Злочин нацистів – убивство понад ста тисяч людей – євреїв, українців, ромів. Злочин комуністів – забуття вбитих. Два злочини, які не повинні повторитися – наголошує директор Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович
У стінах парламенту здебільшого говорять про теперішнє і майбутнє, адже тут приймаються політичні рішення, які визначають шлях розвитку країни. Проте сьогодні йдеться про минуле. Тому що не проговорене минуле не відпускає, не дає впевнено рухатися вперед. Тому що незасуджені злочини минулого повторюються.
Вбивства на Майдані взимку 2014 року – це спроба повернути нас у радянське минуле, непереосмислене належно суспільством. Ця спроба провалилася, і ми отримали шанс відірватися від цього важкого спадку.
За рік після Майдану Верховна Рада ухвалила пакет законів із декомунізації, що стали інструментом подолання тоталітарної спадщини. Одним із найважливіших з цих законів засуджено як злочинні обидва тоталітарних режими: нацистський та комуністичний.
Відносини між цими режимами були дуже різними. Це хай і не дуже тривала, але плідна для обох сторін співпраця у 1939-1941 роках, яка розв’язала Другу світову війну. Це смертельне протистояння між ними у 1941-1945-му.
Проте найтривалішими стали відносини активації: у системі СРСР-Третій Райх злочини одного режиму провокували чи посилювали злочини іншого. Або служили виправданням власних злочинних дій.
Інформацію про масову голодну смерть українців в 1933 році Адольф Гітлер використав під час передвиборчої кампанії навесні того року для залякування німецьких виборців. В результаті Гітлер отримав більшість голосів, що дозволила йому зосередити усю повноту влади і приступити до реалізації своїх злочинних планів, зокрема винищення євреїв.
Масові розстріли нацистами на окупованих територіях радянська пропаганда використовувала для приховування власних злочинів. Віднайденні місця поховань жертв сталінських репресій (такі як Катинь чи Биківня) радянська влада намагалася представляти як жертв нацизму до останніх днів свого існування.
Бабин Яр теж став ілюстрацією таких відносин між двома тоталітарними режимами. Знищення радянською владою центральної частини Києва після відступу стало приводом для нацистів, аби втілити тут план з “остаточного вирішення єврейського питання”: у вибухах звинуватили євреїв і їх масові розстріли представили як покарання. Але важливіше, що знищення Хрещатика створило в місті жахливу атмосферу паралізуючого страху, яка зробила можливим злочин нацистів.
Лише протягом двох днів 29 та 30 вересня вбито більше як 33 тисячі євреїв Києва. Саме ці два жахливих дні перетворили словосполучення Бабин Яр, до того відомий лише киянам топонім на околиці міста, на символ одного з найстрашніших злочинів в історії людства.
Але історія Бабиного Яру не обмежується цими днями. Протягом наступних двох років нацистської окупації він став місцем убивств і поховань усіх, кому не було місця в створюваному Третьому Райху. Тут убивали військовополонених та душевнохворих. Знищували за національною ознакою ромів. В землі Бабиного Яру поховані і ті, хто відважувався зі зброєю в руках протистояти нацистам, – радянські підпільники й українські націоналісти. Серед понад шести сотень членів ОУН – Олена Теліга, геніальна українська поетеса та учасниця українського визвольного руху.
Вбивства в Бабиному Яру тривали до останніх днів нацистської окупації в листопаді 1943. Паралельно вже від літа того року почалася робота зі спалення трупів. Таким чином нацисти намагалися приховати сліди свого злочину. Але вони не встигли.
Значно успішнішими у приховуванні злочинів Бабиного Яру стали комуністи. Радянська влада вважала, що поховані там не варті пам’яті, адже це євреї, яких підозрювали в нелояльності до влади, пам’ять яких про Голокост живила антирадянський сіонізм. Це військовополонені, які, потрапивши до рук ворога, ставали “зрадниками”. Врешті, це українські націоналісти, які згідно із радянською пропагандою були колаборантами, а отже не могли бути жертвами нацистів.
Радянська влада робила все можливе, аби затерти пам’ять про Бабин Яр. Врешті спроби приховати злочин стали ще одним злочином, який забрав життя сотень людей. Знищення Бабиного Яру призвело до Куренівської катастрофи в 1961 році.
Проте вбити людську пам’ять неможливо. Навіть після знищення Бабиного Яру сюди приходили люди пом’янути його жертв. На одному з несанкціонованих мітингів у 1966 році український дисидент Іван Дзюба закликав українців та євреїв об’єднати зусилля у відстоюванні прав в протистоянні з режимом. Саме цього єднання найбільше боялась комуністична влада. Тому робила все можливе, аби завадити йому, сіяла суперечки між українцями та євреями, використовуючи для цього й історію Бабиного Яру. В середині 1980-тих пропаганда запустила міф про участь українців з Буковинського куреня у масових розстрілах у вересні 1941 року. Міф, який досі повторюється не лише в медіа, а часом навіть істориками.
Розвал Радянського Союзу зробив можливим суспільні обговорення раніше табуйованих тем, серед них – і Бабиного Яру. Нарешті можливим стало вшанування його жертв. Численні громадські ініціативи вилилися у спорудження тут різних пам’ятників. Сьогодні їх у Бабиному Яру понад тридцять. Неможливість тривалий час говорити про свій біль призвела до непотрібного змагання між нащадками жертв за те, чиї страждання були більшими.
Настав час зупинити ці суперечки, зрозуміти, що Бабин Яр є водночас символом Голокосту та братською могилою інших жертв нацизму. Зрозуміти, що пам’ять про вбитих євреїв не зневажається вшануванням убитих там українців і ромів. Що це унікальне місце, де однаково доречними будуть монументи у вигляді єврейської менори, циганськрї кібітки та пам’ятника Олені Телізі. Що всі разом вони нагадуватимуть майбутнім поколінням про вчинені тут злочини. Злочин нацистів – убивство понад ста тисяч людей, та злочин комуністів – забуття убитих. Обидва злочини, які не повинні повторитися.
