Дискусії про те, потрібно чи не потрібно платити пенсії жителям окупованих територій, останнім часом ведуться практично в усіх медіа. І думки щодо цього діаметрально протилежні.
Аргументи кожної зі сторін начебто логічні, і звучали вони вже стільки разів, що переказувати їх немає сенсу. Однак є ще один бік питання, про який практично не говорять. Річ у тім, що майже ніхто не намагається проаналізувати причини, які взагалі зробили можливою таку суперечку.
Питання пенсій сьогодні обговорюють переважно з позицій моралі. Однак корінь проблеми криється насамперед в економічному ґрунті. І насамперед слід обговорювати не так моральний бік питання, як економічні можливості держави. Не моралізувати, а сісти й порахувати цифри на калькуляторі.
Почнемо, мабуть, із того, що саме питання, платити чи не платити пенсії, стоїть перед нами сьогодні тільки з однієї причини: ми вчасно не провели пенсійної реформи. Солідарна пенсійна система, що дісталася нам у спадок від СРСР, за своєю суттю несправедлива. І ситуація на Донбасі тільки загострила давні суперечності, які ми так наполегливо тягнемо за собою з минулого. Принцип спільного котла, куди один старанно сплачує відрахування все життя, інший не платить зовсім, а третій платить мало, але в підсумку всі хочуть отримувати багато, давно час відправити на смітник історії. Насправді саме з цього треба було починати справжню декомунізацію країни. Однак досі жодна політична сила навіть не намагається порушувати це непопулярне в суспільстві питання.
Спільний котел, яким сьогодні є український пенсійний фонд, – потворна відрижка соціалізму. Тому обурення тих платників податків, які сьогодні наповнюють його своїми відрахуваннями й не хочуть, щоб завтра ці гроші йшли в кишеню чужим людям, і які до того ж відчувають до них ненависть за національною ознакою, цілком обґрунтоване. Сьогоднішня пенсійна система України базується на принципі фінансової піраміди: працюючі сплачують пенсії людям старшого покоління в надії, що в майбутньому наступне покоління платитиме їм. Однак демографічні показники свідчать про те, що довго цей соціалізм не протягне: у майбутньому пенсіонерів буде більше, ніж тих, хто працює. Отже, грошей елементарно не вистачатиме, і піраміда завалиться.
Врятувати ситуацію можуть тільки індивідуальні накопичувальні рахунки. Коли замість того, щоб платити в спільний котел, із якого частина коштів розкрадається, а частина віддається тим, хто їх не заробив, кожен платник податків відкладатиме гроші на старість собі самому. А також за бажання поповнюватиме пенсійний рахунок комусь зі своїх рідних і близьких.
Якби Україна провела таку реформу ще на початку 1990-х, коли й треба було це робити, сьогодні дискусія про виплату або невиплату пенсій в ОРДіЛО просто не виникла б. Тому що кожен пенсіонер мав би накопичені на власному пенсійному рахунку кошти й міг би розпоряджатися ними на свій розсуд так само, як ми розпоряджаємося сьогодні власними рахунками в банках. І тоді взагалі не мало б жодного значення, де, як і коли знімає той чи інший пенсіонер гроші, їздить він для цього до Слов’янська чи до Росії. Коли ти витрачаєш своє і не претендуєш на спільне, це не повинно нікого хвилювати. Не так важливо, яких поглядів дотримується той чи інший мешканець Луганська та Донецька. Питання треба ставити інакше: чи справедливо платити пенсії тим, хто не сплачує податки? І чи надовго вистачить такої благодійності?
Сьогодні вже важко сказати, скільки підприємців – платників єдиного податку працює на території ОРДіЛО. За приблизними підрахунками, понад 100 тис. Переважно це власники ларків, контейнерів на ринках, перукарень, автомайстерень, кафе та інших характерних для дрібних підприємців бізнесів. Більшість із них сьогодні не платять жодних податків до бюджету України, бо зареєстровані вони в окупованих містах і спілкуються виключно з «податковими» «ДНР» і «ЛНР». Те, що раніше надходило до спільного українського котла, сьогодні йде в котли «народних республік», а насправді в особисті котли Захарченка та Плотницького.
Так, звичайно, багато підприємств, які працюють в ОРДіЛО, нині перереєстровані в Україні й далі сплачують податки до бюджету. Але кілька десятків великих і сотня тисяч дрібних платників податків для бюджету втрачені. Крім того, мешканці окупованих територій більше не спрямовують у бюджет України ПДВ (той податок, який ми сплачуємо, коли купуємо в магазинах якийсь товар). А це означає, що прогодувати ту саму кількість ротів Україні дедалі складніше й скидатися в спільний пенсійний котел нам доведеться тепер більше.
