Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну кожен другий киянин покинув місто через загрозу оточення - такі приблизні дані від влади. Наші історії про тих, хто залишився. Про тих, хто свідомо не втік, щоби допомогти втримати ситуацію та рятувати людей
Дивовижною силою на захисті цивільних та військових стали волонтери – ще вчора ці люди навіть не підозрювали, що займатимуться таким. Під час паніки та обстрілів з’явилися ті, хто не розгубився та не злякався. Щоб подолати одну з найстрашніших загроз – загрозу голоду, кілька сотень людей об’єдналися в одну організацію «Київ волонтерський». Штаб знаходився в кафе «Дублер», тут збирали всю продукцію та розвозили далі.
Кухня видавала по триста п’ятдесят порцій обідів на день для військових, біженців, лікарень та дитячих будинків. «Вже не могла сидіти, панікувати та боятися. Вирішила приєднатися до цієї справи. Люди мотивують, це найбільша моя цінність. Ніхто не розумів, як реагувати на такий стрес і таку біду. І ми всі знову відкрили себе, зрозуміли свої цінності, свої пріоритети. Достатньо швидко зібрали команду волонтерів – кухарів, менеджерів, офіціантів, які залишилися в Києві та приготували майже тисячу порцій їжі.», – згадує директорка «Києва Волонтерського» Лейла Туваклієва. Вже на початку березня з’ясувалося, що в місті є люди, які тиждень нічого не їли, волонтери організували гарячу лінію для них.
Для воїнів ЗСУ фонд готує сухпайки, на фронт відправляють також павербанки, гігієну та медикаменти. Також ліки передають і до віддалених населених пунктів області.
Окрема тема перших днів війни – дефіцит хлібу. Всі виробництва зачинилися, хліб просто зник і його стало неможливо купити. Та двадцять четвертого лютого о п’ятій ранку на роботу вийшов до пекарні Bakehouse пекар Олег. Вдвох із колегою вони вирішили випікати хліб, попри те, що всіх працівників відпустили. По двісті батонів на день для тих, хто цього потребував. Олег близько чотирьох років в цій професії і тішиться, що вона стала в нагоді людям у скрутний для країни час.
«Мені здається, о це найпотрібніша річ, яка викликає посмішку, особливо у людей, які цього потребують. У мене така асоціація з хлібом, що це доброта. І коли люди беруть хліб свіжий, чують його аромат, одразу посміхаються. Жодних секретних інгредієнтів – українське борошно, органічне масло, дріжджі, молоко, сіль, цукор – і виходить звичайний смачний батон з дитинства».
Ще один киянин, який спочатку пішов в ТРО, а потім взявся годувати людей та ще й вивозити їх з-під обстрілів, бізнесмен Олексій Владіміров. Він залишився в столиці, коли почалося повномасштабне вторгнення.
«Чесно кажучи, тоді було страшно. Поїхали мої друзі, багато знайомих, і, якщо чесно, я теж думав про це в перший день. Але побачив ситуацію, побачив, скільки людей тікає і зрозумів, хтось має взяти на себе, забагато з’явилося нових викликів. Мої батьки теж залишилися. Це було рішення одного дня – двадцять четвертого лютого ввечері», – згадує чоловік. Майже одразу він пішов в ТРО, хоч і не мав жодного бойового досвіду.
«Двадцять шостого лютого я вже стояв біля Лук’янівки та писав за власним бажанням про вступ до Голосіївського ТРО. Я ніколи не служив в армії, не тримав такої зброї в руках. Але таких шалених, як як, в той день там було багато. Я хотів допомогти, чим міг, мені видали автомат Калашнікова, достатньо багато набоїв, потім і гранати. І я був готовий захищати Київ у випадку російського наступу. Вагань не було, я точно знав, що треба йти і варіантів інших не залишалося. Щоправда, надовго в самому підрозділі я не залишився, виявилося, що є величезні проблеми з постачанням, з тим, щоби елементарно забезпечити військових та цивільних їжею. І я одразу почав займатися цим».
Майже одразу Олексій розпочав годувати людей в своєму ресторані «Saperavi». Згодом ця ініціатива перетворилася на системну допомогу цивільним та бойовим підрозділам.
«На той момент все відбувалося стихійно і на емоціях. На місці залишилася вся команда закладу, ресторан не зачинявся. Там така будівля з товстими стінами, напівпідвальним приміщенням, і ми приймали людей, кияни ховалися як в укритті. І одразу ж ми почали випікати хліб та готувати їжу для київських підрозділів ТРО, для області». А коли зрозумів, що наступ на столицю зупинено, а бажаючих допомогти тут достатньо, переключився на Чергнігівщину.
«Пам’ятаю, тоді відправили на Харків вагон тушонки. А сам я поїхав в Чернігівську область. Там зовсім поруч кордон, і вже були бойові дії. Я тоді пересів з Порше Панамера на Рено Мастер – це найбільший бусік, він був жовтого кольору. Поділився зі мною цією машиною друг, я її завантажував повністю, продуктами, побутовою хімію для військових та цивільних і їхав. Возив воду у величезних каністрах, старлінки, для військових – бронежилети». Та найціннішою допомогою Олексій і досі вважає не їжу або спорядження, а врятовані життя цивільних. Із зони бойових дій він зміг вивезти сорок людей, тих, хто не встиг або не хотів евакуюватися раніше.
«У мене от є фото досі, повідомлення від дівчини з Чернігівщини, я її вивозив на тому жовтому бусі. Вона мені потім написала: «Якщо у мене колись буде син, назву його Олексієм». А ще одну пенсіонерку – витягали буквально силоміць, під щільним артилерійським обстрілом, вона хотіла спочатку обід доварити, нагодувати, відмовлялася швиденько зібратися. Сорок людей я звідти вивіз. Старі люди, діти. Той вантажний Рено – без вікон, всіх туди вкладав і вивозив до Києва цілими родинами, багатьох одразу на вокзал, щоб їхали далі», – розповідає Олексій. При цьому волонтером сам себе Олексій Владіміров не вважає. Каже, сьогодні волонтерство це важка праця, а він сам діє скоріше за імпульсами – їде туди, де може бути корисним, не оголошує жодних зборів та витрачає власні гроші.
Вікторія Гушель з Києва взятися за допомогу іншим вирішила в березні 2022го, коли її чоловік пішов воювати. Вона не поїхала з Києва, а почала робити все для підтримки військових, які тоді стояли буквально під її будинком. «Тоді потрібно було робити щось, діяти – щоби просто не зійти з розуму та не втратити здоровий глузд. «Є хлопці, з якими ми знайомі з лютого, хтось стояв неподалік від нашого будинку. Є ті, з ким ми разом зростали, дружили. І потім вже, коли почали їздити на позиції, познайомилися ще з підрозділами, так і дізнаємося про потреби. Намагаємося допомагати тим, кому допомагають найменше, куди можуть не доїхати волонтери», – розповідає Вікторія.
Як тільки визволили Ірпінь, жінка повезла допомогу туди. Везли все необхідне для цивільних. Шоковані та знедолені люди тоді потребували абсолютно всього – від води і їжі до одягу та посуду. «А потім до нас надійшов запит від хлопців, військових, щоб зібрати їм гроші на автомобіль. Потім наступні звернулися і так потроху ми зрозуміли, що слід допомагати військовим. Тоді вже і заснували благодійний фонд», – каже волонтерка.
Тепер фонд «проміння Єдності забезпечує військових спорядження, продуктами, засобами гігієни та першої необхідності, автомобілями, генераторами. Вікторія Гушель каже, що потреба є у всьому, тому волонтери намагаються залучати спонсорів. «Зараз намагаємося залучити більше допомоги від міжнародних організацій. Це дозволить закривати більше запитів від військових ЗСУ. Бо потреби не зменшуються, а тільки зростають, тому на сьогодні важливий внесок кожного. Адже саме так ми наближуємо нашу перемогу», – каже волонтерка.
Не тікати та перемогти власний страх, на це спромоглися сотні людей по всій Україні. Герої цього матеріалу – кияни, які допомогли втримати столицю в критичний момент, героями себе не вважають, жоден з них. Кожен каже, що робив і робить все це в першу чергу для себе – бо інакше неможливо.
