Історично так склалося, що в нашій країні мистецтво не живе. Воно виживає. У культурному плані ми довгий час були ізольованими від зовнішнього світу. Першу академію мистецтв на території слов'янських держав було відкрито в 1757 році в Санкт-Петербурзі. На той момент у світі вже завершилась епоха Відродження. Трохи пізніше з'явилася школа мистецтв у Харкові і тільки в 1917 році - академія в Києві. До цього наші художники добре малювали лише ікони. Іншого мистецтва, як і музеїв у нас не було в принципі. Єдиними «культурними» місцями, де люди могли спілкуватися, обмінюватися враженнями, думками, були церкви та ринки.
Історично так склалося, що в нашій країні мистецтво не живе. Воно виживає. У культурному плані ми довгий час були ізольованими від зовнішнього світу. Першу академію мистецтв на території слов’янських держав було відкрито в 1757 році в Санкт-Петербурзі. На той момент у світі вже завершилась епоха Відродження. Трохи пізніше з’явилася школа мистецтв у Харкові і тільки в 1917 році – академія в Києві. До цього наші художники добре малювали лише ікони. Іншого мистецтва, як і музеїв у нас не було в принципі. Єдиними «культурними» місцями, де люди могли спілкуватися, обмінюватися враженнями, думками, були церкви та ринки. Цілком очевидно, що в плані мистецтва ми відстали від світу на довгі роки. В Україні немає традицій сучасного мистецтва і взагалі мистецтва як такого. Мало хто з українців і сьогодні може собі дозволити виїхати за межі країни, щоб познайомитися з творами, що є у світових музеях і галереях. Усі їх, звичайно, можна побачити в інтернеті, однак це зовсім інше. Якщо ти до них не дотикаєшся, твоя душа не працює. Це важливо, бо тіло розвивають фізичні вправи, а душу – мистецтво.
Ситуація складна, але її можна виправити. По-перше, мистецтво під свою опіку має взяти держава. Є механізми, які не потребують великих бюджетних вливань. Наприклад, податкова амністія, як це свого часу зробили в США. Коли Америка зрозуміла, що відстає від Європи в плані мистецтва, там ухвалили закони, завдяки яким їхнім музеям вдалося зібрати колосальні колекції. Наприклад, у тебе є картина Пікассо. Тебе не запитають, де ти її взяв. Однак ти можеш принести її в Метрополітен, де оцінять її вартість, а потім держава спише цю суму з твоїх податків. Картина при цьому залишається у власності музею як твій дар, про що свідчитиме відповідний напис. Електронні декларації наших чиновників показали, що в їхніх сейфах і приватних колекціях є маса творів мистецтва. Завдяки такому підходу частина з них могла б стати надбанням громадськості. Або, наприклад, якщо керівник компанії купує картину і вішає її в себе в офісі, то податки з цієї угоди він не платить. Такі преференції створюють культуру сприйняття мистецтва, стимулюють розвиток ринку, а художники стають затребуваними. Щось подібне зараз роблять ОАЕ: змінюють закони, будують у себе філії Лувру, Музею Гуггенхайма.
По-друге, щоб стати частиною глобального арт-ринку, в Україні мають бути затребувані художники. Для цього наші таланти мають робити щось нове, а не пародіювати тренди мистецтва розвинених країн. Я вірю в мудрість української землі, у наших людей, витоки і традиції. Ми можемо бути цікаві всьому світові. Наші художники здатні створювати щось своє, а не бути вторинними, повторюючи те, що світом давно багато разів осмислено та освоєно. А для цього їм треба піднятися над собою, своїми переконаннями, національністю, стати людьми світу, вивчити й зарядитись енергетикою головних культурних центрів планети. На державу тут розраховувати не доводиться. У цьому питанні неоціненною є допомога меценатів. На жаль, людей, які готові інвестувати не тільки у твори мистецтва, а й у художників, у нас мало. Якщо точніше – одиниці. Один із таких меценатів – народний депутат Сергій Тарута. У листопаді ми разом з ним організували тур до Іспанії для кількох молодих художників з Маріуполя. Сергій Олексійович оплатив поїздку, а я взяла на себе її організацію. Чому Іспанія? Ця місцевість здатна надихати людей. У Каталонії працювало дуже багато художників: Пабло Пікассо, Сальвадор Далі, Жоан Міро й багато інших. У нас є плани зробити такі поїздки постійними, оскільки ми поставили перед собою амбітну мету – перетворити Маріуполь на заповідник нового українського мистецтва. Я вірю в те, що, побачивши щось нове, наші молоді таланти почнуть змінювати українське мистецтво, «заражати» своїми ідеями інших. Поїздка до Каталонії з прифронтового міста ввела їх у стан певного культурного стресу або шоку. А в стресовому стані людина здатна на багато. Художники – не виняток. Зараз у них є чудовий шанс знайти себе, виявити свою неординарність. У такі моменти народжуються найкращі твори мистецтва.
Проблема багатьох українських художників у тому, що вони «застрягли» на зовнішніх чинниках. Особливо після останнього Майдану. Що бачу – те й малюю. Спочатку я це помітила в хлопцях з Маріуполя. Першого ж вечора в Іспанії ми поїхали до Храму Святого Сімейства в Барселоні та побували в кількох інших місцях. На їхніх обличчях було видно захоплення. Але потім, коли я поглянула на їхні перші ескізи, то побачила, що вони малюють те, що бачать. Я попросила їх не йти на поводі у вражень і зобразити те, що в них усередині. Писати не сам Храм, а спробувати висловити враження й емоції, які він у них викликає. І в них стало виходити. Це було нашою головною метою. Результатом процесу стане виставка цих хлопців у Маріуполі та, можливо, у Києві.
Завдання художника – бути мрійником, вести своїми роботами суспільство до тієї країни, яку ми хочемо побудувати, а не до того негативу, що панує зараз. Вони повернулись іншими, і це головне. Художник – це внутрішнє дослідження себе. Це інструмент світобудови, що пропускає через себе зовнішній світ і видає власне його сприйняття. Маріуполь багатий на таланти. Завдяки таким небайдужим людям, як Сергій Тарута, місто може стати місцем народження нового, цікавого та глибокого українського мистецтва.
Оксана Мась, відома українська художниця, роботи якої продаються на провідних світових аукціонах Christie’s і Sotheby’s. Представляла Україну на 54-му та 55-му Венеціанському бієнале.
