Український історик Ярослав Грицак поділився своїми думками щодо Революції Гідності, назвав головну її відмінність від Помаранчевої Революції, та вказав на той факт, чим сучасні революції відрізняються від попередніх.
Революція – це передусім європейське явище
Революція – це винятково європейське і винятково модерне явище. Воно виникло в конкретний час у конкретному місці. І до 1917 року, Великої російської революції, революції відбувалися лише на Заході. Звичайно, залежить, що ми розуміємо під терміном революція. За класичним означенням – це швидка зміна еліти на одній і тій самій території, яка супроводжується ідеологічною легітимацією. Революція відбувається тоді, коли пропонується певне нове бачення, проект, через який і відбувається швидка політична зміна еліти.
Ареал революцій розширюється у відповідності до того, як змінюється поняття Західний світ. І якщо, скажімо, у 1789 році Японія не належала до Заходу, то революція 1968 року уже проходила в кампусах на просторах від Сан-Франциско до Токіо.
Але чому революція – це європейське явище? Лише у європейській християнській католицькій культурі могла виникнути така ідея, що можна скидати короля. Який є помазаником Божим. Мимо того, що він є помазаником Божим можна його навіть карати на горло, користуючись саме християнським світоглядом.
Архетипом старих революцій є 1789 рік, нових – 1968 рік
До середини ХХ століття в світі зразком будь-якої великої революція була Французька революція 1789 року. З її позиції кожна революція має 4 стадії: мирна романтична, загострення конфлікту, прихід до владу радикалів (у Франції – якобінців) і контрреволюція, або термідор. І кожна революція мала би пройти через ці 4 фази. Чому? Тому що через них пройшла Французька революція. Коли більшовики проводили революцію 1917 року, то, звісно орієнтувалися на Французьку революцію.
Але крах цієї моделі стався уже в другій половині ХХ століття, хоча найбільш помітним це стало під час так званих оксамитових революцій 1989-1991 років. Нові революції розпочалися після революції студентської 1968 року. Але, однак, не можна сказати, що нині узагалі існує будь-який архетип революції. 1968 рік – це радше просто тип.
Якщо символом старих революцій була гільйотина, чи, умовно кажучи, катівня НКВС, символом нових революцій є круглий стіл. У революціях старого типу кров, масові жертви, були невід’ємним компонентом приходу до влади нової еліти. Це сприймалося часто навіть не просто як нормальна річ, а як необхідна умова успішного звершення революції. Тоді як для оксамитових революцій жертви є чимось дуже небажаним, екстраординарним, ненормальним. Революції типу 1789 року – це революції Робесп’єра і Леніна, революції 1968 року – Ганді і Гавела.
Тепер революція відбувається у випадку покращення ситуації, а не погіршення
Учасниками травневої революції 1968 року в Парижі були здебільшого представники вищого середнього класу – діти з заможних сімей. Це абсолютно не вписується у схему традиційної революції, тому що за архетипом Великої Французької Революції протестують завжди найбідніші верстви. Але з середини ХХ толіття ситуація змінилася. З появою класу людей, у якого забезпечені найбазовіші потреби – їжа, дах над головою, одяг – з’являється нова цінність. Це потреба самовираження.
І революція можлива, коли сформується достатньо чисельний клас, для якого цінностями не буде виживання, але самовираження. І якщо при цьому буде авторитарний режим, то революція, швидше за все, його змете. Якщо ж режим буде демократичним чи умовно демократичним, то цей клас добиватиметься ще більшої демократизації, тобто масовості, у стилі руху occupy. Прикладом може бути Південна Корея. Тому, за цією логікою, нові революції відбуваються не тоді, коли економічна ситуація в країні погіршується, а навпаки – коли покращується.
Євромайдан і Помаранчевий майдан принципово різні
На перший погляд, є багато спільного між двома майданами. Обидва відбулися у тому самому місці, розпочалися у той самий час, обидва були проти Януковича, обидва очолювали приблизно ті самі лідери. Однак є велика принципова різниця між ними. Якщо перший майдан не можна було уявити собі без лідера, то на другому майдані видавалося, ніби лідери є зайвими. У час Помаранчевої революції неможливо було собі явити мобілізацію сотень тисяч людей без якогось визначеного лідера. І, мабуть, відсутність такого призвела б до поразки революції. Тим часом, як на Євромайдані мобілізація відбувалася не вертикально, а горизонтально. Над лідерами Євромайдану в кращому випадку сміялися, у гіршому просто терпіли. Тому що лідером був сам Майдан.
Це між іншим пов’язано з тим, що покоління, яке брало участь у другому майдані, а ми пам’ятаємо, що це були здебільшого молоді люди – молодь була двигуном цієї революції – уже має інший етос, ніж наше покоління. Це користувачі Фейсбуку і Вконтакте, де всі на вході умовно рівні. Де неможливо бути Януковичем. Відомий британський економіст Ґай Стендінг сказав, що Євромайдан – це класична революція прекаріату. Тобто класу людей з нестабільним способом життя і роботи без довгострокових гарантій і надійного заробітку.
Ймовірність вибуху нового майдану дуже мала
На початку 2000-их років в Україні соціологи спостерігали цікаву тенденцію. На запитання “Як змінився ваш матеріальний стан у порівнянні з попереднім роком”, респоденти рік у рік відповідали “гірше”. Тим часом, як у тому самому опитуванні на запитання: “Чи придбали ви собі цього року новий комп’ютер, чи автомобіль, чи з’їздили на море”, опитані відповідали здебільшого “так”. Це не означає, що у одному випадку вони казали правду, а в іншому ні. В обидвох випадках це правда. Просто розуміння бідності і заможності змінюється.
Для України характерна відносна бідність. Тобто, люди відчувають себе бідними у порівнянні зі своїм сусідом, чи ровесником з іншої країни. І революція 2004 року, а згодом 2013 року відбулася саме завдяки тому, що насправді матеріальне становище середнього класу поліпшувалося. Нині ж ми не можемо прогнозувати покращення рівня життя найближчим часом. Середній клас ввійшов у фазу виживання. Тому навряд чи невдовзі вибухне нова революція.
Навряд чи Майдан міг би виграти без націоналізму, але це не означає, що революцію виграли націоналісти
Майдан, як більшість рухів occupy та революцій арабської весни, міг бути приречений на поразку, якби не національне питання, чи націоналізм. Одна річ, яка не міняється, яка успадкована від попередніх “старих” революцій ще з часів гуситів – це національне почуття. Умовно кажучи, ті революції мають більший шанс на виграш, в яких присутній елемент національної мобілізації. Коли ворог не просто внутрішній, а коли це якась чужа сила.
Це одна з причин, чому, на мою думку, революція перемогла. Саме націоналістична фракція Майдану перетворила цей “геппенін” на насильницьке протистояння. Однак я не вважаю, як каже, наприклад, Путін, що це була націоналістична революція. Це навіть не була національна революція. Але націоналістичний елемент зробив її успішною.
Ярослав Грицак – український історик і публіцист, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету, автор книжок “26-й процент або як подолати історію”, “Куди рухається світ”, “Страсті за націоналізмом” та інших.
