У цій статті наведено дані про бойові втрати Української армії на Сході за липень 2020 року. Тут можна знайти не тільки імена та прізвища, а більш детальну інформацію про кожного загиблого Героя.
Вільні від чергувань на спостережних пунктах солдати сиділи в бліндажі, і кожен розповідав про своїх дітей: деякі з сумом, деякі – з гордістю, але в голосах кожного була присутня любов до тих, хто залишився їх чекати. Їх було четверо – втомлених чоловіків різного віку, з різних куточків країни, яких об’єднала та згуртувала разом війна, що тривала вже багато років. Кожен розповідав про своїх дітей, показував світлини, а решта уважно слухала та не відволікалася, оскільки всі вони знали, що сімейні розповіді в умовах бойових дій дуже важливі для всіх.
На війні цінується кожна секунда життя, адже наступної може вже не бути.
Вам, полеглі солдати липня 2020-го, присвячується…
- Олег Олегович Шило народився 05.04.1991 року у Києві.
Після закінчення 9 класів школи №200 Олег вступив до технікуму, де планував отримати фах механіка, але рік по тому залишив навчання. Працював у закладах громадського харчування, а 2009 року був призваний на строкову. Після проходження навчань у Василькові проходив службу у Броварах у складі 10-ї окремої радіолокаційної роти 102-го радіотехнічного батальйону 138-ї радіотехнічної бригади Повітряних сил України.
Олег Олегович брав активну участь у Революції Гідності, проводячи дні та тижні на Майдані. Цей проміжок часу почав відлік формуванню його персональної свідомості як громадянина країни, якому не байдужа її доля.
Від початку війни його не залишало велике бажання йти на фронт. Врешті-решт він домігся свого навесні 2015 року, коли записався добровольцем. Олега було відправлено на навчальний полігон у Десні, де його “забракували” через стан здоров’я.
Проте впродовж наступних років його не залишали думки про армію. У розмові зі своєю мамою він казав прямо: “Мамо, відпусти мене, я хочу нарешті стати справжнім чоловіком, адже тут у мене є великі шанси на усе життя залишитись посередністю, а я цього дуже не хочу”.
26.12.2019 року він підписав із ЗСУ контракт. І з того моменту почалися великі зміни у його характері, світогляді та напрямку думок. Йому стали притаманні розсудливість та мудрість, виваженість та почуття відповідальності. Двічі на день, зранку та увечері, Олег телефонував рідним, і не було жодного разу, щоб їхні телефони промовчали.
Оберігаючи близьких від хвилювань, чоловік мало розказував їм про свої справи на війні, і тим паче, про передову. Він кинув курити, регулярно почав відвідувати тренажерний зал, якщо раніше у ньому “сиділо сто чортів”, то зараз його поведінкою керували лише воля, мужність та мотивація. Олег Олегович здійснив свою мрію – він став чоловіком. Армія змінила його, чим він дуже пишався.
Солдат, стрілець – помічник гранатометника 30-ї окремої механізованої бригади.
Загинув 8 липня на підступах до міста Попасна Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 11 липня на Берковецькому кладовищі Києва. У нього залишилися мати, вітчим та сестра.
- Тарас Тарасович Матвіїв народився 18.02.1989 року у селі В’язівне Любешівського району Волинської області. Мешкав у місті Жидачів Львівської області.
2011 року Тарас закінчив факультет журналістики Львівського національного університету, після чого деякий час працював кореспондентом на телеканалах Ера та TVi, вів власні блоги у низці ЗМІ, брав участь у Революції Гідності у лавах 3-ї сотні Самооборони Майдану.
Чоловік був одним з координаторів “Пошукової ініціативи” – організації волонтерів, що займалася пошуками зниклих безвісти під час Майдану людей, членом громадської організації “Українська галицька асамблея”, з 2015 до 2019 року – депутатом Жидачівської районної ради від Української Галицької партії.
Коли розпочалася війна, Тарас спочатку активно займався волонтерською справою, а у травні 2015 року вирушив на Схід вже у як доброволець окремої добровольчої чоти “Карпатська Січ”. Брав участь у бойових діях у Пісках, Водяному, Опитному.
13.08.2018 року призваний за контрактом, після чого був доправлений до Львівської академії сухопутних військ, де проходив лідерські курси (освітній проєкт, який передбачає підготовку кваліфікованих офіцерських кадрів для Збройних Сил України за 1 рік), закінчивши які, отримав звання “молодший лейтенант” з кваліфікацією “офіцер управління тактичного рівня”. Влітку 2019 року Тараса доправили проходити службу до 24-ї ОМБр.
Молодший лейтенант (на момент загибелі), командир 2-го мотопіхотного взводу 2-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.
10 липня о 19.25 в районі селища Троїцьке Попаснянського району Луганської області Тарас Тарасович зазнав вкрай важких осколкових поранень під час мінометного обстрілу наших позицій з боку найманців РФ. Перша міна влучила у бліндаж, той загорівся, і Тарас кинувся рятувати двох побратимів з-під уламків. Витягнув їх, врятував, але в цей час поруч впала друга міна, осколки якої смертельно поранили офіцера. Помер близько 20.00 під час евакуації.
14 липня з Тарасом Матвіївим попрощалися на Майдані Незалежності у Києві, а 15 липня поховали у Жидачеві. У нього залишилися батьки.
Указом Президента №271/2020 від 13.07.2020 року Тарасу Матвіїву присвоєне звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота зірка” (посмертно). Наказом Міністра оборони України присвоєне чергове військове звання “лейтенант” (посмертно).
- Євген Олександрович Чумаченко народився 26.03.1988 року у місті Ізмаїл Одеської області. Мешкав у місті Арциз.
15.09.2018 року призваний за контрактом Арзцизьким РВК.
Солдат, стрілець-помічник гранатометника 79-ї окремої десантно-штурмової бригади.
Загинув 13 липня в районі села Славне Мар’їнського району Донецької області від смертельних поранень, що дістав під час обстрілу наших позицій з гранатометів та стрілецької зброї.
Похований 16 липня у Арцизі. У нього залишилися мати, дружина та двоє дітей.
- Дмитро Анатолійович Красногрудь (позивний Мир) народився 18.10.1978 року у Донецькій області.
Чоловік багато років віддав військовій справі: починав як миротворець у складі миротворчої місії ООН у Сьєрра-Леоне. Потім служив у розвідці 20-го окремого мотопіхотного батальйону, який згодом увійшов у підпорядкування до 93-ї окремої механізованої бригади.
Як згадують про нього побратими з 93-ї ОМБр, “…загиблий боєць – Дмитро Красногрудь із позивним Мир – служив у нашій бригаді багато років. Він був командиром розвідки 20 окремого мотопіхотного батальйону, який пізніше став підрозділом 93 бригади “Холодний Яр”. І ми сумуємо через його смерть разом із сім’єю, друзями та побратимами.
Про Мира відгукуються як про досвідченого безстрашного розвідника, відданого своїй справі, мудрого командира, за яким ішли люди. Він разом із спецназівцями розробив та керував операцією зі взяття військовослужбовця 22-ї бригади спеціального призначення ГРУ ГШ Російської Федерації Віктора Агеєва й ліквідації кадрового російського офіцера Олександра Щерби у Трьохізбенці у 2017 році.
“Ще коли він був сержантом, його нагородили президентською відзнакою “Захиснику Вітчизни”. Потім його відправили на офіцерські курси, він прийшов до нас уже командиром розвідувального взводу, а потім став у нас начальником розвідки”, – згадують побратими з мотопіхотного батальйону. Вже у званні лейтенанта Дмитро отримав від президента медаль “За військову службу Україні”.
Як пригадують розвідники мотопіхоти, Красногрудь прийшов у батальйон у 2015 році, брав участь у визволенні Мар’їнки, Авдіївки. Обороняв Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював на Авдіївській промзоні. А потім перейшов у 35 бригаду й продовжив боротися за Україну там. “Він був безперечним лідером та взірцем”.
Лейтенант, командир розвідувального взводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.
Видання “Радіо Свобода” у своєму матеріалі про Дмитра Красногрудя зазначає: “Військові, які пліч-о-пліч воювали з Миром, в один голос кажуть, що за командиром були готові йти хоч на край світу. У 93-й бригаді Мир був командиром розвідки мотопіхотного батальйону. Влітку 2017 року він розробляв та брав участь в операції, в результаті якої був взятий у полон російський військовий Віктор Агєєв. Ось, як ті події описував один учасників операції розвідник із позивним Поль:
“Спецназівці зайшли в будинок і витягнули звідти чотирьох найманців. У тому числі і Агеєва. Зв’язали, накрили ганчір’ям і переправили на той бік річки. Вони супротиву не чинили. Згодом на вулиці на нас наштовхнулися двоє людей. Ми стали обличчям до обличчя. Один із них був Алєкс, командир цієї невеличкої групи. Мій напарник крикнув українською: “Зброю на землю!” А я ж собі думаю: вони можуть не зрозуміти. Тому повторив російською. Росіянин, очевидно, не зрозумів, що відбувається. А ще й сплутав мене з Агеєвим: адже я, як і той, із бородою і білявий. Ще й був у російській формі, яку спеціально заздалегідь придбав. Він навіть мені посміхнувся, а за секунду все зрозумів, схопився за свою СВД й почав по нас палити. Другий бойовик спробував прошити нас чергою з АК-47″, – розповідав розвідник.
У січні 2018-го Новоайдарський райсуд Луганської області засудив Віктора Агеєва до 10 років ув’язнення за ч. 1 ст. 258-3 та ч. 1 ст. 263 ККУ – “участь у терористичній організації” та “незаконне поводження з вогнепальною зброєю”. У вересні 2019 року росіянина передали Москві під час обміну, коли в Україну повернувся, зокрема, режисер Олег Сенцов.
За словами побратимів Дмитра Красногрудя, загиблий офіцер обожнював саперну справу і був взірцевим розвідником. Після закінчення контракту з 93-ю бригадою Мир якийсь час жив цивільним життям, а на службу повернувся, бо, як сам казав, ще не виконав власну місію.
Загинув Дмитро Красногрудь 13 липня в районі селища міського типу Зайцеве Бахмутського району Донецької області під час виконання бойового завдання внаслідок підриву на невстановленому вибуховому пристрої.
Евакуаційна група, яка спробувала дістатися тіла загиблого лейтенанта, була обстріляна й змушена відійти назад. Тіло потрапило до рук ворога, який передав його нашій стороні 15 липня.
Похований 17 липня у місті Лиман Донецької області. У нього залишилися батьки, дружина та двоє дітей.
- Мікола Ілін (позивний Естонець) народився 23.04.1984 року у місті Могильов (Білорусь). У 2006 році переїхав до Естонії. З 2018 року мешкав у Білій Церкві (Україна).
Ще за часів свого проживання у Білорусі Мікола брав участь у багатьох акціях протесту, неодноразово затримувався місцевим ОМОНом. Був членом Могильовської філії молодіжної організації “Зубр” та учасником “Молодого фронту”, був поруч із однодумцями ще у 2000 році (Могильовські акції на День закоханих та “Чорнобильський шлях). У вересні 2004 року його двічі затримували за те, що він роздавав газети “Зубр” (спочатку у Білорусько-російському університеті, а потім – у Могильовському державному університеті ім. Кулєшова).
Навесні 2006 року його життя круто змінилося. Саме тоді білоруська молодь організувала у центрі Мінська наметове містечко. Ця подія трапилась 19 березня та отримала назву “Плошча – 2006”, також її називають “Джинсовою революцією”. Вона була недовгою, адже 25 березня її жорстоко розігнав ОМОН. Мікола приїхав у самий перший день та брав участь у цій акції до останнього.
23 березня 2006 року, намагаючись доставити до наметового містечка біотуалет, він був атакований п’ятьма ОМОНівцями та жорстоко побитий. Від сильного удару по голові він знепритомнів. Окрім того, йому завдали ще багато ушкоджень та травм, ледве не відбили нирки. Незважаючи на це, Фронт (такий позивний був у Міколи на той час) відмовився від шпиталю та повернувся до своїх. Під час остаточної зачистки містечка Міколу знову сильно побили і він опинився у лікарні, де до нього почали навідуватись працівники білоруського КДБ. Якимось дивом Мікола зміг утекти з лікарні та виїхати до України, адже йому загрожувало тривале позбавлення волі.
Опинившись у Києві, Мікола попрацював деякий час, а потім за допомогою українських волонтерів зміг виїхати до Естонії, де згодом отримав громадянство. Але в Естонії чоловік постійно не проживав, подорожуючи час від часу різними країнами, у яких або працював, або навчався, адже Мікола від природи був дуже розумною людиною, яка постійно тягнулася до нових знань та самовдосконалення.
Сержант, старший бойовий медик десантно-штурмової роти 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.
Загинув 13 липня в районі селища міського типу Зайцеве Бахмутського району Донецької області під час спроби евакуації пораненого перед тим командира розвідувального відділення 35-ї ОБрМП Ярослава Журавля.
Взагалі-то, його не повинно було бути у той день на нулі. Він мав проходити навчання у США, але на той час його підрозділ не мав у своїх лавах бойового медика, тому він вирішив залишитися. Це було фатальне рішення, але ми не маємо жодного права дорікати Міколі, адже він вчинив так, як підказало йому серце. Він залишився серед своїх братів, він залишився рятувати життя.
Тіло Міколи Іліна забрав ворог, передача тіла українській стороні відбулася 17 липня.
Після експертизи ДНК із військовослужбовцем попрощалися 22 липня у Києві. По тому його тіло було піддане кремації на Байковому кладовищі, прах розвіяли над територіями України та Білорусі. Частка праху також буде розвіяна над Естонією після проходження терміну карантину.
У Міколи було дуже багато друзів по всьому світу, а також – серед українських військових (від солдата до полковника), які його любили та поважали. Саме ці люди влаштували таке урочисте прощання із сержантом, людиною, яка віддала життя за Україну.
У нього залишилися батьки та цивільна дружина.
На зворотному боці його солдатського жетона був вибитий такий вірш: “If I should die, think only this of me: That there’s some corner of a foreign field. That is for every way Home…”. Це – трохи видозмінений вірш англійського солдата – на жетоні замінили останнє слово на Шлях додому (way Home), в оригіналі було England (Англія). І ці рядки перекладаються так:
Якщо загину я,
Згадай ось це про мене:
В чужому полі
Клаптик є землі – то вічний шлях Додому…
- Ярослав Сергійович Журавель народився 08.03.1980 року у селі Андріївка Верхньодніпровського району Дніпропетровської області.
Як згадує у своєму дописі прес-служба 93-ї ОМБр, де Ярослав Сергійович служив до того, як перейти до морської піхоти: “…Ярослав – це третій військовий, який загинув під Зайцевим на Донеччині від обстрілу 13 липня під час спроби евакуації тіла полеглого офіцера Дмитра Красногрудя із позивним Мир. У морську піхоту він перевівся слідом за своїм командиром і, рятуючи його, віддав життя на російсько-українській війні на Донбасі…
…Ярослав почав воювати навесні 2015 року у 20 окремому мотопіхотному батальйоні, який згодом увійшов у склад 93 бригади “Холодний Яр”.
Брав участь у боях за Мар’їнку, Піски, Авдіївку, боронив Трьохізбенку, Чермалик, Авдіївську промзону.”
Сержант, командир бойової машини – командир 3-го відділення розвідувального взводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти.
За інформацією з офіційної сторінки 137-го окремого батальйону морської піхоти у мережі Фейсбук, Ярослав загинув 13 липня від поранень, що дістав під час спроби евакуації загиблого Дмитра Красногрудя, коли нашу рятувальну групу було обстріляно з боку найманців РФ.
Передача тіла Ярослава Журавля українській стороні відбулася 21 липня.
Після проведення експертизи ДНК, похований 23 липня у рідному селі. У нього залишилися батьки, дружина та двоє дітей.
- Василь Сергійович Кравченко народився 14.02.1994 року у місті Ізяслав Хмельницької області.
Був призваний за мобілізацією влітку 2014 року, проходив службу у лавах прикордонників. У серпні 2016 року підписав контракт із Збройними Силами України, який потім продовжив у січні 2018-го. У квітні цього року одружився.
Матрос, старший стрілець десантно-штурмового взводу десантно-штурмової роти 503-го окремого батальйону морської піхоти.
Загинув 20 липня приблизно опівдні в районі селища Шуми Торецької міської ради Донецької області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 22 липня в Ізяславі. У нього залишилися батьки, сестра та дружина.
- Артем Євгенович Козій народився 21.09.2001 року у місті Южноукраїнськ Миколаївської області. Мешкав у Южноукраїнську та у селищі міського типу Березнегувате.
Після закінчення навчання в Южноукраїнській школі №1, Артем вступив до будівельного технікуму у Миколаєві, але не закінчив його. Оскільки він дуже любив та поважав свого батька (який зараз служить в одному з підрозділів ЗСУ), то прийняв єдине правильне рішення – теж присвятити себе військовій справі. Батько виявив бажання забрати його у свій підрозділ, але Артем відмовився, сказавши, що хоче усього досягти сам і що у нього свій шлях, який він має пройти самостійно. Він пишався своїм батьком і дуже хотів, щоб батько пишався ним.
10.06.2020 року він підписав із ЗСУ трирічний контракт.
Матрос, номер обслуги гранатометного відділення роти вогневої підтримки 1-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти.
Його життєвий шлях виявився надто коротким, він так і не встиг зробити багато справ, які чекали на нього, якби Артем Євгенович залишився у цивільному житті. Але у свої молоді роки цей чоловік знайшов у собі сили та сміливість зробити один крок по тій стежинці, на яку бояться ставати багато хто з доросліших за нього людей. Він пішов на війну, і хоча ціна, яку він за це заплатив, виявилася страшною, батько з чистим серцем може зараз ним пишатися.
Артем вважав батька Героєм. Але, на жаль, посмертно опинився у Героях сам.
21 липня близько 10.00 в районі села Павлопіль Волноваського району Донецької області Артем зазнав украй важких уламкових поранень під час обстрілу наших позицій з АГС. Був евакуйований до мобільного шпиталю у Маріуполі, де о 17.00 того ж дня помер.
Похований 23 липня в Южноукраїнську. У нього залишились батьки та сестра.
Ян Осока, Цензор.НЕТ
Джерело: https://censor.net.ua/r3211281
