Про неухильний процес втрати Сполученими Штатами домінуючого становища у світі говориться вже давно, ще до повернення Трампа до влади. Але відверто бездарна війна Трампа з Іраном за підбурювання Нетаньягу породила нову хвилю публікацій у медіа на цю тему, особливо коли стало очевидно, що ця війна зайшла в глухий кут, і будь-який варіант її продовження або виходу з неї стане для Штатів поразкою в тому чи іншому сенсі.
І мова не про медійний галас, а про реальну втрату Штатами свого впливу, причому Трамп прискорює цей процес настільки, що ніякі вороги та опоненти США не можуть краще впоратися з «захопливим процесом» обвалення американської гегемонії.
Оскільки це питання безперервно актуалізується не лише публікаціями в медіа, а й реальними подіями, продовжимо тему, якій тільки останнім часом інтернет-видання «Економічні Новини» присвятило цілу низку публікацій: «Впавший в прогрессирующую неадекватность Трамп все более дискредитирует авторитет и влияние Штатов», «Правые всех стран, «отползайте» от Трампа!», «Иранская война: рушится значение нефтедоллара и влияние Штатов в арабо-мусульманском мире», «Трамп объявил об окончании войны с Ираном, но ему никто не верит», «Закат Америки?» – известный американский инвестор Рэй Далио об обостряющемся кризисе Соединенных Штатов».
Замість дипломатії – у Трампа шоу та піар
Втрата Штатами впливу відображається, зокрема, у тому, що війна між Росією та Україною, як і війна Штатів та Ізраїлю з Іраном, показують, як за Трампа перемир’я втратили сенс, про що пише The New York Times у статті «In Ukraine, the Concept of a Truce Has Changed in the Trump Era».
Останнє припинення вогню в ході російсько-української війни продемонструвало, наскільки це поняття втратило своє традиційне значення в епоху Трампа. Протягом історії перемир’я, як правило, досягалися після тривалих переговорів, що допомагали воюючим сторонам досягти міцного врегулювання. Але у війні в Україні, на думку аналітиків, вони стали інструментом перформативної дипломатії, самостійним товаром, який використовується для управління медійними циклами, тоді як військова машина продовжує працювати.
Відрив припинення вогню від мирного врегулювання відбувся не лише в Україні, а й на Близькому Сході. У ході американо-ізраїльської війни проти Ірану обидві сторони швидко домовилися про призупинення бойових дій після того, як Трамп пригрозив Тегерану знищенням цивілізації. Кілька тижнів по тому напруженість залишається невирішеною.
«Тут мова йде про те, що основна увага приділяється окремим “вірусним” моментам, які привертають увагу ЗМІ до політичних лідерів», — сказав Мадхав Джоші, професор Інституту міжнародних досліджень миру імені Крока при Університеті Нотр-Дам.
Професор Джорджтаунського університету та старший науковий співробітник Центру стратегічних та міжнародних досліджень Деніел Байман заявив, що причиною цього стала відсутність терпіння в адміністрації Трампа щодо «болісного та мінливого характеру» дипломатії. «Для президента перемир’я рівносильне “миру”», — сказав Байман, зазначивши, що такий підхід відсунув на другий план досвідчених чиновників середньої ланки на користь «позитивних заголовків сьогодні».
Трохи історії
Втрата впливу та глобального значення тією чи іншою державою не є історичною новиною. Досить сказати, що маленька Голландія і не надто нині впливова Іспанія свого часу проходили за розрядом «наддержав» через наявність потужних флотів та колоній у різних частинах земної кулі. Особливо відзначилася Іспанія: іспанською мовою говорять у різних куточках землі, насамперед у Латинській Америці і навіть у Сполучених Штатах.
Не набагато відстала від Іспанії невелика Португалія. Якщо за кількістю колоній вона від Іспанії відстала, то їхня площа порівняно з Португалією вражає. Нагадаємо, що португальською говорить величезна Бразилія, дуже чималі за площею африканські Ангола та Мозамбік, не рахуючи різного «дріб’язку», на кшталт Гвінеї-Бісау, Кабо-Верде, Сан-Томе і Принсіпі, Екваторіальної Гвінеї та Східного Тимору.
Глобальною державою довгий час вважалася Франція, яка володіла величезними колоніями, насамперед у Північній Африці, не кажучи вже про те, що Канада була спочатку колонією Франції і лише пізніше стала британською колонією, потім домініоном. Навряд чи варто нагадувати, що довгі століття «найголовнішою наддержавою» вважалася Велика Британія, точніше Британська імперія, «над якою ніколи не заходило сонце» навіть після здобуття незалежності Сполученими Штатами.
Вдаватися у всі ці історичні подробиці не будемо, хоча вони дуже цікаві та повчальні. Причому повчальними вони мають бути насамперед для Трампа та його адміністрації. Але оскільки нинішні проблеми, в які Штати завів Трамп, значною мірою пов’язані з невеликою Ормузькою протокою, що має глобальне значення, то звернемося до порівняно недавньої історії, коли втрата глобального впливу Великої Британії та Франції на початку також була пов’язана з невеликою водоймою під назвою Суецький канал, що має глобальне значення.
Якраз 70 років тому, у 1956 році коаліція, до якої входили Велика Британія, Франція та Ізраїль, вторглася в Єгипет для відновлення контролю над нещодавно націоналізованим владою цієї країни Суецьким каналом. Коаліції вдалося здобути перемогу і зайняти території, прилеглі до каналу.
В Ізраїлі навіть начебто мали намір їх анексувати (це до питання «білого та пухнастого» Ізраїлю). Але втрутився тодішній гегемон в особі Радянського Союзу, який пригрозив вступом у війну на боці Єгипту із застосуванням ядерної зброї. Таке втручання можна було б звично списати на агресивну політику СРСР та неврівноважений волюнтаризм тодішнього радянського лідера Микити Хрущова…
Але втрутилися також і Штати, причому – що цікаво! – на боці Єгипту і проти коаліції Великої Британії, Франції та Ізраїлю, солідаризувавшись із Москвою в той час, коли між нею та Вашингтоном розгоралася холодна війна, що загрожувала перерости в «гарячу».
Штати побоювалися ядерної війни, але понад усе вони хотіли обмежити в цілому геополітичну активність європейських колоніальних імперій. Ще раз: Штати виступили проти своїх союзників по НАТО та Ізраїлю, якого в Америці довгий час досить обґрунтовано недолюблювали, але це окрема дуже захоплива тема.
У результаті переможці на полі бою змушені були залишити зайняті території, а Єгипет зберіг контроль над Суецьким каналом, вийшовши «переможцем за очками» з війни з переважаючими противниками, серед яких була і ядерна Велика Британія.
У той час Франція та Велика Британія вважалися провідними світовими державами, зберігаючи контроль над величезними колоніальними територіями, а Близький Схід розглядався як їхня традиційна сфера впливу. Але Суецька криза показала, що ці уявлення застаріли, світ змінився, і держави Європи вже не можуть на свій розсуд розпоряджатися навіть у своїй начебто сфері впливу.
Вважається, що Суецька криза, хоч і не тільки вона, прискорила розпад колоніальних систем, що перетворило Велику Британію та Францію на другорядних гравців у новій системі глобального світу, в якому почали домінувати США та СРСР. Крім того, саме Близький (Середній) Схід став одним із «місць сили», на якому трималася гегемонія США, завдяки дуже важливим подіям, що відбулися тут менш ніж через 20 років після Суецької кризи.
У 1970-х після нафтової кризи та арабського ембарго на постачання нафти Заходу тут виникла система, творцем та ідеологом якої вважається тодішній держсекретар США Генрі Кіссінджер при президенті Річарді Ніксоні. Завдяки цій системі США вдалося знайти баланс між Ізраїлем та арабськими країнами і стати гарантом безпеки для всіх ключових гравців регіону.
Ця система стосувалася нафтових арабських монархій Перської затоки, яким США запропонували вигідну угоду. Суть цієї угоди полягала в тому, що арабські країни зобов’язалися продавати нафту виключно за долари США, а отримані від продажу нафти кошти – вкладати в американські цінні папери: державні боргові облігації або акції американських компаній. США натомість погоджувалися гарантувати їхню безпеку і в цілому забезпечити стабільність у регіоні, що було важливо після закінчення війни Судного дня між Ізраїлем та коаліцією Сирії з Єгиптом.
Для монархій Перської затоки ця угода була вкрай вигідною, оскільки вони отримували не лише гарантії стабільності в регіоні, а й доступ на фінансовий ринок США, що дозволяло примножити їхні нафтові доходи. США ж отримували стійкий попит на долар як головний засіб розрахунків за нафту та нафтопродукти (звідки і пішов термін «нафтодолар», тобто долар, забезпечений нафтою), а потім – енергоносії взагалі. Крім того, США отримали стійкий попит на свої цінні папери, включаючи боргові зобов’язання, що суттєво збільшило фінансові можливості Америки.
До речі, саме тоді Ніксон простим указом скасував золотий вміст долара, що спочатку викликало бурю у світових фінансах. Але буря незабаром вщухла, а долар остаточно утвердився в ролі «світових грошей», у тому числі й тому, що отримав «нафтове забезпечення» замість золотого.
Взаємна вигідність угоди обумовила її довголіття: нафтодоларові угоди майже без змін діють протягом пів століття. На зміну франко-британській колоніальній системі прийшла американська неоколоніальна, в якій головним інструментом впливу стали не лише ракети та авіаносці, а й гарантований ракетами та авіаносцями нафтодолар.
Війна з Іраном розхитує цю систему. Причому задумувалася вона американцями начебто як операція із закріплення свого контролю над Близьким Сходом та його ресурсами. Для чого планувалося покарати та підпорядкувати Іран, який вів свою гру, вибудовуючи відносини з Китаєм та Москвою.
Але поки що результат війни виявився практично протилежним і вже породив прогнози, що він стане початком кінця світової гегемонії США, як Суецька криза 1956 року призвела до втрати Францією та Британією статусу великих держав.
Насамперед війна призвела до дискредитації Сполучених Штатів як гаранта миру та стабільності в Перській затоці. Навпаки, почавши атаку проти Ірану, США власними руками створили умови, в яких їхні арабські союзники зазнали чималих збитків, а самі американці показали повну нездатність цим збиткам запобігти. Арабські нафтові монархії могли б із цим змиритися, якби війна завершилася беззастережною перемогою США. Але перемоги США поки що не видно, а перспективи закінчення війни та її результатів бачаться дедалі туманнішими.
У свою чергу, Іран не просто зберіг (принаймні поки що) статус-кво, а й досяг того, про що до війни навіть не мріяв. Мова йде про фактичний контроль над Ормузькою протокою, однією з найважливіших артерій глобальної економіки. Більше того, Іран прагне цей контроль зберегти і після війни, про що вказав у своєму плані з 10 пунктів.
Цей же план містить зняття всіх санкцій з Ірану, виведення американських баз із регіону, виплату американцями репарацій, згоду на ядерну програму Ірану. Навіть якщо ніякої угоди укладено не буде, і ситуація залишиться такою, якою вона є в даний момент, Іран все одно виглядатиме переможцем, оскільки де-факто отримав контроль над Ормузькою протокою.
У свою чергу, США виявляться тими, хто програв, оскільки фактично віддали в руки своєму противнику регулювання торгівлі в одній із найважливіших артерій світової економіки. Якщо війна закінчиться саме так, то наслідки будуть глобальними, оскільки американський вплив на Близькому Сході опиниться під великим питанням вперше за довгі десятиліття. Зате збільшиться вплив Ірану та його союзників – Росії та Китаю. Причому саме ці країни зараз просувають курс на дедоларизацію світової економіки. Якщо долар втратить арабський «нафтовий вміст», це загрожує глобальними фінансовими потрясіннями та корінними змінами.
У Штатах вже зазвучали панічні голоси про втрату «нафтодоларом» своїх позицій та його заміну «нафтоюанем». Очевидно, що такі зміни відбудуться не відразу. До того ж, не вдаючись у подробиці, зазначимо, що набуття юанем статусу «світових грошей» замість долара видається зараз досить сумнівним через низку особливостей валютного регулювання китайської валюти, яке різко відрізняється від функціонування долара, але це окрема тема. І все ж, якщо процеси розвиватимуться саме в такому напрямку, то війна в Ірані може стати початком кінця глобального використання долара та гегемонії США.
Можливо, Штати спробують довести до кінця свій початковий задум і знову атакують Іран. Але ескалація війни загрожує ще більш непередбачуваними наслідками для долара та США.
«Кінець американської імперії»
Саме в «нафтодоларовому» ракурсі розглядає падіння американської гегемонії датована початком квітня публікація британського видання New Statesman під заголовком «The end of the American empire», тобто «Кінець Американської імперії».
Автор публікації Джон Грей (John Gray) вважає, що війна в Ірані віщує руйнування авторитету США, а не його відродження, як задумував Трамп. «Екскурсія» Трампа виявилася маршем до катастрофи. Його «велика бойова операція» трансформувалася зі спроби заблокувати ядерний потенціал Ірану (який нібито був «стертий в порошок» у червні минулого року) у спробу розблокувати Ормузьку протоку та відновити ситуацію, що існувала до початку операції. Якою б не була мета, статус-кво неповерненний. Бомбардована військово-теократична диктатура Ірану почала фінальний розпад імперської влади США.
Автор зазначає, що Трампа попереджали про ризики цієї операції, але він не слухав. «Кардинальний наслідок — переродження Ірану у велику державу. Ставши арбітром проходу через Ормузьку протоку, Іран перетворився на вирішальну силу у світовій нафтовій економіці. Якщо Трамп піде з Близького Сходу, держави, що перебували під захистом США, будуть кидатися між нейтралітетом та коаліціями з Іраном. Якщо він вирішить “довести справу до кінця” і почне наземну операцію, США втягнуться в катастрофу, що перевершує В’єтнам, Афганістан та Ірак разом узяті», – пише Грей.
На його думку, виграють від війни також Росія та Китай. «Поки Трамп перекидає військові ресурси з Азіатсько-Тихоокеанського регіону на Близький Схід, Сі Цзіньпін може поглинути Тайвань без єдиного пострілу. Путін, у свою чергу, отримує важелі тиску в Європі. “Маленька екскурсія” Трампа стала точкою неповернення у відступі Америки як світової держави. Трамп може зруйнувати все, до чого торкається, але його статус всесвітньо-історичної фігури тепер поза сумнівом. Можливо, він веде Америку до її власної “зміни режиму”», – резюмує автор.
Шах і мат в Ірані
Новий виток дискусії на цю тему в медіа надала датована 10 травня публікація журналіста та політолога Роберта Кагана (Robert Kagan) у виданні The Atlantic під показовим заголовком «Checkmate in Iran» або «Шах і мат в Ірані».
Для початку зазначимо, що Каган є чоловіком добре відомої в наших краях колишньої заступниці глави Держдепартаменту часів Обами Вікторії Нуланд, що прославилася «роздачею печива на Майдані». З цієї причини Кагана можна звинувачувати в упередженості через приналежність до ворогів Трампа з табору демократів. Але в реальності він цілком адекватно відображає ситуацію, в яку Трамп все більше заводить Штати, і погодитися з Каганом має будь-який розсудливий американець, незалежно від партійної прихильності.
У підзаголовку публікації йдеться, що «Вашингтон не може повернути назад або контролювати наслідки поразки у цій війні». На думку Кагана, наслідки «Іранської війни Трампа» можуть бути гіршими за Перл-Гарбор, війни у В’єтнамі, Афганістані та Іраку.
«Важко згадати момент, коли Сполучені Штати зазнали повної поразки в конфлікті – настільки рішучої, що стратегічний програш не можна було б ні виправити, ні ігнорувати. Катастрофічні втрати в Перл-Гарборі, на Філіппінах і по всьому Тихому океану в перші місяці Другої світової війни в результаті були відіграні.
Поразки у В’єтнамі та Афганістані були дорогими, але не завдали довгострокової шкоди загальному становищу Америки у світі, оскільки відбувалися далеко від головних театрів глобальної конкуренції. Початкова невдача в Іраку була пом’якшена зміною стратегії, яка зрештою залишила Ірак відносно стабільним і безпечним для сусідів, а США — домінуючою силою в регіоні», — пише Каган.
Він вважає, що «поразка в нинішньому протистоянні з Іраном буде зовсім іншого характеру», а Ормузька протока залишиться закритою, надаючи Ірану новий статус. «Її не можна буде ні виправити, ні ігнорувати. Не буде повернення до статус-кво, не буде остаточної американської перемоги, яка могла б скасувати або подолати завдану шкоду.
Ормузька протока не буде “відкрита”, як раніше. Контролюючи протоку, Іран стає ключовим гравцем у регіоні та одним із ключових гравців у світі. Ролі Китаю та Росії як союзників Ірану посилюються; роль Сполучених Штатів суттєво зменшується. Замість демонстрації американської потужності, як неодноразово заявляли прихильники війни, конфлікт показав Америку ненадійною та нездатною довести розпочате до кінця. Це запустить ланцюгову реакцію по всьому світу, оскільки друзі та вороги підлаштовуватимуться під американський провал», — пише Каган.
Звичайно, тільки час покаже, наскільки наведені вище похмурі прогнози стануть реальністю, але підстави для такого «апокаліпсису» дійсно є. За останніми даними медіа, Трамп нібито має намір відновити удари по Ірану відразу після повернення з Китаю. Якщо це правда, то Іран відповість ударами по арабських нафтових країнах, їхній інфраструктурі та залишкам американської інфраструктури в країнах Затоки, що загрожує руйнуваннями та хаосом у регіоні з непередбачуваними наслідками…
