Температура в Арктиці різко підвищується як у переносному, так і в прямому значенні. Глобальне потепління веде до того, що величезні простори звільняються від криги, відкриваючи можливості для розроблення багатющих покладів корисних копалин і транспортного сполучення. І водночас підвищується градус міжнародних суперечностей щодо контролю над арктичними просторами.
Ця суперечність виникла не вчора, проте актуалізувалася після того, як під час параду до Дня Перемоги 9 травня 2017 р. в Москві показали зенітно-ракетний комплекс «Тор-М2ДТ» та зенітний ракетно-артилерійський комплекс «Панцир-СА» в модифікаціях, призначених для застосування в умовах Крайньої Півночі. Це був явний натяк на серйозність намірів Кремля щодо військової присутності в Арктиці. Крім того, Москва посиленими темпами відновлює занедбані з радянських часів північні військові бази й аеродроми.
Утім, неправильно звинувачувати в ескалації напруженості навколо Арктики виключно Росію. Наприклад, Канада теж нарощує військову присутність на Крайній Півночі і навіть заявляє про територіальні претензії на величезні території Арктики аж до Північного полюса, до чого навіть у Кремлі не додумалися.
Найгострішою суперечністю зараз є територіальна суперечка між Росією, Канадою, Норвегією та Данією за підводний хребет Ломоносова, що проходить через полюс. США також не стоять осторонь.
Згідно з дослідженнями Геологічної служби США (USGS), поклади нафти в Арктиці становлять близько 90 млрд, або приблизно 7% відомих на сьогодні світових запасів. Однак домінує не нафта, а газ, що становить приблизно 78% загального обсягу арктичних вуглеводнів, тобто приблизно 47 млрд кубометрів, або 26% поточних запасів. Це різко змінює картину, адже напруженість із запасами нафти у світі набагато сильніша, ніж із газом.
Щоправда, основні обсяги запасів зосереджені в прибережній частині континентального шельфу. А 70% невідкритих запасів перебуває в Західно-Сибірському, Східно-Баренцовому й Аляскинському басейнах, а найперспективнішими вважають Карське море та море Лаптєвих. Отже, основна частина потенційних газових запасів Арктики перебуває в межах континентального шельфу Росії, тобто під її юрисдикцією відповідно до Конвенції ООН з морського права. Тому нагнітання Москвою пристрастей є, м’яко кажучи, не дуже раціональним.
Та очевидно, мілітаризацію Арктики Кремль може використовувати з метою загального посилення геополітичних позицій, оскільки Москва має в Арктиці реальний військовий досвід аж до бойового.
Саме тому Москва продовжує військову ескалацію в Арктиці, хоча енергоносії залягають на великих глибинах під кригою. Сьогодні видобуток таких вуглеводнів є майже неможливим, і навіть якщо до них вдасться дістатися, то вартість їхня буде занадто високою.
Незважаючи на войовничі заяви США й особливо Канади, воювати з Росією в Арктиці ніхто серйозно не збирається. З Москвою намагаються домовлятися під час різних зустрічей та самітів. Зокрема, у травні 2017 р. на Алясці відбулося засідання міжурядової організації «Арктична рада», де Росію представляв міністр закордонних справ Лавров.
Від Росії, США та Канади вирішила не відставати Данія, під протекторатом якої, нагадаємо, є Гренландія. Данське Королівство передало до ООН дані, які нібито підтверджують, що континентальний шельф Гренландії безпосередньо пов’язаний зі структурами на дні Північного Льодовитого океану.
З міжнародно-правового погляду Північний полюс і прилегла до нього частина океану наразі не належать жодній з країн. Прилеглі до Північного океану Росія, Канада, Норвегія, Данія та США мають в Арктиці виняткові економічні зони, що тягнуться на 200 морських миль, тобто на 370 кілометрів, від їхніх берегів. Ці країни мають право претендувати на розширення своїх економічних зон після закінчення 10 років після ратифікації ними Конвенції з морського права. Для Канади такий термін закінчився 7 грудня 2013 р., і країна відразу подала відповідну заявку в ООН.
Такі рухи створюють небезпечний прецедент. Проблема ця виникла давно, і має вона політичні, економічні, а також кліматично-географічні корені.
Останні 30 років ознаменувалися катастрофічним зменшенням площі тієї частини Північного Льодовитого океану, що цілий рік укрита кригою. Ця площа скоротилась удвічі, а товщина криги, що залишилася, зменшилася на 80%. Експерти пояснюють це тим, що Арктика нагрівається швидше за будь-який інший регіон планети, і прогнозують, що приблизно через 20 років Льодовитий океан уже не буде таким, принаймні в літній час.
Водночас, за прогнозами вчених, у Північному Льодовитому океані, крім зазначених покладів нафти та газу, можуть перебувати незаймані родовища нікелю, золота, вугілля, алмазів, платини, титану й таких екзотичних копалин, як бивні мамонтів. Вартість цих ресурсів оцінюють у сотні мільярдів і навіть трильйони доларів.
До того ж відкриття Північного морського шляху внаслідок танення льодів дасть змогу скоротити доставку вантажів на відстань до 4000 морських миль, тобто до 14 днів шляху, а також істотно здешевити перевезення. Запуск масової навігації цим шляхом за революційними наслідками для міжнародних комунікацій уже порівнюють з відкриттям Суецького та Панамського каналів.
Проте відкриття величезних багатств і широких можливостей високих північних широт, як буває в таких випадках, веде до різкого загострення між потенційними шукачами цих благ. Як ділити контроль над багатствами – ніхто не знає. Згідно з міжнародними договорами, Північний полюс не може нікому належати. Арктичне узбережжя мають тільки п’ять країн – Росія, Канада, США, Норвегія та Данія (Гренландія). Однак згідно з тими ж міжнародними нормами, їхня виняткова економічна зона, повторимо, поки що обмежується тими-таки 200 морськими милями.
Зі свого боку, вже давно існує міжурядова організація Арктична рада (АР), куди входять Росія, США, Канада, Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія, Фінляндія. Повноправними членами АР прагнуть стати ще деякі країни та міжнародні організації, включно з Індією, Китаєм, Євросоюзом, Greenpeace й іншими, що мають інтереси на Півночі. Проти цьому різко заперечила Росія, у якій заявляють, що таке розширення призведе до хаосу в Арктиці.
Крім того, очевидним є клубок політичних інтересів і суперечностей. Данія, Фінляндія та Швеція обстоюють членство в раді також ЄС, проте Москва заперечує, мотивуючи тим, що ЄС уже має представництво в особі зазначених країн – членів Євросоюзу. ЄС висунув «Арктичну стратегію», в якій пропонується ухвалити нові міжнародні закони, що регулюють відносини в Арктиці, однак Кремлю це не вигідно. Канада й Ісландія також проти членства ЄС через заборону імпорту в Європу м’яса та хутра тюленів, що є традиційним промислом корінних народів.
Росія проти надання додаткових повноважень в Арктиці Китаю з економічних мотивів. У цьому Кремль підтримують США та Канада. Водночас скандинави підтримують Китай, знаходячи в його особі сильного союзника.
Як бачимо, єдиної позиції Заходу проти російської експансії немає як такої через конфлікт інтересів західних країн.
У відповідь на небажання старих членів АР надати повноваження новим претендентам, останні на чолі з Китаєм у 2013 р. оголосили про створення альтернативної міжнародної організації «Арктичне коло». Її членом може стати будь-яка країна чи організація. Головною метою структури стане оспорювання привілеїв приарктичних держав і просування через Генасамблею ООН ініціативи щодо оголошення Арктики «загальнолюдським надбанням» на зразок Антарктиди.
Гасла про «загальнолюдське надбання» відгонять неабияким цинізмом, оскільки реально йдеться про розширення кола тих, хто дістане можливість освоювати Арктику.
Порівняння з Антарктикою тут є некоректним, бо в 1950 р. підписано міжнародну угоду про мораторій на будь-яку діяльність в Антарктиді та прилеглих регіонах, крім наукових досліджень. Однак і цю тверду рішучість неухильно підточують дедалі частіші розмови про те, що час розпочинати в Антарктиці господарську діяльність, адже ресурсів на планеті стає чимдалі менше, а на білому континенті є нафта, газ, вугілля, поліметали, нарешті, величезні запаси води, тимчасом як багато регіонів планети потерпають від посухи.
Та повернімося до Арктики. Загроза «арктичного сепаратизму» привела до того, що статус спостерігачів в Арктичній раді все-таки отримали певні країни, зокрема, Китай, Індія, Південна Корея, Японія, Сінгапур та Італія.
Втім, права спостерігачів в Арктичному союзі є вкрай обмеженими. Росія за підтримки інших «старослужбовців» змогла нав’язати «Керівництво для спостерігачів». Згідно з документом, спостерігачі зобов’язуються поважати суверенітет і суверенні права в районі Арктики восьми приполярних держав. Водночас можливості спостерігачів брати участь у заходах і програмах ради, зокрема фінансово, можуть бути обмежені. По суті, їм дозволено лише сидіти та слухати, а рада періодично ще й дає оцінку їхній «поведінці».
Водночас ширяться лави охочих «захистити Арктику», що, як відомо, загрожує знищенням об’єкта «захисту». Свого часу американська адміністрація Обами презентувала нову арктичну стратегію США. Обама заявляв, що Америка зосередить зусилля на тому, щоб захистити тендітну екологію Арктики, зробити регіон вільним від конфліктів.
«Захищати» Арктику збираються й інші гравці, готові витратити на «захист» мільярди. Китай уже посилав в Арктику перший криголам. Канада розгорнула програму оновлення арктичного флоту вартістю $33 млрд. Передбачено будівництво 28 нових кораблів. Росія, як бачимо, готує та споряджає спеціальні війська і військові бази для здійснення операцій в Арктиці.
Одне слово, загострення в Арктиці не обіцяє нічого доброго для земної цивілізації загалом.
