, мабуть, правильно зробив, що пішов, не дочекавшись до остаточної профанації своєї професії. Журналістика, яка колись була “четвертою владою”, перетворилася сьогодні на пішохідну зону масового паломництва. Сьогодні кожен – журналіст. Кожен – блогер. Кожен – автор.
Але якщо автор це той, хто бере на себе відповідальність за сказане, хто сьогодні готовий її нести?
Фуко сказав: “Автор помер”. Але, мабуть, він помилився.
Авторів не стало не тому, що вони зникли, а тому, що їх задушили потоками текстів, що не мають ні сенсу, ні значення, ні мети. Сьогодні будь-хто може увійти до храму журналістики, в якому вже немає ні вівтаря, ні жерця, а є лише відголосок слів.
Храм журналістики перетворено на супермаркет. Слова перестали бути мостами. Вони стали шумом.
І що більше держави опікуються журналістикою, то менш вона вільна. Парадокс: чим сильніша підтримка, тим слабший дух. Що вища ставка на «публічну значимість», то далі вона від правди.
Преса перестає бути інститутом освіти і стає вітриною для влади, декорацією для вистави, ролі в якій давно розподілені.
І справа не лише у журналістах. Письменники, вчителі, філософи, поети, всі вони піддаються одній хворобі – страху бути невпізнаним. Непочутим. Непоміченим. Тому пишуть багато, швидко та порожньо. Тому важливим є не сенс, а швидкість. Не глибина, а лайки. Не слід, а спалах.
Ми живемо у культурі негайного, миттєвого. У якій кожен текст має бути відразу опублікований і бажано відразу оплачений. І нагороджений. Ми перестали мислити перспективою. І тому навіть хороші тексти забуваються за тиждень. Бо вони не частина дороги, а лише продукт на розпродажі.
Капущинський був не журналістом. Він був дзеркалом епох. А ми живемо в часі, де дзеркала замінені селфі-камерами, де істина не відкривається, а вигадується, де важлива не суть, а подача.
І, здається, саме про це попереджали Бредбері та Орвелл. У їхніх антиутопіях книжки спалювали. У нашій їх більше не читають.
Тож ми не просто дійшли до станції антиутопія. Ми на цій станції живемо.
