Перевод экономики на военные рельсы становится все более скандальной темой, о которой в Украине много говорят, но дальше этого дело не идет. Часто в этих разговорах больше пиара и политиканства, что особо цинично в такое тяжелое время. В то же время, у Путина переход на военные рельсы уже идет полным ходом, а Госдума готовится рассмотреть соответствующий законопроект. Можно по разному относиться к тому, как и что делают в этом вопросе в России, но у нас, похоже, не делают вообще никак. Поэтому придется учиться у врага, если своего ума не хватает.
Для начала несколько цитат классика столетней давности:
«Война есть испытание всех экономических и организационных сил каждой нации»
«Самое опасное в войне — это недооценить противника и успокоиться на том, что мы сильнее».
«Войну надо вести по-настоящему, или ее совсем не вести. Середины тут быть не может».
Далее следуют полемические заметки и мнения разных авторов относительно (не)перевода украинской экономики и, если шире, социальной жизни на военные рельсы. Мнения других авторов подаются на языке оригинала.
Займите мужиков делом – работой на оборону страны!
Сразу же отметим, что запуск предприятий, работающих на оборону страны, причем это далеко не только военно-промышленный комплекс, помог бы решить и вопиющую социальную проблему. Речь идет том, что большинство мужчин в армию не берут за ненадобностью, за границу на работу не выпускают, а внутри страны работы тоже нет.
Об этом много и справедливо пишут в соцсетях, и ниже приводится только один такой пост, причем из самых цензурных:
«Чоловіків не випускають за кордон.
Чоловікам, що залишились в населених пунктах зони бойових дій, не видають зброї, не навчають навичкам володіння зброєю, тактикою ведення бою в населенних пунктах та поза їх межами, наданню першої медичної допомоги, діям в умовах окупації.
Примушування до не виїзду та не забезпечення будь-якою роботою, діяльністю зі створення робочих місць та будівництва житла в сільській місцевості, а також не надання зброї та навчання військовій підготовці, наданню допомоги, може призвести до відповідних негативних наслідків».
Отметим только, что все то же самое можно сказать и в отношении мужчин, проживающих в удаленных от зоны боевых действий тыловых местностях.
Согласно последним заявлениями министра обороны Резникова, всего в секторе обороны задействовано около миллиона, из них в ВСУ – около 700 тысяч, что сопоставимо с российской армией.
Мобилизовывать далее смысла нет. Нечем вооружить, некому готовить, не во что одеть, нечем экипировать. Несмотря на огромную помощь Запада, в связи с чем возникает вопрос, куда все это девается, но это отдельная тема.
К тому же, численность путинских войск в Украине сейчас заметно меньше, а решающую роль на фронте играет не численность войск, а артиллерия и авиация, и с этим у нас как раз проблемы, поскольку российский перевес в артиллерии над нашими войсками, по открытым источникам, иногда доходит до 10-20-кратного.
Постановка вопроса о выезде мужчин за границу для заработка денег, которые затем будут якобы возвращаться в Украину, поддерживая экономику и платежный баланс, имеет право на жизнь, но является также и весьма сомнительной. Уже хотя бы потому, что у многих семьи тоже выехали в эмиграцию, а потому заработанные деньги сюда пересылать будут далеко не все.
К тому же, возникает морально-этический вопрос. Почему одни должны проливать кровь на фронте или работать на победу в тылу, а другие – зарабатывать за границей, пусть даже эти заработки даются не слишком легко?
Словом, ничего категорически утверждать не будем, но согласитесь, что вопросы возникают.
В то же время, мобилизация на работу «для фронта, для победы» с нормальной зарплатой могла бы в значительной мере снять эту проблему как в сугубо материальном плане, так и морально-этическом, а главное, в плане обороны страны. Но ничего в этом направлении не делается или делается крайне мало.
А ведь предлагают уже давно и многие…
В то же время, различные варианты перевода экономики на военные рельсы предлагаются с самого начала войны, когда, вопреки трескучей и неадекватной патриотической пропаганде, стало очевидно, что это война надолго.
В частности, вот что пишет экономист Алексей Кущ в соцсетях 2 июля.
«Начиная с марта, я написал ряд статей про мобилизационную модель экономики, среди основных положений которой отметил следующее:
1. Государственная гарантия работы.
2. Вовлечение МСБ в госзаказ.
3. Размещение госзаказа на предприятиях в зоне военного риска (восток, центр) как гарантия сбыта продукции.
Отмечу, что только при таких условиях бизнес будет продолжать работать, как, например, в Чернигове, где во время боевых действий государство полностью выкупало продукцию пищевых предприятий и раздавало ее населению. Нам нужен пояс компаний в системе госзаказа на востоке и в центре.
4. Расконсервирование брошенных собственниками предприятий и введение на них временной администрации представителями местной власти и трудового коллектива.
5. Отход от принципа получения прибыли на предприятиях критической инфраструктуры и снабжения.
За четыре месяца наше правительство в данном направлении не сделало НИЧЕГО.
Или почти ничего – кроме упомянутого эпизода в Чернигове, согласно моей модели.
Ряд моих предложений, как-то расконсервация брошенных предприятий, вызвал у нас настоящую бурю в стакане воды.
И вот новость.
В России приняли ряд правительственных решений о введении формата мобилизационной экономики, в которых как под копирку повторили все мои идеи: расконсервация предприятий, гарантия госзаказа и т.д.
В общем, действия в парадигме «все для фронта, все для победы».
Можно, конечно, наивно решить, что в Москве кто-то прочитал мои статьи…
Но тут скорее работает общее поле правильных решений в схожей ситуации.
Нужно просто включить мозг.
Конечно, до соплей обидно, когда твои идеи не востребованы в твоей стране.
Зато схожие идеи применяют для усиления войны против нас же самих.
Я думаю, с нашим правительством сыграла злую шутку западная помощь.
Они решили: зачем нам париться с мобилизационной моделью экономики, если деньги и так дадут.
Зачем закупать йогурты на предприятиях центра и востока и раздавать детям беженцев, если можно получить их в пакете гуманитарной помощи.
Внешние костыли атрофируют систему принятия быстрых решений.
А РФ оказалась в изоляции, ей никто не помогает.
Но это и формирует ее внутренний тонус, заставляет эволюционировать и принимать нужные решения.
Россия готовит себя к длительной войне и надеется лишь на внутренний потенциал.
А нам нужно не просто ждать, пока санкции разрушат экономику РФ и западная помощь поможет нам победить, но и самим формировать эффективный внутренний экономический и трудовой фронт.
Зима в экономике будет долгой и дрова для согрева придется рубить самим…
А наша экономика или перейдет в состояние мобилизационной или не доживет до окончания войны.
Противостояние будет длительным и тот, кто рассчитывает победить лишь за счет внешней помощи – или дурак, или очень наивный человек.
Хотя в условиях войны, такие определения синонимичны».
Враг не дремлет!
И действительно, пока у нас идут «вальяжно-экспертные дискуссии», в частности, вокруг какого-нибудь буржуазного «Forbes», для участия в которых надо еще и денег заплатить, о чем далее, враг на самом деле не дремлет.
В России на правительственном уровне принят ряд оперативных и неотложных мер пол переводу на военные рельсы военно-промышленного сектора экономики и смежников. Кроме того, на рассмотрении в Госдуме находится соответствующий законопроект, которым законодательно закрепит необходимые меры.
Правда, докопаться до текста и сути законопроекта, приходится изрядно постараться по причине того, что наши «умники» заблокировали доступ к российским ресурсам, включая сайт Госдумы. Зачем это делается? Чтобы затруднить сравнение не в нашу пользу, когда враг уже спешно переводит экономику на военные рельсы, а у нас пока дальше «бла-бла» мало что делается, хотя страшная война идет именно на нашей территории?
Итак, правительство России внесло в законодательный орган законопроект об обязательных для компаний госзаказах в интересах армии. Проект уже одобрен профильным комитетом Госдумы, а также внесён в Совет нижней палаты.
Сразу же обращает на себя внимание следующая норма. Согласно законопроекту, если компанию, даже ЧАСТНУЮ, выбрало правительство в качестве подрядчика/исполнителя, отказаться от оборонного заказа НЕЛЬЗЯ.
Для дозагрузки мощностей ОПК, включая мобилизационные, и организации ресурсного обеспечения гособоронзаказа (ГОЗ) правительство наделяется полномочиями принимать решения о введении спецмер в сфере экономики, в т.ч. предусматривающие мероприятия, осуществляемые федеральными, региональными органами власти. Правительство также определяет порядок их финансирования и материально-технического обеспечения.
Особенности правового регулирования трудовых отношений в отдельных организациях, их структурных подразделениях и на отдельных производственных объектах включают:
– условия и порядок привлечения к работе за пределами установленной продолжительности рабочего времени,
– в ночное время,
– в выходные и нерабочие праздничные дни,
– предоставления ежегодных оплачиваемых отпусков, также будет определяться правительством.
Для исключения противоречий чрезвычайных правительственных полномочий с трудовым кодексом России потребуется одновременное принятие корреспондирующих изменений в трудовом законодательстве.
Такие изменения, подготовлены в виде отдельного проекта федерального закона.
Для сокращения сроков заключения госконтрактов и ГОЗ, законопроектом предусмотрены спецмеры:
— закупка у единственного поставщика (исполнителя, подрядчика) продукции, необходимой для ГОЗ, а также для формирования ее запаса в соответствии с законом «О гособоронзаказе»;
— увеличение или уменьшение по предложению отдельных госзаказчиков (МЧС России, Минобороны России, ФСБ России и Росгвардия) в пределах показателей ГОЗ на соответствующий период предусмотренные государственным контрактом, заключенным по ГОЗ, количество товара, объем работы или услуги.
Это если вкратце, не вдаваясь в подробности…
Налицо выстраивание мобилизационной экономики, пока в облегченном варианте. Но в дальнейшем меры могут быть более «крутыми»…
По скромному разумению автора, это вполне себе разумные меры, которые следовало бы перенять у врага и применить у нас. По крайней мере, ничего лучше в Украине пока не придумали, тем более, не внедрили.
Можно сколько угодно и совершенно справедливо говорить о потенциальной коррупционности ряда указанных выше мер в России. В конце концов, это их, а не наши проблемы. Но хоть как-то все это у них работать будет.
В то же время, в Украине опять заводят «мульку» на тему «самой честной в мире» системы «Prozorro». В подробности ее «честности» сейчас вдаваться не будем, но очевидно, что такое торможение хозяйственных операций во время войны, когда часто все решают даже не дни, а часы недопустимо.
Когда писались эти строки, в ленте новостей появилась информация о том, что с 11 июля 2022 года ужесточаются меры по борьбе с курением… Оно, конечно, курить вредно… Но очень уж актуальная проблема, когда против нас ведется война на уничтожение многократно превосходящим противником, лишенным малейших моральных тормозов!
По слухам, известный «Уралвагонзавод» работает в три смены, и не только он. Кто не в курсе – это предприятие бронетанковой промышленности. Снимаемую с консервации и хранения бронетехнику на этом предприятии модернизируют, включая оснащение средствами защиты, и отправляют в Украину сотнями штук.
Так что советовали бы поменьше «ржать» над старыми российскими танками. Это железо будет убивать наших хлопцев на фронте и мирное население, сносить с лица земли наши города и села, пока у нас разные «умники» будут хихикать в интернете, а власть никак не может наладить работу экономики страны в военное время перед лицом смертельной опасности не столько даже для государства, как для страны и для земли, на которой мы родились и живет! Пока еще живем…
И не только в ВПК
Причем, говоря о мобилизации, следует вести речь не только о предприятиях ВПК и смежниках, но также в целом ряде других отраслей, прежде всего, касающихся инфраструктуры, жизнеобеспечения и так далее. Еще раз повторим, в отличие от России, война идет на нашей территории.
Вот только одна проблема разрушенных и/или разрушаемых врагом ТЭЦ, о чем пишет руководитель Союза потребителей коммунальных услуг Олег Попенко (ч).
«Сегодня день эпик фейл частно-государственного партнёрства.
Сегодня последний управляющий государственной ТЭЦ в Кременчуге ( Полтаваоблэнерго) отказался от дальнейшего управления государственным имуществом.
До этого управители отказались от управления разрушенными Черниговской и Ахтырской ТЭЦ.
Теперь все 3 ТЭЦ повисли в воздухе и отопительный сезон в этих городах полностью завис.
И как оказалось, частный управитель все это время доивший госимущество, может спокойно скинуть его государству и ни за что не отвечать.
Все последние 8 лет нам рассказывали о полной приватизации госимущества, и что государство не может нормально управлять имуществом.
Как оказалось, и частный управитель, в случае чего, тут же передаёт все имущество и не собирается им управлять и отвечать за отопительный сезон.
Запомните, и государство, и частные компании так же одинаково могут как хорошо, так и плохо управлять имуществом.
Не форма управления главное, а те люди которые руководят процессами как в самой компании, так и в системе государства.
Сейчас это выглядит так, что частные компании скинули имущество государству, мол, «итесь» как хотите..
Что на самом деле и происходит».
С одной стороны, в таких случаях необходим «заход» государства на предприятия критической инфраструктуры, тем более что в стране война. С другой стороны – смотри законопроект в Госдуме! – если во время войны правительство поручает частной компании выступить в роли подрядчика/исполнителя, то отказаться компания права не имеет. Тем более что в случае с ТЭЦ речь идет о фирмах, которые долгое время вели на этих объектах хозяйственную деятельность и извлекали из этого выгоду, а потому сейчас, в критическое для страны время могут поработать на благо родины, которая в опасности. Государство же, например, в случае разрушения, может и даже должно поддержать в финансово-техническом плане, но это уже вопросы конкретики
А действительно ли в Украине не перешли на военные рельсы
Возможно, переход на военные рельсы происходит, но широкой общественности об этом не сообщают по причине секретности информации, что тоже правильно, ибо далеко не обо всем надо болтать, тем более во время войны.
Экономист Павел Вернивский делает следующие выкладки, из которых следует, что о мобилизации едва ли можно говорить:
«А звідки ви знаєте, що Україна не мобілізує власну економіку?
Хіба про це мають публічно афішувати? Ні, звичайно, але щоб це розуміти, то достатньо подивитись офіційні дані. Згідно звітів Міністерства фінансів, за останні 5 міс. витрати на оборону склали 230 млрд грн, що майже в 5 разів більше, ніж було рік тому.
Половина цієї суми – це заробітна плата військовим. В травні заступник міністра Маляр сказала, що з часу запровадження військового стану було виплачено 120 млрд.
Також не потрібно забувати, що ми зараз закуповуємо зброю за кордоном. Так, не всю зброю нам дають безкоштовно, і деколи ми змушені її купувати. Про об’єми таких закупівель нажаль даних нема, але підозрюю, що вони досить суттєві.
І в кращому випадку, саме на мобілізацію внутрішньої економіки пішло лише 50-60 млрд.
Це лише 2-3% ВВП. Наскільки це суттєва сумма?
Нагадаю, що під час Другої світової війни, витрати на оборону в США досягали 40% ВВП. Це з врахуванням того, що сама країна не отримувала зовнішньої допомоги, а покладалась лише на власні сили.
І коли відбувалась мобілізація економіки, то до військового виробництва залучались компаніі, які раніше виробляли продукцію цивільного призначення. Виробники губної помади перейшли на виробництво тубусів для бомб і ракет. Виробники жестяних банок – гранати. Всі хто використовував ці банки мали знайти заміну. А виробники пилососів – деталей для противогазу.
Абсолютно всім виробникам авто з початку 1942 заборонялось продавати авто цивільного призначення і всі вони мали перейти на виробництво танків, літаків та іншої зброі. А до червня 1942 року повністю зупинилось виробництво офісної техніки, меблів, радіоприймачів, холодильників, пилососів, пральних та швейних машин.
Ось приклад, як виглядає мобілізація економіки. Хтось бачить щось подібне у нас?
Знову ж таки, я не кажу, що нам необхідно запроваджувати такі ж радикальні методи. Однак, в останні місяці, по роботі я досить багато спілкувався з різними виробничими компаніями. І я не зустрів жодної компаніі, яка б не скоротила свою діяльність. Багато компаній втратили ринки збуту. Деякі мають труднощі з пошуком нових контрактів. Чи можна іх залучати? Так. Багато з них володіють унікальними компетенціями і треба подумати що саме вони могли б зараз виробляти».
А вот еще одна косвенная и не очень иллюстрация – металл. В связи с разрушением снабженческо-сбытовых цепочек, а также из-за разрушения многих предприятий, металла сейчас производится мизер, примерно 10% от довоенного объема, но даже этот металл сбыта не находит. Об этом заявил бизнесмен и нардеп Сергей Тарута в интервью СМИ. По его словам, внутреннего рынка нет, какой-то государственной программы по строительству тоже нет, никаких особых заказов от государства нет.
Возникает вопрос: неужели для производства и ремонта военной техники, для строительства фортификаций не нужен металл?! Или нам его тоже американцы поставлять будут? Во времена «товарища Сталина» подобное называлось «саботаж» и влекло соответствующие последствия…
Наконец, министр обороны Алексей Резников заявил, что некоторые объекты военно-промышленного комплекса из-за опасности разрушения ракетными ударами следует размещать под землей, возможно, в соляных шахтах. Поражает, что об этом наконец заговорили на четвертом месяце войны, хотя это уже надо было делать давно.
Но здесь главное другое. Эту мысль Резников высказал в ходе он-лайн конференции гламурного Форбс «для богатых», причем, насколько можно понять, для участия в этой конференции надо еще заплатить. Еще раз: во время войны, когда каждый день гибнут и калечатся военные и гражданские, когда путинская орда разрушает и грабит страну, совершает жуткие преступления, «он-лайн бла-бла» на тему военной мобилизации экономики проводится на платной основе!
И все же, почему до сих пор, примерно на середине четвертого месяца войны, не проведены хотя бы элементарные мероприятия по переводу экономики страны на военные рельсы, если уже совершенно очевидно, что против нас Путиным ведется тотальная война на уничтожение людей и страны и аннексию территорий.
От недоумия, некомпетентности, от инфантильной надежды, что за нас все «порешает» Запад?
Прожекты о неубитом медведе
При этом строятся какие-то совершенно неадекватные «планы маршаллов» и «построения экономик светлого послевоенного будущего», хотя на кону стоит существование как таковое страны вообще, и сначала надо выйти из этой войны с приемлемым для страны результатом, а потом уже заниматься прожектами.
В частности, таким прожектерством занимается первый вице-премьер и министр экономики Юлия Свириденко в недавней публикации «Яку економіку ми будуємо?» на ресурсе «Укрправда».
На подобные экзерсисы правильно реагирует Павел Вернивский (ч):
«Читаю цю статтю-маніфест нашого міністра економіки, і мене не полишає відчуття, що ми повертаємось в 2014.
Коли ні в кого не було сумнівів, що Росія розпочала проти України гібридну війну, і в той же час міністри економіки будують плани на майбутнє наче ніякої війни немає.
Жоден міністр, який прийшов після 2014, не займався питанням розвитку військової економіки. Жоден!!! Жоден з них навіть не закладав у своїх планах те, що війна з Росією надовго. Жоден з них не закладав у своїх планах, що Росія буде проводити більш агресивну політику в майбутньому і розпочне повномасштабне вторгнення.
І звичайно, жоден з них не готував економіку саме до такого сценарія.
Звичайно той же Шеремета чи Абромавічюс чи Кубів, не визнають своїх помилок і не скажуть, що вони мали більш уважніше відноситись до військового виробництва. Максимум скажуть, що ніхто не міг передбачити такого сценарію.
І якщо у попередніх міністрів є сумнівні виправдання, то у поточного міністра – нема жодних.
Плани Росії зрозумілі. І всі найближчі роки Росія буде робити все, щоб їх реалізувати. Не вдалось зараз – спробують пізніше. Не вдалось заглотнути всю Україну – вони кусатимусь по шматочку.
І міністр, замість того, щоб приймати активну участь в розвитку власного ВПК, будує замки із піску про те, яка буде економіка після війни.
За счет чего воевать будем?
Немаловажным является вопрос о привлечении средств для финансирования мобилизационной экономики. Очевидно, что из-за войны средств бюджете нет, а надеяться только на финансовую помощь западных партнеров тоже нельзя.
Один из путей решения проблемы предлагает Павел Вернивский, приводя исторические примеры:
«А знаєте чому ніхто не займається мобілізацією економіки?
Існує декілька цілком логічних пояснень:
– Очікування збільшення допомоги. А для чого нам витрачати власні кошти, якщо замість нас витрати зробить інша сторона?
– На мобілізацію економіки в нас немає коштів. Ми і так сильно збільшили витрати на оборону, а доходи бюджету дуже сильно впали. І вже зараз ми маємо великий дефіцит бюджету. Куди ще збільшувати?
Насправді в цих аргументах криється одна фундаментальна ідеологія, яка в останні роки панує в Україні: витрати бюджету не мають перевищувати доходи, а держава має прагнути до бездефіцитного бюджету.
І у прихильників цієї ідеології є впевненість, що якщо витрати не захищені доходами, то для держави це прямі збитки.
Однак, існує інша точка зору, менш популярна в Україні, але популярна в розвинених країнах. Витрати держави не треба утотожнювати з витратами бізнесу. Якщо держава витрачає кошти, то вони не зникають, а перетворюються на доходи приватних компаній. Саме ці доходи дозволяють створювати нові робочі місця, циркулювати далі і бути доходами для постачальників, а держава частково поверне витрачене у вигляді податків. Головне, щоб ці доходи максимально осідали всередині краіни.
Наприклад, візьмемо економіку США у часи Другої світової війни. Всі знають, що це була найпотужніша економіка, але чи були в них додаткові кошти на мобілізацію? Ні. Станом на 1940 ВВП США був менший ніж у 1929. Економіка ще не відійшла від наслідків Великої депресії. В 1940 витрати бюджету складали 9,5 млрд, а дефіцит – 3 млрд.
Чи могли вони вони собі дозволити збільшити витрати на запуск військової економіки? Ні, звичайно. Однак вони її запустили. І з 1940 по 1945 витрати бюджету виросли в 10 разів – з 9,5 до 93 млрд.
Витрати росли настільки швидко, що доходи за ними не встигали. І дефіцит бюджету зріс з 3 млрд в 1940 до 56 млрд в 1943. За три роки в 20 раз.
Хтось скаже, що майже всю зброю відправляли в Європу в якості ленд-лізу. Так за ленд-ліз вони не отримували доходів. Сама зброя замовлялася за кошти американського уряду і передавалась союзникам безкоштовно в довгострокову оренду. Після війни уцілілу зброю можна було викупити або ж повернути назад. У випадку знищення – списувалась. В розумінні наших державотворців це класичний збиток.
Чи зіткнулась економіка США з проблемами, як нас переконують прихильники бездифіцитного бюджету? Навпаки. Це був найдинамічніший період зростання американської економіки. Щороку ВВП зростав на 15%. І на кінець війни країна стала беззаперечним світовим лідером.
І поки в нас не буде переглянута роль державних витрат, за рахунок яких можна не тільки виробляти військову продукцію і стимулювати економічний розвиток, то ніхто економіку мобілізовувати не буде».
Власть боится мобилизации?
Но вполне реальной может быть еще одна причина того, что в условиях тотальной войны реального перевода страны на военные рельсы не произошло.
Об этом резко, но вполне справедливо пишет известный доброволец Геннадий Друзенко, соорганизатор Первого добровольческого военного госпиталя имени Николая Пирогова и активный участник боевых действий. Правда, его пост в соцсетях касается не только собственно мобилизации, а дает общую картину, но это тот случай, когда «из песни слов не выбросишь», а «слона надо поедать целиком», а потому процитируем с некоторыми сокращениями.
«ЧОМУ НАЙГІРШЕ У ЦІЙ ВІЙНІ ЩЕ ПОПЕРЕДУ?..
Росіяни зробили висновки після принизливого (для них) програшу Київської кампанії, а ми – ні. В Києві радше захворіли на запаморочення від (несподіваного) успіху.
Наразі ми бачимо, що політичний провід України постав перед дуже складною дилемою: здавати місто за містом перед вогневим валом росіян чи наразитись на катастрофічне падіння рейтингу через справжню мобілізацію країни та перебудову всього життя держави за лекалами воєнного часу. Судячи з усього, до другого варіанту Зеленський та його команда не готові. Залишається перший.
А це означає, що орда у Дикому степу перемелюватиме життя тисяч кращих синів та дочок України задля психологічного комфорту тих, для кого війна десь далеко. Хто насолоджується принадами мирного життя у відносно мирних містах та селах. Втім це лише відстрочений вибух. Коли кількість загиблих оборонців України та жертв серед цивільного населення перевершить умовні 100 тис., постане питання, чи готова Україна, ми з вами, і далі платити таку високу ціну за свою свободу?
Ми досі не зрозуміли, що ця війна це не тільки прокляття географії – сусіда, одержимого фантомними імпреськими болями . Це – чек на виході з супермаркета, де ми 30 років протринькували спадок, який отримали 31 рік тому.
На підтвердження цієї тези наведу офіційні висновки «Звіту Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України для проведення розслідування відомостей щодо фактів розкрадання в Збройних Силах України та підриву обороноздатності держави у період з 2004 по 2018 роки»:
«На кінець 1991 року на території України після розвалу СРСР залишилось стратегічне угруповання військ (сил) у складі трьох військових округів (Прикарпатського, Київського та Одеського), а також Чорноморський флот.
За наявною інформацією на території України дислокувались 3 загальновійськові та 2 танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія протиповітряної оборони (9 бригад ППО), 43 ракетна армія стратегічних ядерних сил СРСР, Чорноморський флот з корабельним складом понад 850 суден (бойових кораблів, катерів та суден забезпечення, у т.ч. унікальні судна «Академік Сергій Корольов» та флагман космічного флоту «Космонавт Юрій Гагарін»), два вузли системи попередження про ракетний напад, інші військові формування. Загальна чисельність особового складу становила понад 800 тис.; понад 9 тис. одиниць танків, понад 11 тис. одиниць броньованих машин піхоти та десанту, близько 3 тис. літальних апаратів з яких 1090 — бойові літаки (винищувачі Су-27, Міг-29; бомбардувальники Су-24М, штурмовики Су-25; стратегічні важкі бомбардувальники 25 од. Ту-95 МС і 19 од. Ту-160, а також близько 200 од. інших бомбардувальників, зокрема бомбардувальники Ту-22 різних модифікацій; розвідувальні Су-24МР, військово-транспортні літаки, тощо), 900 — вертольотів (ударні Мі-24, багатоцільові Мі-8, тощо з яких 330 бойові), понад 850 кораблів та суден забезпечення.
Крім цього, Збройним Силам України залишилось величезна кількість найсучаснішого на той час озброєння та військової техніки, зокрема: командирські броньовані машини (рухомі пункти розвідки та управління підрозділами тактичної ланки, пересувні командно-спостережні пункти), розвідувальні броньовані машини, самохідні артилерійські установки різних модифікацій, гармати, реактивні системи залпового вогню, тактичні ракетні комплекси, радіолокаційні станції, системи протиповітряної оборони, інженерна техніка, автомобільна техніка, спеціальна техніка тилового забезпечення, різні види стрілецької зброї, важке піхотне озброєння (кулемети, автоматичні гранатомети, протитанкові гранатомети, протитанкові ракетні комплекси, реактивні вогнемети, тощо), міномети, переносні системи ППО, сотні тисяч тонн боєприпасів (артилерійські та стрілецькі, бомби авіаційні, гранати, боєголовки та вибухові компоненти керованих (некерованих) ракет та снарядів, міни наземні та фугаси, міни морські, торпеди, бомби глибинні, речовини вибухові та порохи, капсулі, підривники, вибухові компоненти та інше приладдя для боєприпасів), інші види озброєнь.
Крім цього, на базах зберігання та відповідних складах непорушних запасів зберігалася величезна кількість товарно-матеріальних цінностей за всією номенклатурою військового майна, яке закладалося на 10 мільйону армію.
У 1991 році Україна була ядерною державою, отримавши третій після США та Російської Федерації ядерний арсенал. Його основу становили шість дивізій 43-ї ракетної армії колишнього СРСР, що були розташовані на території України. При цьому, на початок 1994 року на озброєнні 43-ї ракетної армії було 176 ракетних комплексів типу «ОС» («Окремий старт»), що мали на озброєнні 130 ракет класу РС-18 «Стілет» (SS-19) та 46 ракет класу РС-22 «Скальпель» (SS-24). Перші несли по 6 ядерних боєголовок (загалом 780), а SS-24 — по 10 (460). Разом 1 240 боєголовок із стратегічними зарядами, всього ж на озброєнні перебувало 1272 ядерних боєголовок.
Україна мала також щонайменше 2 883 одиниці тактичної ядерної зброї. Українським ракетникам залишилися в спадок від СРСР оперативнo-тактичні комплекси Р-300 з дальністю ураження до 300 км і тактичні комплекси «Точка» і «Точка-У» з дальністю стрільби 70 – 120 км. Вони могли нести тактичні ядерні заряди малої та середньої потужності.
На озброєнні Військово-Повітряних Сил перебувало понад 240 стратегічних бомбардувальників, зокрема 44 одиниці унікальних стратегічних важких бомбардувальників (25 од. Ту-95МС і 19 од. Ту-160), які могли нести ядерну зброю. Наприклад, Ту-160 являє собою надзвуковий стратегічний бомбардувальник – носій крилатих ядерних ракет, в тому числі до 12 штук Х-55 з 200- кілограмовими ядерними зарядами і дальністю ураження цілі до 3 тисяч кілометрів і з огляду на бойовий радіус дії в 6000 км це була дуже потужна одиниця озброєння ЗСУ.
Загальна вартість військового майна станом на 1991 рік за оцінками деяких експертів орієнтовно становила 89 млрд. доларів США, що є надзвичайно обережною оцінкою, адже за наявною інформацією попередніх слідчих комісій щодо обсягів продажу зброї з України, лише до кінця 1994 року Україною було експортовано зброї та військової техніки на суму 32,4 млрд. доларів США, і з огляду на кількість зброї та військової техніки, яка була втрачена (у т.ч. стратегічна авіація, стратегічні та тактичні носії наступальних озброєнь, Чорноморський флот, оборонно-промислові підприємства, тощо) та/або експортована протягом 1995-2014 рр., вартість зазначеного вище військового майна за цінами 1991 року щонайменше становила понад 200 млрд. доларів США.
Це не фантастична оцінка, а навіть є досить обережною, з огляду на стан війська у 1991 році, який, з урахуванням мобілізаційних резервів і можливостей, за виключенням морського компоненту та кількості ядерного арсеналу, що цілком можна було б порівняти із кращими арміями світу, враховуючи те, що річний бюджет просто утримання цих армій перевищує таку орієнтовну загальну оцінку майна та цінностей Збройних Сил України.”
Де все це? А ми з почестями ховаємо Леоніда Кравчука та вважаємо Леоніда Кучму найкращим з усіх президентів України?! Саме всі ці кравчуки, кучми, ющенки, януковичі та порошенки (а також зеленські) обікрали та дозволили обікрасти Україну, так, що вона, за словами нашого пророка, прокинулася обкрадена у вогні російських бомб…
Допоки ми не визнаємо, що ми самі перетворили Україну на потенційну жертву (що аж ніяк не знімає відповідальності з Х@йла), самі розікрали і продовжуємо розкрадати країну, ми не знайдемо відповіді на запитання: як нам перемогти орду.
Допоки ми не націоналізуємо державу, яка досі є здібільшого апаратом інкасації спільних багатсв у приватні кишені, не змусимо служити державний апарат народу України, не зробимо висновнків з нашого ганебного новітнього минулого (а не тільки клястимемо – часто заслужено, але також незаслужено – СРСР, списуючи на нього всі наші гріхи), ми здаватимемо місто за містом, село за селом, і втрачатимемо сотню за сотнею кращих синів і дочок України».
Комментарии излишни…
